Історія справи

Ухвала КАС ВП від 27.02.2018 року у справі №826/14953/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

23 січня 2020 року

Київ

справа №826/14953/16

провадження №К/9901/25307/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Бевзенка В. М., Данилевич Н. А.

розглянув у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправною постанови державного виконавця, зобов`язання вчинити дії, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 листопада 2017 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого - Власенкової О. О., суддів: Головань О. В., Добрянської Я. І., та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2018 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого - Ключковича В. Ю., суддів: Бабенка К. А., Губської О. А.

І. Суть спору

1. У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Департамент ДВС), в якому просить:

1.1. визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця про повернення виконавчого документа, про яку йдеться в листі відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 05 вересня 2016 року № М-22216/20.1/86-11;

1.2. зобов`язати відповідача вжити вичерпні заходи щодо виконання постанови Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2010 року у справі № 2-а-197/09/2770;

2. В мотивування позову зазначає, що відповідачем не вжито усіх необхідних заходів стосовно виконання постановленого на його користь рішення суду, а саме зобов`язання боржника у виконавчому провадженні - Міністерства оборони України забезпечити позивача житлом за рахунок коштів Державного бюджету України.

2.1. Позивач наголошує, що має місце порушення гарантованого йому законодавством України права на виконання судового рішення, а також порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, відповідно до якої кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на справедливий та відкритий розгляд протягом розумного терміну незалежним судом.

2.2. Однак відповідачем виконавчий лист повернуто без виконання.

2.3. Вважаючи дії відповідача протиправними та такими, що суперечать вимогам Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", ОСОБА_1 звернувсь до суду з вимогою про зобов`язання вжити вичерпні заходи щодо виконання постанови Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2010 року у справі № 2-а-197/09/2770.

ІІ. Встановлені судами фактичні обставини справи

3. Постановою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2010 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2012 року у справі № 2-а-197/09/2770, зобов`язано Міністерство оборони України забезпечити ОСОБА_1 житлом за рахунок коштів Державного бюджету України.

4. На виконання вказаного судового рішення Окружним адміністративним судом міста Севастополя видано виконавчий лист від 28 липня 2010 року № 2а-197/09/2770, на підставі якого державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - державний виконавець) прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження від 21 серпня 2010 року.

5. Виконавче провадження щодо виконання постанови Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2010 року у справі № 2-а-197/09/2770 про зобов`язання Міністерства оборони України забезпечити ОСОБА_1 житлом за рахунок коштів Державного бюджету України тривалий період часу перебувало на виконанні у відділі примусового виконання рішень Департаменту ДВС. Державний виконавець неодноразово виносив постанови про закінчення цього виконавчого провадження, стверджуючи про неможливість виконання рішення суду без участі боржника - Міністерства оборони України та зазначаючи, що вживав усіх законодавчо передбачених заходів щодо виконання рішення суду, яке зобов`язує боржника вчинити дії щодо його виконання.

6. Зазначені постанови про закінчення виконавчого провадження судами неодноразово визнавалися протиправними та скасовувалися. Зокрема:

постановою Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 12 квітня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2012 року у справі № 2а-694/12/2770, постанову державного виконавця від 15 лютого 2012 року ВП № 20947857 визнано протиправною та скасовано;

постановою Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 14 червня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2013 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 13 листопада 2014 року, постанову державного виконавця від 17 квітня 2013 року ВП № 20947857 про закінчення виконавчого провадження визнано протиправною та скасовано, зобов`язано Державну виконавчу службу України вжити необхідні заходи для виконання постанови Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2010 року у справі № 2а-197/09/2770;

постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 квітня 2015 року у справі № 826/700/15 визнано протиправною та скасовано постанову державного виконавця від 10 листопада 2014 року ВП №20947857.

7. Так, 20 жовтня 2015 року державним виконавцем прийнято постанову ВП № 20947857, якою відновлено виконавче провадження.

