Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 листопада 2018 року

Київ

справа №826/8894/17

касаційне провадження №К/9901/60600/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Бившевої Л.І.,

суддів: Шипуліної Т.М., Хохуляка В.В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2) на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.05.2018 (суддя - Літвінова А.В.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 02.08.2018 (головуючий суддя - Лічевецький І.О., судді - Мельничук В.П., Файдюк В.В.) у справі за позовом ОСОБА_2 до Головного управління ДФС у місті Києві (далі - Управління), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Управління державної казначейської служби України у Деснянському районі міста Києва (далі - Казначейство), про зобов'язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

У липні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом до Управління, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Казначейства, у якому просила: зобов'язати Управління підготувати висновок про повернення ОСОБА_2 суми надміру сплачених грошових зобов'язань у розмірі 13043,37 грн.

На обґрунтування зазначених позовних вимог ОСОБА_2 послалась на наявність у неї переплати із плати за землю, яку вона вносила у період 2011-2016 років, оскільки відповідно до пункту 286.1 статті 286 Податкового кодексу України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру. Також ОСОБА_2 зазначила, що 08.06.2017 вона зверталась до податкового органу з відповідною заявою, проте Управління листом від 27.06.2017 повідомив позивача про неможливість задоволення її заяви.

Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 29.05.2018, залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 02.08.2018, у задоволенні позову відмовив повністю.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суди виходили з того, що ОСОБА_2 не підтвердила наявності у неї переплати із земельного податку, оскільки із наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що позивачем сплачувався земельний податок на підставі прийнятих податковим органом податкових повідомлень-рішень, доказів оскарження яких в адміністративному та/або судовому порядку ОСОБА_2 надано не було. Також, суд апеляційної інстанції вказав, що ОСОБА_2 звернулась до податкового органу із заявою про повернення надмірно сплаченого земельного податку із пропуском граничного строку, встановленого статтею 43 Податкового кодексу України, оскільки відповідно до квитанцій земельний податок за 2011-2013 роки був сплачений позивачем 14.06.2013, тоді як із заявою про повернення надміру сплаченого земельного податку ОСОБА_2 звернулась лише 08.06.2017.

ОСОБА_2 оскаржила рішення судів першої та апеляційної інстанцій до Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, який ухвалою від 06.09.2018 відкрив касаційне провадження у даній справі та витребував матеріали справи із суду першої інстанції.

В обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник посилається на те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені із порушенням норм матеріального та процесуального права, оскільки суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки правовідносинам, які склались між позивачем та відповідачем, який, в свою чергу, не виконав свої публічно-правові обов'язки щодо конкретної вимоги ОСОБА_2, яка помилково сплатила земельний податок, не будучи платником цього податку.

У відзиві на касаційну скаргу Управління просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду ухвалою від 12.11.2018 визнав за можливе проведення попереднього розгляду справи та призначив попередній розгляд справи на 13.11.2018.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду перевірив наведені у касаційній скарзі доводи та дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

У справі, що розглядається, суди встановили, що з 01.08.2011 ОСОБА_2 є власником групи нежитлових приміщень по АДРЕСА_1. Відповідно до квитанцій ОСОБА_2 за 2011-2016 роки сплатила до бюджету 13043,37 грн. земельного податку, у тому числі: за період з 11.11.2011 по 31.12.2013 - 3003,00 грн.; за 2014 рік - 1403, 45 грн.; за 2015 рік - 1621,47 грн.; за 2016 рік - 7015,45 грн., розмір якого був визначений контролюючим органом у податкових повідомлення-рішеннях, які ОСОБА_2 в адміністративному та/або судовому порядку оскаржені не були.

08.06.2017 ОСОБА_2 подала до податкового органу заяву, у якій з посиланням на статтю 43 Податкового кодексу України просила повернути надміру сплачені грошові зобов'язання у сумі 13239,47 грн. на її поточний рахунок.

Листом № 4003/10/2652-13-01 від 27.06.2017 податковий орган повідомив ОСОБА_2, що за даними інтегрованої картки платника податків за ОСОБА_2 обліковується переплата в розмірі 600,60 грн., а відтак повернення 13239,47 грн. є неможливим.

