Історія справи

Ухвала КГС ВП від 05.04.2021 року у справі №916/2197/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 червня 2021 року

м. Київ

Справа № 916/2197/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Чумака Ю. Я. - головуючого, Дроботової Т. Б., Багай Н. О.,

секретар судового засідання - Лелюх Є. П.,

за участю представників:

позивача - не з'явилися,

відповідача - не з'явилися,

розглянув касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" на рішення Господарського суду Одеської області від 19.10.2020 (суддя Малярчук І.

А.) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від
11.02.2021 (головуючий - Будішевська Л. О., судді Поліщук Л. В., Таран С. В. ) у справі

за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях

до Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна"

про зобов'язання повернути майно.

Короткий зміст і підстави позовних вимог

1. У липні 2020 року Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях (далі - РВ ФДМУ по Одеській та Миколаївській областях, Відділення, Орендодавець) звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" (далі - ПрАТ "ВФ Україна", Товариство, Орендар) про зобов'язання відповідача повернути державне нерухоме майно, а саме ділянку даху дев'ятиповерхової будівлі гуртожитку № 2, інв. № 10331019, площею 25 м2, розташоване за адресою: м. Одеса, пров. Шампанський, 2 (далі - спірне майно, об'єкт оренди), шляхом підписання акта приймання-передачі (повернення), з посиланням на положення статей 284, 287, 291 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 629, 763, 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) і статей 26, 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (чинного до 31.01.2020).

2. Позовна заява обґрунтовується тим, що строк дії договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 26.10.2011 (далі - договір оренди від 26.10.2011) закінчився 26.10.2019, однак, незважаючи на своєчасно направлені Орендодавцем листи-повідомлення від 15.10.2019 № 11-06-01147 і від 25.11.2019 № 11-06-01724 про небажання продовжувати дію зазначеного договору та необхідність повернення об'єкта оренди балансоутримувачу, Товариство безпідставно не повернуло орендоване майно.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

3. Рішенням Господарського суду Одеської області від 19.10.2020, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від
11.02.2021, позов задоволено повністю. Зобов'язано ПрАТ "ВФ Україна" повернути балансоутримувачу спірне майно.

4. Рішення та постанова мотивовані посиланням на положення статей 526, 629, 759, 763, 764, 777, 785 ЦК України, статті 284 ГК України, статей 17, 26, 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (чинного до 31.01.2020), статей 5, 73, 74, 76, 77, 79 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з урахуванням яких суди дійшли висновку про обґрунтованість позовних вимог з огляду на доведеність позивачем належними і допустимими доказами факту своєчасного направлення Орендарю повідомлення про відсутність наміру продовжувати договір оренди від 26.10.2011 після закінчення строку його дії, внаслідок чого цей договір припинився з 27.10.2019 та у Товариства виник обов'язок повернути об'єкт оренди балансоутримувачу - Одеській національній академії харчових технологій. Місцевий господарський суд також зазначив, що положення Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не ставлять факт припинення договору у зв'язку із закінченням строку, на який його було укладено, у залежність від мотивів, за якими Орендодавець відмовився продовжувати орендні правовідносини. У спірних правовідносинах не є вирішальними підстави небажання Орендодавця продовжувати орендні правовідносини, а суттєве значення має саме факт припинення дії договору оренди 27.10.2019. З приводу незгоди відповідача з відмовою позивача продовжувати орендні правовідносини суд першої інстанції вказав, що у даному випадку відповідач не був позбавлений права звернутися до суду із відповідним позовом до Орендодавця, однак відповідних рішень з цього приводу матеріали справи не містять.