8. Однак, постановою державного виконавця від 07 грудня 2015 року ВП № 20947857 виконавчий документ - виконавчий лист Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 28 липня 2010 року № 2а-197/09/2770 повернуто стягувачеві на підставі пункту 9 частини першої статті 47, статті 50 Закону України "Про виконавче провадження".

ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

9. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 листопада 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2018 року, позовні вимоги задоволено.

9.1. Визнано протиправною та скасовано постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 07 грудня 2015 року ВП № 20947857 про повернення виконавчого документа стягувачеві.

9.2. Зобов`язано Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України вчинити дії щодо виконання виконавчого листа Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 28 липня 2010 року № 2а-197/09/2770 щодо виконання постанови Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2010 року у справі № 2-а-197/09/2770.

10. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що державний виконавець не здійснив усіх заходів, необхідних для своєчасного і повного виконання рішення, а його висновок про неможливість виконати рішення суду є необґрунтованим.

11. Зазначена позиція підтримана Київським апеляційним адміністративним судом, який за результатом апеляційного перегляду залишив рішення суду першої інстанції без змін.

IV. Касаційне оскарження

12. У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх рішення та ухвалити нове, яким відмовити в позові.

13. В обґрунтування касаційної скарги вказує на неврахування судами попередніх інстанцій доводів щодо неможливості виконання судового рішення, оскільки державний виконавець фактично позбавлений можливості здійснити заходи щодо перевірки майнового стану боржника, а також щодо надсилання поштової кореспонденції на адресу боржника. Крім того, відповідно до норм закону державний виконавець лише забезпечує здійснення заходів примусового характеру, у той же час на боржника покладено обов`язок виконати рішення суду.

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування

14. За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

15. Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

16. Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

17. За приписами статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

18. Відповідно до статті 2 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство); юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства (далі - юридична особа).

19. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року за № 606-XIV в редакції, яка діяла на момент виникнення правовідносин (далі - Закон № 606-XIV).

20. Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) є сукупністю дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

21. Статтею 17 Закону № 606-XIV обумовлено, що примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом.

Відповідно до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою такі виконавчі документи: виконавчі листи, що видаються судами, і накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду та рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті і Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті; ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, кримінальних провадженнях та справах про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; судові накази; виконавчі написи нотаріусів; посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій; постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу; рішення інших органів державної влади, якщо їх виконання за законом покладено на державну виконавчу службу; рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"; рішення (постанови) суб`єктів державного фінансового моніторингу (їх уповноважених посадових осіб), якщо їх виконання за законом покладено на державну виконавчу службу; рішення Національного банку України про застосування до банку, філії іноземного банку заходу впливу у вигляді накладення штрафу.

22. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 вказаного Закону державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в статті 17 цього Закону: за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення.

23. Порядок виконання рішення, за яким боржник зобов`язаний вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення передбачений статтею 75 Закону № 606-XIV, положеннями якої обумовлено, що після відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом, що зобов`язує боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, державний виконавець перевіряє виконання рішення не пізніше ніж на наступний день після закінчення строку, встановленого частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, його виконання перевіряється не пізніше наступного робочого дня після відкриття виконавчого провадження.

У разі невиконання зазначених вимог без поважних причин державний виконавець накладає на боржника штраф відповідно до статті 89 цього Закону і не пізніше п`яти робочих днів з дня його накладення повторно перевіряє стан виконання рішення.

Якщо рішення не виконано і виконання може бути проведено без участі боржника, державний виконавець організовує виконання відповідно до повноважень, наданих йому законом, та вносить подання (повідомлення) правоохоронним органам для притягнення боржника до відповідальності згідно із законом. При цьому на боржника повторно накладається штраф у порядку, встановленому статтею 89 цього Закону.

У разі якщо виконати рішення без участі боржника неможливо, державний виконавець накладає на боржника штраф відповідно до статті 89 цього Закону та вносить подання (повідомлення) правоохоронним органам для притягнення боржника до відповідальності згідно із законом, після чого виносить постанову про закінчення виконавчого провадження, яка затверджується начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, і повертає виконавчий документ до суду чи іншого органу (посадової особи), що його видав.

