13.02.2020 | Автор: Пирогов Владислав Сергійович
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Як правильно оформити БОРГОВУ РОЗПИСКУ: актуальна судова практика

Як правильно оформити БОРГОВУ РОЗПИСКУ: актуальна судова практика - yak_pravilno_oformiti_borgovu_rozpisku_aktualna_sudova_praktika_5e4506999c000.jpg

Хто з нас жодного разу не давав гроші в борг? А хтось вимагав від позичальника, щоб той власноруч написав розписку?

Зобов’язання за договором позики треба оформлювати особливо ретельно, адже це убезпечить Вас від зайвого головного болю. Нюансів чимало, тому варто з’ясувати, як скласти розписку так, щоб гарантовано повернути свої кошти.

3 лютого 2020 року Ольга Сергіївна звернулася до своєї подруги Марини Олександрівни з проханням надати їй у борг 5 000 грн з огляду на бажання фінансово допомогти дітям відсвяткувати їхнє весілля. Марина Олександрівна залюбки погодилася допомогти подрузі, та водночас зацікавилася тим, чи можна якось юридично захистити себе від потенційних майнових ризиків. Для того, щоб допомогти всім позикодавцям правильно правильно оформити, і, що найголовніше - домогтися виконання зобов’язання за договором позики, ми підготували перелік питань-відповідей, які проллють світло на те, як правильно позичити гроші та на що зважати насамперед.

1. Договір позики або розписка ОБОВ’ЯЗКОВО мають бути письмовими.

Законом передбачені дві форми укладення договору позики: усна й письмова.

На підставі буквального тлумачення положень частини першої статті 1047 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК) можна стверджувати, що:

1) усна форма укладення договору позики допускається в тому разі, якщо його сума не перевищує 10-кратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що встановлений законом.

2) письмова форма є обов’язковою, якщо сума договору є більшою, аніж 10-кратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що встановлений законом, а також у всіх випадках, коли угода підписується між юридичними особами.

Згідно з пунктом 5 Розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу якщо норми інших законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для мети їхнього застосування використовується сума в розмірі 17 гривень.

Тобто усна форма укладення договору позики допускається в тому разі, коли сума договору не перевищує 17*10=170 гривень. Якщо сума позики становить понад 170 гривень, то сторони мають додержуватися вимог закону щодо письмової форми договору.

У разі недотримання вимог щодо обов’язкової письмової форми договір вважається неукладеним, тобто правочину як юридичний факт не відбувся, а отже й жодних правовідносин, які породжували б взаємні права та обов’язки сторін, виникнути не могло.

Зокрема, Верховний Суд у своїй постанові від 30.01.2018 в справі № 303/5407/15-ц (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/71952368) керувався саме тим, що позивач не навів належних і допустимих доказів для підтвердження позовних вимог про стягнення з відповідача суми позики в розмірі 14 500 доларів США, що еквівалентно 115 598 грн 35 коп., наданої останньому за усною домовленістю, адже зважаючи на вимоги статті 1047 ЦК належними доказами підтвердження укладення договору позики може бути або письмовий договір, або розписка, яку надає позикодавцеві позичальник. Утім, як установив суд, таких докази позивач не надав.

Також у цій справі позивач покликалася на те, що перевіркою Макарівського РВ ГУ МВС України в Київській області було встановлено, що відповідач позичав у неї кошти. Проте Верховний Суд визнав ці докази такими, що не є належними та допустимими відповідно до вимог статей 58, 59 ЦПК 2004 року з огляду на те, що відповідач заперечував проти згаданих обставин.

2. Як правильно скласти боргову розписку (укласти договір позики)?

Від правильного оформлення розписки залежить те, чи матимете Ви змогу повернути свої кошти, за потреби, у судовому порядку. Радимо звернути увагу на такі ключові маркери, які напрацювала судова практика в спорах щодо позикових зобов’язань.

