Історія справи

Постанова ВССУ від 19.02.2024 року у справі №357/1247/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 357/1247/22

провадження № 61-11177св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - комунальне некомерційне підприємство Київської обласної ради «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф»,

третя особа - Міністерство охорони здоров`я України,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 квітня 2022 року у складі судді Ярмола О. Я. та постанову Київського апеляційного суду від 20 червня 2023 року в складі колегії суддів Сушко Л. П., Кулікової С. В., Олійника В. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» (далі - КНП КОР «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф»), третя особа - Міністерство охорони здоров`я України, про відсторонення позивача від роботи, поновлення допуску до роботи, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що з 06 вересня 1994 року він працює на посаді фельдшера з медицини невідкладних станів Білоцерківської станції екстреної медичної допомоги в КНП КОР «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф». Наказом директора даної медичної установи, Шарко О. М від 01 лютого 2022 року за № 17-к, позивача відсторонено від роботи з 01 лютого 2022 року на час відсутності в нього щеплення проти COVID-19, без збереження заробітної плати. Позивач вважав даний наказ протиправним, оскільки не зобов`язаний вакцинуватися проти COVID-19. Наказ про відсторонення від роботи обмежує його права, як працівника щодо повноцінної роботи.

З огляду на викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати протиправним і скасувати наказ відповідача про відсторонення його від роботи, зобов`язати директора КНП КОР «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» поновити ОСОБА_1 на роботі, шляхом допуску його до роботи та стягнути з відповідача середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з часу відсторонення до часу фактичного виконання рішення суду.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 квітня 2022 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ від 01 лютого 2022 року № 17-К, виданий Шарко О. М. , як генеральним директором КНП КОР «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ». Стягнено з КНП КОР «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з часу відсторонення 01 лютого 2022 року до часу фактичного виконання цього судового рішення, обрахованої відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, за виключенням періоду зупинення дії наказу про відсторонення від роботи у зв`язку із введенням воєнного стану в Україні. Допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу за один місяць. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що єдиним нормативно-правовим актом, який визначає перелік обов`язкових щеплень є Календар профілактичних щеплень, який, на момент відсторонення позивача від роботи не передбачав щеплення від короновірусної хвороби. Відповідачем не надано доказів на підтвердження, що починаючи з дня повідомлення позивача про обов`язкове профілактичне щеплення від СОVID-19 до моменту відсторонення від роботи, у позивача було достатньо часу для проходження такого щеплення та прийняття рішення щодо щеплення. Також, в оскаржуваному наказі № 17-к відсутні відомості про те, що позивач відмовився або ухилявся від проходження обов`язкового щеплення у відповідності до порядку такого оформлення, складеному згідно з нормами чинного законодавства. Оскаржуваний наказ № 17-к містить положення про те, що позивача фактично відсторонено від виконання посадових обов`язків до усунення причин, що зумовили його видачу, а не на період дії карантину. Наказ відповідача від 05 січня 2022 року № 18 «Про вжиття заходів контролю за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти СОVID-19» не може слугувати підставою для відсторонення особи від роботи. Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги щодо зобов`язання відповідача допустити ОСОБА_1 до роботи, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що дана вимога наразі є передчасною та не може бути задоволена, оскільки до початку розгляду даного спору судом, відповідач добровільно допустив позивача до виконання його трудових обов`язків.

Постановою Київського апеляційного суду від 20 червня 2023 року апеляційну скаргу Прокопенка П. С., який діє в інтересах КНП КОР «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» залишено без задоволення. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 квітня 2022 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що втручання в трудові права позивача не були пропорційними легітимній меті. Винесення відповідачем оскаржуваного наказу, лише на підставі повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення і відмову позивача робити щеплення, є порушенням вимог частин другої та шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини другої статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Колегія суддів вважала, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.

