Для передання майна неповнолітній дитині у власність за договором дарування не потрібний дозвіл органу опіки та піклування (ВС КЦС №571/1607/20 від 29.06.2022 р.)

У цій справі, розпочатої власником будинку, яка бажала виселити своїх родичів для можливості користуватися ним, суд касаційної інстанції, разом із висновками щодо виселення, зробив цікаві висновки щодо необхідності отримання дозволу органу опіки та піклування на дарування дитині будинку.

Фабула судового акту: Позивачу - коли вона була ще дитиною, бабуся подарувала будинок. Справа в тім, що позивач залишилась сиротою, мала піклувальника, тому бабуся і вирішила подарувати будинок їй (про що сама сказала будучи викликаною, як свідок у цій справі).

Так, у цьому будинку проживали бабуся та дідусь, а також, колись вселилась її тітка з дітьми. Офіційно зареєстрованими в будинку були лише бабуся і дідусь, а тітка з дітьми - ні. Жодних договорів на користування будинком між сторонами не укладалося.

Оскільки позивач, мала намір переїхати на постійне місце проживання до свого будинку, тому на адресу тітки вона надіслала повідомлення про виселення з належного їй будинку. Однак тітка і діти відмовляються добровільно звільнити житло, створюють перешкоди у здійсненні права власника, який не може вільно користуватися домоволодінням. У зв’язку із цим - вона звернулася до суду з позовом до тітки і дітей, про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення, без надання їм іншого житлового приміщення.

Рішенням суду першої інстанції, підтриманого судом апеляційної - її позов задоволено.

Відповідач подала касаційну скаргу - де поміж всього іншого зазначала, що позивач отримала в дарунок будинок та землю в порушення вимог ст. 32, 71, 215 ЦК України - бо це проводилося без згоди органу опіки та піклування, а відтак такі правочини є нікчемними на підставі ст. 224 ЦК України і не створюють юридичних наслідків. В зв`язку з наведеним позивач не може вважатися такою, що набула право власності на зазначені об'єкти нерухомості.

Отже у цій справі, ВС КЦС, розглядаючи доводи касаційної скарги, зробив наступні висновки:

Щодо виселення відповідачів

У ч.1 ст. 383 ЦК України визначено, зокрема, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. За змістом ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Відповідно до ч. 2 ст. 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Так, ВП ВС у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц із урахуванням практики ЄСПЛ, зробила висновок, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті».

Оскільки встановлено, що позивач є власником житлового будинку, в якому не може проживати та вільно користуватися ним, бо в ньому проживають відповідачі, які не є членами її сім`ї, а відповідач має право користування іншим житловим приміщенням, в якому відповідачі зареєстровані і яке належить на праві спільної сумісної власності відповідачу-тітці, тому її виселення з дитиною зі спірного будинку без надання іншого жилого приміщення не порушить їх право на житло. За таких обставин, оцінивши баланс інтересів сторін, дослідивши питання виселення на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, суди зробили правильний висновок про задоволення позовних вимог про виселення.

Щодо того, чи можуть бути кваліфіковані як нікчемні договори дарування будинку та земельної ділянки, вчинені на користь неповнолітньої особи, оскільки відсутній дозвіл органу опіки та піклування.

Так, на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування (абз. 2 ч.2 ст. 32 ЦК України).

Піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування на підставі договору позички (ч.1 ст.70 ЦК України).

Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: 1) відмовитися від майнових прав підопічного; 2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; 3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; 4) укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати згоду на вчинення правочинів, передбачених частиною першою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування (ст.71 ЦК України).

Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (ст. 71 цього Кодексу), є нікчемним (частина перша ст.224 ЦК України).

Тлумачення вказаних норм, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що:

• дозвіл органу опіки та піклування по своїй суті є адміністративним актом, який має приватноправову дію та орієнтований на приватне право;
• такий дозвіл потрібний для охорони державою інтересів окремих осіб, зокрема, з метою недопущення припинення права, зменшення майна, і тому держава вважає за необхідне в певних випадках «втручатися» в приватноправові відносини батьків (осіб, які їх замінюють, опікунів, піклувальників) та вимагати отримання дозволу;
• для передання майна неповнолітній дитині у власність за договором дарування не потрібний дозвіл органу опіки та піклування і тому такий договір не може бути кваліфікований як нікчемний на підставі частини першої ст. 224 ЦК України.

Оскільки вказані договори укладені на користь неповнолітньої особи, отже ВС КЦС відхилив доводи касаційної скарги щодо їх нікчемності на підставі ст. 224 ЦК України.