1) Як свідчить практика правозастосування, для того, щоб договір позики вважався укладеним, достатньо, щоби позичальник написав розписку такого змісту: «Я, прізвище, ім’я, по батькові (паспорт (серія, номер), виданий 7 вересня 1996 року) должен ОСОБА_1 двести восемьдесят шесть тысяч долларов США. Обязуюсь вернуть вышеуказанную сумму до конца 2012 года».

Навіть таке лаконічне формулювання було достатнім, щоб Верховний Суд України в постанові від 13.12.2017 в справі № 6-996цс17 (309/3458/14-ц) (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/71344011) дійшов висновку про те, що наявність між сторонами позикових відносин підтверджується наявним у позивача оригіналом розписки відповідача, яка засвідчує як факт отримання боржником коштів за договором позики, так і зобов’язання повернути ці кошти позивачеві до кінця 2012 року. Тому колегія суддів підтвердила, що оскільки у визначений у розписці строк кошти позивачеві повернуті не були, у нього були підстави для звернення з цим позовом.

2) Не менш важливою умовою укладення договору позики, якої треба дотриматися під час написання розписки, є й валюта зобов’язання, від правильності зазначення назви якої можуть залежати гарантії Вашого фінансового спокою. Відомо, що долари свого часу полонили увесь світ. Та йдеться не про канадський, австралійський або сингапурський грошові знаки. Мовиться про американський долар (долар США), а от якщо не уточнити про це в розписці, гарантовано стикнетеся з проблемою визначення грошової валюти виконання договору.

Тому цілком закономірно може постати питання, у якій саме іноземній валюті надана позика, якщо сума боргу записана в такому форматі: «10 000 $ (десять тисяч $)».

У цьому контексті варто зауважити, що незазначення в договорі, якої саме іноземної держави валюта бралася в борг, а саме іноземної держави долара (США, Австралії чи Канади), може вплинути на визначення розміру боргу, що має доводитися в установленому законодавством порядку, а не бути підставою для відмови в позові про стягнення боргу. Саме про це зазначив і Верховний Суд України в постанові від 18.09.2013 (справа № 6-63цс13) (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/33770795).

У судовій практиці на рівні судів апеляційної та касаційної інстанцій така позиція була витлумачена однозначно, хоча суди першої інстанції в такій категорії справ й припускалися помилок. Зокрема, відмовляючи ОСОБА_4 у позові, поданому в справі № 22-ц/778/1253/14, Вільнянський районний суд Запорізької області керувався тим, що в боргових розписках не зазначено, якої саме іноземної держави валюта бралася в борг (США, Австралії чи Канади), а тому зробив висновок про те, що неможливо встановити предмет договору позики.

Утім апеляційний суд з таким висновком місцевого загального суду не погодився, тому що незазначення в розписці, якої саме іноземної держави валюта бралася в борг, а саме іноземної держави долара (США, Австралії чи Канади), не може бути підставою для відмови у позові про стягнення боргу взагалі. Апеляційний суд Запорізької області наголосив, що обставини щодо виду валюти позики та, як наслідок, визначення розміру боргу, належить доводити у встановленому законодавством порядку.

Переглядаючи зазначену справу в касаційному порядку, суд касаційної інстанції підкреслив, що апеляційний суд, взявши до уваги зміст положень статті 7 ЦК, дійшов правильного висновку, що за звичаями ділового обороту, який склався в Україні, в боргових зобов’язаннях між громадянами у разі укладання договору позики в іноземній валюті зазвичай використовуються долари США. Колегія суддів також зазначила, що оскільки відповідач у запереченнях на позов та у касаційній скарзі наполягає тільки на невизначеності країни, долар якої мали на увазі сторони під час написання розписки, та не наводить доказів щодо потреби взяття до уваги саме безпосередньо курсу долара Австралії, Канади чи Сингапуру, суд апеляційної інстанції правильно погодився з аргументами позивача про те, що предметом позики були саме долари США, а не іншої іноземної держави (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40280280).

3) Чи має розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов’язанням їхнього повернення та дати отримання коштів?

