Постанова

Іменем України

07 серпня 2019 року

м. Київ

справа № 753/22661/14

провадження № 61-10263св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

відповідач за первісним позовом - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 05 жовтня 2018 року у складі судді: Даниленко В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2019 року в складі колегії суддів: Кравець В. А., Мазурик О. Ф., Махлай Л. Д.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.

Позовна заява мотивована тим, що 18 березня 2012 року між ним та

ОСОБА_2 був укладений договір позички, за умовами якого позивач надав у борг відповідачу грошові кошти у сумі 360 000,00 грн, що на день укладання договору становило 45 000,00 дол. США. Факт передання відповідачу коштів підтверджується розпискою. За умовами договору позички відповідач ОСОБА_2 зобов`язався сплачувати за користування грошовими коштами 24 % річних,

а також збільшення їх розміру на 10 % у разі порушення позичальником строку сплати процентів. Також договором позички сторони погодили сплату позичальником штрафу в розмірі 3 % суми позики за невиконання узятих на себе зобов`язань та пені в розмірі 1 % несплаченої суми за кожен день прострочення.

Позивач вказував, що рішенням Дарницького районного суду м. Києва

від 31 жовтня 2013 року з позичальника стягнуто основну суму боргу в розмірі

360 000,00 грн. З метою забезпечення виконання зобов`язання за цим договором позички 17 жовтня 2014 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_3 укладено договір поруки, за умовами якого поручитель узяв на себе зобов`язання нести солідарну з боржником відповідальність за договором позички в межах суми

в розмірі 500,00 грн. Проте відповідачі у добровільному порядку взятих на себе зобов`язань не виконали.

ОСОБА_1 , з урахуванням збільшення позовних вимог, просив стягнути солідарно із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 суму заборгованості, що утворилась станом на 24 січня 2018 року, у розмірі 8 330 287,60 грн, у тому числі заборгованість за процентами - 725 486,53 грн, штраф - 10 800,00 грн, пеня за основною сумою заборгованості за позикою - 6 201 773,92 грн, пеня за процентами - 177 195,83 грн, інфляційні втрати за несплату процентів -

599 236,97 грн, інфляційні втрати за неповернення позики - 500 685,78 грн,

3 % річних за несплату процентів ? 63 210,45 грн та 3 % річних за неповернення позики - 51 898,02 грн.

У березні 2016 року ОСОБА_2 звернувся з зустрічним позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання договору позички недійсним з моменту його укладення.

Зустрічний позов мотивований тим, що договір позички суперечить нормам ЦК України, зокрема, у договорі не визначено строк його дії, тобто сторони в належній формі не досягли згоди з усіх істотних умов договору. Розписка не підтверджує факт укладення договору позички та факт отримання грошових коштів.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 05 жовтня 2018 року позов ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму

у розмірі 2 106 735,61 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання договору позички недійсним відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 прострочив виплату боргу за договором позики, а договором поруки не вирішено питання щодо відповідальності поручителя ОСОБА_3 по сплаті процентів, неустойки, відшкодування збитків, то вони повинні відповідати перед відповідачем за завдані простроченням збитки солідарно. Наданий позивачем розрахунок процентів, штрафу, 3 % річних та пені виконаний за вірною формулою та не спростований відповідачем, суд поклав його в обґрунтування рішення. При цьому суд застосував позовну давність до вимог про стягнення пені. Стосовно вимог ОСОБА_1 про стягнення на його користь з відповідачів інфляційних втрат, то суд не погодився

з наданими позивачем розрахунком їх розміру, оскільки в його основу покладена не сума заборгованості за договором позички стягнута за рішенням суду, а її еквівалент до іноземної валюти (долари США), а тому в цій частині позовних вимог суд вважав за необхідне відмовити.

При вирішенні зустрічних позовних вимог суд першої інстанції вважав, що рішенням суду, яке набрало законної сили, встановлено, що ОСОБА_2 достовірно знав про те, що у провадженні Дарницького районного суду м. Києва перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за оспорюваним договором позички, оскільки як сам особисто так

і його представник неодноразово направляли на адресу суду клопотання про відкладення судових засідань. Вказаним рішенням стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму заборгованості за договором позики, укладеним між сторонами 18 березня 2012 року, у розмірі 360 000 грн. Рішення не оскаржувалось ОСОБА_2 в апеляційному порядку. Будь-яких порушень вимог, встановлених ЦК України, щодо форми та порядку укладання зазначеного правочину судом встановлено не було.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 19 березня 2019 року апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 05 жовтня 2018 року щодо часткового задоволення первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики, у тому числі з процентів за користування позикою у розмірі