Аналізуйте судовий акт: Сама по собі відсутність попереднього дозволу органу опіки та піклування не є беззаперечною підставою для визнання договору іпотеки недійсним (ВС/КЦС,справа № 520/15250/15-ц,20.11.19);

Продаж житла батьками малолітньої дитини навіть якщо дитина НЕ зареєстрована у вказаному житлі потребує згоди органу опіки (ВС/КЦС у справі № 202/3914/17 від 29.07.2020);

Дозвіл органу опіки та піклування на відчуження нерухомості обов’язково отримувати, якщо правочин вчиняється батьками (усиновлювачами) дитини, а не іншими членами родини (КЦС/ВС у справі № 385/1598/18 від 10.02.2021);

Попередній дозвіл органу опіки при відчуженні нерухомого майна, право власності / користування яким має дитина, має надаватися лише коли власниками відчужуваного майна є батьки (особи, які їх замінюють), або при укладенні від її імені (ВС КЦС №607/8145/18).

Постанова

Іменем України

29 червня 2022 року

м. Київ

справа № 571/1607/20

провадження № 61-805св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

третя особа - Орган опіки та піклування Сарненської районної державної адміністрації Рівненської області,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_3 , подану адвокатом Чорнобривим Василем Павловичем, на рішення Рокитнівського районного суду Рівненської області від 13 травня 2021 року у складі судді Качмар М. Я. та постанову Рівненського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Ковальчук Н. М., Хилевича С. В., Боймиструка С. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення.

Позов мотивований тим, що будинок з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 належить їй на підставі договору дарування житлового будинку з надвірними будівлями від 17 серпня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Рокитнівського районного нотаріального округу Рівненської області Тарасюком Г. Б.

На день подачі позову у будинку зареєстровані ОСОБА_6 , ОСОБА_7 . У будинку позивача на цей час проживають без реєстрації: ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , які вселилися у 2011 році.

Жодних договорів на користування будинком між сторонами не укладалося.

Позивач має намір переїхати на постійне місце проживання до свого будинку, оскільки проживає та навчається у м. Києві. Тому на адресу відповідачів вона надіслала повідомлення про виселення з належного їй будинку. Однак відповідачі відмовляються добровільно звільнити житло, створюють перешкоди у здійсненні права власника, який не може вільно користуватися домоволодінням.

З урахуванням наведеного просила суд усунути перешкоди у користуванні нерухомим майном - будинком по АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 без надання їм іншого житлового приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Рокитнівського районного суду Рівненської області від 13 травня

2021 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Усунуто перешкоди у користуванні ОСОБА_1 належним їй на праві власності житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судові витрати по справі у розмірі 280,27 грн з кожного.

Суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до статті 387 ЦК Українита частини третьої статті 116 ЖК УРСР, ОСОБА_1 , як законний власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним та вимагати про виселення осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, без надання їм іншого жилого приміщення.

Також, суд звертає увагу, що статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) гарантовано кожному право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.Досліджуючи питання чи «передбачено втручання у право відповідача законом» суд враховує, що захист права власності врегульовано нормами Цивільного кодексу України, а підстави для виселення осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення регламентовано нормами Житлового кодексу Української РСР, наведені вище. Тому, для суду є беззаперечним те, що втручання у право відповідача має законні підстави. Обговорюючи питання чи відповідало втручання у право відповідачів «цілям», про які йдеться в пункті 2 статті 8 Конвенції (інтереси національної та громадської безпеки; економічний добробут країни; запобігання заворушенням чи злочинам; захист здоров`я чи моралі, захист прав і свобод інших осіб) суд знаходить, що в цих правовідносинах втручання у право відповідача здійснюється з метою захисту прав і свобод позивача (його права власності на спірне жиле приміщення) і підтверджує наявність вимоги щодо «законної мети». Визначаючи, чи був захід по втручанню у права відповідача «необхідним в демократичному суспільстві» суд, беручи до уваги справу в цілому, розглядає підстави, наведені для виправдання застосованого заходу, на предмет їх відповідності та обґрунтованості відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції.

Суд при співставленні «балансу інтересів» враховує, що спірний будинок є приватною власністю позивача. ОСОБА_1 , як власник майна, не надавала згоди на вселення відповідачів у буд. АДРЕСА_1 і відповідачі ніколи не зверталися до позивача для отримання згоди на проживання в спірному будинку. У відповідачів відсутні будь-які документи або інші докази, що підтверджують правомірність вселення, проживання чи право користування указаним будинком. Разом з тим, у відповідачів є інше житло за місцем їхньої реєстрації: буд. АДРЕСА_2 , що забезпечує їхнє право на житло та їх виселення із спірного будинку без надання іншого жилого приміщення не порушить це право.

