Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 вересня 2018 року

м. Київ

Справа № 905/2198/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Краснова Є.В., Кушніра І.В.

при секретарі судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області

на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 18.04.2018 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Склярук О.І., судді Дучал Н.М., Геза Т.Д.)

та на рішення Господарського суду Донецької області від 04.12.2017 (суддя Паляниця Ю.О.)

за позовом першого заступника керівника Костянтинівської місцевої прокуратури Донецької області до 1.Донецької обласної державної адміністрації, обласної військово-цивільної адміністрації, 2.Колективного підприємства "Мисливсько-рибальського господарства Олександрівської районної організації Українського товариства мисливців та рибалок", 3. Донецького обласного управління лісового та мисливського господарства

про визнання частково недійсним розпорядження та недійсним договору,

за участю:

прокурора: Попенко О.С. (посвідчення від 16.03.2016),

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, перший заступник керівника Костянтинівської місцевої прокуратури Донецької області (далі - прокурор) просив визнати недійсним розпорядження голови Донецької обласної державної адміністрації, керівника обласної військово-цивільної адміністрації (далі-відповідач-1) від 19.05.2016 № 411 "Про надання в користування мисливських угідь на території Донецької області" в частині надання мисливський угідь Колективному підприємству "Мисливсько-рибальського господарства Олександрівської районної організації Українського товариства мисливців та рибалок" (далі-відповідач-2) площею 90117 га, а також визнати недійсним договір про умови ведення мисливського господарства, який укладено 14.06.2016 між відповідачем-2 та Донецьким обласним управлінням лісового та мисливського господарства (далі-відповідач-3).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що розпорядження у відповідній частині суперечить вимогам законодавства, оскільки на момент його прийняття та укладення договору, власниками та користувачами земельних ділянок не було надано погодження на надання відповідачу-2 мисливських угідь.

Рішенням Господарського суду Донецької області від 04.12.2017, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 18.04.2018, в позові відмовлено.

У касаційній скарзі заступник прокурора Харківської області просить скасувати вище вказані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції за встановленою підсудністю, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги заявник посилався на порушення встановленого законодавством порядку передачі мисливських угідь у користування та на те, що дана справа згідно приписів ч.5 ст.16 ГПК України, у редакції до 15.12.2017, повинна була розглядатися Господарським судом міста Києва, оскільки відповідачем-1 є обласна державна адміністрація. При цьому заявник касаційної скарги вказує на те, що спірне розпорядження та договір були вчинені за відсутності встановлених меж мисливських угідь та без погодження всіх власників та користувачів земельних ділянок.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач-1 просить залишити без змін вказані судові рішення, а касаційну скаргу без задоволення посилаючись на те, що судами у відповідності до норм матеріального та процесуального права надано належну правову оцінку поданим сторонами доказам, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, листом від 16.07.2015 Державне агентство лісових ресурсів України направило відповідачу-1 на погодження матеріали про надання у користування мисливських угідь на території Донецької області, у тому числі відповідачу-2.

18.04.2016 Державним агентством лісових ресурсів України внесено відповідачу-1 подання №03-11/2351-16, про надання відповідачу-2 у користування мисливських угідь на території Олександрівського району Донецької області на строк не менш як 15 років, загальною площею 90117 га.

19.05.2016 відповідачем-1 прийнято розпорядженням №411 про надання в користування мисливських угідь на території Донецької області", зокрема, відповідачу-2 надано в користування мисливські угіддя на території Донецької області площею 90117 га, строком на 15 років та одночасно користувачів мисливських угідь зобов'язано укласти угоди на ведення мисливського господарства в порядку, встановленому законом, вносити плату за користування мисливськими угіддями.

Також встановлено, що 14.06.2016 між відповідачем-3 та відповідачем-2 укладено договір про умови ведення мисливського господарства, згідно з умовами пункту 1.1 якого розпорядженням відповідача-1 №411 від 19.05.2016 "Про надання в користування мисливських угідь на території Донецької області" надано відповідачу-2 терміном до 18.05.2031 мисливські угіддя для ведення мисливського господарства на території Олександрівського району загальною площею 90117 га.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, послався на те, що прокурор не довів, що спірні розпорядження та договір були вчинені з порушенням вимог законодавства. При цьому апеляційний суд вказав на те, що спірне розпорядження відповідача-1 є ненормативним актом, який вичерпує свою дію шляхом його виконання, а тому визнання його недійсним не призведе до відновлення порушених або оспорюваних прав позивача, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального виконання. Також апеляційний суд зазначив, що є сумнівним, що землі, які надані відповідачу-2 у користування є мисливськими угіддями, а території власників та землекористувачів таких земель можуть бути використані для ведення мисливського господарства.

Проте судові рішення прийнято із порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи виходячи із наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Приписами статті 21 Цивільного кодексу України встановлено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ч.1). Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ч.2).

Частиною першою статті 43 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" передбачено, що акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або до суду.

Згідно статті 9 Закону України "Про мисливське господарство та полювання" до повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, Київської і Севастопольської міських рад у галузі мисливського господарства та полювання належить зокрема, вирішення в установленому порядку питань надання і користування мисливських угідь.