112 990,68 грн та штрафу - 10 800,00 грн, всього 123 790,68 грн. В іншій частині позову відмовлено. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 05 жовтня 2018 року в частині вирішення позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання договору позички недійсним

з моменту його укладення залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що 18 березня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позички, що за своєю природою є договором позики. За умовами вказаного договору ОСОБА_1 надав у борг ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 360 000 грн, що на дату його укладання складало 45 000 дол. США, а останній зобов`язався повернути борг

у строк та на умовах, визначених цим договором. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 31 жовтня 2013 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму заборгованості у розмірі 360 000 грн, що є сумою основного боргу. Рішення набрало законної сили. Таким чином, у розумінні частини четвертої статті 82 ЦПК України факт порушення ОСОБА_2 умов договору позички від 18 березня 2012 року щодо повернення основної суми боргу не підлягає доказуванню.

Апеляційний суд вказав, що позикодавець має право нараховувати проценти за користування кредитними коштами у межах дії договору, а тому обґрунтованими

є вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 процентів, передбачених умовами договору, лише у межах його дії. З огляду на неможливість одночасного застосування подвійної цивільно-правової відповідальності у формі неустойки (штраф, пеня) за одне і те саме порушення апеляційний суд стягнув із

ОСОБА_2 на користь позивача лише штраф у розмірі 10 800 грн.

Стосовно вимог позивача про солідарне стягнення заборгованості за договором позики із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 суд апеляційної інстанції зробив висновок, що оскільки порука є додатковим способом забезпечення повернення позики, а заборгованість за основним зобов`язанням стягнута за рішенням суду, яке набрало законної сили, то право на стягнення заборгованості за договором позики з поручителя у солідарному порядку позивач використав, звернувшись до суду з вимогою про стягнення основної суми боргу лише із ОСОБА_2 Тому позов у частині заявлених вимог до ОСОБА_3 задоволенню не підлягає. Також не підлягають задоволенню і вимоги позивача про стягнення інфляційних втрат за невиконання зобов`язання зі сплати процентів за договором, оскільки розмір такої заборгованості суд ще не визначив, а тому зобов`язання як таке не виникло.

Апеляційний суд вважав, що вимоги позивача про стягнення пені за основною сумою позики, інфляційних втрат за несвоєчасне повернення позики та 3 % річних, викладені у заяві про збільшення позовних вимог, задоволенню не підлягають, оскільки такі вимоги позивач у первісному позові не заявляв; відповідно до статті 49 ЦПК України вони є такими, що фактично змінюють предмет позову та його обсяг, а не розмір відповідальності боржника, а тому є новими вимогами, які не можуть розцінюватись як збільшення розміру вже заявлених у позові вимог.

Аргументи учасників справи

У травні 2019 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судове рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення інфляційних втрат за неповернення позики та несплату процентів за договором позики від 18 березня 2012 року та постанову суду апеляційної інстанції; ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги в цій частині задовольнити; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін..

Касаційна скарга мотивована тим, що суди всупереч нормам матеріального права не застосували статтю 625 ЦК України та не стягнули інфляційні втрати і 3 % річних за прострочення виконання зобов`язання. Також суди порушили норми матеріального права в частині відмови у стягненні пені, оскільки частиною першою статті 1050 ЦК України передбачена сплата неустойки у разі несвоєчасного повернення позики і окремо штрафу за несплату процентів. Одночасне стягнення пені і штрафу не суперечить статті 61 Конституції України. Також суд апеляційної інстанції дійшов неправильних висновків про те, що викладені у заяві вимоги про збільшення позовних вимог є таким, що змінюють предмет позову та його обсяг, оскільки ці вимоги є збільшенням виключно вимог про стягнення заборгованості за договором позики. Суд апеляційної інстанції неправомірно відмовив у частині стягнення заборгованості з поручителя, оскільки боржник з поручителем несуть солідарну відповідальність за договором позики відповідно до частини першої статті 554 ЦК України.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині первісних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. В частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

У липні 2019 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги, а постанову апеляційного суду залишити без змін. Відзив мотивований безпідставністю та необґрунтованістю доводів касаційної скарги. Зазначає, що вимоги ОСОБА_1 не підтвердженні доказами, суперечать законодавству та судовій практиці.

Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі,

з таких мотивів.

Згідно статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

У статті 16 ЦК України встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов`язку в натурі.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку

ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним

з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Згідно частини другої статті 545 ЦК України якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це в розписці, яку він видає. Тобто кредитор має виконати свій обов`язок з повернення боргового документа, або видачі розписки при неможливості повернення боргового документа під час прийняття виконання.