Обов`язок і відповідальність за створення належних умов для проживання дитини покладається на її сім`ю, тобто в даному випадку батьків. Відтак суд не приймає до уваги висновок органу опіки та піклування щодо недоцільності виселення малолітньої особи, оскільки це порушує права власника житла на вільне розпорядження, користування та володіння своїм майном за таких умов.

З огляду на вищенаведене, а також те, що у відповідачів відсутні будь-які документи або інші докази, що підтверджують правомірність вселення, проживання чи право користування буд. АДРЕСА_1 , судом встановлено, що відповідачі проживають у ньому без достатніх правових підстав, чим порушують право позивача як власника, яке підлягає захисту шляхом задоволення вимоги про усунення перешкод у здійсненні права користування належним йому майном шляхом виселення відповідачів та їх неповнолітнього сина із спірного жилого приміщення, тому суд приходить до висновку, що є всі підстави для задоволення позову в повному обсязі.

Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, зазначив, що відповідачі у справі зареєстровані за іншою адресою - в будинку АДРЕСА_2 . Більш того, цей будинок належить на праві спільної сумісної власності відповідачу ОСОБА_2 . Наведені обставини безумовно вказують на те, що виселення відповідачів із спірного будинку, власником якого є позивачка, не буде порушувати їхніх конституційних прав на житло.У спірних правовідносинах права позивача, як власника будинку, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, де в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднано всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Посилання апеляційної скарги на те, що виселення відповідачів із спірного помешкання порушує права дитини, апеляційним судом відхиляються як такі, що не відповідають обставинам справи та суперечать положенням закону. Апеляційний суд критично оцінює висновок органу опіки та піклування щодо недоцільності виселення малолітньої особи та відповідні посилання апеляційної скарги на нього як доказ неможливості виселення відповідачів.

Оцінюючи обставини справи в сукупності із нормами права, якими вони врегульовані, і яким судом дано належний правовий аналіз, апеляційний суд приходить до переконання про наявність підстав для виселення відповідачів із займаного ними житлового приміщення, яке на праві власності належить позивачу, чиє право власності такими діями відповідачів порушується.

Процесуальне законодавство передбачає, що обставини цивільних справ з`ясовуються судом на засадах змагальності, в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів (принцип диспозитивності). Щодо обов`язку доказування і подання доказів, то кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Однак, будь-яких доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції, особою, яка подала апеляційну скаргу, не надано. Доводи апеляційної скарги апеляційним судом оцінюються критично, оскільки зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.

Аргументи учасників справи

У січні 2022 року ОСОБА_2 яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_3 , подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить судові рішення скасувати та ухвалити у справі нове рішення. Вирішити питання розподілу судових витрат.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_1 стала власником майна, яке належало її бабі та діду ( ОСОБА_7 та ОСОБА_6 ), на підставі укладеного між ОСОБА_6 та неповнолітньою ОСОБА_1 договору дарування, тобто вчиненого правочину. Саме ця обставина покладена в основу позовних вимог до відповідачів, тобто їх виселення в зв`язку із тим, що вони, як вважає позивач, перешкоджають їй в користуванні житлом.

Однак в порушення вимог статей 32 71 215 ЦК Україниукладення договору дарування житлового будинку з надвірними будівлями та договору дарування земельної ділянки між ОСОБА_6 та неповнолітньою ОСОБА_1 проводилося без згоди органу опіки та піклування, а відтак такі правочини є нікчемними на підставі статті 224 ЦК Україниі не створюють юридичних наслідків. В зв`язку з наведеним ОСОБА_1 не може вважатися такою, що набула право власності на зазначені об`єкти нерухомості на підставі укладених договорів дарування від 17 серпня 2017 року. Проте суд першої інстанції ці доводи до уваги не взяв, що свідчить про односторонній підхід суду до розв`язання спірних правовідносин у цій справі і прийняв рішення на користь позивача.

ОСОБА_2 на законних підставах проживала у батьківському будинку із своєю сім`єю на їх запрошення (не самоправно) ще у липні 2009 року - досить далеко до того часу, коли ОСОБА_6 вчинили договір дарування свого житлового будинку онуці ОСОБА_1 з порушенням чинного законодавства, і для цього не потрібно якихось документів на таке проживання. Про це вона пояснила у судовому засіданні і цю обставину підтвердили її батьки ОСОБА_9 та ОСОБА_6 . З огляду на наведену обставину не можна погодитися також із висновком суду, що позивач, як власник майна, не надавала згоди на вселення відповідачів у буд.

