Історія справи

Ухвала ККС ВП від 28.07.2020 року у справі №149/2329/19

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 серпня 2020 року

м. Київ

провадження № 51-3424ск20

справа № 149/2329/19

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Мазура М. В.,

суддів Булейко О. Л., Чистика А. О.,

розглянув касаційну скаргу захисника Поворознюка Бориса Миколайовича, який діє в інтересах засудженого ОСОБА_1, на вирок Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 січня 2020 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 05 травня 2020 року, які постановлені в межах кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019020330000213, за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1, не судимого, відповідно до ст. 89 Кримінального кодексу України (далі - КК України),

у вчиненні злочину, передбаченого ст. 389-2 КК України.

Суть питання

Вироком Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 січня 2020 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ст. 389-2 КК України, і призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік.

За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим і засуджено за те, що він, злісно ухилявся від відбування адміністративного стягнення у виді суспільно корисних робіт. За обставин детально наведених нижче.

Як видно з наданих копій судових рішень, постановою Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 29 листопада 2018 року, яка набула законної сили 08 грудня 2018 року, ОСОБА_1, у зв'язку з несплатою аліментів на утримання свої дитини в сумі 24 тис. 116 грн 10 коп., визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 183-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) та накладено адміністративне стягнення у виді ста двадцяти годин суспільно корисних робіт.

30 травня 2019 року до Хмільницького міськрайонного відділу Філії Державної установи (далі - ДУ) "Центр пробації" у Вінницькій області надійшла на виконання вказана постанова суду та на підставі п. 13.6 Розділу ХІІІ Порядку виконання адміністративних стягнень у вигляді громадських робіт, виправних робіт та суспільно корисних робіт (далі - Порядок), затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 19 березня 2013 року № 474/5, ОСОБА_1 був поставлений на облік 13 грудня 2018 року.

На виконання п. 13.9 ХІІІ Порядку, ОСОБА_1 13 грудня 2019 року було викликано до органу пробації, де йому було роз'яснено про порядок та умови відбування адміністративного стягнення у виді суспільно корисних робіт, необхідності сумлінно ставитись до праці, працювати на визначених об'єктах, відпрацювати встановлений судом строк суспільно корисних робіт, які він під особистий підпис зобов'язався виконувати та попереджено, що у разі ухилення від відбування адміністративного стягнення у виді суспільно корисних робіт, він може бути притягнутий до адміністративної відповідальності за ст. 183-2 КУпАП, а в разі злісного ухилення від відбування адміністративного стягнення у виді суспільно корисних робіт до кримінальної відповідальності за ст. 389-2 КК України.

23 січня 2019 року ОСОБА_1, будучи належним чином ознайомлений з порядком та умовами відбування адміністративного стягнення у виді суспільно корисних робіт, під особистий підпис отримав направлення від Хмільницького міськрайонного сектору Філії ДУ "Центр пробації" у Вінницькій області від 30 січня 2019 року за № 42/23/144-19 до Комунального підприємства "Хмільниккомунсервіс" для відбування адміністративного стягнення. Однак у період часу з 28 січня 2019 року по 15 лютого 2019 року для відпрацювання адміністративного стягнення у вигляді суспільно корисних робіт до вказаного підприємства він не з'явився, в результаті чого постановою Хмільницького міськрайонного суду від 24 квітня 2019 року за ухилення від відбування адміністративного стягнення у виді суспільно корисних робіт був притягнутий до адміністративної відповідальності у виді адміністративного арешту строком 7 діб, яке відбував із 30 травня 2019 року по 06 червня 2019 року у встановленому законом порядку.

Так, ОСОБА_1, достовірно знаючи, що відповідно до ст. 325-1 КУпАП та розділу ХІ-ХV Порядку повинен дотримуватись встановленого законодавством порядку відбування покарання, діючи з прямим умислом, передбачаючи наслідки своїх протиправних дій та бажаючи їх настання, з метою ухилення від відбування адміністративного стягнення у виді суспільно корисних робіт, після притягнення останнього до адміністративної відповідальності за ст. 183-2 КУпАП, продовжив ухилятись від відбування адміністративного стягнення у виді суспільно корисних робіт, що виразилось у не прибутті до місця виконання адміністративного стягнення та не відпрацював жодної години суспільно корисних робіт, які йому були призначені постановою Хмільницького міськрайонного суду від 29 листопада 2018 року, чим злісно ухилявся від відбування адміністративного стягнення у виді суспільно корисних робіт.

Не погоджуючись із вказаним рішенням місцевого суду, сторона захисту оскаржила його до апеляційного суду.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 05 травня 2020 року вирок місцевого суду залишений без змін.

У касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотні, на його думку, порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати судові рішення та закрити провадження у справі, у зв'язку з відсутністю події та складу кримінального правопорушення.

Обґрунтовуючи наведене захисник указує на відсутність в діях ОСОБА_1 такої ознаки об'єктивної сторони інкримінованого йому злочину, як злісне ухилення від відбування адміністративного стягнення у виді суспільно корисних робіт. Також зазначає, що судами прийнято до уваги докази, які є недопустимими, оскільки вони були надані в копіях завірених не учасником кримінального провадження.

Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду

Згідно зі ч. 1 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

При перевірці доводів, наведених у касаційній скарзі, Верховний Суд виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.

За ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Згідно з ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Відповідно до примітки до ст. 389-2 КК України під злісним ухиленням особи від відбування адміністративного стягнення у виді суспільно корисних робіт для цілей цієї статті слід розуміти продовження ухилення від відбування суспільно корисних робіт особою, яку притягнуто до адміністративної відповідальності на підставі

ст. 183-2 КУпАП, тобто неприбуття до місця виконання суспільно корисних робіт (підприємства, установи, організації) протягом двох днів з дати, визначеної у направленні уповноваженою посадовою особою уповноваженого органу з питань пробації без поважних причин, невихід на суспільно корисні роботи або відмова від виконання роботи, вид якої визначений підприємством, установою, організацією, більше двох разів протягом місяця без поважних причин, а також поява на робочому місці у стані алкогольного, наркотичного або токсичного сп'яніння.

Як видно з наданих копій судових рішень, ОСОБА_1 свою вину у вчиненні злочину передбаченого ст. 389-2 КК України за фактичних обставин викладених у обвинувальному акті, визнав повністю. Також суду показав, що в листопаді 2018 він був притягнутий до адміністративної відповідальності за несплату аліментів та йому призначено покарання у виді суспільно корисних робіт. Через деякий проміжок часу його викликали до органу пробації, де йому було роз'яснено порядок та строк який він мав відпрацювати, надано направлення в КП "Хмільниккомунсервіс", яке розташовується по вул. Пушкіна в м. Хмільник. Також його було повідомлено про адміністративну та кримінальну відповідальність за злісне ухилення від виконання робіт. Потім, згідно направлення органу пробації ОСОБА_1 з'явився до вказаного підприємства, де йому повідомили, що він має виконувати роботу по очищенню дерев в м. Хмільнику. Оскільки виконувати таку роботу йому було соромно, він не з'явився на роботу та в подальшому відмовився від відпрацювання суспільно корисних робіт. Також повідомив, що і надалі не буде відпрацьовувати роботи, оскільки йому соромно.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд вважає безпідставними твердження захисника про те, що ОСОБА_1 органом пробації до місця виконання суспільно корисних робіт (підприємства) не направлявся, оскільки судами встановлено, що він, під особистий підпис, отримав направлення до КП "Хмільниккомунсервіс" для відбування адміністративного стягнення, при цьому цей факт він підтвердив у своїх поясненнях суду, а також зазначив що і надалі не буде відпрацьовувати роботи, оскільки йому соромно. У зв'язку із чим, є необґрунтованими доводи захисника щодо відсутності у діях ОСОБА_1 такої ознаки об'єктивної сторони, інкримінованого йому злочину, як злісне ухилення від відбування адміністративного стягнення у виді суспільно корисних робіт.

Крім того, відповідно до ст. 94 КПК України оцінка доказів у вироку є виключною компетенцією суду, який постановив вирок.

Принцип диспозитивності (ст. 26 КПК України), який відноситься до основних засад кримінального провадження, передбачає, що сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених КПК України, а слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень КПК України.

Змагальність процесу передбачає свободу сторін у висловленні своїх заперечень, у тому числі щодо допустимості тих чи інших доказів. Це, зокрема, прямо випливає зі змісту ч. 3 ст. 89 КПК України, яка передбачає, що сторони кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими. Цьому праву кореспондує відповідний обов'язок іншої сторони довести допустимість такого доказу (ч. 2 ст. 92 КПК України) (див., наприклад постанову Верховного Суду від 10 березня 2020 року у справі № 242/3982/16-к).

Отже, Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги захисника щодо недопустимості доказів копій документів, які були надані не в оригіналах, у зв'язку з тим, що згідно з принципом диспозитивності сторона захисту могла заявити про свої сумніви у достовірності цих доказів у суді першої інстанції, однак під час їх дослідження судом безпосередньо у судовому засіданні, сумнівів у достовірності та правдивості викладеної в них інформації, у сторони захисту не виникало.

Крім того, аналогічні доводи сторона захисту вже наводила в апеляційній скарзі і вони були предметом повторної перевірки судом апеляційної інстанції, який не знайшов підстав для визнання цих доказів недопустимими. З таким висновком погоджуєтьсяі Верховний Суд.

Твердження наведені захисником у касаційній скарзі не спростовують правильності висновків, викладених у судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, і не містять вагомих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти переконання, що рішення судів були постановлені з істотними порушеннями норм права або з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, які можуть поставити під сумнів їх законність, а тому підстави для задоволення касаційної скарги захисника відсутні.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Таким чином, оскільки з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає, Верховний Суд на підставі п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України вважає, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.

На цих підставах Верховний Суд постановив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника Поворознюка Бориса Миколайовича, який діє в інтересах засудженого ОСОБА_1, на вирок Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 січня 2020 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 05 травня 2020 року.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

М. В. Мазур О. Л. Булейко А. О. Чистик