При цьому апеляційний суд зауважив, що підставами для задоволення позову, які покладено в основу рішення місцевого господарського суду, були закінчення строку дії договору, своєчасне повідомлення Орендаря про відсутність наміру продовжувати його дію та безпідставне користування відповідачем об'єктом оренди, а не перевищення ним гранично допустимого рівня електромагнітного поля на орендованому даху гуртожитку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

5. Не погоджуючись з рішенням місцевого суду та постановою апеляційної інстанції, ПрАТ "ВФ Україна" звернулося з касаційною скаргою, у якій просить зазначені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові в повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

6. На обґрунтування своєї правової позиції скаржник посилається на неправильне застосування та порушення судами попередніх інстанцій положень статей 3, 6 і частини 1 статті 777 ЦК України, частини 1 статті 285 ГК України, частини 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (чинного до 31.01.2020), статті 236 ГПК України, наголошуючи, що: 1) при ухваленні оскаржуваних судових рішень суди не врахували викладеного у постанові Верховного Суду України від 17.05.2017 у справі № 914/433/16 та у постанові Верховного Суду від 22.05.2019 у справі № 914/1258/18 висновку щодо застосування норми частини 3 статті 17 Закону України? Про оренду державного та комунального майна? (про переважне право на укладення договору оренди на новий строк) у подібних правовідносинах; 2) суди не врахували викладеного у постановах Верховного Суду від 25.07.2019 у справі № 906/1177/18 і від 15.12.2020 у справі № 914/1258/18 висновку щодо обмеження у окремих випадках розсуду власника - зокрема частиною 1 статті 285 ГК України, частиною 1 статті 777 ЦК України і частиною 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна"; 3) суди не дослідили зібрані у справі докази, а саме: за відсутності будь-яких порушень санітарних норм чи пунктів 5.4,5.12 договору оренди від 26.10.2011, безпідставно взяли до уваги протоколи проведення досліджень від 26.09.2019 № 26/1 та від 05.08.2020 № 05/08, які є неналежними доказами та спростовуються протоколом про проведення досліджень електромагнітного поля від 07.09.2020 № 89/45, якому не надано жодної правової оцінки; докази належного виконання Товариством договірних зобов'язань (реєстр платіжних доручень) надавалися та не досліджувалися судом; пропозиції Орендаря щодо зміни умов договору чи розміру орендної плати відсутні; "бажання чи небажання" Орендодавця подовжувати чи не подовжувати використання комунального або державного майна обмежено процедурами, встановленими Законом України "Про оренду державного та комунального майна" та практикою Європейського суду з прав людини (справа "Стретч проти Сполученого Королівства" (заява № 44277/98, рішення від 24.06.2003); відсутні повідомлення позивача щодо наміру використання власником майна для власних потреб, направленого Орендарю за три місяці до закінчення терміну дії договору; відсутні судові рішення про припинення чи визнання недійсним договору оренди від
26.10.2011.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

7. Оскільки РВ ФДМУ по Одеській та Миколаївській областях у передбачений частиною 8 статті 165 ГПК України граничний 15-денний строк, тобто до
14.05.2021, не скористалося правом на подання відзиву на касаційну скаргу, надіславши його до Верховного Суду лише 20.05.2021, та не обґрунтувало поважності причин пропуску зазначеного строку, колегія суддів на підставі частиною 8 статті 165 ГПК України залишає без розгляду відзив позивача на касаційну скаргу та не надає оцінку доводам відзиву.

Розгляд справи Верховним Судом

8. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від
22.04.2021 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПрАТ "ВФ Україна" на рішення Господарського суду Одеської області від 19.10.2020 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 у справі № 916/2197/20 та призначено розгляд справи у судовому засіданні на
01.06.2021 о 15:15.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

9.26.10.2011 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області, правонаступником якого є РВ ФДМУ по Одеській та Миколаївській областях (Орендодавець), та Приватним акціонерним товариством "МТС Україна", правонаступником якого є ПрАТ "ВФ Україна" (Орендар), укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, за умовами пунктів 1.1,1.2 якого Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно, а саме: ділянку даху дев'ятиповерхової будівлі гуртожитку № 2 Одеської національної академії харчових технологій, загальною площею 25 м2, що розміщена за адресою: м. Одеса, пров. Шампанський, 2, та перебуває на балансі Одеської національної академії харчових технологій (балансоутримувач), вартість якого визначено згідно зі звітом про незалежну оцінку, що була проведена Приватним підприємством "АРКАДА ЮГ" станом на
02.06.2011 і становить 30299 грн. Майно передається в оренду з метою: розміщення обладнання зв'язку.