АДРЕСА_1 і відповідачі ніколи не зверталися до позивачки для отримання згоди на проживання в спірному будинку.

А тому суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, посилаючись на статті 387 ЦК Українита116 ЖК України, і таким чином безпідставно дійшов висновку, що відповідачі самоправно зайняли жиле приміщення (арк. 4 рішення, абз. 6 - а. с. 133) і на тій підставі підлягають виселенню без надання їм іншого жилого приміщення.

Представники органу опіки і піклування детально обстежили умови проживання ОСОБА_2 і в своїх двох висновках (від 09 квітня 2021 року та 20 квітня

2021 року) за підписом голови Сарненської районної державної адміністрації зазначили, що вбачають недоцільним виселення малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки в противному випадку таке виселення призведе до погіршення істотних умов проживання, в тому числі і зменшення розміру житлової площі на одну особу (а. с. 108-109; 113-114).

При цьому суди помилково не взяли до уваги висновків органу опіки та піклування.

У частині першій статті 8 Конвенції закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за «винятком випадків», коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. В цій справі таких «випадків» не встановлено, оскільки ОСОБА_2 із своєю сім`єю на законних підставах вселилась та проживала у батьківському будинку, на їх запрошення (не самоправно); укладені договора дарування будинку та земельної ділянки між ОСОБА_6 та неповнолітньою ОСОБА_1 є нікчемними і не створюють правових наслідків; відповідачка не претендує на постійне проживання і добровільно покине житло позивачки, але їй потрібен час (один рік), щоб побудувати власний будинок, який побудований і залишилось виконати лише внутрішні роботи; позивачка проживає у своєї тітки (опікуна) і не має нагальної потреби в житлі, навчається в Києві. В такій ситуації виселення відповідача не є виправданим і порушує частину першу статті 8 Конвенції.

Тому судові рішення ухвалені без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі

№ 653/1096/16-ц.

Рокитнівський районний суд при розгляді справи допустив неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, зокрема, не надана оцінки правомірності укладеного договору дарування житла між ОСОБА_6 та неповнолітньою ОСОБА_1 , який укладено з порушенням статей 32 71 216 224 ЦК України; неправильне застосування норм матеріального права, що виразилося в неправильному тлумаченні окремих норм закону та неправильному їх застосуванні (статей 387 ЦК України 116 ЖК України). Апеляційний суд на указане уваги не звернув.

Рух справи межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 17 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, в якій зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК Українидля відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку з надвірними будівлями та земельної ділянки (кадастровий номер 5625085000:01:003:0416) по АДРЕСА_1 на підставі договорів дарування від 17 серпня

2017 року.

У вказаному будинку проживають відповідачі. Позивач, як власник будинку, не надавала згоди на вселення відповідачів у будинок АДРЕСА_1 , і відповідачі за отриманням такої згоди чи дозволу на вселення до неї не зверталися.

Відповідачі документів на право на проживання у будинк АДРЕСА_1 не мають, ніколи не були зареєстровані за цією адресою, а зареєстровані за іншою адресою: АДРЕСА_2 , який належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 (а. с.16-18).

09 квітня 2021 року подано висновок органу опіки та піклування, згідно якого орган опіки та піклування вважає недоцільним виселяти малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з житлового будинку за адресою

АДРЕСА_1 (а.с.108-109).

22 квітня 2021 року подано повторний висновок органу опіки та піклування, згідно якого орган опіки та піклування вважає недоцільним виселяти малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 . Крім того зазначили, що в об`єктивності та неупередженості суду не сумніваються (а.с.113-114).

Представник органу опіки та піклування в судовому засідання просив врахувати інтерес малолітнього ОСОБА_3 , оскільки при виселенні погіршаться умови його проживання та зменшиться житлова площа.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_10 пояснила, що вона є тіткою позивача та рідною сестрою відповідача ОСОБА_2 . Зазначила, що указаний будинок належить позивачу, оскільки їй його подарувала баба, це була її воля. Свідок була опікуном позивача, оскільки вона залишилася сиротою. Крім того зазначила, що у відповідачів є своє житло.

Свідок ОСОБА_6 у судовому засіданні пояснила, що вона є бабою позивача, матір`ю та бабою відповідачів. Розповіла, що позивач залишилася сиротою і вона їй подарувала будинок, а відповідачі повинні були пожити у неї тимчасово, мають своє житло.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_7 зазначив, що він є дідом позивача, батьком та дідом відповідачів. Ствердив, що вони з дружиною ОСОБА_6 вирішили подарувати будинок позивачу, оскільки вона залишилася без батьків. Більше 10 років тому вони впустили у будинок жити відповідача із сім`єю, однак це мало бути на нетривалий час. Будинок належить на праві власності позивачу, а відповідачі з будинку добровільно не бажають виселятися.

Позиція Верховного Суду

У частині першій статті 383 ЦК Українивизначено, зокрема, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

За змістом статті 391 ЦК Українивласник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Зазначена норма визначає право власника вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Аналіз положень глави 32 ЦК Українисвідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

Відповідно до частини другої статті 406 ЦК Українисервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Разом з цим статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК Українипри виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі

№ 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зробила висновок, що

«згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві». Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», § 43).

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті».

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК Українивизначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суди встановили, що позивач є власником житлового будинку, в якому не може проживати та вільно користуватися ним, оскільки в ньому проживають відповідачі, які не є членами її сім`ї, ОСОБА_2 має право користування іншим житловим приміщенням, в якому відповідачі зареєстровані і яке належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 , тому її виселення з дитиною зі спірного будинку без надання іншого жилого приміщення не порушить їх право на житло.

За таких обставин, оцінивши баланс інтересів сторін, дослідивши питання виселення на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, суди зробили правильний висновок про задоволення позовних вимог.

Разом з тим встановлено, що відповідач вселилась до вказаного будинку з дозволу колишнього власника, тому є помилковим висновок судівщодо застосування у спірних правовідносинах частини третьої статті 116 ЖК УРСРта посилання, що відповідачі самоправно зайняли жиле приміщення. Суди не врахували, що право на користування чужим майном може бути також припинено на вимогу власника на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Крім того, ключовим питанням, яке залишили без відповіді суди, є те чи можуть бути кваліфіковані як нікчемні договори дарування будинку та земельної ділянки, які вчиненні між позивачем (неповнолітньою особою на час вчинення правочину, обдаровуваною) та ОСОБА_6 (дарувальником), оскільки відсутній дозвіл органу опіки та піклування.

Тлумачення як статті 3 ЦК Українизагалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування(абзац 2 частини другої статті 32 ЦК України).

Піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування на підставі договору позички (частина перша статті 70 ЦК України).

Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: 1) відмовитися від майнових прав підопічного; 2) видавати письмові зобов`язання від імені підопічного; 3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; 4) укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати згоду на вчинення правочинів, передбачених частиною першою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 ЦК України).

Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним (частина перша статті 224 ЦК України).

Тлумачення вказаних норм, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що:

дозвіл органу опіки та піклування по своїй суті є адміністративним актом, який має приватноправову дію та орієнтований на приватне право;

такий дозвіл потрібний для охорони державою інтересів окремих осіб, зокрема, з метою недопущення припинення права, зменшення майна, і тому держава вважає за необхідне в певних випадках «втручатися» в приватноправові відносини батьків (осіб, які їх замінюють, опікунів, піклувальників) та вимагати отримання дозволу;

для передання майна неповнолітній дитині у власність за договором дарування не потрібний дозвіл органу опіки та піклування і тому такий договір не може бути кваліфікований як нікчемний на підставі частини першої статті 224 ЦК України.

Вказані договори укладені на користь неповнолітньої ОСОБА_1 (обдаровувана), тому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо їх нікчемності на підставі статті 224 ЦК України.

Тому судові рішення в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_2 яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_3 , слід змінити в мотивувальній частині.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Упункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК Українивказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

У справі, що переглядається, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 судові рішення про їх виселення не оскаржували, своїм правом приєднання до касаційної скарги не скористалися. Така процесуальна поведінка цих відповідачів свідчить про згоду з оскарженими судовими рішеннями.

Аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_2 не навела переконливих доводів, яким чином оскаржені судові рішення в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_4 і ОСОБА_5 порушують її права та інтереси за умови, що ці відповідачі судові рішення не оскаржили, тобто погодилися з ними. Тому судові рішення в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 належить залишити без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині залишити без змін.

Оскільки судові рішення змінено тільки в частині мотивів прийняття, то розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400 402 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Рокитнівського районного суду Рівненської області від 13 травня

2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук