«Віктор Назаренко проти України»: Неналежне повідомлення сторони справи про прийняті процесуальні рішення порушує право на справедливий суд (ст. 6 Конвенції, заява № 18656/13, від 03.10.2017 р.)

Фабула судового акта: Заявник звернувся до суду з позовом до органу Пенсійного фонду України щодо збільшення розміру пенсії.

За наслідками розгляду справи місцевим судом було прийнято рішення, яким позов Заявника – задоволено, а відповідача - територіальний орган Пенсійного фонду - зобов’язали збільшити розмір пенсії Заявника з огляду на підвищення розміру середньої заробітної плати з моменту виходу Заявника на пенсію.

Через дев’ять місяців за зверненням Заявника та на підставі відповідного національного законодавства, було допущене негайне виконання рішення суду.

Згодом відповідач подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Заявника було повідомлено про надходження апеляційної скарги, проте документів про призначення справи до розгляду, щодо дати і часу засідання Заявник, попри його клопотання, не отримував. У матеріалах справи належні докази направлення або вручення відповідних документів Заявнику – відсутні.

Єдиним процесуальним документом, який отримав Заявник, стало рішення апеляційного суду, яким рішення місцевого суду скасовано. Вказане рішення не підлягало подальшому оскарженню та було мотивоване відсутністю у національному законодавстві положень, що передбачали би можливість збільшення пенсії з огляду на підвищення середньої заробітної плати після виходу на пенсію.

Заявник звернувся до ЄСПЛ, стверджуючи порушення статті 6 Конвенції у зв’язку з неповідомленням його про апеляційний розгляд справи.

ЄСПЛ наголосив, що принцип змагальності та принцип рівності сторін є наріжним каменем справедливого судового розгляду в розумінні статті 6 Конвенції. Відповідно до зазначених принципів, кожна зі сторін повинна мати змогу надати власне розуміння справи. Суд визнав, що дані принципи є застосовними також в частині вручення сторонам судових документів.

Принцип рівності під час провадженні в суді апеляційної інстанції було порушено у зв’язку з практичним позбавленням Заявника можливості подати відзив на апеляційну скаргу. Вивчивши матеріали справи, ЄСПЛ у зв’язку з відсутністю переконливих доказів протилежного, дійшов висновку, що процедуру вручення Заявнику судових документів не було дотримано.

ЄСПЛ підкреслив, що сумлінне забезпечення здійснення прав, гарантованих статтею 6 Конвенції є обов’язком держави. Попри те, що заявник під час звернення з клопотанням до апеляційного суду в силу необізнаності з процесуальним законодавством чітко не висловив клопотання про надання інформації щодо ходу справи, намагання Заявника отримати інформацію повинні були бути достатньою підставою для національних органів щодо її надання.

З огляду на вищевказане, ЄСПЛ встановив, що під час апеляційного провадження було порушено принцип рівності сторін, і констатував порушення статті 6 §1 Конвенції.

Аналізуйте судовий акт:

«Лазаренко проти України» (Lazarenko v. Ukraine), заява № 70329/12

«Гакхарія проти Грузії» (Gakharia v. Georgia), заява № 30459/13

«Стрижак проти України» (Strizhak v. Ukraine), заява № 72269/01

«Сухорубченко проти Росії» (Sukhorubchenko v. Russia), заява № 69315/01

«Мускат проти Мальти» (Muscat v. Malta), заява № 24197/10

«Фретте проти Франції» (Fretté v. France), заява № 36515/97

Справа «Віктор Назаренко проти України»
(Заява № 18656/13)

СТРАСБУРГ
03 жовтня 2017 року

ОСТАТОЧНЕ
03/01/2018

Автентичний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Віктор Назаренко проти України»

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Вінсент А. Де Гаетано (), Голова,
Ганна Юдківська (),
Пауло Пінто де Альбукерке (),
Фаріс Вегабовіч (),
Карло Ранцоні (),
Жорж Раварані (),
Петер Пацолай (), судді,
та Андреа Тем’єтті (), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 12 вересня 2017 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою, яку подав до Суду проти України на підставі статті 34Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Віктор Петрович Назаренко, який народився у 1939 році та проживає у м. Кривий Ріг.