Ухвалюючи постанову від 30.01.2019 в справі № 751/1000/16-ц (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79775964) Верховний Суд визнав помилковим та таким, що не відповідає встановленим обставинам справи, висновок суду апеляційної інстанції про те, що сторони не уклали договору позики, оскільки розписка не містить зобов’язання ОСОБА_3 повернути позику.

Суд касаційної інстанції, проаналізувавши нормативний зміст положень частин першої, другої статті 640 ЦК у їхньому логічному взаємозв’язку з приписами пункту 2 частини першої статті 1046 ЦК дійшов висновку, що за своєю суттю розписка про отримання в борг коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Верховний Суд зважив на те, що під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_3 не заперечував правову природу укладеного з ОСОБА_1 правочину і факт отримання ним коштів.

Також суд касаційної інстанції взяв до уваги, що розглядаючи справу суди встановили, що спірний договір позики є двостороннім, містить прізвище позичальника, ОСОБА_3, та позикодавця, ОСОБА_1, розмір позики, її гривневий еквівалент, дату отримання коштів, що свідчить про поворотний характер грошової суми, тому ОСОБА_3 відповідно до статті 1049 ЦК мусить виконати зобов’язання щодо повернення цих коштів.

Верховний Суд також наголосив, що зазначене не суперечить висновкам Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 11.11.2015 в справі № 6-1967цс15 про те, що розписка на підтвердження боргового зобов’язання має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов’язанням їхнього повернення, оскільки у вказаній справі суди встановили інші фактичні обставини.

Отже, боргова розписка підтверджує укладення договору позики навіть в тому разі, якщо не містить обов’язку про повернення переданих сум, оскільки обов’язок повернення грошових коштів презюмується з огляду на те, що саме така презумпція експліцитно (текстуально) закріплена в нормах частини першої статті 1049 ЦК.

НЮАНСИ.

Що стосується правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 11.11.2015 в справі № 6-1967цс15 (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/53537454), то слушним буде наголосити, що цей висновок не може мати універсального характеру без взяття до уваги контексту, за якого він був сформульований.

Фактичний склад цієї справи ґрунтувався, передовсім, на тій обставині, що у розписці, складеній 25.01.2008, було вказано, що 30.07.2007 в місті Києві відповідач отримав від позивача 500 тис. доларів США для викупу земельної ділянки Грибовичі. Водночас розписка про отримання грошових коштів не містила зобов’язання про їхнє повернення.

Верховний Суд України, переглянувши цю справу, наголосив на тому, що суди не встановили справжньої правової природи укладеного між сторонами договору та дійшли помилкового висновку про укладення договору позики.

Водночас за висновком самого Верховного Суду України, що викладений, зокрема, в постанові від 18.09.2013 в справі № 6-63цс13 (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/33770795), досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їхню справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Тобто ключовим правовим питанням в цій категорії спорів є з’ясування дійсної правової природи розписки, тобто того, чи є вона за своїм змістом борговим документом, який підтверджує наявність зобов’язань за договором позики.

Зокрема, Верховний Суд в постанові від 23.05.2018 в справі № 463/1479/15 (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74218580) погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які, встановивши, що підписаний 15.01.2015 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір позики був укладений для гарантії оформлення ТОВ «СП «Галтекс» документів стосовно фінансової заборгованості в сумі 2 572 000 грн перед ТОВ «Укр Мет», які зазначені юридичні особи документально оформили 27.01.2015, дійшли висновку, що такий договір не є борговою розпискою і не покладає на ОСОБА_2 обов’язку щодо їхнього повернення.

Отже, навіть якщо розписка про отримання грошових коштів не містить зобов’язання про їхнє повернення, суд може встановити наявність підстав для визнання такого документа саме як боргового, який підтверджує виникнення відносин за договором позики. Однак такий висновок суд може зробити тільки встановивши відповідні обставини, які підтверджуються доказами, що були досліджені у встановленому законом порядку. Тому за загальним правилом невизначення у розписці обов’язку щодо повернення коштів не може слугувати підставою для висновку про те, що зобов’язання за договором позики не виникло.

4) Дехто вважає, що окрім розписки ще має бути окремо підписаний договір позики між позикодавцем та позичальником. І навіть з мотивів непідписання такого договору звертаються до суду з позовами про визнання боргового зобов’язання недійсним.

Проте такі намагання марні, й судова практика це підтверджує.

От наприклад, позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсним договір позики. На обґрунтування своїх позовних вимог покликався на приписи частини першої статті 1047 ЦК, згідно з якими договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а випадках, коли позикодавцем є юридична особа, – незалежно від суми. Вважав, що фактично договір позики між відповідачем і позивачем не укладався, оскільки єдиним підтвердженням укладення усного договору позики є розписка, яка сама собою не є договором позики, і достеменно не може підтвердити наявність такого договору.

Утім, як зазначено у частині другій статті 1047 ЦК, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути надана розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Тому суди одностайні в тому, що посилаючись на неукладення письмового договору позики як на підставу для задоволення позову, позивачі не зважають на вказані положення ч. 2 ст. 1047 ЦК про достатність розписки на підтвердження укладання договору позики.

Отже, сам факт наявності у позивача (як позикодавця), розписки, написаної відповідачем (як позичальником), підтверджує укладення між ними договору позики (про це йдеться, наприклад, у постанові Верховного Суду від 20.03.2019 в справі № 640/219/14-ц (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80715776).

З огляду на наведене можна підсумувати, що розписка як документ, який підтверджує виникнення зобов’язання за договором позики, має містити:

1) Найменування документа (розписка);

2) Вказівку про факт отримання грошей від позикодавця із зазначенням повного прізвища, імені та по батькові позичальника, інформацію про серію та номер паспорта, ким та коли він був виданий, а також дату отримання коштів позичальником;

3) Зазначення суми переданих за договором грошових коштів цифрами та літерами (у дужках) у такому форматі: 100 000 (сто тисяч) доларів США;

4) Згадка про обов’язок позичальника повернути взяті в борг кошти із вказівкою повної дати, до якої зобов’язання має бути виконане (як-от, наприклад: до 17 серпня 2020 року).

Утім варто також пам’ятати, що Верховний Суд в постанові від 15.08.2018 в справі № 748/2436/16-ц (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76207090) наголосив, що розписка може видаватися не тільки у разі укладення договору позики.

Верховний Суд підкреслив, що наявність на документі слова «розписка» та висвітлення у такому документі грошового зобов’язання не свідчить та не доводить тієї обставини, що мова йде про розписку в значенні частини другої статті 1047 ЦК України – розписку, видану на підтвердження договору позики. У розділі 3 (окремі види зобов’язань) Книги п’ятої ЦК України міститься більше двадцяти видів зобов’язань, відповідно до змісту яких одна сторона може мати зобов’язання перед іншою стороною передати грошові кошти.

Одночасно колегія суддів зазначила, що розписка може видаватися не лише у випадках укладення договору позики. Вона може видаватися у будь-яких інших випадках при цивільно-правових відносинах.

Зазначене цілком корелює з правовим висновком, сформульованим Верховним Судом України у постанові від 11.11.2015 в справі № 6-1967цс15 (він є аналогічним правовому висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 18.09.2013 в справі № 6-63цс13), який зводиться до такого: «досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди мусять виявляти їхню справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки».

3. Умови, за яких позикове зобов’язання не виникає.

Трапляється, що розписка оформлюється для того, щоб одна зі сторін мала докази передання грошових коштів на виконання іншого зобов’язання, відмінного від позикового. І тому тільки сам факт складення розписки не призводить до виникнення правовідносин, які можна кваліфікувати як «договір позики». Найпоширенішими є ситуації, коли суди розцінювали передання коштів не як надання їх у борг з обов’язком повернення, а як гарантійні платежі за договором купівлі-продажу чи як договір зберігання грошей.

