26.12.2018 | Автор: Островская Мария
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram youtube

Право на безмежну самооборону або обґрунтоване вбивство

Право на безмежну самооборону або обґрунтоване вбивство

- Якщо дати людині право на одне безкарне вбивство, то світ стане ідеальним.

- Але Ви його, вірогідно, вже не побачите.

Цей жарт має правове підґрунтя, доволі часто пов’язане з серйозними та часом трагічними подіями. Відомо конституційне право кожної людини на захист власного життя та здоров'я. Так само і захист будь-яких інших осіб. Заподіяння шкоди нападнику при реалізації цього права повинно виключати кримінальну відповідальність. Вчинення злочину у стані необхідної оборони не має визнаватися кримінально-караним діянням при дотриманні ряду умов.

Ці умови передбачені ст. 36 Кримінального кодексу України та розвинуті Верховним Судом у ряді рішень, що складають єдину та послідовну правозастосовну практику.

Зокрема, із постанови ВС від 20.11.2018 р. по справі № 490/11155/14-к 20 слідує, що до критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об'єктивна реальність, межі захисних дій, які б не перевищували меж необхідності, а шкода особі, яка здійснює посягання, не перевищувала б ту, яка для цього необхідна (http://reyestr.court.gov.ua/Review/78111068).

Більш розгорнуті критерії визначені у постанові ВС від 19.04.2018 р. по справі № 722/1981/16-к (http://reyestr.court.gov.ua/Review/73627768):

1)  оборона визнається необхідною лише у випадку, якщо дії, що становлять її зміст, вчинено з метою захисту охоронюваних законом: а) прав та інтересів особи, яка захищається; б) прав та інтересів іншої особи (фізичної чи юридичної); в) суспільних інтересів; г) інтересів держави;

2)  оборона може здійснюватись лише від суспільно небезпечного посягання, тобто діяння, ознаки якого передбачені КК;

3)  за загальним правилом необхідна оборона має бути своєчасною - право на неї втрачається після того, як посягання було припинено або закінчено, і необхідність застосування засобів захисту відпала;

4)  посягання має бути реальним, а не існувати лише в уяві того, хто захищається;

5)  шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки тому, хто посягає;

6)  при необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання.

Однак, кожне право має свої межі, адже безмежне лише свавілля. Зрозуміло, що і необхідна оборона має власні межі аби вважатися правомірною.

Відповідно до ч. 3 ст. 36 КК перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 (умисне вбивство) та 124 (умисне тяжке тілесне ушкодження) цього Кодексу.

Проте, із цього загального правила є виключення, яке надає право на необхідну допомогу з перевищенням меж, аж до заподіяння смерті, що не буде тягнути кримінальну відповідальність. Виключення міститься в ч. 5 ст. 36 КК, за якою не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Це підтверджується практикою Верховного Суду, зокрема постановою від 26.04.2018 р. по справі № 342/538/14-к (http://reyestr.court.gov.ua/Review/73758539), де судом визнано правомірним умисне вбивство чоловіком жінки за відсутності перевищення меж внаслідок її протиправного проникнення у його житло разом з групою осіб.

Проте, власна адвокатська практика підтверджує випадки неправильної кваліфікації обставин справи та невірне застосування військовою прокуратурою та судом норм про перевищення меж необхідної оборони.

Так, бойовий офіцер змушений був застосувати автоматичну зброю на ураження іншого військовослужбовця, який в стані алкогольного та одночасно наркотичного сп’яніння протягом кількох годин намагався вчинити бійку, погрожуючи пістолетом йому та іншим бійцям. Перед цим офіцер декілька раз намагався уникнути провокації озброєного конфлікту з боку людини, небезпечної як для життя оточуючих, так і для інтересів військової служби в зоні розмежування. Навіть крижана сталь, приставлена до скроні офіцера, не позбавила його врівноваженості і не штовхнула на зустрічну протидію. Стримання та заспокоєння нападника декількома товаришами, що були свідками конфлікту, ненадовго залагоджувало ситуацію. Але конфлікт загострився, коли ближче до ночі всі почали розходитись, а офіцер залишився на чергуванні і отримав в свій бік прицільні постріли. Слід зазначити, що нападник мав судимість за умисне вбивство і до призову відбував покарання, чим хизувався і, відповідно, мав репутацію неадекватної та вкрай небезпечної людини. За результатом смерть нападника військова прокуратура кваліфікувала як умисне вбивство та звинуватила в цьому офіцера. Але згодом правоохоронці погодились перекваліфікувати діяння на перевищення меж необхідної оборони (ст. 118 КК). На стадії судового розгляду адвокат намагалась відмовити обвинуваченого від укладення угоди про визнання винуватості, адже перспектива виправдовувального вироку була очевидною. Проте, відносна м’якість покарання – 1 рік службового обмеження, пониження у посаді, крім того власна невіра у справедливість правоохоронної та судової системи змусила офіцера погодитись на угоду. Проти цього правозахисник звісно не вправі була заперечувати. Суд затвердив правочин, хоча відповідно до п. 1 ч. 7 ст. 474 КПК України мав би засумніватись в правильній кваліфікації діяння з боку сторони обвинувачення.

На мою думку, офіцера мала б очікувати відзнака за сміливість не лише за захист країни від сторонніх агресорів, а й за захист товаришів по службі від озброєної, агресивної та раніше судимої людини, хоч і в погонах українського військового.

Явну невідповідність засобів захисту небезпечності посягання військова прокуратура обґрунтовувала наявністю звичайного пістолета у потерпілого нападника при застосуванні зустрічної автоматної черги офіцером. Пістолет проти автомата став непереборною силою в правосвідомості прокуратури, що спонукало їх кваліфікувати правомірні дії офіцера, як перевищення меж необхідної оборони.

Проте, враховуючи ч. 5 ст. 36 Кримінального кодексу України, напад озброєної особи є кваліфікуючою ознакою для визнання правомірним будь-якої нанесеної їй шкоди. Це має виключати кваліфікацію діяння як злочину, в т.ч. з перевищенням меж необхідної оборони. Захист від озброєної особи в будь-якому випадку має вважатись необхідною та правомірною обороною та виключати кримінальну відповідальність. І не має значення чи мала зброю особа, що обороняється. І так само неважлива ступень уразливості такої зброї.

Тому офіцер мав обґрунтоване право на вбивство. Невикористання цього права могло мати більш тяжкі наслідки, адже прорахувати дії агресивної та озброєної людини в стані помутнілої свідомості не важко. Однак, через несправедливу реакцію правоохоронної системи мужня людина ще багато разів подумає, перш ніж захищати від небезпеки себе та інших.

Автор статті: адвокат Островская Мария

6
Нравится
  
1884 Просмотров
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення