Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2015 року Справа № 910/17120/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Козир Т.П. - головуючого, Акулової Н.В., Гольцової Л.А.,

за участю представників: позивача - Гелемея Ю.М. дов. № 07/02/2015 від 7 лютого 2015 року та відповідача - Максимченка І.В. дов. № 23-12/14-3 від 23 грудня 2014 року,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві касаційну скаргу ТОВ "Виробничо-торгівельне підприємство "Гофротара-Закарпаття" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 грудня 2014 року у справі Господарського суду міста Києва за позовом ТОВ "Виробничо-торгівельне підприємство "Гофротара-Закарпаття" до ТОВ "Райффайзен Лізинг Аваль" про визнання договору недійсним,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2014 року ТОВ "Виробничо-торгівельне підприємство "Гофротара-Закарпаття" (далі - позивач) звернулось до ТОВ "Райффайзен лізинг Аваль" (далі - відповідач) з позовом про визнання недійсним договору фінансового лізингу № LC 4050-07/10, укладеного між позивачем та відповідачем 2 серпня 2010 року.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що умови спірного договору суперечать вимогам закону, а підпис від імені позивача не належить керівнику товариства.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23 жовтня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 17 грудня 2014 року апеляційну скаргу ТОВ "Виробничо-торгівельне підприємство "Гофротара-Закарпаття" залишено без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 23 жовтня 2014 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ТОВ "Виробничо-торгівельне підприємство "Гофротара-Закарпаття" просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 23 жовтня 2014 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 грудня 2014 року, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Вважає, що судами попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішень неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи.

Вказує на неправомірність відмови у задоволенні клопотання заявника про призначення у справі судово-почеркознавчої експертизи.

Посилається на порушення норм ч. 1 ст. 3 Закону України "Про фінансовий лізинг" та ч. 1 ст. 782 Цивільного кодексу України.

Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги та вивчивши матеріали справи, суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 2 серпня 2008 року між ТОВ "Райффайзен Лізинг Аваль" (лізингодавець) та ТОВ "Виробничо-торгівельне підприємство "Гофротара-Закарпаття" (лізингоодержувач) укладено договір фінансового лізингу № LG 4050-07/10, за умовами п. 1.1 якого лізингодавець зобов'язався передати на умовах фінансового лізингу, без надання послуг з управління та технічної експлуатації, у тимчасове володіння та користування за плату майно, найменування, технічний опис, модель рік випуску, ціна одиниці, кількість і загальна вартість якого зазначаються в специфікації (додаток № 2 до договору), а лізингоодержувач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі на умовах цього договору.

Предметом лізингу є лінія для виробництва 3-х шарового гофрокартону моделі WJ100-1400-B-1, серійний номер 1764, 2008 року випуску, у кількості 1 одиниці, загальною вартістю 1352010 гривень 94 коп.

За своєю правовою природою укладений сторонами договір є договором лізингу, за яким одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом (ст. 806 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п. 1.5 договору строк лізингу складається з періодів лізингу у кількості 48 (сорок вісім ) місяців, починаючи з першого періоду лізингу, визначеного за правилами цього договору та додатків до нього.

За п. 2.1 договору вартість предмету лізингу на момент підписання цього договору становила 1352010 гривень 94 коп. (в тому числі 20 % ПДВ), що становить 264325, 07 доларів США за курсом 5,114955.

Предметом спору у даній справі є визнання недійсним укладеного сторонами 2 серпня 2008 року договору фінансового лізингу № LG 4050-07/10 з підстав, зокрема, відсутності істотних умов договору, а саме, невизначення у договорі індивідуальних ознак предмету лізингу.

Згідно з ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Разом з тим, не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено).

Отже, беручи до уваги вищенаведене, необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Водночас необхідно враховувати, що таке визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, необхідно розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону.

Сама лише відсутність у договорі тієї чи іншої істотної умови (умов) може свідчити про його неукладення, а не про недійсність (якщо інше прямо не передбачено законом).

Відповідно до ч. 2 ст. 180 Господарського кодексу України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди шодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Аналогічні положення визначені ст. 638 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" до істотних умов договору лізингу віднесено: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів та інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно ч. 1 ст. 3 Закону України "Про фінансовий лізинг" предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Судами встановлено, що п. 1.1 договору сторони визначили, що найменування, технічний опис, модель, рік випуску, ціну одиниці, кількість і загальну вартість майна, що є предметом лізингу, зазначаються в специфікації, за якою предметом лізингу є лінія для виробництва 3-х шарового гофрокартону моделі WJ100-1400-B-1, серійний номер 1764, 2008 року випуску, у кількості 1 одиниці, загальної вартості 1352010 гривень 94 коп.

Лізингоодержувач самостійно та на власний ризик обрав предмет лізингу, що визначено п. 1.2 договору; специфікація, що є невід'ємною частиною договору, погоджена сторонами; предмет лізингу відповідає специфікації, отриманий відповідачем на підставі видаткової накладної № РЛ-0000175 від 2 серпня 2010 року та довіреності № 192/1, про що сторонами також складено та 2 серпня 2010 року підписано акт приймання-передачі предмету лізингу, у зв'язку з чим суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що посилання ТОВ "Виробничо-торгівельне підприємство "Гофротара-Закарпаття" на невизначення сторонами індивідуальних ознак предмету лізингу, спростовуються матеріалами справи, а тому не можуть бути підставою для визнання договору недійсним.

Відповідно до ст. 615 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом.

Згідно ч. 2, 3 ст. 7 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.

У відповідності до п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 10 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу та законом; вимагати розірвання договору та повернення предмету лізингу у передбачених законом та договором випадках.

Пунктом 7 ч. 2 ст. 11 Закону України "Про фінансовий лізинг" встановлено зобов'язання лізингодавця повернути предмет лізингу у разі дострокового розірвання договору фінансового лізингу.

Таким чином, визначені п. 6.1 спірного договору умови, що передбачають право лізингодавця на розірвання договору та вилучення предмету лізингу, повністю узгоджується з нормами законодавства щодо фінансового лізингу, у зв'язку з чим суди дійшли обгрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання спірного договору лізингу недійсним з цих мотивів.

Як на одну з підстав недійсності укладеного сторонами договору, ТОВ "Виробничо-торгівельне підприємство "Гофротара-Закарпаття" посилається на те, що спірний договір фінансового лізингу не підписувався керівником товариства, останній не мав наміру його укладати та не бажав настання будь-яких правових наслідків, що випливають з такого договору.

Відповідно до ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Правочин (договір), як правило, вчиняється шляхом складання документа (документів), що визначає (визначають) його зміст і підписується безпосередньо особою, від імені якої він вчинений, або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для вчинення правочинів органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють у межах повноважень, наданих їм законом, іншим нормативно-правовим актом або установчими документами. Письмовий правочин може бути вчинений від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта. Особа, призначена повноважним органом виконуючим обов'язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності.

Судами з'ясовано, що згідно витягу на час укладення спірного договору лізингу та станом на теперішній час директором ТОВ "Виробничо-торгівельне підприємство "Гофротара-Закарпаття" є ОСОБА_7

Разом з тим, відповідно до ст. 241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Таким чином, наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним. Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому необхідно з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на виконання умов договору № LC4050-07/10 відповідач передав, а позивач прийняв у тимчасове володіння та користування предмет лізингу - лінію для виробництва 3-х шарового гофрокартону, що підтверджується підписаним представниками сторін актом приймання-передачі предмета лізингу від 2 серпня 2010 року.

Також наведене підтверджується видатковою накладною № РЛ-0000175 від 2 серпня 2010 року та довіреністю № 192/1 від 2 серпня 2010 року.

За банківською випискою по рахунку за контрагентом ТОВ "Виробничо-торгівельне підприємство "Гофротара-Закарпаття", код ЄДРПОУ 32513926, на виконання умов договору, позивач сплачував лізингові платежі (відшкодування частини вартості предмету лізингу та комісію), додаткові витрати та штрафні санкції за спірним договором № LC4050-07/10; останню оплату проведено 13 травня 2014 року.

Разом з тим, встановлено, що факт отримання предмету лізингу у тимчасове володіння, використання даного обладнання у господарській діяльності та проведення оплати лізингових платежів позивачем не заперечувався та не спростований належними та допустимими доказами.

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли вірних висновків про те, що виконання умов спірного договору свідчить про його схвалення, у зв'язку з чим визначені позивачем підстави для визнання договору фінансового лізингу № LC4050-07/10 від 2 серпня 2010 року недійсним відсутні.

Судами відмовлено у задоволенні клопотання про застосування позовної давності з огляду на те, що підставою її застосування є наявність порушеного права або охоронюваного законом інтересу, а у позові відмовлено з підстав його необгрунтованості.

Враховуючи викладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду та не спростовують висновків, покладених в основу оскаржуваних судових рішень.

За таких обставин рішення та постанова судів першої та апеляційної інстанцій законні та обгрунтовані, прийняті за наслідками повного встановлення, надання належної правової оцінки усім обставинам справи у їх сукупності, вірного застосування положень ст. ст. 207, 215, 241, 615, 638 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 180 Господарського кодексу України, ч. 1 ст. 3, ч. 2 ст. 6, ч. ч. 2, 3 ст. 7, ст. ст. 10, 11 Закону України "Про фінансовий лізинг", а тому зміні чи скасуванню не підлягають.

Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7- 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 грудня 2014 року - без зміни.

Головуючий Т. Козир

Судді Н. Акулова

Л. Гольцова