1) Наприклад, зі змісту розписки від 01.10.2003, яку відповідач надав позивачеві на підтвердження факту отримання від нього коштів у розмірі 431 250 доларів США, суди встановили, що ці кошти передані відповідачу як гарантійний платіж за попередніми договорами купівлі-продажу будинків у місті Ірпінь Київської області як часткова оплата вартості цих об’єктів, а не для тимчасового користування із зобов’язанням їхнього повернення, тобто в позику.

І Верховний Суд у постанові від 05.09.2018 в справі № 367/7135/16-ц (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76381759) констатував, що позивач грошові кошти в позику відповідачеві не передавав, а останній не брав на себе зобов’язання їх повернути в погоджені сторонами строки, а отже між сторонами склалися правовідносини, не пов’язані із передаванням грошових коштів у позику, тому в позові треба відмовити.

2) Ілюстративним в цьому аспекті є також такий приклад. 06.09.2011 відповідач отримав від позивача на тимчасове зберігання кошти в розмірі 8 000 грн та зобов’язувався повернути їх до 20.09.2011, про що свідчив зміст наявної в матеріалах справи розписки.

Верховний Суд, дослідивши фактичну та юридичну основи справи, підтвердив, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що між сторонами в справі був укладений договір зберігання коштів.

Тому колегія суддів констатувала, що між сторонами в справі не виникли правовідносини за договором позики, а отже суди обґрунтовано стягнули на користь позивача лише 8 000 грн, які він передав відповідачу на тимчасове зберігання (постанова Верховного Суду від 31.01.2019 в справі № 295/11438/16-ц (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79638729).

4. Питання, пов’язані з виконанням договору позики

1) Цікаво, що з фактом написання розписки пов’язується дія юридичної презумції передання коштів за договором позики, тобто вважається, що наявність у позикодавця розписки, написаної позичальником, презюмує ту обставину, що така особа отримала в борг кошти, і довести зворотне буде досить складно.

Верховний Суд України в постанові від 13.12.2017 в справі № 309/3458/14-ц (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/71344011) сформулював правовий висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передавання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Такої позиції Верховний Суд України послідовно дотримувався ще з часу ухвалення постанов від 18.09.2013 в справі № 6-63цс13 та від 02.07.2014 в справі № 6-79цс14.

Тому треба пам’ятати, що розписку треба писати одночасно з настанням факту реального отримання відповідних коштів чи речей, інакше можна наштовхнутися на неприємності.

2) Що стосується моменту, з якого договір позики може вважатися виконаним, то треба підкреслити, що факт повернення боржником отриманих за договором позики коштів ОБОВ’ЯЗКОВО має бути підтверджений документально.

Це прямо випливає з логічного тлумачення положень статті 545 ЦК, у якій вказано, що прийнявши виконання зобов’язання, кредитор мусить на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або повністю.

Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов’язання, мусить повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це в розписці, яку він видає.

Наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов’язку.

У постанові від 27.06.2018 в справі № 712/14562/17 (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75042838) Верховний Суд також наголосив, що повернення грошей відповідачем позивачу не доведено, оскільки боргова розписка була на момент звернення до суду в позичальника й цьому доказу надана належна оцінка судами.

Тобто, належним доказом повернення боргу та припинення зобов’язань за договором позики, є:

1. Передання позичальником боргової розписки боржникові; та (або)

2. Наявність у боржника розписки, виданої йому кредитором, про одержання виконання договору позики.

У цьому контексті варта уваги також й правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду від 07.08.2019 в справі № 753/22661/14 (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/84091784), в якій суд, на підставі тлумачення положень частини другої статті 545 ЦК України зробив висновок про те, що кредитор має виконати свій обов’язок з повернення боргового документа, або видавання розписки при неможливості повернення боргового документа під час прийняття виконання.