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляли п. М. Тарахкало та пані О. Проценко - адвокати, які практикують у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. І. Ліщина.

3. 21 квітня 2016 року Уряд було повідомлено про заяву в частині щодо дотримання принципу процесуальної рівності сторін під час апеляційного провадження у справі заявника, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. 18 лютого 2011 року Довгинцівський районний суд м. Кривого Рогу ухвалив рішення на користь заявника у справі за його позовом до районного управління Пенсійного фонду України, зобов’язавши його збільшити розмір пенсії заявника у зв’язку з підвищенням в країні показника середньої заробітної плати з моменту його виходу на пенсію. Суд розглянув справу в порядку письмового провадження.

5. 03 листопада 2011 року суд першої інстанції за заявою заявника вніс зміни у постанову, зазначивши, що вона мала бути виконана негайно. При цьому суд посилався на положенняКодексу адміністративного судочинства, яким регулюється скорочене провадження (див. пункт 11).

6. Відповідач, управління Пенсійного фонду, подав апеляційну скаргу до Дніпропетровського адміністративного апеляційного суду (далі - апеляційний суд).

7. 23 листопада 2011 року суд першої інстанції повідомив заявника, що у його справі було подано апеляційну скаргу. 29 лютого 2012 року заявник звернувся до апеляційного суду з проханням повідомити про дату судового засідання у його справі. Згідно з його твердженнями він не отримав жодної відповіді та додаткової інформації щодо провадження до 22 лютого 2013 року, коли отримав остаточну постанову апеляційного суду від 26 червня 2012 року, якою було скасовано постанову суду першої інстанції.

8. З наявних в Суду матеріалів вбачається, що в матеріалах справи, що розглядалась національними судами, містяться копії ухвали апеляційного суду (дата нерозбірлива) про відкриття апеляційного провадження у його справі та повістки-повідомлення від лютого 2012 року, відправленої секретарем суду, якою його було повідомлено про призначене на 26 червня 2012 року засідання у його справі в порядку письмового провадження, та в якій зазначалось, що ухвала судді та копія апеляційної скарги були додані до повістки. Уряд стверджував, що зазначені документи були надіслані заявнику, у той час, як заявник стверджував, що цього зроблено не було. Матеріали справи не містять ні поштових документів, ні реєстрів вихідної кореспонденції, з яких би вбачалось, що зазначені документи були надіслані або вручені заявнику.

9. 26 червня 2012 року апеляційний суд остаточною постановою, яка не підлягала оскарженню, скасував постанову суду першої інстанції, відмовивши у задоволенні позовних вимог заявника щодо збільшення розміру пенсії та встановивши, що національне законодавство не передбачає підвищення пенсійних виплат у зв’язку зі збільшенням у країні показника середньої заробітної плати після виходу на пенсію. Суд розглянув справу в порядку письмового провадження.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Кодекс адміністративного судочинства від 06 липня 2005 року

10. Стаття 33 Кодексу адміністративного судочинства розрізняє повістки про виклик та повістки-повідомлення: перші надсилають сторонам з метою їх виклику до суду, а останні є звичайними повідомленнями про процесуальні дії, участь у яких не є обов’язковою. Як повістки про виклик, так і повістки-повідомлення мають бути відправлені рекомендованою кореспонденцією (листом, телеграмою), кур’єром із зворотною розпискою, або факсом, телефаксом, електронним листом, телефоном чи публікацією у засобах масової інформації.

Згідно зі статтею 35 повістки про виклик та повістки-повідомлення мають вручатись під розписку. Особа, яка вручає повістку, зобов’язана повернути до суду розписку адресата про одержання повістки, яка приєднується до справи. У разі відсутності адресата особа, яка повинна вручити повістку, робить відповідну відмітку у повістці. Розписка про одержання повістки або повістка, у разі неможливості вручити її адресату чи відмови адресата її одержати, належить негайному поверненню до суду.

11. Стаття 183-2 передбачає, inter alia, що справи щодо соціальних чи пенсійних виплат можуть розглядатись в порядку скороченого провадження без виклику сторін. Постанова суду першої інстанції підлягає негайному виконанню, однак вона може бути оскаржена до апеляційного суду, рішення якого є остаточним.

