Історія справи

Ухвала КГС ВП від 21.01.2018 року у справі №910/21164/16

Верховний

Суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 910/21164/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кушнір І.В. - головуючий, Краснов Є.В., Мачульський Г.М.,

За участю секретаря судового засідання Суворкіної Ю.І.

розглянувши касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Слободського Юрія Васильовича на рішення Господарського суду міста Києва від 17.02.2017 (суддя Підченко Ю.О.) та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.04.2017 (головуючий: Власов Ю.Л., судді: Андрієнко В.В., Буравльов С.І.)

за позовом Фізичної особи-підприємця Слободського Юрія Васильовича

до Комунального підприємства "Київський метрополітен"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

про визнання недійсним пункту договору

За участю представників:

позивача - не з'явився,

відповідача - Цибізова О.О. -адвокат, довіреність, договір, свідоцтво,

третьої особи - Костюк О.М. -посвідчення, довіреність

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до місцевого суду з позовом до відповідача про визнання недійсним п.9.1 договору оренди №153-Упр(Дв)-07 від 26.11.2007, викладеного в редакції договору оренди №153-Упр(Дв)-07 від 26.11.2007 та в редакції додаткової угоди №(157) від 28.09.2011.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що пункт 9.1 договору оренди від 26.11.2007 №153-Упр (Дв)-07 суперечить положенням пункту 5 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні" від 15.12.2009 № 1759-VI та положенням ч.1 ст.17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Рішенням господарського суду міста Києва від 17.02.2017 у справі №910/21164/16 (суддя Підченко Ю.О.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.04.2017, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Судові рішення мотивовані тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявності підстав для визнання пункту 9.1 Договору недійсним. Встановивши, що спірний договір оренди №153-Упр(Дв)-07 був укладений сторонами 26.11.2007, під час дії редакції ст.17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", яка не передбачала мінімальний строк оренди у 5 років, суди дійшли висновку, що на час укладення пункт 9.1. договору не суперечив ст.17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна". При цьому, норми п.5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні» не передбачають недійсність таких договорів, а встановлюють, що їх термін слід вважати продовженим до п'яти років з дня укладення. З вищезазначених підстав суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду про відмову у задоволенні позову.

15.11.2017 Фізична особа - підприємець Слободський Юрій Васильович подав касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 17.02.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.04.2017 у справі №910/21164/16 до Вищого господарського суду України.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 30.10.2017 відновлено позивачу строк на подання касаційної скарги, прийнято касаційну скаргу, справу призначено до розгляду на 29.11.2017.

Розпорядженням №08.03-04/5866 від 15.11.2017 керівника апарату, у зв'язку з призначенням згідно Указу Президента України № 357/2017 від 10.11.2017 суддю Студенця В.І. суддею Верховного Суду, призначений повторний автоматизований розподіл судової справи № 910/21164/16, справу передано для розгляду судді-доповідачу Ковтонюк Л.В., склад колегії суддів: Ковтонюк Л.В. - головуючий, Корнілова Ж.О., Грек Б.М.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 20.11.2017 справа була прийнята до провадження та її розгляд призначено на 18.12.2017.

11.01.2018 касаційна скарга була отримана Касаційним господарським судом у складі Верховного суду.

04.01.2018 за результатом автоматизованого розподілу справи була визначена колегія суддів: суддя-доповідач Кушнір І.В., судді Краснов Є.В., Мачульський Г.М.

19.01.2018 суд постановив ухвалу про прийняття касаційної скарги до провадження та призначення до розгляду на 09.02.2018, якою повідомив учасників справи про дату, час і місце розгляду скарги.

Скаржник (позивач) мотивує свою касаційну скаргу тим, що судами порушено вимоги частини 1 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", яка гарантує право орендарю, як суб'єкту малого підприємництва, право на укладення договору оренди терміном не менше 5 років, незалежно від волевиявлення орендодавця.

Вважає, що судами було проігноровано заперечення позивача стосовно того, що Пунктом 5 розділу ІІ Прикінцеві положення Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні" №1759-VI від 15.12.2009 передбачено, що термін договорів оренди державного та комунального майна для суб'єктів малого підприємництва, укладених до набрання чинності цим Законом, слід вважати продовженим до п'яти років з дня укладення, якщо орендар не пропонує менший термін.

Крім того, судами попередніх судових інстанцій при винесенні рішень порушено норми матеріального права, а саме статті 764 ЦК України , частини другої статті 17 та частини другої статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" вбачається, що після закінчення строку договору оренди він може бути продовжений на такий самий строк, на який цей договір укладався, за умови, якщо проти цього не заперечує орендодавець. Відтак якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється. Оскільки зазначеними нормами визначено умови, за яких договір оренди вважається пролонгованим на строк, який був раніше встановлений, і на тих самих умовах, що були передбачені договором, то для продовження дії договору не вимагається обов'язкового укладення нового договору або внесення змін до нього.

На думку скаржника, судами попередніх судових інстанцій при винесенні рішень порушено норми ст.ст. 203, 215 та 216 ЦК України, оскільки скаржник вважає, що п.9.1 Договору не відповідає вимогам закону.

За вказаних обставинах відповідач вважає, що орендні відносини щодо державного та комунального майна за межами строку оренди, передбаченого договором оренди, виникають безпосередньо із Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні " від 15.12.2009 і не потребують будь-якої іншої підстави для їх існування (оформлення їх якимось договором чи угодою).

З огляду на викладене, відповідач у касаційній скарзі просить скасувати постанову апеляційного господарського суду від 27.04.2017 та рішення місцевого господарського суду від 17.02.2017, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Відповідач надав відзив на касаційну скаргу, в якому просив суд рішення судів попередніх судових інстанцій залишити в силі.

В судове засідання з'явилися представники відповідача та третьої особи, які просили залишити касаційну скаргу позивача без задоволення, судові рішення без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача та Третьої особи, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд в межах перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначеного судового рішення, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно зі ст.300 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права."

З урахування викладеного, судом не приймаються та не розглядаються доводи Скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів, визнанням доведеними/недоведеними або встановленням по новому обставин справи.

Згідно з ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з ч.1 ст.12 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в редакції на час укладення спірного договору, договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору.

Відповідно до ч.1 ст.17 зазначеного Закону у наведеній редакції, термін договору оренди визначається за погодженням сторін.

Таким чином, спірний договір оренди №153-Упр(Дв)-07 був укладений сторонами 26.11.2007р., під час дії редакції ст.17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", яка не передбачала мінімальний строк оренди у 5 років.

Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні" від 15 грудня 2009 року за N1759-VI набрав чинності 30.12.2009, тобто, його не існувало на момент укладення спірного договору від 26.11.2007р.

За викладених обставин, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що саме на час укладення договору 26.11.2007 спірний пункт 9.1. договору не суперечив відповідній редакції ст.17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», а тому в позовній вимозі про визнання недійсним п.9.1 договору оренди №153-Упр(Дв)-07 від 26.11.2007р. в його первісній редакції слід відмовити.

Також, як встановлено судами попередніх інстанцій, 28.09.2011р сторонами була підписана додаткова угода №(157) до вказаного договору, у пункті 3 якої сторони домовились внести зміни до п.9.1 договору, виклавши його в редакції: «Цей договір діє до 31.03.2012 року включно».

Відповідно до ч.3 ст.11 Цивільного кодексу України:

"Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства."

Згідно з п.5 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні":

"Термін договорів оренди державного та комунального майна для суб'єктів малого підприємництва, укладених до набрання чинності цим Законом, вважати продовженим до п'яти років з дня укладення, якщо орендар не пропонує менший термін."

Як зазначено вище, даний закон набрав чинності 30.12.2009. З урахуванням викладеного, в силу наведених положень даного Закону з 30.12.2009 договір оренди №153-Упр(Дв)-07 від 26.11.2007р. став продовженим до п'яти років, тобто, до 26.11.2012.

Разом з тим, відповідно до ч.3 ст.6 Цивільного кодексу України:

"Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами."

Відповідно до ч.1 ст.17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в редакції на час укладення спірної додаткової угоди термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п'ять років, якщо орендар не пропонує менший термін.

Таким чином, і наведеною ч.1 ст.17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", і вказаним п.5 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні" передбачена можливість зменшення за волею орендаря вказаного 5-річного терміну.

Згідно з ч.1 ст.627 Цивільного кодексу України:

"Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості."

28.09.2011р Позивач-орендар самостійно, вільно, на власний розсуд підписав з Відповідачем-орендодавцем додаткову угоду №(157) до вказаного договору, у пункті 3 якої сторони домовились внести зміни до п.9.1 договору, виклавши його в редакції: «Цей договір діє до 31.03.2012 року включно».

Обставин та доказів зворотного судами попередніх інстанцій не встановлено.

За вказаних обставин, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що п.9.1 договору оренди №153-Упр(Дв)-07 від 26.11.2007р., викладений в редакції додаткової угоди №(157) від 28.09.2011р., не суперечить п.5 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні" та ч.1 ст.17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в редакції на час укладення спірної додаткової угоди.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх судових інстанцій правомірно відмовили у задоволенні позову.

При цьому, судом касаційної інстанції не розглядаються доводи скаржника щодо обставин подальшого продовження дії договору після укладення зазначеної додаткової угоди з застосуванням положень ст.764 Цивільного кодексу України та ч.2 ст.17, ч.2 ст.26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" як такі, що виходять за межі предмету позову, оскільки визнання недійсними правочинів, відповідно до наведеної ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України, вимагає лише оцінки відповідності вищевказаних спірних договору та додаткової угоди до нього законодавству, чинному саме на момент їх укладення, та встановлення наявності порушених прав або охоронюваних законом інтересів Позивача укладенням таких правочинів.

Згідно з ч.1 ст.309 Господарського процесуального кодексу України:

"Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права."

На підставі викладеного, суд доходить висновку про необхідність залишити касаційну скаргу позивача без задоволення, а судові рішення першої та апеляційної інстанцій - без змін, як такі, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає в силі раніше ухвалені судові рішення, суд покладає на позивача витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 308, 309, 315 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1.Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Слободського Юрія Васильовича на рішення Господарського суду міста Києва від 17.02.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.04.2017 у справі №910/21164/16 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 17.02.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.04.2017 у справі №910/21164/16 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. Кушнір

Судді Є. Краснов

Г. Мачульський