Зміст розписки про одержання виконання у статті 545 ЦК України не встановлений, але, для забезпечення визначеності у відносинах суб`єктів логічним видається вказувати в ній, зокрема: підставу виникнення зобов`язання (наприклад, номер та дату укладення договору); ім`я (найменування) кредитора та боржника; суб`єктів, які здійснили виконання (боржник або інша особа) та які прийняли виконання (кредитор або управомочена ним особа); зміст зобов`язання (наприклад, сплата грошових коштів); дату або момент виконання зобов`язання; місце виконання зобов`язання; обсяг виконання (повний або частковий); місце знаходження (проживання) кредитора та боржника. дату і місце складення розписки.

У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває

у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку.

У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження»

в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у коментованій статті. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку.

При частковому скасуванні рішення суду першої інстанції та частковому задоволенні первісних позовних вимог апеляційний суд вважав, що 18 березня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позички, що за своєю природою є договором позики. За умовами вказаного договору ОСОБА_1 надав у борг ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 360 000 грн, що на дату його укладання складало 45 000 дол. США, а останній зобов`язався повернути борг

у строк та на умовах, визначених цим договором. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 31 жовтня 2013 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму заборгованості у розмірі 360 000 грн, що є сумою основного боргу. Рішення набрало законної сили. Таким чином, у розумінні частини четвертої статті 82 ЦПК України факт порушення ОСОБА_2 умов договору позички від 18 березня 2012 року щодо повернення основної суми боргу не підлягає доказуванню.

Колегія суддів не погоджується із цим висновком апеляційного суду з таких підстав.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 31 жовтня 2013 року у справі № 753/13559/13-ц позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено (а. с. 9?11). Стягнуто

з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму заборгованості за договором позики у розмірі 360 000 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У справі № 753/13559/13-ц судом встановлено, що 18 березня 2012 року між сторонами було укладено договір позики, згідно пунктів 1 та 2 якого позивачем було надано відповідачу позику в сумі 45 000 доларів США, яку відповідач зобов`язався повернути до 18 березня 2013 року та 24 % річних за користування грошовими коштами. На підтвердження укладення договору позики та його умов позичальник видав позикодавцю розписку.

Будь-яка вказівка в рішенні Дарницького районного суду м. Києва від 31 жовтня 2013 року у справі № 753/13559/13-ц про те, що між сторонами укладено договір позички від 18 березня 2012 року, який по своїй суті є договором позики і саме на його підставі відбувається стягнення грошових коштів відсутня.

У справі, що переглядається, позивач посилався на те, що 18 березня 2012 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір позички, за умовами якого позивач надав у борг відповідачу грошові кошти у сумі 360 000 грн, що на день укладання договору становило 45 000,00 доларів США. Факт передання відповідачу коштів підтверджується розпискою. При цьому вказував, що саме на підставі договору позички рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 31 жовтня 2013 року у справі № 753/13559/13-ц стягнуто суму боргу.

В матеріалах справи міститься:

(1) копія договору позички від 18 березня 2012 року (а. с. 5-6, том 1), в якому, зокрема, передбачено, що:

«в порядку та на умовах, визначених цим договором позикодавець зобов`язується передати, а позичальник зобов`язується прийняти у власність грошові кошти в сумі 360 000 грн, що за середньо зваженим курсом продажу 10 найбільш впливових комерційних банків України на день укладення договору складає еквівалент 45 000 долар США. Факт передачі і одночасно отримання підтверджується розпискою, власноручно написаною позичальником в момент передачі йому грошей» (пункт 1);

«цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту передання грошей (позики) позикодавцем позичальнику, належним підтвердженням чого

є підписання сторонами цього договору та отримання позикодавцем розписки від позичальника» (пункт 10);

«сторони домовилися посвідчити у майбутньому цей договір нотаріально

і підписати договір іпотеки під цю позику» (пункт 14);

(2) копія розписки від 18 лютого 2012 року (а. с. 7, том 1), в якій вказано, що « ОСОБА_2 цією розпискою підтверджує отримання ним 45 000 доларів США від ОСОБА_1 згідно договору від 18 лютого 2012 року».

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції

в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

За таких обставин апеляційний суд передчасно вважав, що порушення ОСОБА_2 умов договору позички від 18 березня 2012 року не підлягає доказуванню.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині первісних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості ухвалена без додержання норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити частково, постанову апеляційного суду в оскарженій частині первісних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості скасувати і передати справу в частині первісних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2019 року у частині первісних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості скасувати.

Справу № 753/22661/14 у частині первісних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 19 березня 2019 року в скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук