Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючогоКривенка В.В.,суддів:Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., -розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Горлівської об'єднаної державної податкової інспекції Донецької області (далі - ДПІ), управління Державної казначейської служби України в м. Горлівці Донецької області, третя особа - ОСОБА_1, про визнання незаконними дій та зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и л а:

У березні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила: визнати незаконними дії ДПІ щодо її звільнення за частиною першою статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП); скасувати наказ ДПІ від 6 березня 2012 року № 20-о про її звільнення; поновити позивача на роботі в ДПІ на раніше займаній посаді; стягнути з відповідача на її користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 7 березня 2012 року по день поновлення на роботі, завдану моральну шкоду у розмірі 10 000 грн, витрати на правову допомогу у розмірі 1500 грн.

На обґрунтування позову зазначила, що її звільнення проведено з порушенням процедури, визначеною статтею 49-2 КЗпП.

Донецький окружний адміністративний суд постановою від 12 червня 2012 року, залишеною без змін ухвалами Донецького апеляційного адміністративного суду від 7 вересня 2012 року та Вищого адміністративного суду України від 4 листопада 2014 року, у задоволенні позову відмовив, виходячи із того, що порушень чинного законодавства при звільненні ОСОБА_1 з посади відповідачем не допущено.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, позивач звернулася із заявою про його перегляд з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, посилаючись на неоднакове застосування частини другої статті 40, частини першої статті 42 та частини третьої статті 49-2 КЗпП. Просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 4 листопада 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення - про задоволення позову.

На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї ж самої норми права заявник надала копії рішень Вищого адміністративного суду України від 27 березня, 14 травня та 22 серпня 2014 року (№ № К/9991/71603/12, К/800/18356/13, К/800/11016/13 відповідно), 17 липня, 30 серпня 2012 року (№№ К/9991/29054/11, К/9991/87172/11 відповідно), 7 жовтня 2010 року (№ К-25266/10), 21 лютого 2008 року (№ К-1886/07), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2015 року зазначену справу допущено до провадження Верховного Суду України. Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження, виходив із того, що в доданих до заяви ухвалах суду касаційної інстанції по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано положення частини третьої статті 49-2 КЗпП.

Перевіривши наведені у заяві ОСОБА_1 доводи, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню з таких підстав.

У справі, копію постанови від 27 березня 2014 року в якій додано до заяви, Вищий адміністративний суд України, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, зазначив, що суди дійшли помилкового висновку про дотримання відповідачем встановленого статтею 49-2 КЗпП порядку звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП у зв'язку зі змінами в організації праці територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області, оскільки позивачу була запропонована лише одна вакантна посада, від якої він відмовився. Разом з тим суди встановили, що в названому управлінні були й інші вакантні посади.

У справі, копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 14 травня 2014 року в якій додано до заяви, погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанцій про задоволення позову, суд касаційної інстанції зазначив, що про наступне вивільнення у зв'язку зі скороченням штатної чисельності позивача було персонально попереджено 1 грудня 2011 року, тобто не пізніше ніж за 2 місяці до звільнення, як того вимагає стаття 49-2 КЗпП. Проте іншу посаду було запропоновано лише 26 березня 2012 року - за 29 днів до звільнення, а не одночасно з попередженням про звільнення, що є порушенням вказаної норми КЗпП.

У справі, копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 22 травня 2014 року в якій додано до заяви, цей суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивач був звільнений з посади без дотримання вимог статей 40, 49-2 КЗпП, оскільки відповідач не навів жодного доказу того, що не було можливості перевести позивача за його згодою на іншу роботу, а також того, що у позивача відсутнє переважне право перед іншими працівникам на залишення на роботі.

У справі, копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 30 серпня 2012 року в якій додано до заяви, цей суд, залишаючи без змін рішення апеляційного суду про задоволення позову, погодився з тим, що наказ про звільнення особи прийнятий з порушенням частини третьої статті 49-2 КЗпП, оскільки відповідач мав запропонувати позивачу не одну конкретну посаду, а ознайомити його зі всіма вакантними посадами, що були наявними у відповідача на період звільнення позивача. Доказів про неможливість переведення позивача за його згодою на будь-яку іншу наявну посаду вакантну посаду відповідач не надав.

У справі, копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 17 липня 2012 року в якій додано до заяви, цей суд, залишаючи без змін рішення апеляційного суду про задоволення позову, погодився з тим, що наказ про звільнення особи прийнятий з порушенням частин першої, третьої статті 49-2 КЗпП, оскільки на момент попередження позивача про звільнення з посади була вакантна посада, яка не була запропонована позивачу.

У справі, копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 7 жовтня 2010 року в якій додано до заяви, цей суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову, дійшов висновку, що відповідач порушив положення статті 40 КЗпП, оскільки посаду, яку займав позивач, скорочено не було, а на її заміщення проводився конкурс.

У справі, копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 21 лютого 2008 року в якій додано до заяви, цей суд погодився з рішенням судів попередніх інстанцій про задоволення позову, оскільки відповідач на порушення статті 49-2 КЗпП не запропонував позивачу іншу вакантну посаду, проте встановлено, що на час звернення були такі посади, незважаючи на те, що від першої запропонованої посади останній відмовився.

У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанції про те, що, звільняючи позивача з посади у зв'язку з реорганізацією та скороченням штатної чисельності згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП, відповідач дотримав процедуру звільнення відповідно до статей 42, 49-2 цього ж Кодексу, оскільки він попередив працівника про наступне звільнення своєчасно - за два місяці - 4 січня 2012 року, запропонував усі наявні вакантні посади, які були вільними з моменту попередження позивача про наступне звільнення 4 січня 2012 року до часу її звільнення з посади - 6 березня 2012 року.

Аналіз наведених судових рішень дає підстави вважати, що касаційний суд ухвалив їх за різних фактичних обставин справ, установлених судами, у зв'язку з чим не можна дійти висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Враховуючи те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у задоволенні заяви ОСОБА_1 слід відмовити.

Керуючись підпунктом 2 пункту 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України

Головуючий В.В. Кривенко Судді: М.І. ГрицівО.А. КороткихО.В. КривендаВ.Л. МаринченкоП.В. Панталієнко О.Б. Прокопенко І.Л. СамсінО.О. Терлецький