Статтею 206 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

За визначеннями, наведеними у підпунктах 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), земельний податок - це обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (далі - податок для цілей розділу XII цього Кодексу); землекористувачі - це юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Відповідно до підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

Відповідно до частин першої, другої статті 120 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Пунктом 286.1. статті 286 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

За визначенням, наведеним у підпункті 14.1.157 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), податкове зобов'язання - це сума коштів, яку платник податків, у тому числі податковий агент, повинен сплатити до відповідного бюджету як податок або збір на підставі, в порядку та строки, визначені податковим законодавством.

Абзацом 1 пункту 57.3 статті 57 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що у разі визначення грошового зобов'язання контролюючим органом за підставами, зазначеними у підпунктах 54.3.1 - 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, платник податків зобов'язаний сплатити нараховану суму грошового зобов'язання протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу.

Згідно з абзацом 1 пункту 87.1 статті 87 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) джерелами самостійної сплати грошових зобов'язань або погашення податкового боргу платника податків є будь-які власні кошти, у тому числі ті, що отримані від продажу товарів (робіт, послуг), майна, випуску цінних паперів, зокрема корпоративних прав, отримані як позика (кредит), та з інших джерел, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею, а також суми надміру сплачених платежів до відповідних бюджетів.

За визначенням, наведеним у підпункті 14.1.115. пункту 14.1. статті 14 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), надміру сплачені грошові зобов'язання - це суми коштів, які на певну дату зараховані до відповідного бюджету понад нараховані суми грошових зобов'язань, граничний строк сплати яких настав на таку дату.

Підпунктом 17.1.10. пункту 17.1 статті 17 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що платник податків має право на залік чи повернення надміру сплачених, а також надміру стягнутих сум податків та зборів, пені, штрафів у порядку, встановленому цим Кодексом.

Згідно з пунктами 43.1, 43.2 статті 43 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов'язання підлягають поверненню платнику відповідно до цієї статті та статті 301 Митного кодексу України, крім випадків наявності у такого платника податкового боргу. У разі наявності у платника податків податкового боргу, повернення помилково та/або надміру сплаченої суми грошового зобов'язання на поточний рахунок такого платника податків в установі банку або шляхом повернення готівковими коштами за чеком, у разі відсутності у платника податків рахунку в банку, проводиться лише після повного погашення такого податкового боргу платником податків.

Відповідно до пункту 43.3 статті 43 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) обов'язковою умовою для здійснення повернення сум грошового зобов'язання є подання платником податків заяви про таке повернення (крім повернення надміру утриманих (сплачених) сум податку з доходів фізичних осіб, які розраховуються контролюючим органом на підставі поданої платником податків податкової декларації за звітний календарний рік шляхом проведення перерахунку за загальним річним оподатковуваним доходом платника податку) протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми.

У справі, що розглядається, суди встановили, що грошові кошти у сумі 13043,47 грн., самостійно сплачені ОСОБА_2 у період 2011- 2016 років, є грошовими зобов'язаннями із земельного податку, визначеними позивачу контролюючим органом на підставі податкових повідомлень-рішень, які ОСОБА_2 в адміністративному та/або судовому порядку не оскаржувались, що свідчить про те, що сплачені позивачем платежі не є помилково або надміру сплаченими. Крім іншого, земельний податок за 2011-2013 роки був сплачений позивачем 14.06.2013, тоді як із заявою про повернення надміру сплаченого земельного податку ОСОБА_2 звернулась лише 08.06.2017.

Таким чином, доводи ОСОБА_2, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків, наведених у рішенні Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.05.2018 та постанові Київського апеляційного адміністративного суду від 02.08.2018, оскільки суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права до встановлених у справі правовідносин, а тому у задоволенні її касаційної скарги слід відмовити.

Згідно з частиною третьою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній з 15.12.2017) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній з 15.12.2017) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Враховуючи зазначене, касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.05.2018 та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 02.08.2018 - без змін.

Керуючись п.1 ч.1 ст. 349, ст. 350, ч.ч. 1, 5 ст. 355, ст.ст. 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.05.2018 та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 02.08.2018 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді Верховного Суду Л.І. Бившева

В.В. Хохуляк

Т.М. Шипуліна