Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.08.2018 року у справі №266/5031/17

Постанова

Іменем України

01 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 266/5031/17

провадження № 61-40201св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Черняк Ю.В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Маріупольської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 19 квітня 2018 року у складі судді Федотової В. М. та постанову Апеляційного суду Донецької області від 06 червня 2018 року у складі колегії суддів: Попової С. А., Зайцевої С. А., Ткаченко Т. Б.,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Маріупольської міської ради, про позбавлення батьківських прав.

Позовна заява мотивована тим, що з 23 липня 2005 року по 17 листопада 2007 року вона з ОСОБА_5 перебувала у шлюбі, від якого сторони мають неповнолітню дитину - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Після народження доньки відповідач став проживати окремо від них та на момент звернення до суду з указаним позовом лише сплачує аліменти на підставі судового рішення.

Таким чином, ОСОБА_5 свідомо самоусунувся від виховання і участі в розвитку доньки, не турбувувався в будь-який спосіб про дитину та не спілкувався з нею вже 11 років, через що донька не знає свого батька.

З огляду на викладене, ОСОБА_4 просила суд позбавити батьківських прав ОСОБА_5 щодо неповнолітньої ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 19 квітня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_4 не доведено винної поведінки ОСОБА_5 в ухиленні від виконання своїх батьківських обов'язків, а також того, що неможливо змінити його поведінку в кращу сторону. Суд вважав передчасним застосування такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав, бо він не буде сприяти захисту інтересів дитини щодо її права на батьківське піклування.

Постановою Апеляційного суду Донецької області від 06 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 19 квітня 2018 року змінено. Доповнено рішення суду реченням: «Попередити ОСОБА_5 про необхідність змінити ставлення до виховання доньки ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, поклавши на Орган опіки та піклування виконавчого комітету Маріупольської міської ради контроль за виконанням ОСОБА_5 батьківських обов'язків по відношенню до доньки».

В решті рішення залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що районний суд, встановивши неналежне виконання відповідачем своїх батьківських обов'язків, дійшов обґрунтованого висновку про передчасність такого крайнього заходу впливу, як позбавлення батьківських прав, і невідповідність його інтересам дитини, яка має право на спілкування нарівні як з матір'ю, так і з батьком.

Водночас апеляційним судом зазначено, що суд першої інстанції не врахував роз'яснення Верховного Суду України, що містяться у пункті 18 його постанови від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», відповідно до змісту яких суд мав би попередити відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і покласти на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.

У касаційній скарзі, поданій у липні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_4 просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення її позовних вимог, обґрунтовуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відмову у позові, встановивши, що відповідач повністю нехтує своїми батьківськими обов'язками, ігноруючи таким чином вимоги статей 150, 155 СК України. Судами мотивовано таку відмову тим, що позивач не довела винної поведінки ОСОБА_5 щодо ухилення від виконання своїх батьківський обов'язків, а також неможливості зміни його поведінки по відношенню до дитини. Разом з тим, чинним сімейним законодавством України не передбачено обов'язку матері доводити вказані вище обставини при зверненні до суду з указаним позовом (статті 150, 155 СК України). Суди попередніх інстанцій залишили поза увагою докази, які свідчать про ухилення відповідача від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини, які підтверджують його винну поведінку, зокрема, пояснення сторін спору, свідків, довідки з навчального та лікувального закладів, висновки психолога, психолого-педагогічну характеристику.

Також судами не враховано думку дитини при вирішенні питання, що стосується її життя (стаття 171 СК України).

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у серпні 2018 року, ОСОБА_5 зазначив про необґрунтованість доводів ОСОБА_4, оскільки у тому числі і своїми діями позивач навмисно перешкоджала йому брати участь у вихованні дочки.

Відповідно до вимог частини першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами попередніх інстанцій установлено, що з 23 липня 2005 року по 17 листопада 2007 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають дитину - неповнолітню доньку ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 12-13).

Дитина проживає разом з матір'ю в належних умовах для життя, навчання, розвитку та відпочинку (а. с. 77).

За постановою державного виконавця Приморського відділу Державної виконавчої служби головного управління юстиції м. Маріуполя у Донецькій області від 26 серпня 2014 року з ОСОБА_5 стягуються аліменти на користь ОСОБА_4 на доньку ОСОБА_6 в розмірі 1/6 частки доходів відповідача, але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку до досягнення нею повноліття. Заборгованість зі сплати аліментів у відповідача відсутня (а. с. 4, 11, 35).

За характеристикою ОСОБА_6 з навчального закладу загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 15, в якій вона навчається, з Комунального початкового спеціалізованого мистецького навчального закладу «Музична школа № 1» та інформації Центру первинної медико-санітарної допомоги № 4, вихованням, розвитком та здоров'ям дитини займається мати, батько участі не бере (а. с. 14, 16, 46).

Психолого-педагогічною характеристикою загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 15, актом бесіди з малолітньою ОСОБА_6, засвідчено, що дитина не має бажання спілкуватися з батьком, оскільки він ніколи не цікавився її життям (а. с. 47, 76).

Батько дитини з його місця роботи - Товариства з обмеженою відповідальністю «СРЗ», характеризується позитивно (а. с. 34).

За висновком Органу опіки та піклування Маріупольської міської ради від 27 лютого 2018 року, прийнятим більшістю голосів, позбавлення батьківських прав ОСОБА_5 відносно доньки ОСОБА_6 є недоцільним (а. с. 75).

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

За правилами статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV рішення є обов'язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції.

У рішенні у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейським Судом з прав людини наголошено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

Вирішення питання про позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (Рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України», § 54, § 58).

Відповідно до частини сьомої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.

Статтею 150 СК України визначено обов'язок батьків щодо виховання та розвитку дитини.

Згідно із частинами другою та четвертою статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 164 СК України батько може бути позбавлений судом батьківських прав, якщо він ухиляється від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини.

Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.

Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, що тягне за собою серйозні правові наслідки, як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України ).

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» судам роз'яснено, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на орган опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків (пункт 18 указаної постанови).

Отже, позбавлення батьківських прав допускається лише, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини в діях батьків.

Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, хоча і встановив неналежне виконання відповідачем своїх батьківських обов'язків упродовж тривалого періоду часу, проте дійшов обґрунтованого висновку про передчасність застосування такого крайнього заходу впливу, як позбавлення батьківських прав, і невідповідність його інтересам дитини, яка в силу вищеперерахованих норм міжнародного права та внутрішнього законодавства України має право на спілкування як з матір'ю, так і з батьком.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову Апеляційного суду Запорізької області від 10 травня 2018 року - без змін на підставі статті 401 ЦПК України, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 19 квітня 2018 року в незміненій частині та постанову Апеляційного суду Донецької області від 06 червня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Ю. В. Черняк

Б.І. Гулько

Д.Д. Луспеник