Історія справи

Ухвала КАС ВП від 18.09.2018 року у справі №826/6790/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

18 вересня 2018 року

м. Київ

справа №826/6790/15

адміністративне провадження №К/9901/5113/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Гімона М.М. (судді-доповідача),

суддів: Мороз Л.Л., Бучик А.Ю.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної іпотечної установи на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 липня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року у справі № 826/6790/15 за позовом Державної іпотечної установи до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Автокразбанк» Костенка І.І., третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання дій неправомірними, зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2015 року Державна іпотечна установа (надалі - позивач, ДІУ) звернулась до суду із позовом до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Автокразбанк» Костенка І.І.(надалі - відповідач, Уповноважена особа), третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, в якому просила:

визнати неправомірним дії Уповноваженої особи щодо відхилення та неакцептування вимог ДІУ на суму 608 885,56 грн.;

зобов'язати Уповноважену особу акцептувати раніше не акцептовану вимогу ДІУ на суму 608 885,56 грн.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 липня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року, у задоволені позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач оскаржив їх в касаційному порядку. В скарзі просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій, ухваливши нове рішення про задоволення позовних вимог.

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Судами встановлено, що відповідно до постанови Правління Національного банку України від 28 серпня 2014 року № 537 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Автокразбанк» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 29 серпня 2014 року № 76 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Автокразбанк».

Враховуючи, що станом на 16 вересня 2014 року Банком не повернуто ДІУ фінансовий кредит у розмірі 41 400 000,00 грн. та відсотки за користування кредитом у розмірі 1 752 751,24 грн. за період з 1 квітня 2014 року по 10 липня 2014 року, позивач звернувся до Уповноваженої особи із заявою про вимоги кредитора від 18 вересня 2014 року № 4962/15/2, якою зазначив про заборгованість за кредитним договором від 19 квітня 2013 року № 89/4 та просив включити вимоги на загальну суму 46 333 682,13 грн. до реєстру акцептованих вимог кредиторів Банку.

3 лютого 2015 року листом № 04/33-04 Уповноважена особа повідомила позивача про те, що рішенням Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (протокол №015/15 від 22 січня 2015 року) внесено відповідні зміни до Переліку (реєстру) вимог кредиторів ПАТ «Автокразбанк» акцептованих повноваженою особою Фонду, а саме: сума вимог ДІУ, віднесена до 7 черги погашення Реєстру вимог кредиторів ПАТ «Автокразбанк» на підставі заяви про вимоги кредитора від 18 вересня 2014 року № 4962/15/2, збільшена на 221 359,07 грн. Крім того, відповідач повідомив позивача, що задоволення його вимог як кредитора, здійснюватиметься за рахунок коштів, одержаних в результаті ліквідації та реалізації майна ПАТ «Автокразбанк», в черговості, що передбачена частиною 1 статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Згідно з витягом з переліку (реєстру) вимог кредиторів ПАТ «Автокразбанк», акцептованих Уповноваженою особою, ДІУ заявлено вимогу - 46 333 682,13 грн., а акцептовано суму вимог в розмірі 45 724 796,72 грн.

Вважаючи протиправним акцептування вимог не у повному обсязі, позивач звернувся до суду.

Розглядаючи даний спір, суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до висновку, що дані відносини є публічно-правовими, а справа належить до юрисдикції адміністративного суду.

Однак із даним висновком колегія суддів Верховного Суду не погоджується з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Кожна особа має право в порядку, встановленому КАС України, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси (частина перша статті 6 цього Кодексу у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень).

Згідно з частиною першою статті 2 КАС України (у зазначеній редакції) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 згаданого Кодексу справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами визначення юрисдикції адміністративних судів, закріплених статтею 17 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень), юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина друга статті 2 цього Кодексу).

Згідно з частиною другою статті 4 КАС України (у відповідній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

У цій справі спірні правовідносини виникли у зв'язку з виконанням Уповноваженою особою дій щодо акцептування вимог кредиторів, а саме акцептування заявлених вимог позивача не в повному обсязі. Дана заборгованість перед ДІУ виникла відповідно до укладеного договору із банківською установою, але внаслідок початку ліквідаційної процедури банку.

Закон України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (надалі - Закон № 4452-VI) визначає правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цей Закон також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

За змістом статті 3 Закону №4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.

Згідно з частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону № 4452-VI, серед яких, зокрема, акумулювання коштів, отриманих із джерел, визначених статтею 19 цього Закону; здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку.

Відповідно до частини п'ятої статті 34 Закону № 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.

Відповідно до частини другої статті 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом.

За приписами частини першої статті 54 Закону № 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Таким чином, за змістом наведених правових норм на Фонд, який є юридичною особою публічного права, покладено функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Зі свого боку, уповноважена особа Фонду виконує від його імені делеговані Фондом повноваження щодо забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин.

Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.

Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені наявністю кредиторських вимог (майнових вимог юридичної особи до суб'єкта господарювання - банку, що ліквідується), які задовольняються у порядку черговості, визначеної статтею 52 Закону №4452-VI, за рахунок коштів, одержаних унаслідок ліквідації та продажу майна банку.

Повноваження уповноваженої особи Фонду щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів та внесення змін до цього реєстру визначені пунктом 4 частини першої статті 48 Закону №4452-VI.

Відповідно до частини першої статті 52 зазначеного Закону кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що основні функції Фонду мають як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і такі, що не містять владної складової, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом тимчасової адміністрації та ліквідації.

Зазначене дає підстави стверджувати, що оскільки лише Фонду за законом доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації, а заявлені позивачем вимоги випливають із зобов'язань Банку за укладеними між ними договорами, Уповноважена особа Фонду та Фонд у цьому випадку діють як представники сторони договірних відносин.

Беручи до уваги наведене та враховуючи суть спірних правовідносин, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що спір про акцептування вимог кредиторів не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. У свою чергу, враховуючи суб'єктний склад правовідносин, даний спір належить до підвідомчості судів господарської юрисдикції.

Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня, 23 травня, 13 червня 2018 року у справах № 826/7532/16, № 811/568/16, № 826/21368/15.

Статтею 354 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і, зокрема, закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтею 238 цього Кодексу.

Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Враховуючи, що судами першої та апеляційної інстанції були порушені правила юрисдикції, колегія суддів приходить до висновку про скасування постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 липня 2015 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року та закриття провадження у справі.

Керуючись статтями 343, 354, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної іпотечної установи задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 липня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року у справі №826/6790/15 скасувати.

Провадження у справі №826/6790/15 закрити.

Роз'яснити позивачу право на звернення з цим позовом до суду в порядку господарського судочинства.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

М.М. Гімон

Л.Л. Мороз

А.Ю. Бучик ,

Судді Верховного Суду