В суді апеляційної інстанції позивач повідомив суд, що до моменту винесення оскаржуваного наказу про відсторонення, у вересні 2021 року, позивач хворів COVID-19 коли перебував у відпустці, тобто за шість місяць до моменту відсторонення позивача від роботи. Зазначив також, що аналізу на антитіла до COVID-19 за для перевірки наявності імунітету (антитіла) до коронавірусу не здавав, оскільки такі аналізи не вимагались відповідачем. Позивач також вказував в судовому засіданні суду апеляційної інстанції про те, що він є багатодітним батьком, який є єдиним членом сім`ї який отримує дохід задля забезпечення життєдіяльності своєї сім`ї. Судом апеляційної інстанції встановлено, що оскаржуваний наказ про відсторонення позивача від виконання роботи не містить відомостей про його медичний огляд та відібране у позивача лікарем відповідне письмове підтвердження. Апеляційний суд погодився з поясненнями ОСОБА_1 в тій частині, що, працюючи фельдшером у КНП КОР «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» не створював загроз, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивача заробітку, з урахуванням того, що позивач вже перехворів COVID-19, у зв`язку з чим сформувався імунітет до коронавірусу, який може захистити від повторного зараження. Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі КНП КОР «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 квітня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 червня 2023 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

24 липня 2023 року КНП КОР «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» надіслало засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 квітня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 червня 2023 року.

Верховний Суд ухвалою від 05 вересня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою КНП КОР «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 квітня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 червня 2023 року.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень КНП КОР «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» посилається на пункти 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вважає, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 та постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 750/8986/17, від 20 травня 2020 року у справі № 279/3334/17-ц, від 31 серпня 2022 року у справі № 761/19884/15, від 12 жовтня 2022 року у справі № 522/18674/19, від 22 березня 2023 року у справі № 509/5080/18, від 22 березня 2023 року у справі № 285/6167/21, від 22 березня 2023 року у справі № 472/5/22, від 29 березня 2023 року у справі № 682/2645/21, від 05 квітня 2023 року у справі № 208/10023/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 452/4325/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 950/2795/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 697/2357/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 202/55/22, від 19 квітня 2023 року у справі № 559/3124/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 130/3222/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 295/14880/21, від 24 квітня 2023 року у справі № 163/2878/21, від 24 квітня 2023 року у справі № 444/3344/21, від 24 квітня 2023 року у справі № 177/1639/21, від 24 квітня 2023 року у справі № 143/1261/21, від 26 квітня 2023 року у справі № 203/268/22, від 26 квітня 2023 року у справі № 185/10400/21, від 26 квітня 2023 року у справі № 146/1911/21, від 26 квітня 2023 року у справі № 286/3965/21, від 14 червня 2023 року у справі № 362/6024/21, від 05 липня 2023 року у справі № 932/6311/21. Крім того, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо застосування положень статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення».

Касаційна скарга мотивована тим, що обов`язок роботодавця щодо організації медичного огляду під час щеплень чинним законодавством не встановлено. Відповідач не мав пропонувати позивачу пройти медичне обстеження, проте позивач сам мав його пройти перед вакцинацією в пункті щеплення.

Крім того, оскільки позовна заява не містила такої підстави позову як те, що у питанні необхідності вакцинації позивача, відповідач не застосував індивідуальний підхід до позивача, апеляційний суд не мав правових підстав досліджувати відповідне питання, оскільки це є порушення принципу диспозитивності.

Також, позивач не надав доказів щодо кількості зафіксованих смертей після вакцинації та того, що він перехворів на COVID-19 і є єдиним годувальником багатодітної сім`ї. При цьому, позивач перебуває у контакті з пацієнтами, яким надає екстрену медичну допомогу, а також з іншими працівниками екстреної медичної допомоги.

Позиція інших учасників справи

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 з 06 вересня 1994 року був працевлаштований фельдшером в Білоцерківську станцію швидкої і невідкладної медичної допомоги, найменування якої в подальшому було змінено на КНП КОР «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф».

05 січня 2022 року відповідачем прийнято наказ № 18 «Про вжиття заходів контролю за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19», який містив перелік пунктів щеплень та масової вакцинації в Київській області, а також роз`яснював права та обов`язки працівників щодо проведення вакцинації та наслідків невакцинації.

Згідно з актом від 17 січня 2022 року № 4 підтверджено що фельдшер ОСОБА_1 був ознайомлений із наказом № 18 від 05 січня 2022 року, але відмовився ставити підпис про ознайомлення із наказом, мотивуючи тим, що категорично проти вакцинації від COVID-19.

В суді апеляційної інстанції позивач пояснив, що він єдиний годувальник багатодітної сім`ї, та на ньому лежить тягар забезпечення родини. Тому йому було не достатньо часу для прийняття рішення щодо щеплення від COVID-19. Також, до моменту винесення оскаржуваного наказу про відсторонення, у вересні 2021 року, позивач хворів COVID-19 коли перебував у відпустці, тобто за шість місяць до моменту відсторонення позивача від роботи.

01 лютого 2022 року складено акт про відмову або ухилення від обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, яким засвідчено акт про ухилення ОСОБА_1 від обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

01 лютого 2022 року генеральним директором КНП КОР «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Шарко О. М. винесено наказ № 17-к, згідно з яким позивача відсторонено від роботи з 01 лютого 2022 року на час відсутності в нього щеплення проти COVID-19, без збереження заробітної плати.

Крім того встановлено, що 24 лютого 2022 року в. о. генерального директора КНП КОР «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Куц О. видав наказ № 382, яким допустив раніше відсторонених від роботи працівників у зв`язку із введенням воєнного стану в Україні.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Відповідно до частини першої статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається в разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 2-1 КЗпП України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що: «нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо».

Велика Палата Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) також зробила висновок, що: «застосування до позивачки передбачених Переліком № 2153 та Законом № 1645-ІІІ заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду чергової по переїзду, позивачка могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. Її відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що вона працювала в АТ «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Однак апеляційний суд залишив указані обставини поза увагою та не врахував, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи черговою по переїзду, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з наказом генерального директора КНП КОР «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Шарко О. М. від 01 лютого 2022 року № 17-к позивача відсторонено від роботи з 01 лютого 2022 року на час відсутності в нього щеплення проти COVID-19, без збереження заробітної плати. Підстава: ухилення від обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, яке підтверджене відповідним актом від 01 лютого 2022 року.

Нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивача від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

При вирішенні спору у справі, що є предметом перегляду, колегія суддів враховує, що ОСОБА_1 відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, оскільки він працював в КНП КОР «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф», всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19, тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним.

Відповідач не обґрунтував необхідності та не довів, що позивач створював загрозу для інших працівників та пацієнтів, яка б вимагала вжиття такого непропорційного заходу втручання у право на працю, враховуючи, що до моменту винесення оскаржуваного наказу про відсторонення, позивач перехворів на COVID-19 та у зв`язку з цим сформувався імунітет до коронавірусу, який може захистити від повторного зараження.

У трудових спорах презумпція вини лежить на роботодавцеві, тому він спростовує заявлені працівником вимоги. Отже, з урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюються дії роботодавця, саме відповідач повинен довести, що ці дії вчинені без порушення законодавства про працю.

Проте, у цій справі відповідачем не доведено, а судом не встановлено фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи. Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.

За таких обставин дії роботодавця в цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 та постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 750/8986/17, від 20 травня 2020 року у справі № 279/3334/17-ц, від 31 серпня 2022 року у справі № 761/19884/15, від 12 жовтня 2022 року у справі № 522/18674/19, від 22 березня 2023 року у справі № 509/5080/18, від 22 березня 2023 року у справі № 285/6167/21, від 22 березня 2023 року у справі № 472/5/22, від 29 березня 2023 року у справі № 682/2645/21, від 05 квітня 2023 року у справі № 208/10023/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 452/4325/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 950/2795/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 697/2357/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 202/55/22, від 19 квітня 2023 року у справі № 559/3124/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 130/3222/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 295/14880/21, від 24 квітня 2023 року у справі № 163/2878/21, від 24 квітня 2023 року у справі № 444/3344/21, від 24 квітня 2023 року у справі № 177/1639/21, від 24 квітня 2023 року у справі № 143/1261/21, від 26 квітня 2023 року у справі № 203/268/22, від 26 квітня 2023 року у справі № 185/10400/21, від 26 квітня 2023 року у справі № 146/1911/21, від 26 квітня 2023 року у справі № 286/3965/21, від 14 червня 2023 року у справі № 362/6024/21, від 05 липня 2023 року у справі № 932/6311/21, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать вказаним висновкам, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду. Слід зазначити, що судова практика у цій категорії справ є сталою, а відмінність залежить лише від доказування та встановлених конкретних обставин справи.

Безпідставними є доводи касаційної інстанції, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», оскільки Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 викладений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Оскаржувані судові рішення прийняті на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

Разом із тим, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

У мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень міститься обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на викладене та встановлені у цій справі обставини, правильними по суті є висновки судів першої та апеляційної інстанцій.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судів з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Серявін та інші проти України»).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» залишити без задоволення.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 квітня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

А. С. Олійник

І. М. Фаловська