Приписами статті 1 Закону України "Про військово-цивільні адміністрації" унормовано, що для виконання повноважень місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у випадках, встановлених цим Законом, в районі відсічі збройної агресії Російської Федерації, зокрема в районі проведення антитерористичної операції, можуть утворюватися військово-цивільні адміністрації. Військово-цивільні адміністрації району, області - це тимчасові державні органи, що здійснюють на відповідній території повноваження районних, обласних рад, державних адміністрацій та інші повноваження, визначені цим Законом. Військово-цивільні адміністрації є юридичними особами публічного права і наділяються цим та іншими законами повноваженнями, у межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Військово-цивільні адміністрації населених пунктів набувають прав та обов'язків з дня внесення запису про їх державну реєстрацію як юридичних осіб до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Районні та обласні державні адміністрації, що набули статусу військово-цивільних адміністрацій, не потребують внесення змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. В офіційній назві цих органів може застосовуватися поряд з назвою відповідно до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань додаткова назва "військово-цивільна адміністрація", що вказує на їхній тимчасовий статус із додатковими повноваженнями.

З аналізу наведених норм права слідує, що відповідач-1 наділений повноваженнями здійснювати на відповідній території повноваження обласної ради, зокрема, вирішення в установленому порядку питань надання і користування мисливських угідь.

Згідно статті 22 Закону України "Про мисливське господарство та полювання" мисливські угіддя для ведення мисливського господарства надаються у користування Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за поданням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, погодженим з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, а також власниками або користувачами земельних ділянок (ч.1). Мисливські угіддя надаються у користування на строк не менш як на 15 років (ч.2).

Залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду суд апеляційної інстанції виходив, зокрема, із того, що сільські, селищні, міські ради не наділені повноваженнями надавати відповідні погодження на користування мисливськими угіддями на їх територіях.

Однак такі висновки не ґрунтуються на положеннях наведеної норми права та на правових позиціях Верховного Суду, викладених, зокрема, у постановах від 29.05.2018 зі справи № 910/4019/17, та від 06.06.2018 зі справи № 910/13785/16.

При цьому, вирішуючи спір у даній справі та відмовляючи у позові суди обох інстанцій не дослідили відповідні докази (т.1, а.с.151-191) щодо надання згоди на передачу відповідачу-2 мисливських угідь, не перевірили та не навели у своїх рішеннях правового статусу у спірних правовідносинах цих осіб, не дослідили чи є вони користувачами земельних ділянок, погодження яких для передачі землі вимагається наведеними вище положеннями статті 22 Закону України "Про мисливське господарство та полювання".

Крім того суд касаційної інстанції зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у справі № 923/466/17 (постанова від 30.05.2018) відступила від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 11.11.2014 у справі № 21-405а14, на яку послався суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові, а зокрема правові висновки Верховного Суду України були покладені в основу постанови.

Відповідно до статті 310 частини 3 пункту 1 Господарського процесуального кодексу України у редакції із 15.12.2017 підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Частиною 2 статті 300 цього Кодексу встановлено, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, за наявності допущених судами порушень вказаних вимог процесуального законодавства судові рішення підлягають скасуванню, а справу належить передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Разом з тим, не можуть бути підставою для скасування судових рішень доводи прокурора, викладені у касаційній скарзі, про те, що спір у даній справі був вирішений судами з порушенням територіальної підсудності.

Так із змісту поданої прокурором позовної заяви та оскаржуваних судових рішень вбачається, що прокурор заявив даний позов поміж іншого до відповідача-1, процесуальний статус якого, підпадає під ознаки ч.5 ст.16 ГПК України, у редакції, яка діяла до 15.12.2017.

Частиною п'ятою статті 16 Господарського процесуального кодексу України, у редакції до 15.12.2017, тобто на момент порушення судом першої інстанції провадження у даній справі, передбачено, що справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.

Згідно частини першої статті 17 наведеного Кодексу якщо справа не підсудна даному господарському суду, матеріали справи надсилаються господарським судом за встановленою підсудністю не пізніше п'яти днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про передачу справи.

Положеннями частини 2 статті 310 Господарського процесуального кодексу України у редакції з 15.12.2017 визначено, що судове рішення, ухвалене судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), не підлягає скасуванню, якщо учасник справи, який подав касаційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи.

Із доводів прокурора не вбачається, що він без поважних причин не заявив при розгляді справи судом першої інстанції про непідсудність справи.

Крім того, відповідно до частини п'ятої статті 30 Господарського процесуального кодексу України, у редакції чинній з 15.12.2017, спори, у яких відповідачем є Кабінет Міністрів України, міністерство чи інший центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються місцевим господарським судом, юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Пунктом 2 частини першої статті 308 цього Кодексу, у редакції з 15.12.2017, встановлено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

З огляду на викладене рішення та постанова підлягають скасуванню зі скеруванням матеріалів справи на новий розгляд до Господарського суду міста Києва для встановлення обставин, що мають визначальне значення для правильного вирішення даного спору.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4 Господарського процесуального кодексу України судові витрати у справі підлягають розподілу під час вирішення спору по суті, а оскільки за результатами розгляду касаційної скарги спір у даній справі не вирішено, розподіл судових витрат за результатами розгляду касаційної скарги є передчасним.

Керуючись статтями 301, 308, 310, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задовольнити.

Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 18.04.2018 та рішення Господарського суду Донецької області від 04.12.2017 у справі №905/2198/17 скасувати, справу передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді Є.В. Краснов

І.В. Кушнір