Історія справи

Постанова КЦС ВП від 01.02.2023 року у справі №761/6749/20
Постанова КЦС ВП від 01.02.2023 року у справі №761/6749/20

Постанова

Іменем України

01 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 761/6749/20

провадження № 61-8129св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Воробйової І. А., Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Васильківська районна державна адміністрація Київської області, Служба у справах дітей Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дяснянського районного суду міста Києва від 24 листопада 2021 року у складі судді Таран Н. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Васильківська районна державна адміністрація Київської області, Служба у справах дітей Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, про позбавлення батьківських прав.

На обґрунтування позову посилався на таке.

Він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до свідоцтва про народження від 21 червня 2002 року його батьком є ОСОБА_3 , матір`ю - ОСОБА_2

12 жовтня 2012 року рішенням Шевченківського районного суду міста Києва шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було розірвано.

З червня 2016 року він проживав без реєстрації місця проживання з батьком ОСОБА_3 у будинку АДРЕСА_1 .

Зазначена обставина підтверджується актом про проживання від 17 лютого 2017 року та довідкою від 18 вересня 2017 року № 343.

ІНФОРМАЦІЯ_2 батько позивача ОСОБА_3 помер.

На час звернення до суду із позовом його утримує бабуся (мати батька) ОСОБА_4 та тітка (сестра батька) ОСОБА_5 , а мати знехтувала своїми материнськими обов`язками, не турбується про фізичний і духовний розвиток сина (позивача), не цікавиться здоров`ям, не бере участі у його вихованні та утриманні.

Мати (відповідач) зареєстрована на АДРЕСА_2 , фактично проживає за адресою: АДРЕСА_3 .

Він разом з бабусею проживає на АДРЕСА_1 .

Відповідачка його не відвідує, навіть не телефонує.

Вважав, що з метою найбільш повного та всебічного забезпечення його прав та законних інтересів відповідачку доцільно позбавити материнських прав.

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 24 листопада 2021 року позов задоволено. Позбавлено батьківських прав ОСОБА_2 стосовно її сина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що всупереч закону та моральним засадам суспільства відповідачка жодного з покладеного законом на матір обов`язків не виконує, належним чином не піклувалася про дитину, не спілкувалася з ним до досягнення повноліття, не проявляла до нього материнської турботи, не цікавилася його долею, не відвідувала, не турбувалася про фізичний та духовний розвиток, не надавала матеріальної допомоги на виховання.

Вказані факти як кожен окремо, так і в сукупності суд першої інстанції розцінив як ухилення відповідачки від виконання її батьківських обов`язків та дійшов висновку про необхідність позбавлення відповідачки батьківських прав щодо її сина ОСОБА_1 .

Постановою Київського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року рішення Деснянського районного суду міста Києва від 24 листопада 2021 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що саме по собі заперечення відповідачкою факту позбавлення батьківських прав не достатньо для скасування рішення суду першої інстанції та відмови у задоволенні позову. Суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно дослідив наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, а також врахував те, що неповнолітній сам звернувся до суду за захистом своїх прав, під час провадження у справі досяг повноліття, врахував правові наслідки позбавлення батьківських прав та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У серпні 2022 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно витлумачили положення статті 164 Сімейного кодексу України (далі - СК України), не врахували, що позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні й остаточні правові наслідки як для матері, так і для дитини. Розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, позбавлення матері спорідненості з дитиною. Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно розтлумачили поняття винного ухилення від виконання батьківських обов`язків та дійшли помилкового висновку, що бездіяльність ОСОБА_2 при виконанні батьківських обов`язків свідчить про наявність підстав для позбавлення її батьківських прав стосовно її сина.

Суди не встановили обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з сином та брати участь у його вихованні. Та обставина, що на час розгляду справи матеріальним забезпеченням дитини, її вихованням і розвитком займається тітка та бабуся не свідчить про те, що мати дитини не бажає брати участь у її утриманні та вихованні. ОСОБА_2 не притягувалася до адміністративної та кримінальної відповідальності за ухилення від виконання батьківських обов`язків.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 645/731/18, від 29 січня 2020 року у справі № 127/31288/18, від 29 січня 2020 року у справі № 643/5393/17, від 17 січня 2020 року у справі № 712/14772/17, від 25 листопада 2019 року у справі № 640/15049/17, від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15-ц, від 24 квітня 2019 року у справі № 331/5427/17, від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18.

