Історія справи

Ухвала КГС ВП від 05.05.2020 року у справі №917/1622/18

УХВАЛА

16 вересня 2020 року

м. Київ

Справа № 917/1622/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г. М. - головуючого, Пількова К. М., Краснова Є. В.,

секретар судового засідання Лихошерст І. Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Кременчуцької міської ради Полтавської області

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 16.03.2020 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Пуль О. А., судді Білоусова Я. О., Тарасова І. В. )

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АІС Столиця Трейд"

до Кременчуцької міської ради Полтавської області

про часткове скасування рішення

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю "АІС Столиця Трейд" (далі-позивач) звернулося у суд з позовом до Кременчуцької міської ради Полтавської області (далі-відповідач), згідно якого просило скасувати пункт 5 рішення відповідача "Про внесення змін до рішень органів місцевого самоврядування в м. Кременчуці" від 30.05.2018 (далі-Рішення) у частині розміру орендної плати за фактичне користування позивачем земельної ділянки, площею 11 251 кв. м, яка розташована за адресою: м. Кременчук, просп. Лесі Українки (50-річчя Жовтня), 1-А (далі-земельна ділянка).

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Рішення прийнято відповідачем в порушення вимог законодавства, оскільки зазначений у ньому розмір орендної плати, який має бути сплачений позивачем, перевищує 5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, у зв'язку з чим воно є незаконним, та підлягає скасуванню в судовому порядку.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 27.11.2019 (суддя Солодюк О. В. ), в позові відмовлено.

2.2. Рішення суду мотивовано тим, що у позивача, як власника нерухомого майна, яке знаходиться на земельній ділянці, з моменту набуття права власності на нього виник обов'язок сплачувати орендну плату, оскільки він користується нею за відсутності правовстановлюючих документів та без здійснення орендної оплати.

2.3. Оскарженою постановою Східного апеляційного господарського суду від
16.03.2020, вказане рішення суду скасовано, прийнято нове, яким позов задоволено.

2.4. Апеляційний суд виходив з того, що Рішенням відповідач встановив позивачу розмір орендної плати, який перевищує 5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що є порушенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та позиція інших учасників справи

3.1. У касаційній скарзі відповідач просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі.

3.2. В обґрунтування касаційної скарги, з урахуванням заяви про усунення її недоліків, відповідач посилався на те, що оскаржувана постанова прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник касаційної скарги вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 922/902/18, від 08.08.2019 у справі № 922/1276/18, від 01.10.2019 у справі № 922/2082/18, від 16.11.2019 у справі № 922/3607/18, від 17.03.2020 у справі № 917/353/19, а також постанові Верховного Суду України від 03.12.2013 у справі № 5009/3430/12.

3.3.15.09.2020 засобами електронного зв'язку, позивач надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить визнати причини пропуску строку на його подання поважними та поновити строк. Причини пропуску строку позивач обґрунтовує тим, що в Україні запроваджено карантин внаслідок якого позивач тривалий час не міг знайти фахівця який би міг підготувати відзив.

Наведене клопотання позивача не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Ухвалою Верховного Суду від 20.07.2020 відкрито касаційне провадження у справі № 917/1622/18 та запропоновано учасникам справи надати відзив до 19.08.2020.

Пунктом 4 Прикінцевих положень розділу Х Господарського процесуального кодексу України, у редакції з 17.07.2020, визначено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених Господарського процесуального кодексу України), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами Господарського процесуального кодексу України, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.

При цьому згідно пункту 2 прикінцевих та перехідних положень ~law16~ від 18.06.2020, який набрав чинності 17.07.2020, процесуальні строки, які були продовжені відповідно до пункту 4 розділу X "Прикінцеві положення" Господарського процесуального кодексу України, пункту 3 розділу XII "Прикінцеві положення" Цивільного процесуального кодексу України, пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" № 540-IX від 30 березня 2020 року, закінчуються через 20 днів після набрання чинності ~law17~.

Протягом цього 20-денного строку учасники справи та особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цими кодексами), мають право на продовження процесуальних строків з підстав, встановлених ~law18~.

Таким чином, виходячи з наведеної норми закону останнім днем закінчення процесуального строку, який продовжувався у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19) є 06.08.2020.

Позивач не подав до 06.08.2020 суду касаційної інстанції клопотання щодо продовження строку для подачі відзиву та не дотримався строку, який був встановлений ухвалою Верховного Суду від 20.07.2020, що виключає підстави вважати зазначені ним причини пропуску поважними.

Приписами частини 3 статті 119 ГПК України визначено, що якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого судом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи.

Зі змісту наведеної правової норми вбачається, що законодавець не передбачив обов'язок суду автоматично поновлювати пропущений строк за наявності відповідного клопотання заявника, оскільки в кожному випадку суд має чітко визначити, з якої саме поважної причини такий строк було пропущено та чи підлягає він поновленню. При цьому, в кожному випадку суд з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінює докази, що наведені в обґрунтування клопотання про його відновлення, та робить мотивований висновок щодо поважності чи не поважності причин пропуску строку.

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду є обов'язком не тільки для держави, а й в осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Як роз'яснив Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 03.04.2008 зі справи "Пономарьов проти України", вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави.

Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Отже, враховуючи прецедентну практику Європейського суду з прав людини та імперативні приписи процесуального законодавства, можливість поновлення судом касаційної інстанції пропущеного строку не є необмеженою, а вирішення цього питання пов'язується із наявністю поважних причин пропуску строку. При цьому слід зауважити, що для поновлення процесуального строку суд має встановити наявність об'єктивно непереборних обставин, які перешкоджали вчасному зверненню до суду, у зв'язку з чим заявник має довести суду їх наявність та непереборність, оскільки, в іншому випадку нівелюється значення чіткого окреслення законодавчо закріплених процесуальних строків.

Враховуючи зазначене, обставини, на які посилається позивач, зводяться до недотримання ним вимог процесуального законодавства для звернення з відзивом, у зв'язку з чим у суду касаційної інстанції відсутні правові підстави для визнання причин пропуску строку на подання відзиву поважними та поновлення цього строку.

Відтак поданий позивачем відзив не може бути розглянуто, оскільки причини пропуску строку його подання визнані не поважними.

Частиною 1 статті 295 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

Згідно Частиною 1 статті 295 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до положень Частиною 1 статті 295 Господарського процесуального кодексу України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.

Отже поза межами вказаного строку право на подачу відзиву відсутнє.

На підставі викладеного, відзив позивача залишено судом без розгляду, оскільки він був поданий після закінчення строку, наданого для його подання, без наявності поважних причин.

4. Мотивувальна частина

4.1. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду.

4.2. Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1,4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

При цьому під висновком щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду слід розуміти такий, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

4.3. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

4.4. У даній справі, судове рішення яке переглядається у касаційному порядку, судами попередніх інстанцій розглянуто спір про часткове скасування Рішення, а позов обґрунтовано тим, що відповідач безпідставно встановив у Рішенні розмір орендної плати, який має бути сплачений позивачем, оскільки він перевищує розмір 5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

Так судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно пункту 5 рішення відповідача від 16.11.2017 позивачу встановлено орендну плату за користування земельної ділянки у розмірі 5 % від грошової оцінки землі. Спірним пунктом рішення позивачу встановлено орендну плату за використання земельної ділянки у розмірі 5 % від грошової оцінки землі за період з 06.07.2016 до дня прийняття цього рішення у розмірі 682 687,14 грн. Згідно витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, нормативна грошова оцінка земельної ділянки складає 12 171 669,33 грн., тобто 5 % від цієї оцінки становить 608 583,47 грн., що перевищує 5 % від нормативної грошової оцінки землі, оскільки 682 687,14 грн. - 608 583,47 грн. = 74 103,67 грн.

За цих обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновків про наявність правових підстав для часткового скасування Рішення.

4.5. У касаційній скарзі скаржник як підставу для касаційного оскарження зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду та Верховного Суду України.

4.6. Посилання скаржника як на підставу для такого оскарження на постанови Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 922/902/18, від 08.08.2019 у справі № 922/1276/18, від 01.10.2019 у справі № 922/2082/18, від 16.11.2019 у справі № 922/3607/18, не може бути виключною правовою підставою касаційного оскарження судових рішень, оскільки у цих справах Верховним Судом переглянуті судові рішення зі спору про стягнення грошових коштів за користування земельними ділянками без оформлення відповідного права на таке користування, однак наведені обставини зі справи № 917/1622/18, що переглядається у касаційному порідку, відсутні у вказаних справах, на які скаржник посилається як на підставу для скасування судового рішення,

відмінним є і предмету спору.

У справі № 5009/3430/12, на постанову Верховного Суду України від 03.12.2013 із якої посилається скаржник, розглянуто спір про стягнення заборгованості за договорами оренди земельної ділянки, що також за вказаних обставин, не може бути виключною правовою підставою касаційного оскарження судових рішень.

4.7. У справі № 917/353/19, на яку скаржник посилається у касаційній скарзі як на підставу для такого оскарження, переглянутій Верховним Судом, було розглянуто спір про стягнення збитків внаслідок порушення земельного законодавства, отже, за наведених вище обставин, правовідносини не є подібними.

4.8. У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v.

United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

4.9. При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п.31).

4.10. Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

4.11. За вказаних обставин оскільки законодавцем обмежено доступ до касаційного суду щодо касаційного оскарження, а відповідно і на касаційний перегляд судових рішень, що є передбачуваними для учасників судового процесу виходячи із наведених вище конкретних норм ГПК України, суд касаційної інстанції не вбачає правових підстав виходячи із доводів скаржника, викладених у касаційній скарзі, для перегляду у касаційному порядку судового рішення, тому суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Кременчуцької міської ради Полтавської області на постанову Східного апеляційного господарського суду від 16.03.2020.

4.13. Сплачена відповідачем сума судового збору за подання касаційної скарги в силу положень пункту 5 частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір" поверненню не підлягає, оскільки Верховним Судом закривається касаційне провадження, а не провадження у справі.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України,

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Кременчуцької міської ради Полтавської області на постанову Східного апеляційного господарського суду від
16.03.2020 у справі Господарського суду Полтавської області № 917/1622/18, закрити.

Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г. М. Мачульський

Судді К. М. Пільков

Є. В. Краснов