24. За приписами пункту 9 частини першої статі 47 Закону № 606-XIV виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо наявна встановлена законом заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо у нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

VI. Позиція Верховного Суду

25. З аналізу наведених правових норм слідує, що державний виконавець повинен здійснити всі дії, направлені на повне виконання судового рішення.

26. Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов`язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

27. Частинами другою та четвертою статті 257 указаного Кодексу визначено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".

28. Відповідно до частин першої та другої статті 8 цього ж Кодексу суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

29. 17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.

30. Міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України.

31. За змістом статті 32 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція) людини питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду, який діє відповідно до Конвенції, тобто рішення Європейського суду є невід`ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення.

32. Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції.

33. Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

34. Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру.

35. Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.

У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування.

Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

36. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.

37. Також ЄСПЛ констатував, що невиконання рішення є втручанням у право особи на мирне володіння майном, викладене у першому реченні пункту 1 статті 1 Протоколу № 1 Конвенції (справи «Войтенко проти України», «Горнсбі проти Греції»).

38. Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс («Піалопулос та інші проти Греції», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі проти Греції»).

39. У справах «Шмалько проти України», «Іммобільяре Саффі проти Італії» ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання. Державні органи не можуть посилатися і на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань (Рішення у справа «Сук проти України» та інші).

40. Відповідно до рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів № 13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень» КРЄС вважає, що в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов`язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio». Сама думка, що державний орган може відмовитися від виконання рішення суду, підриває концепцію примата права. Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу.

41. Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід`ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, складовою права на справедливий суд.

42. На підставі аналізу встановлених судами фактичних обставин справи, Верховний Суд зазначає, що незважаючи на значний проміжок часу, який минув після видачі 28 липня 2010 року Окружним адміністративним судом міста Севастополя виконавчого листа № 2а-197/09/2770, рішення суду залишається і досі невиконаним.

43. В свою чергу державний виконавець у призмі спірних правовідносин, що склались у цій справі, не здійснив усіх заходів, необхідних для своєчасного і повного виконання рішення, а його висновок про неможливість боржником виконати рішення суду та неможливість державного виконавця забезпечити його примусове виконання на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим є необґрунтованим.

44. Зокрема, необґрунтованим є висновок державного виконавця про неможливість виконання рішення суду з огляду на необхідність забезпеченням позивача житлом відповідно до чинного законодавства за місцем його перебування на квартирному обліку, тобто на території Автономної Республіки Крим, яка наразі є тимчасово окупованою територією України, тоді як законодавство не містить положень щодо здійснення виконавчого провадження на цій території.

45. Слід зазначити, що постановою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2010 року у справі № 2-а-197/09/2770 установлено перебування позивача на квартирному обліку у Військовій частині А1656, що згідно з приписами частини першої статті 78 КАС України не підлягає доказуванню.

46. Під час прийняття оскаржуваної постанови державним виконавцем не встановлено, того, що Військова частина А1656 продовжує перебувати на території тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим, на території якої неможливо забезпечити позивача житлом.

47. Крім того, постанова Севастопольського апеляційного адміністративного суду, якою зобов`язано Міністерство оборони України забезпечити житлом ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України, не визначає місцерозташування цього житла, що спростовує доводи відповідача про необхідність забезпечення позивача житлом виключно на території тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим.

48. За такого правового врегулювання та обставин справи Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про неправомірність постанови від 07 грудня 2015 року ВП № 20947857 про повернення виконавчого документа стягувачеві та необхідність вжити усі передбачені Законом України "Про виконавче провадження" заходи щодо виконання судового рішення.

49. Доводи ж касаційної скарги не спростовують висновки судів попередніх інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

50. З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

51. Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

VII. Судові витрати

52. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

1. Касаційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишити без задоволення.

2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2018 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді В. М. Бевзенко

Н. А. Данилевич