Історія справи

Ухвала ККС ВП від 29.09.2020 року у справі №308/2389/20

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 308/2389/20

провадження № 51-4528ск20

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Фоміна С. Б.,

суддів Булейко О. Л., Іваненка І. В.,

розглянувши касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_1 - адвоката Плиски Володимира Володимировича на ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 19 червня 2020 року про відмову у відкритті апеляційного провадження,

встановив:

Вироком Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 травня 2020 року затверджено угоду про визнання винуватості від 09 березня 2020 року, укладену між прокурором, з одного боку, та обвинуваченим ОСОБА_1 і його захисником Плискою В. В., з іншого. ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 4 статті 358 Кримінального кодексу України (далі - КК) та призначено йому узгоджене покарання у виді штрафу у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто 850 грн.

Вирішено питання речових доказів у кримінальному провадженні.

Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 19 червня 2020 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційними скаргами захисника Плиски В. В. та прокурора на вирок місцевого суду.

У касаційній скарзі захисник Плиска В. В. не погоджується з ухвалою апеляційного суду, просить її скасувати з підстави істотного порушення вимог кримінального процесуального закону і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

На обґрунтування своїх вимог сторона захисту посилається на те, що суд першої інстанції, ухвалюючи вирок, яким затвердив угоду про визнання винуватості і вирішив питання про долю речового доказу, призначив покарання більш суворе, ніж узгоджене сторонами угоди, у зв'язку з чим вважає, що ухвала апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження, з огляду на положення п. 1 ч. 4 ст. 394 КПК та ч. 2 ст. 473, є незаконною.

Крім того, захисник зазначає, що автомобіль не є предметом кримінального правопорушення, а, отже, він не підлягав конфіскації.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з наступних міркувань.

Вичерпний перелік підстав та осіб, які можуть подавати апеляційну скаргу на вирок суду першої інстанції на підставі угоди між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості передбачений ч. 4 ст. 394 КПК.

Так, вказаний вирок може бути оскаржений: 1) обвинуваченим, його захисником, законним представником виключно з підстав: призначення судом покарання, суворішого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без його згоди на призначення покарання; невиконання судом вимог, встановлених ч.ч. 4, 6, 7 ст. 474 КПК, в тому числі нероз'яснення йому наслідків укладення угоди; 2) прокурором виключно з підстав: призначення судом покарання, менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди у провадженні, в якому згідно з ч. 4 ст. 469 КПК угода не може бути укладена.

Зі змісту касаційної скарги та копії оскарженого судового рішення вбачається, що апеляційний суд, перевіривши апеляційну захисника Плиски В. В. дійшов до вірного висновку, що підстави, наведені ним, не дають йому права у розумінні ч. 4 ст. 394 КПК, на оскарження судового рішення вироку місцевого суду, яким затверджено угоду про визнання винуватості.

Як зазначив апеляційний суд, під час затвердження угоди між прокурором і обвинуваченим ОСОБА_1 про визнання винуватості, судом першої інстанції були роз'ясненні обвинуваченому наслідки укладення даної угоди, встановлено, що ОСОБА_1 повністю розуміє положення ч. 4 ст. 474 КПК і що укладена сторонами угода є добровільною, не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз, або наслідком обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді. При цьому, судом з'ясовано, що умови угоди не суперечать вимогам КПК, а покарання, призначене засудженому, відповідає узгодженому сторонами в угоді.

Відповідно до ч. 4 ст. 399 КПК суддя-доповідач відмовляє у відкритті провадження лише, якщо апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, або судове рішення оскаржене виключно з підстав, з яких воно не може бути оскарженим згідно з положеннями ч. 4 ст. 399 КПК .

За змістом засади диспозитивності сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених ч. 4 ст. 399 КПК (ч. 1 ст. 26 КПК), а слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень ч. 1 ст. 26 КПК (ч. 3 ст. 26 КПК).

З огляду на вказані вище положення, які складають зміст засади диспозитивності, у випадку ініціювання сторонами вирішення правового спору між ними самостійно, через укладення угоди у порядку, визначеному гл. 35 КПК, дії суду обмежується відповідним бажанням сторін.

Послідовно забезпечуючи реалізацію вимог засади диспозитивності, законодавець виділив в окремій норміКПК особливості апеляційного оскарження судових рішень на підставі угод, що передбачає звуження меж вимог, які можуть ставити в апеляції суб'єкти оскарження.

Імперативна вказівка у цій процесуальній нормі щодо виключного визначення підстав для оскарження відповідного судового рішення узгоджується і з положеннями ч. 2 ст. 473 КПК.

Так, за вказаною нормою наслідком укладення та затвердження угоди про визнання винуватості для прокурора, підозрюваного чи обвинуваченого є обмеження їх права оскарження вироку згідно з положеннями ч. 2 ст. 473 КПК, а для підозрюваного чи обвинуваченого - також його відмова від здійснення прав, передбачених абз. 1 та 4 ч. 2 ст. 473 КПК.

Таким чином законодавець створює процесуальні запобіжники від можливої недобросовісності та зловживання процесуальними правами учасників судового розгляду, які з метою скасування вироку суду першої інстанції на підставі угоди про визнання винуватості можуть в апеляційній скарзі відмовитися від визнання обставин, які визнавалися ними під час судового провадження на підставі угоди.

Зазначене узгоджується з позицією Верховного Суду, висловленою ним у постанові від 02 жовтня 2018 року (справа № 523/13129/17, провадження № 51-3421км18).

Колегія суддів не може погодитися з позицією захисника, який вважає, що конфіскація автомобіля як речового доказу є покаранням.

Поняття покарання, вичерпний перелік його видів, засади призначення покарання, звільнення від покарання та його відбування визначені розділами Х-ХІІ КК і розширеному тлумаченню не підлягають.

Спеціальна конфіскація є іншим заходом кримінально-правового характеру і застосовується у випадках, передбачених ст.ст. 96-1, 96-2 КК.

Умови застосування спеціальної конфіскації, згідно із ст. 472 КПК, повинні зазначатися у тексті угоди про визнання винуватості.

Проте, у даному кримінальному провадженні, як слідує зі змісту вироку, на автомобіль був накладений арешт ухвалою слідчого судді як на речовий доказ в порядку ст.ст. 170, 171, 172, 173 КПК.

Відповідно до ч. 1 ст. 98 КПК речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Питання про долю речових доказів вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження (ч. 9 ст. 100 КПК), а рішення щодо речових доказів є обов'язковою складовою резолютивної частини вироку (п. 1 ч. 4 ст. 374 КПК).

При цьому, питання щодо речових доказів, процесуальних витрат, заходів забезпечення кримінального провадження, в тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили не є предметом консенсуального узгодження сторін угоди про визнання винуватості.

Крім того, колегія суддів зазначає, що чинний кримінальний процесуальний закон надає широкі права підозрюваному, на майно якого накладається арешт, які сторона захисту мала можливості реалізувати, а саме: бути присутнім та висловлювати власну позицію під час розгляду слідчим суддею клопотання про арешт майна, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 172 КПК (ч. 1 ст. 172 КПК), заявляти клопотання про допит будь-якого свідка чи дослідження будь-яких матеріалів, що мають значення для вирішення питання про арешт майна (ч. 4 ст. 172 КПК), негайно після постановлення отримати копію ухвали про застосування цього заходу забезпечення кримінального провадження у разі присутності під час оголошення ухвали, а у випадку відсутності - копія ухвали надсилається підозрюваному не пізніше наступного робочого дня після її постановлення (ч. 7 ст. 172 КПК), оскаржити рішення щодо арешту майна (ч. 7 ст. 172, п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК) або заявити клопотання про скасування арешту майна, яке під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом (ч. 1 ст. 174 КПК).

Суд касаційної інстанції при перевірці законності та обґрунтованості ухвали апеляційного суду про відмову у відкритті провадження не має повноважень надавати оцінку ухвалі слідчого судді про арешт майна.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційним судом обґрунтовано відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Плиски В. В.

Прийняте апеляційним судом рішення цілком узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, який неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним. Воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання (пункт 41 рішення у справі "Абрамова проти України" від 18 грудня 2018 року, заява № 41988/08; пункт 78 рішення у справі "Зубац проти Хорватії" від 05 квітня 2018 року, заява № 40160/12 та інші).

Згідно пункту 2 частини 2 статті 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Керуючись пунктом 2 частини 2 статті 428 КПК, Верховний Суд

постановив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційної скаргою захисника засудженого ОСОБА_1 - адвоката Плиски Володимира Володимировича на ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 19 червня 2020 року про відмову у відкритті апеляційного провадження.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:

С. Б. ФомінО. Л. Булейко І. В. Іваненко