10. У пунктах 2.2,2.5 договору оренди від 26.10.2011 сторони погодили, що Орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, вказаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передавання майна. Орендоване нерухоме майно залишається на балансі балансоутримувача із зазначенням того, що цей об'єкт є орендованим.

11. У разі припинення або розірвання договору Орендар зобов'язаний повернути балансоутримувачу об'єкт оренди у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі його в оренду, з врахуванням нормального фізичного зносу та відшкодувати балансоутримувачу збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об'єкта оренди з вини Орендаря (пункт 5.10 договору оренди від
26.10.2011).

12. Пунктами 10.1,10.2 договору оренди від 26.10.2011 передбачено, що цей договір укладено строком на один рік та діє з моменту його підписання. Зміни до умов цього договору або його розірвання допускаються за взаємною згодою сторін.

Зміни, що пропонуються внести, розглядаються протягом одного місяця з дати їх надходження до розгляду іншою стороною, можуть укладатися у вигляді договору про внесення змін або у вигляді листів.

13. Згідно з пунктом 10.4 договору оренди від 26.10.2011 у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця та у разі належного виконання Орендарем умов цього договору, договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором та чинним законодавством за умови відсутності заперечень органу, уповноваженого управляти об'єктом оренди, наданих Орендодавцю у встановлений законодавством термін.

14. Відповідно до пунктів 10.6,10.9,10.10 договору оренди від 26.10.2011 чинність цього договору припиняється внаслідок, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено. У разі припинення або розірвання цього договору майно протягом трьох робочих днів повертається Орендарем балансоутримувачу. Майно вважається повернутим балансоутримувачу з моменту підписання Орендарем та Орендодавцем акта приймання-передавання. Обов'язок щодо складання акта приймання-передавання про повернення майна покладається на Орендодавця.

15.26.12.2011 між сторонами складено та підписано акт приймання-передавання державного нерухомого майна, що перебуває на балансі Одеської національної академії харчових технологій.

16. У подальшому між сторонами укладалися договори про внесення змін до договору оренди від 26.10.2011, а саме: від 21.09.2012, від 20.09.2013, від 22.12.2014, від 03.11.2015, від 25.10.2016, від 22.05.2017, від 03.11.2017, від 12.06.2019, якими вносилися зміни щодо розміру орендної плати та строку дії договору.

Так, за умовами договору від 12.06.2019 про внесення змін до договору оренди від
26.10.2011 строк його дії продовжено до 26.10.2019 включно.

17. Листом від 11.09.2019 № ОUТ-ТD-19-10285 ПрАТ "ВФ Україна" звернулося до РВ ФДМУ по Одеській та Миколаївській областях з пропозицією продовжити договір оренди від 26.10.2011 на новий термін.

18. У відповідь на вказаний лист, Відділення листом від 15.10.2019 № 11-06-01147 повідомило Товариство про те, що строк дії договору оренди від 26.10.2011 спливає 26.10.2019 і на черговий термін він продовжений не буде, у зв'язку з чим просило повернути об'єкт оренди балансоутримувачу.

19. Листом від 25.11.2019 № 11-06-01724 Орендодавець повторно повідомив ПрАТ "ВФ Україна" про відсутність наміру продовжувати орендні правовідносини та вимагав повернути об'єкт оренди балансоутримувачу.

20. Факт направлення зазначених листів позивачем та їх отримання відповідач не заперечує.

Позиція Верховного Суду

21. Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

22. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

23. ПрАТ "ВФ Україна" у поданій касаційній скарзі посилається на наявність підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1 і 4 частини 2 статті 287 ГПК України, а саме: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктами 1 і 4 частини 2 статті 287 ГПК України, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 ГПК України.

24. Зокрема, відповідач посилається на неврахування судами попередніх інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень висновків щодо застосування норм права, а саме положень частини 1 статті 285 ГК України, частини 1 статті 777 ЦК України і частини 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (чинного до 31.01.2020) у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 17.05.2017 у справі № 914/433/16 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.05.2019 у справі № 914/1258/18, від 25.07.2019 у справі № 906/1177/18, від 15.12.2020 у справі № 914/1258/18.

25. Дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 916/2197/20 за касаційною скаргою ПрАТ "ВФ Україна" у частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, з огляду на таке.

26. В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії. Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

27. У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United
Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб.

28. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

29. Статтею 764 ЦК України передбачено, що у разі якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

30. Відповідно до частини 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (чинного до 31.01.2020) у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Аналогічна норма міститься у частині 4 статті 284 ГК України.

31. Відтак, якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється. Оскільки зазначеними нормами чинного законодавства визначено умови, за яких договір оренди вважається пролонгованим на строк, який був раніше встановлений, і на тих самих умовах, що були передбачені договором, то для продовження дії договору не вимагається обов'язкового укладення нового договору або внесення змін до нього (такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 03.03.2020 у справі № 916/1657/18, від 20.02.2020 у справі № 916/1256/19, від 19.11.2019 у справі № 922/781/19, від 09.07.2019 у справі № 906/745/18, від 02.07.2019 у справі № 906/742/18, від 28.05.2019 у справі № 911/2980/17, від 12.06.2018 у справі № 910/15387/17, від 05.06.2018 у справі № 904/7825/17).

32. Відповідно до частини 1 статті 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Згідно з частиною 2 статті 26 і частиною 1 статті 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (чинного до 31.01.2020) договір оренди припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено; приватизації об'єкта оренди орендарем (за участю орендаря); банкрутства орендаря; загибелі об'єкта оренди; ліквідації юридичної особи, яка була орендарем або орендодавцем.

У разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.

33. Підстави пролонгації договорів оренди державного та комунального майна у вигляді так званої "мовчазної згоди" сторін вичерпно врегульовано положеннями статті 764 ЦК України, статті 284 ГК України та частини 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (наведену правову позицію викладено у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2020 у справі № 910/5410/19).

34. Крім того Велика Палата Верховного Суду у пунктах 6.11-6.13,6.21,6.26 постанови від 19.05.2020 у справі № 910/719/19 зі спору, що виник з подібних правовідносин (предметом позову в якій є виселення суб'єкта господарювання з державного нерухомого майна), сформулювала такі правові висновки:

"Відсутність такого заперечення як в силу статті 764 ЦК України, так і за приписами частини 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", може мати прояв у "мовчазній згоді" і в такому випадку орендар саме в силу закону (а не за власною ініціативою в порядку частини 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна") може розраховувати, що договір оренди вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

У контексті наведених норм заява орендодавця про припинення договору оренди за закінченням строку договору є одностороннім правочином, який відображає волевиявлення орендодавця у спірних правовідносинах, що не потребує узгодження з орендарем в силу прямої норми закону, і є підставою для припинення відповідних зобов'язальних правовідносин.

Повідомлення орендодавцем орендаря про припинення договору є юридично значимою дією, яка засвідчує наявність такого волевиявлення та забезпечує своєчасну обізнаність з ним іншої сторони, є передумовою для настання обумовлених таким одностороннім правочином наслідків також для іншої особи за правилами абзацу 3 частини 3 статті 202 ЦК України.

Правове регулювання процедури припинення орендних правовідносин, наведене у статті 764 ЦК України та частині 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", спрямовано на досягнення справедливого балансу між правом орендодавця як власника майна володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд і правом орендаря очікувати на стабільність та незмінність його майнового становища. У контексті наведених вище норм настання наслідків у вигляді припинення чи продовження договору є пов'язаним з дотриманням сторонами орендних правовідносин добросовісної та послідовної поведінки, обумовленої змістом укладеного договору, положеннями господарського законодавства, а також усталеними звичаями ділового обороту та документообігу.

Заперечення орендаря з приводу порушення його переважного права та порядку здійснення повідомлення позивачем є безпідставними, а зміст касаційної скарги свідчить про помилкове ототожнення відповідачем правового інституту пролонгації договору оренди нерухомого майна (продовження договору на той же строк і на тих самих умовах), врегульованого положеннями статті 764 ЦК України, частини 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", який реалізується внаслідок мовчазної згоди сторін договору, та правового інституту продовження договору оренди на новий строк внаслідок реалізації переважного права добросовісного орендаря (стаття 777 ЦК України та частини 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна"), сутністю якого є укладення договору оренди на новий строк, а не його автоматичне поновлення".