І хоча зміст розписки про одержання виконання у статті 545 ЦК України не встановлений, але, для забезпечення визначеності у відносинах суб’єктів Верховний Суд зауважив, що логічним вбачається вказувати в ній, зокрема:

1) підставу виникнення зобов’язання (наприклад, номер та дату укладення договору);

2) ім’я (найменування) кредитора та боржника;

3) суб’єктів, які здійснили виконання (боржник або інша особа) та які прийняли виконання (кредитор або управнена ним особа);

4) зміст зобов’язання (наприклад, сплата грошових коштів);

5) дату або момент виконання зобов’язання;

6) місце виконання зобов`язання;

7) обсяг виконання (повний або частковий);

8) місце знаходження (проживання) кредитора та боржника;

9) дату і місце складення розписки.

У частині третій статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов’язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов’язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов’язку.

У контексті презумпції належності виконання обов’язку боржником колегія суддів також акцентувала увагу на декількох аспектах:

(а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання;

(б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість довести той факт, що незважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов’язок належно;

(в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов’язання. Своєю чергою, процесуальні відносини відбиваються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов’язки з доведення обставин під час судового спору;

(г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов’язання, перерахованих у статті, що аналізується. Це пов’язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов’язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов’язку.

3) Трапляється так, що в розписці боржник із різних причин не зазначив прізвище, ім’я та по батькові позичальника, і це відразу зумовлює питання, чи може така розписка бути належним доказом того, що особа, яка має в себе таку розписку, є кредитором.

У постанові Верховного Суду від 20.02.2019 в справі № 556/1721/17 (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80181170) зазначено таке: «Суди встановили, що позивачем на підтвердження позовних вимог надано копію розписки. Оригінал розписки ОСОБА_6 в матеріалах справи відсутній. У тексті розписки не вказано особу позикодавця, розписка підписана ОСОБА_9, який не є учасником справи. Текст розписки містить виправлення та суперечливі дані про суму, яка отримана (170 тис. грн), та яка підлягала поверненню у випадку прострочення (34 тис. грн).

Пославшись на статтю 81 ЦПК Верховний Суд також взяв до уваги те, що на обґрунтування своїх позовних вимог позивач не надав суду належні та допустимі докази, не довів їхню переконливість, а також не довів наявності обставин, на які покликався як на підставу своїх вимог, не довів факту укладення договору позики, не пояснив відсутність оригіналу розписки, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що немає правових підстав для задоволення позову.

Суд касаційної інстанції зважив на те, що обов’язок доказування покладається на сторін. Це положення є найважливішою складовою принципу змагальності. Суд не може збирати докази за власною ініціативою.

Тому Верховний Суд наголосив, що суди попередніх інстанцій, дослідивши всі наявні у справі докази в їхній сукупності та надавши їм належну оцінку, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, дійшли правильного висновку про недоведеність позовних вимог.

Отже, прямої відповіді на питання обов’язковості зазначення в розписці імені позикодавця (його прізвища, власного імені та імені по батькові) як обов’язкової умови дійсності відповідного боргового документа Верховний Суд не давав, проте аналіз суміжних до цієї проблеми правової позиції дає підстави стверджувати про те, що такий факт не може бути самостійною підставою для того, щоб не вважати кредитором особу, що має боргову розписку, у якій немає даних про позикодавця.

Цю особу можна вважати позикодавцем у тому разі, коли немає належних і допустимих доказів відповідно до статей 76, 81 ЦПК, що спростовують зміст боргового документа, або є докази неправомірного заволодіння такою розпискою особою, яка її фактично в себе тримає (зокрема рішення правоохоронних органів). Тому якщо боржник не може надати доказів неправомірності володіння розпискою позикодавцем, то останній має вважатися чинним кредитором за наявним позиковим зобов’язання.

4) Цікавим є питання щодо стягнення відсотків за договором позики та строків, упродовж яких ці проценти можуть нараховуватися на суму боргу.

Наприклад, за умовами договору позики від 21.10.2007 кредитор позичив боржникові 1100 доларів США зі сплатою 10  % щомісячно від вказаної суми, із зобов’язанням повернути кошти до 01.08.2008. Проте в указаний строк боржник не повернув грошові кошти й позикодавець був змушений звернутися до суду з позовом до позичальника про стягнення процентів за договором позики в розмірі 59 200 грн.