У вересні 2022 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_1 просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

На обґрунтування відзиву посилається на те, що відповідачка свідомо впродовж дитинства позивача ігнорувала виконання своїх батьківських обов`язків щодо сина, не проявляла до позивача турботи, не цікавилася його життям та не відвідувала його, не турбувалася його фізичним і духовним розвитком, не надавала матеріальної допомоги. Відповідачка не надала жодних доказів, які б спростовували зазначені обставини, а тільки зазначає про те, що вона заперечує проти позбавлення батьківських прав та бажає брати участь у житті сина.

Відмова у задоволенні позову порушить право позивача на визначення його батьками тих осіб, які дійсно брали участь у його житті в дитинстві, займались його вихованням та турбувались про нього.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2023 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення не відповідають.

Суди встановили, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до свідоцтва про народження від 21 червня 2002 року його батьком є ОСОБА_3 , матір`ю - ОСОБА_2 .

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 12 жовтня 2012 року у справі № 2610/7993/12 шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було розірвано.

З червня 2016 року позивач проживав без реєстрації місця проживання з батьком ОСОБА_3 на АДРЕСА_1 .

Зазначена обставина підтверджується актом про проживання від 17 лютого 2017 року та довідкою від 18 вересня 2017 року № 343.

ІНФОРМАЦІЯ_2 батько позивача ОСОБА_3 помер.

На час розгляду справи судом першої інстанції, позивача утримує бабуся (мати батька) ОСОБА_4 та тітка (сестра батька) ОСОБА_5 .

ОСОБА_2 зареєстрована на АДРЕСА_2 , фактично проживає за адресою: АДРЕСА_3 .

Позивач разом з бабусею проживає в будинку на АДРЕСА_1 .

Відповідачка не відвідує сина, не приїжджає провідати, не телефонує.

Відповідно до характеристики від 29 серпня 2019 року, виданої Київським вищим професійним училищем будівництва та дизайну, протягом навчання ОСОБА_1 у вузі мати ОСОБА_2 не цікавилася навчанням сина, батьківські збори не відвідувала, не спілкувалась з класним керівником та майстром виробничого навчання. У навчальному житті сина ОСОБА_1 участі не брала.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 06 липня 2017 року у справі № 761/2705/17 задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , звільнено ОСОБА_3 від сплати аліментів та стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 аліменти на утримання ОСОБА_1 , починаючи з 20 січня 2017 року і до досягнення сином повноліття, до 12 червня 2020 року.

Відділом державної виконавчої служби Шевченківського РВ ДВС ГТУЮ у м. Києві було відкрито ВП №54920288.

З часу відкриття виконавчого провадження з 23 жовтня 2017 року і до цього часу ОСОБА_2 аліментів не сплачувала.

Відповідачка не проявляє до позивача батьківської турботи, не цікавиться та не відвідує позивача, не турбується його фізичним і духовним розвитком, не надає матеріальної допомоги.

29 січня 2019 року позивач звернувся до Служби у справах дітей та сім`ї Васильківської районної державної адміністрації Київської області із заявою, в якій просив надати висновок про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

08 травня 2019 року відбулося засідання комісії з питань захисту прав дитини при Васильківській районній державній адміністрації Київської області, за результатом якого відповідною комісією не рекомендовано надавати висновок про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Згідно з частиною третьою статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно з частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Статтею 9 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.

Відповідно до частини першої статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.

Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини (частина перша статті 164 СК України).

Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.

Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, і тільки з підстав, передбачених статтею 164 СК України.

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише при наявності вини у діях батьків.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини.

При вирішенні такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особистості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину вже несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Зокрема, вказаний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 645/731/18, від 29 січня 2020 року у справі № 127/31288/18, від 29 січня 2020 року у справі № 643/5393/17, від 17 січня 2020 року у справі № 712/14772/17, від 25 листопада 2019 року у справі № 640/15049/17, від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15-ц, від 24 квітня 2019 року у справі № 331/5427/17,від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/1, на які посилається заявниця у касаційній скарзі.

У рішенні у справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте основні інтереси дитини є надзвичайно важливими.

Розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, позбавлення батька спорідненості з дитиною, а це буде вважатись виправданим лише за виняткових обставин (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України»).

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення останнього батьківських прав, покладено на позивача.

Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що відповідачка протягом тривалого часу не виконує своїх батьківських обов`язків стосовного свого сина, а саме: не піклується про його фізичний і духовний розвиток та не спілкується з ним.

Такі висновки судів ґрунтуються на належним чином досліджених судами і заявницею не спростовано.

Водночас суди попередніх інстанцій не врахували, що позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні й остаточні правові наслідки (втрата прав, заснованих на спорідненості) як для матері (батька), так і для дитини. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Основні доводи позивача ґрунтуються на невиконанні відповідачкою материнських обов`язків після розлучення батьків та визначення місця проживання дитини з батьком.

Проте у матеріалах справи відсутні докази, що до зазначеного періоду відповідачка не виконувала свого материнського обов`язку.

Водночас, виходячи з обставин, які встановлені Шевченківським районним судом міста Києва у рішенні від 20 червня 2012 року у справі № 2610/1378/2012 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення аліментів, а також у заочному рішенні від 06 липня 2017 року у справі №761/2705/17 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про звільнення від сплати аліментів та стягнення аліментів, неповнолітній ОСОБА_1 до червня 2016 року проживав з матір`ю.

Доказів, які б свідчили про наявність виключних підстав для позбавлення відповідачки батьківських прав, позивач не надав.

Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що відповідачка бажає спілкуватися з дитиною та заперечує проти позбавлення батьківських прав.

Зазначені позивачем у відзиві обставини про умисне ухилення відповідачки від виконання її материнських обов`язків не є підставою для позбавлення її батьківських прав.

Отже, з урахуванням обставин щодо неналежного виконання відповідачкою материнських обов`язків, а також норм матеріального права та практики їх застосування, немає підстав для позбавлення відповідачки материнських прав, оскільки виняткові обставини для застосування такого заходу впливу у спірному випадку відсутні.

Верховний Суд також звертає увагу на таке.

Встановлено, що на час розгляду справи судом ОСОБА_1 досяг повноліття та втратив правовий статус дитини, а тому правових підстав для задоволення позовних вимог немає, оскільки особа може бути позбавлена батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла 18 років.

Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття, що передбачено частиною першою статті 6 СК України.

Аналогічні норми закріплені також у статті 1 Закону України «Про охорону дитинства», відповідно до якої дитина - особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше.

З урахуванням наведеного особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, і тільки з підстав, передбачених статтею 164 СК України.

Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 04 жовтня 2021 року у справі № 686/16902/20 (провадження № 61-11412св21), від 13 січня 2022 року у справі № 733/1295/19 (провадження № 61-15668).

Зважаючи на зазначене, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

З урахуванням наведених мотивів Верховний Суд вважає за необхідне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 24 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

На час подання позову у цій справі позивач як неповнолітня особа, яка звертається з позовом про захист своїх прав, відповідно до пункту 14 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір» був звільнений від сплати судового збору.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги ОСОБА_2 , скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, то за правилами частини сьомої статті 141 ЦПК України витрати, понесені ОСОБА_2 за подання апеляційної скарги у розмірі 1 261,20 грн (помилково сплачено 1 362,00 грн) та касаційної скарги у розмірі 1 681,60 грн (помилково сплачено 1 816,00 грн), разом - 2 942,80 грн (1 261,20 грн + 1 681,60 грн), підлягають компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись статтями 400 409 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 24 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Васильківська районна державна адміністрація Київської області, Служба у справах дітей Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, про позбавлення батьківських прав відмовити.

Компенсувати ОСОБА_2 за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, витрати зі сплати судового збору у розмірі 2 942,80 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. А. Воробйова

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

В. В. Яремко