Історія справи

Ухвала КАС ВП від 03.05.2018 року у справі №815/5283/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

25 лютого 2020 року

Київ

справа №815/5283/17

адміністративне провадження №К/9901/49431/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Мельник-Томенко Ж.М.,

суддів - Жука А.В.,

Мартинюк Н.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за касаційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області

на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 28.03.2018 (головуючий суддя - О.О. Кравець, судді - С.Д. Домусчі, М.П. Коваль)

у справі № 815/5283/17

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області

про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просить:

- визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 183 від 27.09.2017 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою статтею 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. В обґрунтування позовних вимог позивач вказував, що наказ про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято відповідачем без урахування та дослідження всіх обставин, зокрема побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності. Зазначає, що у разі повернення позивача до Афганістану, його життю загрожуватиме небезпека. Відомості про країну походження та факти щодо нього підтверджують реальні побоювання ОСОБА_1 за власне життя у разі його повернення до країни громадянської належності.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 01.12.2017 у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

4. При прийнятті рішення суд першої інстанції виходив з того, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останнього із посадовими особами Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

5. Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 28.03.2018 рішення суду першої інстанції скасовано, позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 183 від 27.09.2017 у частині відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 у частині визнання його особою, яка потребує додаткового захисту. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

6. Суд апеляційної інстанції прийшов до висновку щодо наявності підстав для часткового задоволення позову у контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні через доведеність існування на цей час та на момент розгляду справи судом першої інстанції фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, безпеці в країні походження ,через побоювання загальнопоширеного насильства в ситуації систематичного порушення прав людини і не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань, а позивач потребує додаткового захисту в Україні згідно мінімальних стандартів для кваліфікації згідно Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29.04.2004), та за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

7. У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду апеляційної інстанції скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції.

8. В обґрунтування вимог касаційної скарги відповідач вказує, що під час розгляду заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

Позиція інших учасників справи

9. Відсутність відзиву на касаційну скаргу не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Рух касаційної скарги

10. Ухвалою Верховного Суду від 16.05.2018 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області.

11. Ухвалою Верховного Суду від 24.02.2020 прийнято до провадження адміністративну справу та призначено до розгляду в порядку письмового провадження.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

12. 18.09.2017 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області з заявою про надання захисту в Україні.

13. ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в Афганістані, район Каргаі, провінція Лагман ; має середню освіту (12 класів); за віросповіданням мусульманин, суніт; за національністю пуштун; рідна мова пушту, володіє російською та англійською мовою, дарі, українською мовою на початковому рівні; неодружений. Позивач вибув з країни громадянської належності у 2012 році літаком, авіарейс «Арена» м. Кабул (Афганістан) - Дубай (ОАЕ) (транзит) до Російської Федерації. З Російської Федерації прямував до України нелегально.

14. Причиною виїзду з країни постійного проживання зі слів позивача вказано, що він зазнавав переслідувань з боку талібів в зв`язку з його співпрацею з іноземцями (працював перекладачем).

15. 27.09.2017 на підставі проведених інтерв`ю та анкетування із ОСОБА_1 Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування висновку відповідачем зазначено, що вперше позивач звернувся до територіального органу Державної міграційної служби 08.01.2013 із заявою про надання захисту в Україні, за результатами розгляду якої Державною міграційною службою було прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 88-14 від 12.03.2014. Відтак, шукач захисту з вказаного періоду до чергового звернення від 18.09.2017 перебував на території України нелегально, порушуючи норми чинного законодавства. За наслідками аналізу матеріалів особової справи заявника встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою та не може бути розглянута у контексті міжнародного захисту, пояснення шукача притулку містять суттєві відмінності та елементи зловживання процедурою.

16. 27.09.2017 відповідачем видано наказ №183 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , особова справа № 2017 OD0145.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування (чинні на час виникнення спірних правовідносин)

17. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

18. Відповідно до пункту частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

19. Згідно із пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

20. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

21. Згідно абз. 5 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

22. Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

23. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару Організації Об`єднаних Націй (далі - Керівництво) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

24. Пунктом 195 Керівництва передбачено, що у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

25. Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

26. При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

27. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

28. Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

29. Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

30. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України).

31. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України).

32. Так, судами встановлено, що позивач прибув в Україну у 2012 році, а вперше за наданням міжнародного захисту звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області 08.01.2013. За результатами розгляду особової справи позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця (рішення Державної міграційної служби України №88-14 від 12.03.2014)

33. 18.09.2017 позивач вдруге звернувся за наданням міжнародного захисту в Україні.

34. При зверненні до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області за наданням міжнародного захисту причиною виїзду з Афганістану позивач зазначив військові дії на території країни його громадянського походження.

35. Дослідивши матеріали особової справи, відповідач дійшов висновку, що відсутні будь-які елементи переслідування або дискримінації позивача в країні громадянської належності.

36. Так, під час співбесіди позивач не надав жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення до регіону постійного проживання на Батьківщині (Афганістан, м. Кабул). Позивач повідомив, що не може повернутися до Афганістану через проведення військових дій на території країни. При цьому позивач повідомив під час співбесіди 20.09.2017, що регулярно спілкується з рідними, які проживають в різних регіонах Афганістану, а саме в м. Кабул, м. Джелалабад та провінції Лагман. З чого вбачається, що рідні позивача проживають в Афганістані, що вказує на можливість безпечного проживання на території країни громадянської належності.

37. Крім того, судами встановлено, що під час проведення анкетування та ведення протоколу співбесіди позивач надавав відомості, які містили багато суттєвих розбіжностей та суперечностей.

38. Також позивач вказував, що його до теперішнього часу розшукують представники «Талібан», однак не зміг пояснити будь-яких підстав для таких тверджень. При цьому зі слів позивача, ані він, ані його інші близькі родичі ніколи не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій. Також, позивач не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, яке б було пов`язано з його расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами.

39. 27.09.2017 за результатами вивчення матеріалів особової справи позивача відповідачем було складено вмотивований висновок щодо відсутності відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та стосовно якого встановлено, що загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону обставин, у тому числі тих, що вказав позивач.

40. Судами встановлено, що позивачем до заяви про надання міжнародного захисту не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти переслідування в країні походження, які б слугували причиною його вимушеного від`їзду до України. Позивачем не було надано до Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування в Афганістані та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань.

41. Позивачем не надано доказів, які можуть свідчити про те, що йому загрожує небезпека у разі повернення до країни громадянської належності, а також фактів на обґрунтування побоювань у разі повернення до Афганістану, які б ґрунтувались на подіях, прикладах або інших доказах, що можуть вказувати на наявність ймовірних побоювань.

42. Позивач є громадянином Афганістану, останній користується захистом країни своєї громадянської належності, про що свідчить факт добровільного та безперешкодного отримання ним національного паспорта, візи, легального перетину кордону під час виїзду з країни громадянської належності. Зазначене свідчить про те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права як громадянина, позивач користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності, що дає підстави для висновку, що позивач не потребує міжнародного захисту та не є біженцем.

43. Також, зі змісту висновку органу міграційної служби про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27.09.2017 відповідачем проаналізовано оновлену інформацію по країні громадянської належності позивача та під час аналізу встановлено, що соціально-політична ситуація в регіоні постійного проживання позивача в Афганістані (м. Кабул) є задовільною, столиця країни приймає внутрішньо-переміщених осіб із неспокійних регіонів Афганістану.

44. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що за результатами розгляду особової справи позивача разом з інформацією, наданою ним, співбесід останнього з посадовими особами відповідача, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Афганістані жертвою переслідувань за конвенційними ознаками, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які є необхідними для визнання особи біженцем або такою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

45. Приймаючи рішення, суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позову в частині щодо визнання позивача біженцем, прим цьому прийшов до висновку щодо наявності підстав для часткового задоволення позову у контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні.

46. Суд касаційної інстанції вважає вказаний висновок суду апеляційної інстанції помилковим, враховуючи наступне.

47. Відповідно до частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

48. Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затверджено Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649.

49. Відповідно до пункту 4.3 розділу IV вказаних Правил на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу державної міграційної служби щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган державної міграційної служби в межах установленого строку приймає одне з таких рішень:

а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

50. З врахуванням інформації наданої позивачем відповідачу, співбесід, інформації по країні громадянської належності, висновок суду апеляційної інстанції щодо визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 183 від 27.09.2017 в частині відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 в частині визнання його особою, яка потребує додаткового захисту є протиправним.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

51. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

52. Частиною першою статті 352 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

53. В межах розгляду даної справи суд дійшов висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, що призвело до скасування цим судом рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону.

54. Враховуючи вищенаведене, відповідно до частини першої статті 352 Кодексу адміністративного судочинства України суд вважає за необхідне касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області задовольнити, судове рішення суду апеляційної інстанції скасувати, а постанову суду першої інстанції залишити в силі.

Висновки щодо розподілу судових витрат

55. Відповідно до частини шостої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

56. Оскільки суд касаційної інстанції не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 327, 341, 345, 349, 352, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

постановив:

1. Касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області задовольнити.

2. Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 28.03.2018 у справі № 815/5283/17 скасувати.

3. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 01.12.2017 залишити в силі.

3. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

Ж.М. Мельник-Томенко

А.В. Жук

Н.М. Мартинюк,

Судді Верховного Суду