35. Ураховуючи положення статей 764, 785 ЦК України, частини 4 статті 284 ГК України, частини 2 статті 17 і частини 1 статті 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (чинного до 31.01.2020), зважаючи на достеменно встановлені та неспростовані скаржником обставини припинення з
27.10.2019 договору оренди від 26.10.2011 у зв'язку із закінченням строку його дії та неодноразовою своєчасною відмовою Орендодавця від пролонгації цього договору, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо виникнення обов'язку Орендаря повернути об'єкт оренди балансоутримувачу за актом приймання-передачі (повернення).

36. Зміст оскаржуваної постанови переконливо свідчить про те, що, задовольнивши позов про зобов'язання Орендаря повернути орендоване майно, суд апеляційної інстанції фактично переглянув рішення місцевого господарського суду відповідно до висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від
19.05.2020 у справі № 910/719/19 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.10.2019 у справі № 902/862/15, від 20.02.2020 у справі № 916/1256/19, від 25.02.2020 у справі № 910/11837/17.

37. Разом з тим згідно з положеннями частини 1 статті 285 ГК України і частини 1 статті 777 ЦК України, на неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування яких апеляційним судом до спірних правовідносин посилається скаржник на обґрунтування підстави касаційного оскарження, орендар має переважне право перед іншими суб'єктами господарювання на продовження строку дії договору оренди. Наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення договору найму на новий строк. Наймач, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору найму на новий строк, зобов'язаний повідомити про це наймодавця до спливу строку договору найму у строк, встановлений договором, а якщо він не встановлений договором, - в розумний строк. Умови договору найму на новий строк встановлюються за домовленістю сторін. У разі недосягнення домовленості щодо плати та інших умов договору переважне право наймача на укладення договору припиняється.

38. Відповідно до частини 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (чинного до 31.01.2020), на неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування якої судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин також посилається скаржник на обґрунтування підстави касаційного оскарження, після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки за договором, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий термін, крім випадків, якщо орендоване майно необхідне для потреб його власника. У разі якщо власник має намір використовувати зазначене майно для власних потреб, він повинен письмово попередити про це орендаря не пізніше ніж за 3 місяці до закінчення терміну договору.

39. Спеціальна норма Закону України "Про оренду державного та комунального майна" регламентує, що орендар має переважне право на укладення договору оренди, однак не визначає процедуру реалізації такого переважного права. При цьому процедура реалізації переважного права орендаря на укладення договору оренди передбачена статтею 777 ЦК України, яким встановлено загальні положення про оренду та який врегульовує відносини оренди державного та комунального майна у частині, що не врегульовано спеціальним законодавством.

40. Усталеним є розуміння переважного права як такого суб'єктивного цивільного права, яке надає його носієві можливість пріоритетно перед іншими особами набути інше або здійснити існуюче суб'єктивне право. Сутністю переважного права є укладення договору найму на новий строк, з встановленням умов за домовленістю сторін. Тобто переважне право стосується укладення нового договору найму на новий строк і з новими умовами. Метою встановлення переважного права наймача на укладення договору є створення конструкції в цивільному законодавстві, за допомогою якої наймач матиме додаткові механізми, спрямовані на забезпечення стабільного користування річчю.

41. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

42. Колегія суддів відхиляє помилкові доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення ухвалено судами першої та апеляційної інстанцій без урахування висновку щодо застосування норм права, а саме положень частини 1 статті 285 ГК України, частини 1 статті 777 ЦК України і частини 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (чинного до 31.01.2020) у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 17.05.2017 у справі № 914/433/16 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.05.2019 у справі № 914/1258/18, від 25.07.2019 у справі № 906/1177/18, від 15.12.2020 у справі № 914/1258/18, оскільки предмет і підстави позовів, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також їх правове регулювання у цій справі ( № 916/2197/20) та зазначених скаржником справах є різними, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.

43. Так, на відміну від справи № 916/2197/20, під час розгляду якої суди попередніх інстанцій виходили з факту своєчасної відмови Орендодавця від пролонгації договору оренди від 26.10.2011 та недоведеності реалізації Товариством переважного права на укладення нового договору оренди на новий строк і на нових умовах шляхом звернення до Відділення з відповідною пропозицією, оскільки Орендар не був позбавлений права звернутися до суду із відповідним позовом (про спонукання Орендодавця до укладення нового договору оренди нерухомого майна з урахуванням переважного права), Верховний Суд України, скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу № 914/433/16 на новий розгляд до Господарського суду Львівської області, дійшов висновку про те, що сутністю переважного права є укладення договору найму на новий строк зі встановленням умов за домовленістю сторін, а не його автоматичне поновлення. Наймач повинен повідомити наймодавцю про своє переважне право у строк, визначений у договорі, або в розумний строк до закінчення строку договору найму. У разі якщо наймач не надсилає повідомлення наймодавцю, він відмовляється від здійснення свого переважного права. Під час розгляду справи суд не встановив, чи скористався орендар своїм переважним правом на укладення договору оренди, адже при розгляді судами цього спору ТОВ "Замок Лева" подало до управління Львівської облради відповідну заяву в порядку реалізації переважного права на укладення договору оренди.

44. Колегія суддів враховує, що за результатами нового розгляду справи № 914/433/16 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, ухвалюючи остаточну постанову від 07.02.2018 про залишення без змін рішень судів попередніх інстанцій, якими було задоволено первісний позов про виселення орендаря із займаних приміщень і зобов'язання повернути їх балансоутримувачу та відмовлено у задоволенні зустрічного позову про визнання договору оренди нерухомого майна продовженим на той самий строк, виходив зі встановлених судами фактичних обставин відмови орендаря від реалізації переважного права на укладення договору найму на новий строк у зв'язку зі зверненням із заявою до орендодавця не у розумний строк до закінчення терміну дії договору оренди (до
31.12.2015), передбачений частиною 1 статті 777 ЦК України, а поза межами встановлених законом строків.

45. При цьому касаційна інстанція у постанові від 07.02.2018 у справі № 914/433/16 дійшла висновків про те, що: 1) при реалізації зазначеного переважного права орендаря укладатиметься новий договір оренди комунального майна, а термін дії попереднього договору оренди повинен закінчитися у зв'язку з відмовою однієї із сторін у продовженні терміну дії договору у спосіб вчинення заяви; 2) суд не вправі самостійно змінювати предмет чи підставу позовних вимог та ототожнювати правовий інститут пролонгації договору оренди (продовження договору на той же строк та на тих самих умовах) з інститутом переважного права добросовісного орендаря, за інших рівних умов, на укладення нового договору оренди на новий строк, за умови дотримання процедури реалізації такого права; 3) інститут переважного права також не може бути застосований до спірних правовідносин щодо первісних позовних вимог, а саме виселення з безпідставно займаних приміщень, оскільки дані підстави та предмет позову стосуються факту припинення договірних правовідносин, які виникли згідно Договору оренди, а не укладення нового договору оренди нерухомого майна з врахуванням переважного права відповідача.

Схожий за змістом висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.02.2020 у справі № 916/1256/19 зі спору, що виник з подібних правовідносин виселення орендаря з нежитлового приміщення.

46. Водночас, ухвалюючи постанови від 22.05.2019 і від 15.12.2020 про скасування рішень судів попередніх інстанцій та передачу справи № 914/1258/18 на новий розгляд, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виходив з тих встановлених судами фактичних обставин, що орендар скористався переважним правом на укладення договору оренди на новий строк (на 5 років), направивши орендодавцю завчасно, а саме більш як за два місяці до закінчення строку дії договору (цей строк становив 2 роки 364 дні) заяву від 05.04.2018 про продовження договору оренди, що суди не врахували та, як наслідок, дійшли передчасного висновку про припинення вказаного переважного права.

При цьому предметом первісного позову Приватного підприємства "Зорепад-Люкс" у справі № 914/1258/18 є зобов'язання Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради укласти договір оренди нерухомого майна терміном на 5 років з підстав наявності у орендаря переважне право на укладення договору оренди нерухомого майна на новий строк, а предметом зустрічного позову - зобов'язання орендаря повернути об'єкт оренди шляхом виселення з нежитлового приміщення.