12. Стаття 197 передбачає, що апеляційний суд може розглянути апеляційну скаргу в порядку письмового провадження на основі наявних матеріалів справи, зокрема, якщо (і) сторони не заявили клопотання про розгляд апеляційної скарги за їх участі або (іі) якщо справа стосується соціальних пільг або пенсійних виплат та була розглянута судом першої інстанції в порядку скороченого провадження.

13. На момент подій статті 189 та 190 передбачали, що, коли до апеляційного суду надходить нова справа, вона передається судді-доповідачу. Як тільки суддя постановив ухвалу про відкриття апеляційного провадження, він або вона має протягом десяти днів надіслати сторонам копію ухвали про відкриття провадження разом з копією апеляційної скарги, та визначити строк, протягом якого потрібно подати відзив на апеляційну скаргу.

B. Зберігання судових справ та офіційних документів

14. Наказом № 578/5 від 12 квітня 2012 року Міністерством юстиції було затвердженоПерелік типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та інших організацій. Стаття 128 Переліку передбачає, що реєстри на відправлену кореспонденцію мають зберігатися протягом принаймні одного року та можуть бути знищені, з урахуванням ряду умов, після закінчення цього періоду.

Наказом № 22 від 11 лютого 2010 року Державна судова адміністрація України затвердилаПерелік судових справ і документів, що утворюються в діяльності суду, із зазначенням строків зберігання. Стаття 15 Переліку передбачає, що документи, які стосуються апеляційного провадження, мають зберігатися протягом принаймні п’яти років і можуть бути знищені, з урахуванням ряду умов, після закінчення цього періоду.

C. Інструкція з діловодства в місцевих та апеляційних адміністративних судах

15. Наказом № 155 від 05 грудня 2006 року Державна судова адміністрація України затвердила Інструкцію з діловодства в місцевих та апеляційних адміністративних судах. Вони були скасовані 17 грудня 2013 року.

Пункт 2.4 передбачав, серед іншого, що розписки про одержання повісток або повістки, повернуті за неврученням адресату, і повістки-повідомлення передаються для долучення до матеріалів відповідної справи. У пункті 7.1.1 містився перелік документів, які мають бути долучені до матеріалів справи, зокрема, розписки про одержання сторонами провадження повісток або повісток-повідомлень. Відповідно до пункту 7.1.5 вимагалось, щоб на копіях надісланих сторонам документів зазначалася дата надіслання з проставлянням підпису особи, яка їх надіслала.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

16. Заявник скаржився на порушення статті 6 під час провадження в апеляційному суді.Пункт 1 статті 6 Конвенції передбачає:

«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру…».

A. Доводи сторін

1. Первинні доводи заявника

17. У своєму першому листі до Суду від 04 березня 2013 року заявник скаржився на те, що апеляційним судом його справу було розглянуто за його відсутності, та, що його не було повідомлено про дату судового засідання. Відповідно він не міг надати заперечення на апеляційну скаргу, подану органом державної влади. Постанову суду не було проголошено публічно, він не міг оскаржити її в апеляційному порядку, оскільки його справу було розглянуто в рамках скороченого провадження.

18. 15 березня 2013 року Секретаріат надіслав заявнику бланк заяви, поінформувавши його, що він має надіслати назад заповнений бланк заяви та всі відповідні документи не пізніше 10 травня 2013 року та що недотримання цього строку означатиме, що цей день вважатиметься датою подання його повного бланку заяви, замість того, щоб вважати датою подання заяви дату першого листа заявника.

19. 09 липня 2013 року заявник надіслав до Суду інший лист з аналогічними скаргами, що й у своєму першому листі від 04 березня 2013 року. 02 серпня 2013 року Секретаріат відповів, повторно надіславши заявнику лист від 15 березня 2013 року та пакет документів для подання заяви, зазначивши, що, вочевидь, заявник не отримав першого листа.

20. 10 вересня 2013 року заявник подав заповнений бланк заяви, повторивши по суті ті самі скарги. Він підкреслив, що проведення судового засідання та ухвалення постанови без повідомлення його про ці дії порушило принципи гласності та відкритості судового розгляду.