Розглянувши цю справу, Верховний Суд у постанові від 03.10.2018 в справі № 390/1875/16-ц (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76972363) наголосив, що право позикодавця нараховувати передбачені договором проценти за позикою припиняється після спливу визначеного договором строку позики. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання.

Тому Суд зауважив, що, оскільки зі спливом строку, на який була надана позика, припинилося право позивача нараховувати проценти за договором позики, то після 1 серпня 2008 року позивач не міг нараховувати такі проценти.

Крім того, така позиція узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 в справі № 444/9519/12 (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74838904).

5) Важливою є проблема стягнення валютних боргів за договорами позики. Щодо цього питання протягом тривалого часу ще Верховним Судом України формувалася стала практика, згідно з якою незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, у якій обчислена сума зобов’язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов’язання і фактичного його виконання, є національна валюта України — гривня. Тому в національній валюті України мають стягуватися й інші складники грошового зобов’язання, передбачені, зокрема, у статті 1048 ЦК, та під час застосування статті 625 ЦК. Отже, у справі, яка переглядається, суд неправильно застосував зазначені норми права, визначаючи суму погашення грошового зобов’язання в іноземній валюті (постанова Верховного Суду України від 02.07.2014 в справі № 6-79цс14 (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39689407).

Проте у своїй постанові від 16.01.2019 в справі № 373/2054/16-ц (Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79382745) Велика Палата Верховного Суду відступила від вказаного висновку й наголосила, що суд має можливість ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, оскільки з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК та приписи частини першої статті 1049 ЦК належним виконанням зобов’язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме в тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Крім того, суд касаційної інстанції підкреслив, що у разі зазначення в судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми в гривні, стягувачеві має бути перерахована вказана в резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.

ВП ВС у своїй постанові не оминула увагою й питання стосовного того, у якій валюті мають стягуватися штрафні санкції за прострочення виконання зобов’язання, роз’яснивши, що під час обчислення 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена в договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.

Тобто згідно з висновком ВП ВС 3 % річних розраховуються так: прострочена сума, визначена у відповідній валюті * кількість днів прострочення (вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення) * 3 (% річних) / 100 (% річних) / 365 (днів у році).

Отже, у разі отримання в позику іноземної валюти позичальник зобов’язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана в позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

6) І насамкінець хотілося б нагадати про одну з фундаментальних аксіом позикових зобов’язань — за допомогою свідчень свідків не допускається доводити як факт укладення договору позики, так і його фактичне виконання.

От, наприклад, 07.12.2016 позичальник отримав від позикодавця в борг грошові кошти в сумі 1 800 доларів США на строк до 1 лютого 2017 року, про що власноруч написав розписку. Однак взяті на себе зобов’язання щодо повернення боргу не виконав. Зважаючи на вказані обставини, позикодавець просив стягнути з позичальника на свою користь суму боргу за розпискою в розмірі 48 636 грн, що еквівалентно 1 800 доларам США за курсом Національного банку України станом на день подання позову – 21 лютого 2017 року.

Верховний Суд у своїй постанові від 18.07.2018 в справі № 143/280/17 (Режим доступу: http://www.reestr.court.gov.ua/Review/75473621), підкреслив, що суди попередніх інстанцій правильно не взяли до уваги пояснення позичальника та свідчення свідків, які підтверджують факт повернення боргу матері позикодавця, а апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні його клопотання про виклик та допит свідків, оскільки відповідно до положень частини другої статті 59 ЦПК 2004 року обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доведення, не можуть підтверджуватись іншими засобами доведення.

Суд наголосив, що поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов’язання за договором позики. А тому посилання позичальника на порушення судом його права на захист від заявлення до нього безпідставних позовних вимог є необґрунтованими.

Автор статті: Пирогов Владислав Сергійович

3155
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные судебные решения
ЕСПЧ