47. У свою чергу, предметом первісного позову Товариства з обмеженою відповідальністю "АВ Фармація" у справі № 906/1177/18 є визнання переважного права на укладення договору оренди нежитлового приміщення, яке належить фізичній особі-підприємцю Колос Л. П. на праві приватної власності, що виключає правове регулювання спірних правовідносин нормами частини 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (чинного до 31.01.2020), а предметом зустрічного позову - стягнення збитків, завданих порушенням прав орендодавця.

При цьому постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від
25.07.2019, якою судові рішення судів попередніх інстанцій скасовано та справу № 906/1177/18 передано на новий розгляд, мотивована тим, що: 1) суди не з'ясували наявності наміру орендаря, спрямованого саме на реалізацію переважного права на укладення нового договору оренди з огляду на звернення позивача до орендодавця з листом-пропозицією від 19.12.2018 про продовження терміну дії договору оренди на наступні 35 календарних місяців, тобто на той самий строк (на умовах чинного договору оренди), з долученням проекту додаткової угоди; 2) суди належним чином не дослідили наміру відповідача щодо використання предмета договору оренди; 3) суди не надали належної правової оцінки аргументам відповідача щодо неналежного виконання позивачем зобов'язань за договором оренди, чи були запропоновані власником нові умови договору оренди попередньому орендарю та чи є вони прийнятними для позивача.

48. Таким чином, у цій справі та справах № 914/1258/18,914/433/16,906/1177/18, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, суди виходили з різних фактичних обставин, встановлених у кожній справі окремо на підставі доказів, наданих учасниками справ на підтвердження їх вимог і заперечень, та яким була надана оцінка згідно з вимогами процесуального закону.

Викладене переконливо свідчить про різні предмет і підстави позовів, фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, та їх неоднакове правове регулювання у справі № 916/2197/20 та у справах № 914/1258/18,914/433/16,906/1177/18.

У контексті наведеного відсутні підстави для висновку про подібність правовідносин у справі, що розглядається, та справах, на які посилається скаржник на обґрунтування підстави касаційного оскарження ухвалених судових рішень.

49. Разом з тим колегія суддів зауважує, що виходячи зі змісту частини 1 статті 777 ЦК України та частини 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (чинного до 31.01.2020), якими врегульовано порядок та підстави набуття переважного права, поняття такого права Орендаря означає надання йому переваги Орендодавцем у разі наявності пропозицій інших господарюючих суб'єктів, що містять умови, рівні з умовами особи, яка наділена переважним правом. При цьому, для набуття переважного права на укладення договору на новий термін недостатнім є належне виконання Орендарем своїх обов'язків за попереднім договором оренди, оскільки іншими передумовами для реалізації такого права законодавство чітко визначає необхідність досягнення між сторонами домовленості щодо умов нового договору, рівність умов (пропозицій) особи, яка наділена переважним правом, з умовами (пропозиціями) іншого претендента на оренду, а також відсутність у власника наміру використовувати майно для власних потреб. З матеріалів справи не вбачається, судами не встановлено та відповідачем не доведено як обставин існування іншого реального претендента на оренду, укладення з ним договору, так і щодо досягнення домовленості сторонами щодо умов договору оренди як підстави для набуття Орендарем переважного права на укладення договору на новий термін. Адже, в разі недосягнення сторонами відповідної домовленості переважне право припиняється (пункт 3 частини 1 статті 777 ЦК України).

Таким чином, у разі виникнення обставин, з якими закон пов'язує набуття переважного права на укладення нового договору оренди на новий термін (рівність умов, запропонованих претендентами; укладення договору оренди з іншою особою, відсутність у власника наміру використовувати майно для своїх потреб), ПрАТ "ВФ Україна" не позбавлене можливості звернутися за судовим захистом свого переважного права.

50. Схожий за змістом висновок щодо необхідності чіткого розмежування правового інституту пролонгації договору оренди нерухомого майна (продовження договору на той же строк і на тих самих умовах), врегульованого положеннями статті 764 ЦК України, частини 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", який реалізується внаслідок мовчазної згоди сторін договору, та правового інституту продовження договору оренди на новий строк внаслідок реалізації переважного права добросовісного орендаря (стаття 777 ЦК України та частини 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна"), сутністю якого є укладення нового договору оренди на новий строк, викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 923/854/17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19.

51. Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що наразі виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови з цієї підстави, але свідчить про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 916/2197/20 у частині зазначеної підстави касаційного оскарження.

52. Разом з тим стосовно доводів скаржника про наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, який (пункт), зокрема відсилає до пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, колегія суддів зазначає наступне.

53. На обґрунтування вказаної підстави Товариство посилається на те, що суди не дослідили зібрані у справі докази, а саме: за відсутності будь-яких порушень санітарних норм чи пунктів 5.4,5.12 договору оренди від 26.10.2011, суди безпідставно взяли до уваги протоколи проведення досліджень від 26.09.2019 № 26/1 та від 05.08.2020 № 05/08, які є неналежними доказами та спростовуються протоколом про проведення досліджень електромагнітного поля від 07.09.2020 № 89/45, якому не надано жодної правової оцінки; докази належного виконання Товариством договірних зобов'язань (реєстр платіжних доручень) надавалися та не досліджувалися судом; пропозиції Орендаря щодо зміни умов договору чи розміру орендної плати відсутні; "бажання чи небажання" Орендодавця подовжувати чи не подовжувати використання комунального або державного майна обмежено процедурами, встановленими Законом України "Про оренду державного та комунального майна" та практикою Європейського суду з прав людини (справа "Стретч проти Сполученого Королівства" (заява № 44277/98, рішення від 24.06.2003); відсутні повідомлення позивача щодо наміру використання власником майна для власних потреб, направленого Орендарю за три місяці до закінчення терміну дії договору; відсутні судові рішення про припинення чи визнання недійсним договору оренди від
26.10.2011.

54. Верховний Суд відхиляє зазначені передчасні доводи скаржника з огляду на таке.

55. Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

56. Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України.

57. Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України.

58. Натомість зміст касаційної скарги переконливо свідчить про те, що доводи Товариства зводяться здебільшого до посилань на необхідність переоцінки наявних у справі доказів, але, як зазначено вище, скаржник при цьому не обґрунтував у своїй касаційній скарзі наявність хоча б однієї з підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 ГПК України.

59. За таких обставин колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про неповне дослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів за умови відсутності підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 ГПК України.

60. Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, також не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови з цієї підстави.

61. Колегія суддів зауважує, що статтею 296 ГПК України визначено вичерпний перелік підстав закриття касаційного провадження, серед яких відсутня така підстава як непідтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої статтею 296 ГПК України, якою (підставою) у розумінні пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України є недослідження судом зібраних у справі доказів за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України.

62. Відтак у разі, коли після відкриття касаційного провадження виявилося, що передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України підстава не отримала підтвердження, Верховний Суд має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а не закривати касаційне провадження у відповідній частині.

63. Наведене випливає з положень другого речення пункту 4 частини 1 статті 296 ГПК України, за змістом якого якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.

64. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши зібрані у справі докази в їх сукупності, зважаючи на факт припинення з 27.10.2019 договору оренди від 26.10.2011 у зв'язку зі своєчасною відмовою Орендодавця від пролонгації цього договору та з огляду на недоведеність порушення переважного права Товариства на укладення нового договору оренди на новий строк та на нових умовах, дійшли правильного висновку щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог про зобов'язання Орендаря повернути об'єкт оренди балансоутримувачу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

65. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

66. Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів на підставі пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 916/2197/20 у частині зазначеної підстави касаційного оскарження.

67. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог, як наслідок, оскаржувані рішення і постанову ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

68. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

69. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених частини 1 статті 309 ГПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

70. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновки судів попередніх інстанцій щодо задоволення позову, у зв'язку з чим немає підстав для задоволення касаційної скарги і скасування оскаржуваних рішення та постанови.

Розподіл судових витрат

71. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Закрити касаційне провадження у справі № 916/2197/20 за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Одеської області від 19.10.2020 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 у справі № 916/2197/20 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Ю. Я. Чумак

Судді Т. Б. Дроботова

Н. О. Багай