21. У згаданих листах заявника та у бланку його заяви не зазначалось, що йому було відомо щось про те, що у його справі тривало апеляційне провадження. Інформацію про апеляційне провадження у справі заявника (див. пункт 7) було вперше надано Суду Урядом, після повідомлення про заяву.

2. Доводи після повідомлення про заяву

22. Уряд зауважив, що не повідомивши Суд, що насправді йому було відомо про апеляційне провадження,та сформулювавши свої доводи таким чином, що могло скластись враження, ніби він не отримував жодного повідомлення про це провадження, заявник ввів Суд в оману. Уряд стверджував, що це становило зловживання його правом на індивідуальну заяву.

23. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду, поданих 14 листопада 2016 року, заявник відповів, по суті, що ніколи прямо не заявляв, що йому нічого не було відомо про апеляційне провадження і, відповідно, він не вводив Суд в оману. Він уточнив та переформулював свої скарги таким чином: апеляційний суд порушив його право на змагальний процес (а) не повідомивши його про дату «судового засідання» у його справі та (b) явно не запросивши його взяти участь у ньому шляхом подання письмових заперечень. Хоча йому було відомо про подання апеляційної скарги, йому не було надіслано її копію і він обґрунтовано очікував, коли його буде повідомлено про «судове засідання» та буде надано можливість подати свої заперечення. Він один раз звернувся до апеляційного суду, намагаючись отримати інформацію щодо дати «судового засідання» у своїй справі (див. пункт 7) та, таким чином, зробив все, що можна було обґрунтовано очікувати від нього, щоб дізнатись про хід провадження.

24. Крім того, Уряд стверджував, що скарги заявника були подані з порушенням строку, оскільки остаточну постанову апеляційного суду у своїй справі він отримав 22 лютого 2013 року, але не подав свою заяву до 10 вересня 2013 року (див. пункти 7 та 20). Заявник відповів, що датою подання його заяви слід вважати 04 березня 2013 року, коли ним було надіслано до Суду перший лист.

25. Уряд також зазначив, що заява була явно необґрунтованою або, при іншому підході, що вона не свідчила про порушення статті 6, стверджуючи, що суд першої інстанції повідомив заявника про подання апеляційної скарги (див. пункт 7). Крім того, копії ухвали судді про відкриття апеляційного провадження та повістки-повідомлення, які містились у матеріалах справи заявника, яка розглядалась національними судами (див. пункт 8), були доказом того, що заявника було належним чином повідомлено про апеляційне провадження. Згідно з твердженнями Уряду, фактично ці документи були направлені заявнику звичайною поштою. Проте єдині документи про відправку такої пошти та реєстри вихідної кореспонденції були знищені, оскільки за затвердженим Переліком типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та інших організацій (див. пункт 14), такі реєстри не мають зберігатися більше одного року.

26. Заявник не погодився. Він стверджував, що діловодство у судах здійснюється відповідно до Інструкції з діловодства в адміністративних судах (див. пункт 15), а не переліку типових документів, на який посилався Уряд. Заявник посилався на Кодекс адміністративного судочинства та інструкції, відповідно до яких судові документи мають надсилатись рекомендованою кореспонденцією, а не звичайними невідслідкованими поштовими відправленнями, а розписки про одержання мають зберігатись у матеріалах справ (див. пункти 10 та 15). Отже, його заява була прийнятною та свідчила про порушення статті 6 Конвенції.

B. Оцінка суду

1. Прийнятність

(a) Заперечення Уряду щодо стверджуваного зловживання правом на індивідуальну заяву

27. Суд нагадує, що надання неповної, а отже завідомо неправдивої інформації може становити зловживання правом на індивідуальну заяву, особливо якщо інформація стосується самої суті справи, і належного пояснення щодо причин неповідомлення цієї інформації не надано. Проте намір заявника ввести Суд в оману завжди повинен бути встановлений з достатньою достовірністю (див. рішення у справі «Гросс проти Швейцарії» [ВП] (Gross v. Switzerland [GC]), заява № 67810/10, пункт 28, ЄСПЛ 2014, з подальшими посиланнями).

28. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що первинні доводи заявника дійсно були неточними та не містили важливої фактичної інформації, яка б могла привести Суд до неправильного розуміння характеру його тверджень та скарг, тобто змусила б Суд вважати, що заявник скаржився на те, що його жодним чином не було повідомлено про апеляційне провадження. Проте Суд не може встановити з необхідною достовірністю, що, наводячи такі доводи, заявник мав намір ввести Суд в оману. Отже, він не може дійти висновку, що заявник зловживав своїм правом на індивідуальну заяву.

(b) Дотримання правила шестимісячного строку

29. Перш за все Суд зазначає, що відлік шестимісячного строку почався 22 лютого 2013 року, коли заявник отримав остаточну постанову апеляційного суду у своїй справі.

30. Щодо дати подання заяви, то слід враховувати, що у відповідний час пункт 5 правила 47 Регламенту Суду передбачав:

«5. На підставі пункту 1 статті 35 Конвенції датою подання заяви вважається, як правило, дата першого повідомлення заявника, в якому викладено, принаймні стисло, предмет заяви, за умови, що належним чином заповнений бланк заяви буде подано у строки, встановлені Судом. Суд може, однак, вирішити, що виправданим буде вважати датою подання заяви іншу дату.».

31. Практичні способи застосування цього правила у відповідний час були визначені у пункті 4 Практичних рекомендацій щодо процедури подання заяви до Європейського суду, видані 01 листопада 2003 року Головою Суду відповідно до правила 32 Регламенту Суду, та які доповнювали правила 45 та 47 Регламенту Суду. Він передбачає таке:

«4. Якщо заява подана не на офіційному бланку або супровідний лист заявника не містить всю інформацію згідно з правилом 47, від заявника може вимагатися надання заповненого належним чином бланка заяви. Він повинен бути надісланий протягом восьми тижнів з дати, зазначеної в листі Секретаріату, яким заявник повідомляється про необхідність заповнення і відправки бланку заяви.

Недотримання зазначеного строку матиме наслідки для визначення дати звернення із заявою, і, таким чином, може вплинути на дотримання правила шестимісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 35 Конвенції.».

32. Відповідно до його усталеної практики та зазначених правил у відповідний час Суд, зазвичай, вважав датою подання заяви дату першого повідомлення про намір подати заяву з певними вказівками щодо характеру заяви (див. згаданий пункт 5 правила 47 Регламенту Суду). Проте після будь-якого первинного звернення заявники мають підтримувати свої заяви з розумною швидкістю та недотримання цього порядку може призвести Суд до висновку, що переривання шестимісячного строку має бути визнане недійсним, і що датою подання заяви слід вважати дату подання заповненого бланку заяви (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Кемевуако проти Нідерландів» (Kemevuako v. the Netherlands), заява № 65938/09, пункти 19 та 20, від 01 червня 2010 року).

33. У цій справі, однак, факти свідчать про те, що заявник не отримав першого листа Секретаріату, надісланого йому 15 березня 2013 року у відповідь на його перший лист зі скаргами, внаслідок чого 02 серпня 2013 року Секретаріат повторно надіслав йому пакет документів для подання заяви (див. пункти 18 та 19). Він подав заповнений належним чином бланк заяви протягом восьми тижнів з останньої дати. За таких обставин Суд вважає, що датою подання заяви слід вважати 04 березня 2013 року - дату першого листа заявника до Суду.

34. Отже, Суд доходить висновку, що заяву було подано у межах шестимісячного строку та відхиляє попереднє зауваження Уряду з цього питання.

35. Всупереч доводам Уряду скарга заявника не є явно необґрунтованою у розумінніпідпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав і, таким чином, має бути визнана прийнятною.

2. Суть

(a) Загальні принципи

36. Суд нагадує, що принцип змагальності та принцип рівності сторін, які тісно пов’язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Ці принципи, які охоплюють усі аспекти процесуального законодавства Договірних Сторін, також застосовуються в конкретній сфері вручення сторонам судових документів, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції не може тлумачитись як такий, що визначає конкретну форму вручення документів (див. рішення у справі «Авотіньш проти Латвії» [ВП] ( [GC]), заява № 17502/07, пункт 119, ЄСПЛ 2016). Під загрозою стоїть впевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони матимуть змогу висловити свої думки щодо кожного документа в матеріалах справи (див. рішення у справі «Беер проти Австрії» (Beer v. Austria), заява № 30428/96, пункти 17, 18, від 06 лютого 2001 року). Невручення стороні належним чином судових документів може позбавити його або її можливості захищати себе у провадженні (див. рішення у справі «Заводнік проти Словенії» (Zavodnik v. Slovenia), заява № 53723/13, пункт 70, від 21 травня 2015 року, із подальшими посиланнями).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

37. У цій справі для забезпечення дотримання принципу рівності сторін заявнику мала бути забезпечена можливість подати відзив на апеляційну скаргу, подану у його справі.

38. Національне законодавство передбачало конкретну процедуру, щоб заявник фактично міг скористатися такою можливістю. Коли було відкрито апеляційне провадження, суддя апеляційного суду мав надіслати заявнику копію ухвали про відкриття апеляційного провадження разом із копією апеляційної скарги та встановити строк для надання ним відповіді (див. пункт 13). Дійсно в матеріалах справи заявника містилась копія зазначеної ухвали з супровідною повісткою-повідомленням (див. пункт 8). Проте сторони не погоджуються щодо того, чи були насправді ці документи надіслані заявнику.

39. Суд зазначає, що національне законодавство, перш за все Кодекс адміністративного судочинства, містить спеціальні норми щодо забезпечення інформування сторін про ключові процесуальні дії і дотримання, таким чином, принципу рівності сторін, та зберігання відповідної інформації. Відповідні норми вимагали, щоб у випадку надсилання судових документів поштою вони надсилались рекомендованою кореспонденцією. Більше того, особа, яка вручає документ, мала повернути до суду розписку про одержання, а національне законодавство чітко вимагало, щоб таку розписку було долучено до матеріалів справи (див. пункти 10 та 15).

40. Якби цю процедуру було дотримано, то в матеріалах справи містилось би підтвердження про отримання. Дотримання такої процедури дозволило б уникнути труднощів, викликаних знищенням реєстрів вихідної кореспонденції, що, за твердженнями Уряду, завадило йому надати докази вручення заявнику відповідних документів (див. пункти 14 та 25).

41. Уряд не пояснив, чому не було дотримано процедури, передбаченої Кодексом, а, як стверджувалось, замість цього було використано звичайне поштове відправлення (див., для порівняння, рішення у справі «Гакхарія проти Грузії» (Gakharia v. Georgia), заява № 30459/13, пункт 40, від 17 січня 2017 року). Не було жодного офіційного рішення чи нормативного акту, які б передбачали цю альтернативну форму вручення (див., для порівняння, рішення у справі«Стрижак проти України» (Strizhak v. Ukraine), заява № 72269/01, пункт 39, від 08 листопада 2005 року).

42. Суд доходить висновку, що не було доведено, що копію апеляційної скарги або копію ухвали судді про відкриття апеляційного провадження було вручено заявнику.

43. З огляду на те, що національне законодавство вимагало, щоб заявнику було вручено копію апеляційної скарги та надано можливість подати відзив на неї (див. пункт 13), він міг обґрунтовано очікувати такого вручення та заклику, перш ніж подавати відзив на апеляційну скаргу, замість того, щоб вживати активних дій для отримання її копії.

44. Суд нагадує, що Договірні Сторони мають виявляти сумлінність для забезпечення ефективного здійснення прав, які гарантуються статтею 6 (див., наприклад, рішення у справі «Фретте проти Франції» (Frette v. France), заява № 36515/97, пункт 49, ЄСПЛ 2002-I). Дійсно обов’язок заявника також полягав у тому, щоб проявляти особливу сумлінність у захисті своїх інтересів та вживати необхідних дій для ознайомлення з ходом провадження (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Тойшлер проти Німеччини» (Teuschler v. Germany), заява № 47636/99, від 04 жовтня 2001 року; рішення у справі «Сухорубченко проти Росії» (Sukhorubchenko v. Russia), заява № 69315/01, пункт 48, від 10 лютого 2005 року; ухвалу щодо прийнятності у справі «Гуржий проти України» (Gurzhyy v. Ukraine), заява № 326/03, від 01 квітня 2008 року; та рішення у справі «Мускат проти Мальти» (Muscat v. Malta), заява № 24197/10, пункт 44, від 17 липня 2012 року). Проте Суд вважає, що за таких обставин він продемонстрував достатню сумлінність.

45. Так, 29 лютого 2012 року, через три місяці після того, як заявника було повідомлено, що у його справі було подано апеляційну скаргу, він звернувся до апеляційного суду з проханням поінформувати його про дату судового засідання у його справі. Заявник стверджував, а Уряд не оспорював, що він не отримав ніякої відповіді (див. пункт 7). Слід зазначити, що характер його звернення до апеляційного суду продемонстрував деяке нерозуміння ним застосованих до його справи процесуальних норм, оскільки він хотів дізнатись «дату судового засідання» у своїй справі, якої не існувало з огляду на те, що у першій інстанції його справу було розглянуто у скороченому провадженні (див. пункт 5) та апеляційний суд, ймовірно, мав розглянути та фактично розглянув його справу в порядку письмового провадження без проведення судового засідання. Проте звернення заявника було достатньо, щоб дати зрозуміти апеляційному суду, що йому не було відомо про хід провадження у його справі, та що він бажав отримати цю інформацію. Незважаючи на те, що таким чином його було повідомлено, що заявник не володів інформацією, на яку він мав право відповідно до законодавства, апеляційний суд не відреагував.

46. У справах, у яких Суд встановлював, що заявники не продемонстрували належної сумлінності у захисті своїх власних інтересів за дещо подібних обставин, періоди бездіяльності між останніми процесуальними подіями у справах заявників та їхніми зверненнями до відповідних органів, як правило, були довшими, ніж у цій справі, в якій з моменту повідомлення заявника про апеляційну скаргу та його зверненням за інформацією до апеляційного суду минуло лише три місяці, та чотири місяці з цього безрезультатного звернення до ухвалення остаточної постанови апеляційного суду у його справі (див., для порівняння, наприклад, згадану ухвалу щодо прийнятності у справі «Гуржій проти України» (Gurzhyy v. Ukraine), у якій відповідний період становив один рік та п’ять місяців, та рішення у справі «Каракуця проти України» (Karakutsya v. Ukraine), заява № 18986/06, пункт 57, від 16 лютого 2017 року, у якій він становив один рік та вісім місяців).

47. Отже, Суд вважає встановленим, що всупереч національному законодавству та незважаючи на зусилля заявника захистити свої інтереси, йому не було надіслано копію поданої у його справі апеляційної скарги або не було надано адекватної можливості подати відзив на неї.

48. Це призвело до порушення принципу рівності сторін (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Беер проти Австрії» (Beer v. Austria), пункти 19-21, та рішення у справі «Салов проти України» (Salov v. Ukraine), заява № 65518/01, пункт 88, ЄСПЛ 2005-VIII (витяги).

49. Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

50. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

51. Заявник вимагав 10000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

52. Уряд вважав суму, яка вимагалась, надмірною та необґрунтованою.

53. Суд вважає, що заявник зазнав моральної шкоди внаслідок встановленого порушення, яка не може бути відшкодована самим лише встановленням порушення. З огляду на обставини справи та постановляючи рішення на засадах справедливості відповідно до статті 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 1000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

54. П. Тарахкало вимагав 8175 євро компенсації судових та інших витрат, що мають бути перераховані на його рахунок, яких він зазнав під час провадження у Суді, представляючи заявника у цій справі та п’ять заявників у справі «Лазаренко проти України» (Lazarenko v. Ukraine), заяви № 70329/12 та 5 інших, від 27 червня 2017 року-1. Зауваження п. Тарахкала стосувались як справи заявника, так і справ цих п’ятьох інших заявників.

-1 Не набуло статусу остаточного на момент підготовки рішення.

55. Уряд вважав суму, яка вимагалась, надмірною та необґрунтованою.

56. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії, Суд не присуджує нічого за цим пунктом.

C. Пеня

57. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно допункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику 1000 (одна тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 03 жовтня 2017 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Фото: https://pixabay.com/en/coins-currency-investment-insurance-1523383/