Історія справи

Постанова КЦС ВП від 31.05.2023 року у справі №522/4334/20
Ухвала КЦС ВП від 24.01.2021 року у справі №522/4334/20

Постанова

Іменем України

31 травня 2023 року

місто Київ

справа № 522/4334/20

провадження № 61-982св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - Казенне підприємство «Морська пошуково-рятувальна служба»,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Цюри Т. В., Комлевої О. С., Сегеди С. М., а також касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року, постановлену колегією суддів у складі Цюри Т. В., Комлевої О. С., Сегеди С. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивачки

ОСОБА_1 у березні 2020 року звернулася до суду з позовом до Казенного підприємства «Морська пошуково-рятувальна служба» (далі - КП «Морська пошуково-рятувальна служба», підприємство), у якому просила:

- визнати незаконним та скасувати наказ КП «Морська

пошуково-рятувальна служба» від 17 лютого 2020 року № 108-к, яким її звільнено з посади заступника директора з операційної діяльності КП «Морська пошуково-рятувальна служба»;

- поновити її, ОСОБА_1 , на посаді заступника директора з операційної діяльності КП «Морська пошуково-рятувальна служба»;

- стягнути з КП «Морська пошуково-рятувальна служба» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 17 лютого 2020 року до дати ухвалення рішення у справі.

ОСОБА_1 обґрунтовувала свій позов тим, що вона з 2016 року працювала в КП «Морська пошуково-рятувальна служба», з 08 квітня 2019 року - на посаді заступника директора з операційної діяльності підприємства.

Наказом КП «Морська пошуково-рятувальна служба» від 17 лютого 2020 року № 108-к її було звільнено у зв`язку з одноразовим грубим порушенням трудових обов`язків відповідно до пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

Позивачка вважає, що її звільнено незаконно, з грубим порушенням трудового законодавства, без узгодження з Міністерством інфраструктури України та у період перебування її у відпустці. Також зазначила, що її не було ознайомлено з трудовими обов`язками заступника директора з операційної діяльності, які могли б бути підставою для звільнення (немає посадової інструкції заступника директора з операційної діяльності), не запропоновано надати письмові пояснення та не ознайомлено з наказом про звільнення.

Стверджувала, що у наказі не наведено конкретного одноразового грубого порушення, яке стало підставою для її звільнення, не враховано ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну шкоду, обставини вчинення проступку, попередню роботу (вона працювала на підприємстві з 1998 року, до неї ніколи не застосовувалися заходи дисциплінарного стягнення, а тільки заохочення).

Вважала, що її звільнення є наслідком переслідування з боку адміністрації підприємства за викриття нею корупційних схем.

Стислий виклад заперечень відповідача

КП «Морська пошуково-рятувальна служба» подало відзив на позов, просило у його задоволенні відмовити, посилаючись на те, що твердження ОСОБА_1 не відповідають дійсним обставинам справи. Відповідач наполягав на тому, що ОСОБА_1 грубо порушила основні гарантії діяльності Професійної спілки працівників Морської пошуково-рятувальної служби та права працівника КП «Морська пошуково-рятувальна служба» ОСОБА_2 , інтереси якого захищає профспілка. Зазначило, що штучно ініційоване і завідомо незаконне звільнення ОСОБА_2 , який є членом профспілки, з особистих мотивів, що потягло за собою його звільнення з посади голови Професійної спілки працівників Морської пошуково-рятувальної служби, порушення гарантій працівників та гарантій діяльності Професійної спілки працівників Морської пошуково-рятувальної служби стало підставою притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності у виді її звільнення з посади заступника директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

На переконання сторони відповідача, ОСОБА_1 помилково посилається на те, що її звільнення з посади не було погоджено у встановленому порядку, проте таке звільнення погоджено з Державною службою морського та річкового транспорту України.

Зазначило, що ОСОБА_1 у своєму позові власноруч підтвердила те, що в день її звільнення, 17 лютого 2020 року, вона не перебувала ані на лікарняному, ані у відпустці, а перебувала на роботі, тому звільнення не відбулося у період перебування її у відпустці.

Твердження ОСОБА_1 про ненадання їй документів щодо звільнення з роботи вважали такими, що не відповідають дійсності та спростовуються наданими доказами.

Інші доводи позову, на переконання відповідача, не стосуються предмета позову.

Оскільки КП «Морська пошуково-рятувальна служба» заперечує проти задоволення позову про поновлення ОСОБА_1 на посаді, та оскільки вимога про стягнення зарплати за час вимушеного прогулу є похідною від основної вимоги про поновлення на роботі, тому у стягненні суми середнього заробітку також відповідач просив відмовити.

Стислий виклад змісту рішення суду першої інстанції

Рішенням від 07 серпня 2020 року Приморський районний суд м. Одеси задовольнив позов ОСОБА_1 .

Суд визнав незаконним та скасував наказ КП «Морська

пошуково-рятувальна служба» від 17 лютого 2020 року № 108-к, яким ОСОБА_1 звільнено з посади заступника директора з операційної діяльності КП «Морська пошуково-рятувальна служба».

Поновив ОСОБА_1 на посаді заступника директора з операційної діяльності КП «Морська пошуково-рятувальна служба».

Допустив негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника директора з операційної діяльності КП «Морська пошуково-рятувальна служба».

Стягнув з КП «Морська пошуково-рятувальна служба» на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу у період з 17 лютого 2020 року до 07 серпня 2020 року включно у розмірі 410 260, 18 грн, з якої підлягає виключенню сума податку на доходи фізичних осіб та військового збору, допустивши негайне виконання рішення суду в цій частині.

Здійснив розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виснував, що:

- відповідач належно та у встановленому законодавством порядку не довів ОСОБА_1 про її права та обов`язки за укладеним трудовим договором на посаді заступника директора з операційної діяльності;

- з урахуванням суб`єктивного права перебувати у відпустці 17 лютого 2020 року, звільнення позивачки проведено у період перебування її, ОСОБА_1 , у відпустці, що не допускається згідно з частиною третьою статті 40 КЗпП України;

- наказ про звільнення позивачки не містить причини та чітко сформульованого одноразового грубого порушення трудових обов`язків, за вчинення якого саме вона була звільнена. Посилання у наказі «у зв`язку з одноразовим грубим порушенням трудових обов`язків відповідно до пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України» є загальним;

- акт перевірки від 28 січня 2020 року, висновки якого стали підставою для прийняття оспорюваного наказу про звільнення ОСОБА_1 , не містять відомостей про одноразове грубе порушення позивачкою трудових обов`язків, за яке вона могла бути звільнена за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України з посади заступника директора з операційної діяльності;

- ОСОБА_1 протягом періоду з 23 жовтня до 23 грудня 2019 року виконувала обов`язки директора підприємства на підставі тимчасового замісництва та на період такого замісництва була звільнена від виконання обов`язків заступника директора з операційної діяльності, а тому підстав для звільнення позивачки з посади заступника директора з операційної діяльності на підставі акта від 28 січня 2020 року, висновки якого стосуються періоду виконання ОСОБА_1 обов`язків на іншій посаді, не було;

- посилання відповідача на те, що одноразовим грубим порушенням заступником директора з операційної діяльності ОСОБА_1 трудових обов`язків є незаконне звільнення психолога служби охорони праці ОСОБА_2 , спростовується незазначенням про це в оскаржуваному наказі та акті перевірки від 28 січня 2020 року, а також тим, що питання законності/незаконності такого звільнення на день звільнення позивача, 17 лютого 2020 року, не було підтверджено належними доказами, адже на цю дату не було судового рішення, яке б було постановлене та набрало законної сили, у справі № 947/28884/19;

- проведення перевірки Державною службою морського та річкового транспорту України фактів, викладених у зверненнях працівників КП «Морська пошуково-рятувальна служба» у період з 21 січня 2020 року до 07 лютого 2020 року, здійснено з порушенням вимог Порядку проведення службового розслідування стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та осіб, які для цілей Закону України «Про запобігання корупції» прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2000 року № 950 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 13 вересня 2017 року № 691) (далі - Порядок № 950), та з порушенням прав позивачки на захист своїх прав та законних інтересів;

- відповідач не надав суду погодження звільнення позивачки Міністерством інфраструктури України, обов`язковість якого визначена пунктом 6.10 Статуту підприємства, затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України від 05 травня 2018 року № 203. Обов`язковість такого погодження у судових засіданнях та поясненнях, що надані суду, відповідач не спростував;

- відповідач не надав суду доказів, які б підтверджували виконання роботодавцем під час прийняття рішення про звільнення позивачки вимог статті 149 КЗпП України, зокрема вимоги щодо обов`язку власника або уповноваженого ним органу зажадати від працівника письмових пояснень до застосування дисциплінарного стягнення, що оцінюється судом як недодержання процедури звільнення;

- належних та допустимих доказів на підтвердження факту звільнення ОСОБА_1 саме за одноразове грубе порушення на посаді заступника директора з операційної діяльності відповідач не надав;

- відповідач, а саме керівник підприємства, станом на 17 лютого 2020 року не вчинив дій, які є сукупністю юридичних фактів для встановлення, що звільнення ОСОБА_1 відбулося відповідно до вимог чинного законодавства, та не вжив заходів для встановлення законності підстав звільнення позивачки.

Стислий виклад змісту судових рішень суду апеляційної інстанції та Верховного Суду

Постановою від 18 листопада 2020 року Одеський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу КП «Морська пошуково-рятувальна служба», скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 серпня 2020 року та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Постановою від 24 листопада 2021 року Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу ОСОБА_1 , постанову Одеського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Направляючи справу на новий апеляційний розгляд, Верховний Суд виснував, що суд апеляційної інстанції з посиланням на частину тринадцяту статті 7, частину першу статті 369 ЦПК України зробив помилковий висновок, що розгляд апеляційної скарги у цій справі потрібно проводити в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи - в письмовому провадженні.

Постановою від 15 грудня 2022 року Одеський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу КП «Морська пошуково-рятувальна служба», скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 серпня 2020 року, ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Здійснив розподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що:

- ОСОБА_1 було звільнено з посади заступника директора з операційної діяльності наказом КП «Морська пошуково-рятувальна служба» від 17 лютого 2020 року № 108-к «Про звільнення» у зв`язку з одноразовим грубим порушенням трудових обов`язків відповідно до пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України. КП «Морська пошуково-рятувальна служба» пов`язує таке звільнення з тим, що у період виконання ОСОБА_1 покладених на неї обов`язків директора підприємства вона допустила одноразове грубе порушення трудового законодавства. Підприємство не поєднує звільнення ОСОБА_1 з невиконанням нею безпосередньо обов`язків заступника директора підприємства з операційної діяльності в іншій період;

- висновки суду про те, що позивачка нібито не була обізнана зі змістом посадової інструкції, яку сама ж і розробила, та працювала на займаній посаді, не будучи навіть обізнаною щодо своїх посадових обов`язків, є помилковими;

- доводи позивачки про ненадання погодження на її звільнення Міністерством інфраструктури України є безпідставними, а аналогічні висновки суду першої інстанції є помилковими, адже відповідно до пункту 1.2 останньої редакції Статуту КП «Морська пошуково-рятувальна служба», затвердженого наказом Голови Державної служби морського та річкового транспорту України від 22 січня 2019 року № 28, підприємство належить до сфери управління Державної служби морського та річкового транспорту України, а звільнення ОСОБА_1 відбулося за погодженням з Державною службою морського та річкового транспорту України;

- невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування наказу про притягнення до дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами;

- обставини щодо дати ознайомлення з наказом про звільнення ОСОБА_1 на предмет спору у справі (поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу), за умови вчасного звернення до суду, не впливають;

- матеріали справи не містять доказів ознайомлення, надання ОСОБА_1 акта Державної служби морського та річкового транспорту України від 28 січня 2020 року та листа Державної служби морського та річкового транспорту України від 14 березня 2020 року № 971/05/15/-20. Втім, такі обставини не впливають на оцінку правомірності наказу про звільнення з роботи ОСОБА_1 , дотримання порядку накладення дисциплінарного стягнення;

- трудове законодавство не встановлює конкретної форми наказів (розпоряджень) про звільнення з роботи. Водночас причини звільнення повинні зазначатися в наказі (розпорядженні) суто відповідно до формулювання чинного законодавства, з посиланням на відповідну статтю, пункт закону. Конкретні причини звільнення можуть бути встановлені належно оформленими внутрішніми документами підприємства - доповідними записками, актами тощо.

- в акті Державної служби морського та річкового транспорту України від 28 січня 2020 року дійсно зазначено про вчинення ОСОБА_1 декількох порушень посадових обов`язків, що можуть скласти систематичне невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором. Проте, відповідно до наявних у справі матеріалів підприємство пов`язує (що є його правом) звільнення ОСОБА_1 саме із вчиненням нею одноразового грубого порушення трудових обов`язків у період, коли на неї було покладено виконання обов`язків директора підприємства, а саме незаконне звільнення ОСОБА_2 з роботи;

- помилковими є висновки суду першої інстанції про те, що наказ про звільнення позивачки не містить чітко сформульованого одноразового грубого порушення трудових обов`язків, не містить змісту листа Державної служби морського та річкового транспорту України від 14 лютого 2020 року

№ 971/05/15-20, не було підстав для звільнення позивачки з посади заступника директора з операційної діяльності на підставі акта від 28 січня 2020 року, висновки якого стосуються періоду виконання ОСОБА_1 обов`язків за іншою посадою на підставах тимчасового замісництва;

- враховуючи встановлені у справі обставини щодо звільнення ОСОБА_1 у зв`язку з одноразовим грубим порушенням трудових обов`язків, які полягали у звільненні голови професійної спілки ОСОБА_2 з роботи згідно з наказом, підписаним в. о. директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба»ОСОБА_1, від 06 листопада 2019 року № 752-к, з порушенням чинного законодавства; наступного поновлення його на роботі за рішенням суду; стягнення з підприємства на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу; складення документів, які стали підставою для незаконного звільнення з роботи, за вказівкою та тиском в. о. директора ОСОБА_1, апеляційний суд виснував, що адміністрація підприємства повністю врахувала передбачені статтею 149 КЗпП України вимоги, отже висновки суду першої інстанції про те, що підприємство не врахувало ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу, є помилковими;

- у зв`язку з наданням індивідуального плану навчання в аспірантурі в адміністрації КП «Морська пошуково-рятувальна служба» виник обов`язок з надання ОСОБА_1 , яка успішно навчається в аспірантурі, додаткової оплачуваної відпустки у зв`язку із навчанням в аспірантурі тривалістю 30 календарних днів протягом періоду з 01 лютого 2020 року до 31 березня 2020 року (60 календарних днів). Втім, станом на 17 лютого 2020 року у підприємства було право на власний розсуд визначитися - надати ОСОБА_1 відпустку у зв`язку із навчанням в аспірантурі або застосувати до ОСОБА_1 дисциплінарне стягнення за порушення трудових обов`язків.

Ухвалою від 13 лютого 2023 року Одеський апеляційний суд частково задовольнив заяву КП «Морська пошуково-рятувальна служба».

Суд виправив допущену описку в постанові Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року шляхом викладення третього абзацу 18 (вісімнадцятої) сторінки мотивувальної частини постанови у такій редакції:

«Відповідно до рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року, задоволено частково позов ОСОБА_2 до КП «Морська пошуково-рятувальна служба», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, - Професійна спілка працівників Морської пошуково-рятувальної служби, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - заступник директора з операційної діяльності КП «Морська пошуково-рятувальна служба» ОСОБА_1, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Визнано незаконним та скасовано наказ КП «Морська пошуково-рятувальна служба» від 06 листопада 2019 року за № 752-к, яким звільнено ОСОБА_2 з посади психолога служби охорони праці, відповідно до пункту 4 статті 40 КЗпП України. Поновлено ОСОБА_2 на посаді психолога служби охорони праці КП «Морська пошуково-рятувальна служба». Стягнуто з КП «Морська пошуково-рятувальна служба» на користь ОСОБА_2 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 07 листопада 2019 року до 13 лютого 2020 року в розмірі - 89 968, 30 грн, з яких підлягає виключенню сума податку на доходи фізичних осіб та військового збору. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_2 на посаді психолога служби охорони праці КП «Морська пошуково-рятувальна служба».

Надалі, постановою Верховного Суду від 17 лютого 2021 року скасовано постанову Одеського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року та під час нового апеляційного розгляду справи ухвалено постанову Одеського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року, якою рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2020 року скасовано, позов ОСОБА_2 до КП «Морська пошуково-рятувальна служба», треті особи: Професійна спілка працівників Морської пошуково-рятувальної служби, заступник директора з операційної діяльності КП «Морська пошуково-рятувальна служба» ОСОБА_1, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково».

В іншій частині вимог заяви апеляційний суд відмовив.

Виправляючи описку у постанові суду, апеляційний суд зазначив, що в мотивувальній частині постанови Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року допущено описку, а саме у тексті постанови не зазначено повну хронологію ухвалених судових рішень у справі № 947/28884/19, що не змінює зміст судового рішення та не вплинуло на вирішення справи.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційних скарг

ОСОБА_1 19 січня 2023 року із використанням підсистеми «Електронний суд» Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи направила до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року, залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 серпня 2020 року, змінити суму стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на дату прийняття рішення судом касаційної інстанції.

Також ОСОБА_1 06 березня 2023 року із використанням підсистеми «Електронний суд» Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи направила до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, на постанову Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року

Заявниця, наполягаючи на тому, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження визначила те, що:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених:

у постановах Верховного Суду від 09 квітня 2020 року у справі № 398/3547/16 (провадження № 61-989св19), від 03 червня 2020 року у справі № 753/20243/16-ц (провадження № 61-48325св18), щодо обов`язковості зазначення в наказі про звільнення того, яке саме одноразове грубе порушення трудових обов`язків допустила особа, що призвело до такого звільнення;

у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 305/1001/18 (провадження № 61-5156св19), щодо порядку застосування пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України, зокрема з`ясування того, в чому полягає одноразове грубе порушення трудових обов`язків і чи належить посада позивача до таких, із якої може бути звільнено працівника за одноразове грубе порушення трудових обов`язків;

у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 201/15850/17-ц (провадження № 61-37566св18), від 21 лютого 2020 року у справі № 451/1363/17 (провадження № 61-14796св19), від 29 квітня 2020 року

у справі № 757/61267/16-ц (провадження № 61-18395св18), від 21 травня 2020 року у справі № 489/3814/18 (провадження № 61-10298св19), від 12 жовтня 2022 року у справі № 199/9361/19 (провадження № 61-7844св22), відповідно до яких на період замісництва працівник звільняється від виконання обов`язків, обумовлених трудовим договором за основним місцем роботи;

у постанові Верховного Суду України у справі № 6-33цс14, постановах Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 758/838/17

(провадження № 61-20025св19), від 12 травня 2021 року у справі № 295/15565/18 (провадження № 61-16597св19), від 22 вересня 2021 року у справі № 490/372/21 (провадження № 61-10171св21), згідно з якими працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким потрібно розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом;

у постанові Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 757/37126/18 (провадження № 61-406св21), щодо обов`язковості установлення судом під час вирішення спору обставин, які мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив під час вирішення позову;

у постановах Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 396/1560/16-ц (провадження № 61-11720св18), від 22 липня 2020 року у справі № 554/9493/17 (провадження № 61-38286св18), від 09 грудня 2021 року у справі № 489/58/20 (провадження № 61-11862св20), відповідно до яких працівник не може нести дисциплінарну відповідальність за невиконання вимог, які не були доведені йому до виконання; порушення має стосуватися виключно тих обов`язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку;

у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 554/9493/17 (провадження № 61-38286св18), згідно з якими під час розгляду справ про накладення дисциплінарних стягнень за порушення трудової дисципліни суди повинні з`ясовувати, в чому конкретно знайшло прояв порушення, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарного стягнення, зокрема, чи враховані обставини, за яких вчинено проступок;

у постанові Верховного Суду від 06 грудня 2022 року у справі № 904/738/22, щодо застосування правил статті 129 Конституції України, зокрема щодо принципу рівності усіх учасників процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи у наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості;

у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 554/9493/17, щодо порядку застосування правил статті 148 КЗпП України, зокрема, що дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з його виявлення;

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), у яких визначено, що для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання необов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Тож, на переконання заявника, з цих підстав підлягали застосуванню до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду, сформульовані у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 209/396/18 (провадження № 61-48428св18), щодо обов`язку роботодавця надати працівнику відпустку за його заявою;

в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року (провадження № 14-105цс21) у справі № 303/4297/20, щодо правил про самопредставництво юридичної особи під час розгляду справи судом;

- існує потреба у відступленні від висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-2801цс15, постанові Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 758/9164/16, про те, що невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами;

- суд апеляційної інстанції встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів;

- суд апеляційної інстанції не дослідив докази, наявні у матеріалах справи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи щодо касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року

КП «Морська пошуково-рятувальна служба» просить касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

Відповідач зазначив, що незаконне звільнення ОСОБА_2 , який є членом профспілки, мало своїм наслідком його звільнення з посади голови Профспілки працівників Морської пошуково-рятувальної служби. Порушення гарантій працівників та гарантій діяльності Професійної спілки працівників Морської пошуково-рятувальної служби стало підставою для притягнення ОСОБА_1 до відповідальності у виді її звільнення з посади заступника директора з операційної діяльності на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України. ОСОБА_1 не була звільнена на підставі рішення суду у справі № 947/28884/19 про поновлення ОСОБА_2 , таке рішення є виключно додатковим доказом незаконних дій ОСОБА_1 , оскільки незаконність дій ОСОБА_1 встановлена актом від 28 січня 2020 року.

На переконання відповідача, суд апеляційної інстанції дійшов законних та обґрунтованих висновків про наявність підстав для звільнення ОСОБА_1 за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

Вважає, що правові висновки, на які посилається заявник у касаційній скарзі, є нерелевантними до спірних правовідносин, адже зроблені у справах за неподібних правовідносин.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, на ухвалу Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року

Заявниця, наполягаючи на тому, що оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції ухвалена з порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження визначила те, що:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 18 лютого 2020 року у справі № 818/2/14, згідно з якими арифметична помилка є помилкою у визначенні результату підрахунку: пропуск цифри; випадкова перестановка цифр; спотворення результату обчислення у зв`язку із використанням несправної техніки або неуважністю. Водночас не є арифметичною помилкою, отже, і не може бути виправлена в порядку, передбаченому зазначеним процесуальним механізмом, застосування неправильних методик підрахунку або покладення в основу розрахунку неправильних вихідних даних для проведення арифметичних обчислень;

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 520/15285/17 (провадження № 61-18081св19), відповідно до яких описка - це зроблена судом механічна (мимовільна, випадкова) граматична помилка в рішенні, яка допущена під час його письмово-вербального викладу (помилка у правописі, у розділових знаках тощо). Виправленню підлягають лише ті описки, які мають істотний характер. До таких належать написання прізвищ та імен, адрес, зазначення дат та строків тощо. Вирішуючи питання про виправлення описок чи арифметичних помилок, допущених у судовому рішенні (постанові або ухвалі), суд не має права змінювати зміст судового рішення;

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні допустив виправлення, які не є виправленням описки, а є зміною судового рішення, що набрало законної сили;

- суд апеляційної інстанції ухвалив рішення без повідомлення учасників справи, зокрема ОСОБА_1 , про розгляд заяви про виправлення описки у постанові Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року, порушивши правила частини другої статті 269 ЦПК України та не застосувавши правовий висновок Верховного Суду, зроблений у постанові від 07 лютого 2018 року у справі № 2а-2573/11.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи щодо касаційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року

КП «Морська пошуково-рятувальна служба» просить касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу апеляційного суду - без змін.

Відповідач вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 є необґрунтованою, а оскаржувана нею ухвала суду апеляційної інстанції є законною та обґрунтованою, такою, що постановлена з дотриманням норм процесуального та матеріального права, на підставі повного, всебічного, об`єктивного розгляду справи та дослідженні доказів, отже, є такою, що не підлягає скасуванню.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 10 березня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргоюОСОБА_1 на ухвалу Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року, а ухвалою від 03 квітня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційних скарг, які стали підставами для відкриття касаційних проваджень у справі, правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивачка ОСОБА_1 працювала в КП «Морська пошуково-рятувальна служба» на посаді заступника директора з операційної діяльності відповідно до наказу від 08 квітня 2019 року № 187-к «Про переведення», згідно з яким ОСОБА_1 , першого заступника директора з операційної діяльності, переведено постійно на посаду заступника директора з операційної діяльності.

Державна служба морського та річкового транспорту України 17 жовтня 2019 року видала наказ № 8-ПД «Про звільнення директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» ( ОСОБА_3 ), а 18 жовтня 2019 року - наказ № 12-ПД «Про внесення змін до наказу Державної служби морського та річкового транспорту України від 17 жовтня 2019 року № 9-ПД», яким покладено на ОСОБА_1 , заступника директора з операційної діяльності КП «Морська пошуково-рятувальна служба», виконання обов`язків директора з 18 жовтня 2019 року на період до призначення керівника цього підприємства в установленому порядку.

23 грудня 2019 року Державна служба морського та річкового транспорту України видала наказ № 21-ПД «Про поновлення на посаді ОСОБА_3 » та наказ № 20 «Про увільнення від виконання обов`язків директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» ОСОБА_1

КП «Морська пошуково-рятувальна служба» (як помилково зазначив апеляційний суд Державна служба морського та річкового транспорту України) 24 грудня 2019 року склало акт службової перевірки щодо дотримання законодавства про працю під час видання наказу КП «Морська пошуково-рятувальна служба» від 06 листопада 2019 року № 752-к «Про звільнення».

У цьому акті наведені такі висновки комісії за результатами проведення службової перевірки:

1. Наказ КП «Морська пошуково-рятувальна служба» від 06 листопада 2019 року № 752-к «Про звільнення», підписаний заступником директора з операційної діяльності ОСОБА_1 як виконувачем обов`язків директора, виданий:

а) безпідставно, без будь-яких доказів про відсутність ОСОБА_2 на роботі у період з 01 травня до 31 жовтня 2019 року;

б) з грубим порушенням вимог статті 252 КЗпП України та статті 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

2. Під час службової перевірки комісія виявила ознаки протиправного тиску заступника директора з операційної діяльності ОСОБА_1 на підлеглих з метою фальсифікування інформації, що стосується обліку робочого часу ОСОБА_2 .

3. ОСОБА_2 звільнений з посади наказом від 06 листопада 2019 року № 752-к протизаконно, тому комісія рекомендує директору підприємства невідкладно розглянути питання про поновлення його на роботі та скасування наказу від 06 листопада 2019 року № 752-к.

4. Комісія вважає, що заступник директора з операційної діяльності ОСОБА_1 грубо порушила трудові обов`язки та законодавство про працю і рекомендує директору підприємства розглянути питання про застосування до ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у виді звільнення із займаної посади відповідно до пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

КП «Морська пошуково-рятувальна служба» склало акт від 24 грудня 2019 року № 2 про те, що ОСОБА_1 була ознайомлена зі змістом акта службової перевірки від 24 грудня 2019 року, проте відмовилася поставити підпис та надати пояснення.

З 24 грудня 2019 року до 29 січня 2020 року ОСОБА_1 була тимчасово непрацездатною, про що свідчать листки непрацездатності серії АДН № 210068, серії АДН № 210121, серії АДН № 132983, серії АДН № 133456. Датою стати до роботи визначено 30 січня 2020 року.

ОСОБА_1 30 січня 2020 року вийшла на роботу та згідно з актом приймання-передачі від 30 січня 2020 року передала, а начальник відділу управління персоналом ОСОБА_4 прийняла оригінали згаданих листків непрацездатності.

Того ж дня, 30 січня 2020 року, ОСОБА_1 у зв`язку з навчанням в аспірантурі Міжнародного гуманітарного університету (заочної форми навчання) звернулася із заявою до директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» ОСОБА_3 про надання їй додаткової оплачуваної відпустки та надала копію довідки від 24 вересня 2019 року № 537 про навчання в аспірантурі.

Під час розгляду зазначеної заяви від 30 січня 2020 року КП «Морська пошуково-рятувальна служба» для надання відпустки запросило додаткові документи: довідку відділу аспірантури Міжнародного гуманітарного університету та індивідуальний план підготовки або графік начального процесу, які ОСОБА_1 надала 03 лютого 2020 року.

Начальник відділу управління персоналом підприємства листом від 03 лютого 2020 року за вих. № 41/45-20 повідомила позивачку про необхідність уточнення наданих підтверджуючих документів.

ОСОБА_1 03 лютого 2020 року направила на електронну пошту підприємства: 1) заяву, в якій на підставі статті 19 Закону України «Про відпустки» просила надати додаткову оплачувану відпустку тривалістю 10 календарних днів з 04 лютого 2020 року; 2) заяву про уточнення дати надання учбової відпустки, а саме з 14 лютого 2020 року.

Із 06 до 14 лютого 2020 року ОСОБА_1 була тимчасово непрацездатна, про що свідчить листок непрацездатності серії АДЦ № 814860. Датою стати до роботи визначено 15 лютого 2020 року, що був вихідним днем (субота).

Листом від 12 лютого 2020 року вих. № 1/61/227-20 підприємство надіслало запит до Міжнародного гуманітарного університету, який у листі від 13 лютого 2020 року за вих. № 87 надав відповідь та підтвердив право ОСОБА_1 на додаткову оплачувану відпустку відповідно до статті 216 КЗпП України та статті 15 Закону України «Про відпустки», яка навчається в аспірантурі та успішно виконує навчальний та науковий плани.

14 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Профспілки працівників Морської пошуково-рятувальної служби із заявою про вихід із цієї профспілки.

17 лютого 2020 року ОСОБА_1 з`явилася на підприємстві, відповідно до наявного у справі табеля обліку робочого часу за лютий 2020 року, вона була протабельована за 17 лютого 2020 року

Наказ про надання ОСОБА_1 відпустки у зв`язку з навчанням, коли позивач вийшла на роботу 17 лютого 2020 року після періоду непрацездатності (з 06 до 14 лютого 2020 року), роботодавець не видав.

ОСОБА_1 17 лютого 2020 року направила на електронну пошту підприємства заяву про те, що вона вважає себе такою, що знаходиться у додатковій відпустці у зв`язку з навчанням в аспірантурі, в якій зазначила також, що усі заяви та документи знаходяться у КП «Морська пошуково-рятувальна служба», зокрема у відділі управління персоналом.

Вважаючи порушеним своє право на відпустку з боку роботодавця, ОСОБА_1 17 лютого 2020 року звернулася зі скаргою до Головного управління Держпраці в Одеській області, яке у зв`язку з продовженням карантину, а також відповідно до положень Порядку здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року № 823, у зв`язку із забороною інспекторам праці розглядати та перевіряти питання, які є предметом розгляду в суді, перевірку не проводило.

ОСОБА_1 за заявою від 28 травня 2020 року просила перевірку не здійснювати у зв`язку з недоцільністю та спливом тривалого часу з часу її звернення.

Щодо обставин звільнення позивачки

Також суди встановили, що 17 лютого 2020 року КП «Морська пошуково-рятувальна служба» видало наказ № 108-к «Про звільнення», згідно з яким ОСОБА_1 , заступника директора з операційної діяльності, звільнено із займаної посади 17 лютого 2020 року у зв`язку з одноразовим грубим порушенням трудових обов`язків, відповідно до пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

Суди встановили, що безпосередньо текст виданого наказу про звільнення позивача не містить чітко сформульованого одноразового грубого порушення трудових обов`язків, саме за вчинення якого була звільнене позивачка. Наказ містить загальне формулювання - «у зв`язку з одноразовим грубим порушенням трудових обов`язків, відповідно до пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України».

Підставами звільнення у наказі від 17 лютого 2020 року № 108-к визначені акт Державної служби морського та річкового транспорту України від 28 січня 2020 року про перевірку фактів, викладених у зверненнях працівників КП «Морська пошуково-рятувальна служба», затверджений в. о. голови Державної служби морського та річкового транспорту України 07 лютого 2020 року (далі - акт перевірки від 28 січня 2020 року), та лист Державної служби морського та річкового транспорту України від 14 лютого 2020 року

№ 971/05/15-20.

Згідно з листом Державної служби морського та річкового транспорту України від 14 лютого 2020 року № 971/05/15-20 ця Служба погодила звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора з операційної діяльності КП «Морська пошуково-рятувальна служба».

На думку судів першої та апеляційної інстанції, акт перевірки від 28 січня 2020 року, висновки якого стали підставою для прийняття оспорюваного наказу про звільнення ОСОБА_1 , не містить відомостей про одноразове грубе порушення позивачкою трудових обов`язків, за яке вона могла бути звільненою за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України з посади заступника директора з операційної діяльності.

У розділі «Пропозиції» акта перевірки від 28 січня 2020 року міститься пункт 2, в якому запропоновано притягнути позивачку до дисциплінарної відповідальності за систематичне порушення вимог КЗпП України, статуту підприємства, колективного договору між адміністрацією КП «Морська пошуково-рятувальна служба» і трудовим колективом на 2016-2019 роки.

Висновки комісії згідно з актом перевірки від 28 січня 2020 року стосовно ОСОБА_1 викладені у таких пунктах:

«2. ОСОБА_1 як в. о. директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» на час своїх відряджень не призначала виконувача обов`язків. Перебуваючи у відрядженнях, ОСОБА_1 ухвалювала організаційно-розпорядчі та кадрові рішення (накази);

3. ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ухвалювали рішення про звільнення працівників без погодження з профспілками усупереч вимогам КЗпП України, статуту КП «Морська пошуково-рятувальна служба»;

4. ОСОБА_1 не дотримувалася умов колективного договору між адміністрацією КП «Морська пошуково-рятувальна служба» і трудовим колективом

на 2016-2019 роки»;

«6. Зміни і доповнення № 3 до колективного договору між адміністрацією КП «Морська пошуково-рятувальна служба» і трудовим колективом

на 2016-2019 роки від 01 серпня 2018 року не були зареєстровані в установленому законом порядку, що є порушенням законодавства;

7. Звільнення ОСОБА_2 з посади психолога служби охорони праці не погоджувалося з профспілковою організацією, що є порушенням законодавства та колективного договору між адміністрацією КП «Морська пошуково-рятувальна служба» і трудовим колективом на 2016-2019 роки;

8. Звільнення ОСОБА_2 з ініціативи роботодавця без отримання згоди ПРМТУ на розірвання трудового договору є порушенням вимог пункту 10 частини першої статті 38 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», статті 43 КЗпП України та підпункту 2.2.9 Статуту Професійної спілки працівників морської пошуково-рятувальної служби;

9. Порядок скликання конференції 27 листопада 2019 року та прийняті на ній рішення порушують вимоги чинного законодавства та статуту;

10. Керівництвом підприємства не забезпечено виконання вимог

статей 32, 40, 41, 42, 103 та інших КЗпП України, якими передбачено обов`язкове погодження за три місяці до введення в дію змін до штатного розгляду та організаційної структури з профкомом підприємства та за два місяці обов`язкове погодження (ознайомлення) працівників про внесення істотних змін умов праці».

Висновки комісії за актом перевірки від 28 січня 2020 року ґрунтуються на оцінці подій та періоду, коли ОСОБА_1 виконувала обов`язки директора підприємства на визначений період, тобто на підставах тимчасового замісництва.

Відповідно до рішення від 13 лютого 2020 року у справі № 947/28884/19, залишеного без змін постановою Одеського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року, Київський районний суд м. Одеси частково задовольнив позов ОСОБА_2 до КП «Морська пошуково-рятувальна служба», треті особи: Професійна спілка працівників Морської пошуково-рятувальної служби, заступник директора з операційної діяльності КП «Морська пошуково-рятувальна служба» ОСОБА_1, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Суд визнав незаконним та скасував наказ КП «Морська пошуково-рятувальна служба» від 06 листопада 2019 року № 752-к, яким звільнено ОСОБА_2 з посади психолога служби охорони праці відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України; поновив ОСОБА_2 на посаді психолога служби охорони праці КП «Морська пошуково-рятувальна служба» та стягнув з підприємства на користь ОСОБА_2 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Постановою від 17 лютого 2021 року Верховний Суд скасував постанову Одеського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року. Під час нового апеляційного розгляду справи Одеський апеляційний суд ухвалив постанову від 24 листопада 2022 року, якою рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2020 року скасував, позов ОСОБА_2 частково задовольнив.

Щодо процедури звільнення позивачки

КП «Морська пошуково-рятувальна служба» 17 лютого 2020 року склало акт про те, що ОСОБА_1 17 лютого 2020 року, приблизно о 12 год. 55 хв., була ознайомлена з наказом від 17 лютого 2020 року № 108-к про звільнення, від підписання та отримання копії відмовилася.

Згідно з наявним у справі актом приймання-передачі від 17 лютого 2020 року листка непрацездатності серії АДЦ № 814860 ОСОБА_1 передала цей листок непрацездатності 18 лютого 2020 року. Підпис посадової особи підприємства про прийняття листка непрацездатності 18 лютого 2020 року акт не містить. Водночас є пояснення, що станом на 18 лютого 2020 року ОСОБА_1 звільнена з посади заступника директора з операційної діяльності, листок непрацездатності прийнято для надання комісії.

Тож суди вважали встановленим, що ОСОБА_1 станом на 18 лютого 2020 року була ознайомлена з наказом про звільнення, з 18 лютого 2020 року ОСОБА_1 не працювала.

21 лютого 2020 року ОСОБА_1 отримала лист КП «Морська пошуково-рятувальна служба» від 17 лютого 2020 року про необхідність отримання трудової книжки у відділі управління персоналом підприємства, а також про можливість надання згоди на направлення трудової книжки поштою із зазначенням адреси.

Відповідно до пункту 1.2 статуту КП «Морська пошуково-рятувальна служба» в редакції, затвердженій наказом Міністерства інфраструктури України від 05 травня 2018 року № 203, підприємство належить до сфери управління Міністерства інфраструктури України.

У пункті 6.6 статуту у згаданій редакції передбачено, що у разі тимчасової непрацездатності директора підприємства, починаючи з 6-го дня хвороби, Уповноважений орган має право призначити особу згідно з розподілом обов`язків, яка буде виконувати обов`язки директора підприємства (або покласти виконання обов`язків), якого звільняє (або усуває) від виконання обов`язків за закінченням періоду тимчасової непрацездатності директора.

Згідно з пунктом 6.10 статуту у редакції від 05 травня 2018 року всі заступники директора підприємства призначаються на посаду та звільняються з посади директором підприємства за попереднім погодженням з Уповноваженим органом управління.

Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 24 жовтня 2018 року № 863 КП «Морська пошуково-рятувальна служба» передано із сфери управління Міністерства інфраструктури України до сфери управління Державної служби морського та річкового транспорту України.

Згідно з пунктом 1.2 статуту КП «Морська пошуково-рятувальна служба» в редакції, затвердженій наказом голови Державної служби морського та річкового транспорту України від 22 січня 2019 року № 28, підприємство належить до сфери управління Державної служби морського та річкового транспорту України.

У пункті 6.10 статуту у цій редакції передбачено, що всі заступники директора підприємства призначаються на посаду та звільняються з посади директором підприємства за попереднім погодженням з Уповноваженим органом управління (Державною службою морського та річкового транспорту України).

Пункт 7.1 статуту передбачає, що Уповноважений орган управління відповідно до покладених на нього завдань затверджує статут підприємства та зміни до статуту підприємства. Погоджує призначення на посади та звільнення з посад заступників директора підприємства.

1. Щодо оцінки доводів касаційної скарги на постанову апеляційного суду

За обставинами справи позивачка не погоджується з її звільненням за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України, вважаючи його таким, що вчинено з порушенням вимог трудового законодавства.

Верховний Суд у вирішенні цього спору в цілому та поставленого перед ним завдання визначив основною правовою проблемою, яка підлягає розв`язанню, з`ясування підстав та умов, за яких працівник підлягає звільненню з підстави, визначеної у пункті 1 частини першої статті 41 КЗпП України, - за одноразове грубе порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками.

1.1. Право, застосоване судом

Основоположні засади реалізації права на працю визначені статтею 43 Конституції України, якою закріплено, що кожен має право на працю;громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір (стаття 139 КЗпП України).

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення (стаття 147 КЗпП України).

Підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника передбачені у статтях 40 41 КЗпП України.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у випадку одноразового грубого порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами податкових та митних органів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами.

Відповідно до частини третьої статті 41 КЗпП України розірвання договору у випадках, передбачених частинами першою і другою цієї статті, провадиться з додержанням вимог частини третьої статті 40, а у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, - також статті 43 цього Кодексу.

У справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, суди повинні з`ясувати, в чому конкретно проявилося порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 частини першої статті 40, пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 цього Кодексу правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалося вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувалися при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.

Вирішуючи питання про те, чи є порушення трудових обов`язків грубим, суд повинен враховувати характер проступку, обставини, за яких його вчинено, шкоду, яку завдано ним (могло бути завдано), істотності наслідків порушення трудових обов`язків. Суд повинен установити не тільки факт невиконання працівником обов`язку, який входить до кола його трудових обов`язків, а й можливість виконання ним зазначеного обов`язку за встановлених судом фактичних обставин справи, тобто встановити вину працівника та наявність причинного зв`язку між невиконанням працівником трудових обов`язків і негативними наслідками, які настали (могли настати) внаслідок такого порушення (постанова Верховного Суду від 09 квітня 2020 року у справі № 398/3547/16 (провадження № 61-989св19)).

Отже, рішення про звільнення працівника на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України може бути ухвалене роботодавцем за наявності сукупності таких умов: суб`єктом дисциплінарної відповідальності може бути певна категорія працівників; для застосування цієї норми закону потрібно встановити порушення працівником своїх трудових обов`язків; порушення повинно бути одноразовим та грубим; рішення про звільнення працівника може ухвалити виключно уповноважена на те особа.

1.2. Щодо одноразового грубого порушення ОСОБА_1 своїх трудових обов`язків

ОСОБА_1 оскаржує своє звільнення відповідно до пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України. Серед доводів касаційної скарги заявниця зазначає, що наказ про звільнення не містить викладу відомостей про конкретне одноразове грубе порушення.

Як на підставу касаційного оскарження постанови апеляційного суду в цій частині заявниця посилається на висновки Верховного Суду, зроблені у постанові від 09 квітня 2020 року у справі № 398/3547/16 (провадження № 61-989св19), відповідно до яких, установивши, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача не містить чітко сформульованого конкретного одноразового грубого порушення трудових обов`язків і мотивів, у чому саме воно полягає, та обставин, що свідчать про винну поведінку працівника, Верховний Суд виснував, що суди зробили правильний висновок про наявність правових підстав для визнання наказу про звільнення незаконним.

Верховний Суд у згаданій справі визнав правильним також висновок судів про те, що довідка за результатами перевірки з питань захисту неповнолітньої дитини, яка складена міжвідомчою робочою групою, з окремих питань організації виховної роботи, медичних оглядів, висновки якої стали підставою для прийняття наказу про звільнення, не містить відомостей про одноразове грубе порушення позивачем трудових обов`язків, а містить фіксацію системних недоліків та порушень в організації окремих напрямків роботи Олександрійської загальноосвітньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів.

У постанові від 03 червня 2020 року у справі № 753/20243/16-ц (провадження № 61-48325св18) Верховний Суд зазначив, що під час розгляду справи відповідач не надав доказів, які б підтверджували вчинення позивачем одноразового грубого порушення трудових обов`язків та виконання товариством при прийнятті рішення про його звільнення вимог статті 149 КЗпП України, а тому вивільнення із таких підстав не може вважатися законним. Ані протокол загальних зборів, ані наказ про звільнення не містять інформації, за яке саме одноразове грубе порушення трудових обов`язків було звільнено працівника.

Верховний Суд наголошує, що не пов`язаний оцінкою обставин справи, зробленою судом у іншій справі, та вправі їм давати власну правову оцінку.

У справі, яка переглядається, на відмінну від наведених заявницею постанов Верховного Суду, суд апеляційної інстанції встановив, що оскаржуваний наказ про звільнення містить відомості про його підстави - акт перевірки від 28 січня 2020 року. Відповідно до згаданого акта ОСОБА_1 , виконуючи обов`язки директора підприємства, свідомо допустила грубе порушення трудових обов`язків, зокрема звільнила працівника, який був головою профспілки, без погодження з профспілкою/виборним органом, членом якого він є, а також вищого виборного органу цієї професійної спілки (об`єднання професійних спілок).

Таке порушення є протиправним і очевидним, адже погодження звільнення працівника, який є членом виборного органу профспілки, з виборним органом, членом якого він є, а також вищого виборного органу цієї професійної спілки (об`єднання професійних спілок) передбачено трудовим законодавством (стаття 252 КЗпП України), та ОСОБА_1 , яка виконувала обов`язки директора підприємства, звільняючи такого працівника, не могла цього не знати.

Такі дії позивачки є протиправними не лише за змістом, а й у зв`язку з процедурними порушеннями порядку звільнення тих працівників, які користуються особливими гарантіями забезпечення своїх трудових прав, передбачених саме для працівників, обраних до профспілкових органів.

Свідоме порушення імперативних вимог трудового законодавства, а так само й недбале виконання своїх посадових обов`язків правомірно та підставно мають бути оцінені як істотне свідоме грубе порушення керівником його трудових обов`язків.

Та обставина, що акт перевірки від 28 січня 2020 року містить відомості про декілька порушень трудових обов`язків ОСОБА_1 , не може бути підставою для скасування наказу про звільнення, адже роботодавець вправі на підставі власної правової оцінки поведінки працівника визначити, за яке саме конкретно одноразове грубе порушення трудових обов`язків підлягає звільненню такий працівник за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України. У спірних правовідносинах таким одноразовим грубим порушенням трудових обов`язків ОСОБА_1 стало звільнення ОСОБА_2 без згоди профспілки, на чому наполягав відповідач під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.

Оцінюючи поведінку роботодавця, Верховний Суд врахував, що роботодавець вважав кожне порушення, допущене ОСОБА_1 під час тимчасового виконання нею обов`язків директора підприємства та зазначене в акті перевірки від 28 січня 2020 року, грубим. Водночас Верховний Суд наголошує на тому, що не має повноважень на оцінку інших порушень, зазначених в акті перевірки від 28 січня 2020 року, хоча погоджується, що такі вчинки дійсно є порушенням трудової дисципліни. Зокрема, серед таких порушень є те, що керівництво підприємства в особі ОСОБА_1 не забезпечило виконання вимог статей 32, 40, 41, 42, 103 та інших КЗпП України, якими передбачено обов`язкове погодження за три місяці до введення в дію змін до штатного розпису та організаційної структури з профкомом підприємства та за два місяці обов`язкове погодження (ознайомлення) працівників про внесення істотних змін умов праці тощо.

Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , помилково не дав оцінку усім іншим одноразовим грубим порушенням, зазначеним в акті перевірки від 28 січня 2020 року.

Верховний Суд переконаний, що, оцінюючи доводи та заперечення сторін, суди повинні були дати оцінку усім порушенням, зазначеним в акті. Проте, Верховний Суд вважає, що завдання цивільного судочинства у цій справі в цілому були виконані апеляційним судом, оскільки цей суд з`ясував, що одне із порушень трудової дисципліни, вчинене ОСОБА_1 та зазначене в акті від 28 січня 2020 року, має усі ознаки істотного одноразового грубого порушення, за вчинення якого передбачено такий вид стягнення як звільнення.

Верховний Суд не вважає, що наведення відомостей в акті перевірки від 28 січня 2020 року про декілька грубих порушень трудової дисципліни зобов`язало роботодавця розпочати процедури звільнення ОСОБА_1 за систематичне невиконання трудових обов`язків (пункт 3 частини першої статті 40 КЗпП України), оскільки, і це є очевидним, що у зв`язку із систематичністю невиконання трудових обов`язків працівник може бути звільнений за вчинення двох і більше негрубих, неістотних порушень трудової дисципліни у тому разі, якщо він піддавався дисциплінарній відповідальності у виді догани і це не мало позитивного результату зміни поведінки такого працівника.

Вчинення грубого порушення трудової дисципліни керівним працівником не вимагає системності протиправної діяльності такого співробітника, хоча неодноразове вчинення ним істотних (грубих) порушень трудової дисципліни може бути підставою для звільнення за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

Верховний Суд переконаний, що гарантії прав працівника будуть дотримані у тому випадку, якщо працівник знатиме, за які саме неправомірні рішення та/або юридично значимі вчинки, порушення роботодавець його звільнив.

Суд касаційної інстанції врахував, що акт від 28 січня 2020 року є достатньо ґрунтовним та зрозумілим для сприйняття, аби надати ОСОБА_1 вичерпну інформацію про те, що саме - які її особисті як керівника рішення та юридично значимі вчинки - стало підставою для її звільнення, враховуючи, що інші порушення не оцінювалися судами.

Верховний Суд не має повноважень додатково встановлювати обставини, досліджувати докази, проте погоджується з апеляційним судом в оцінці того, що звільнення ОСОБА_2 здійснено з порушенням спеціальних правил щодо дотримання особливих гарантій для працівників підприємств, установ, організацій, обраних до профспілкових органів, що відповідає змісту істотного одноразового грубого порушення, яке могло бути підставою для звільнення ОСОБА_1 .

Суд не оцінює поведінку та вчинки інших працівників, що зазначені в акті перевірки від 28 січня 2020 року, оскільки це виходить за межі розгляду справи та за будь-яких умов не може вплинути на результат вирішення цього спору.

Верховний Суд врахував, що наказ про звільнення ОСОБА_1 містить формальні недоліки, проте це не може бути єдиною та достатньою підставою для поновлення ОСОБА_1 на роботі з таких причин.

ОСОБА_1 звільнена з посади заступника директора підприємства за дисциплінарне правопорушення, вчинене нею під час виконання обов`язків директора підприємства, а отже, дія пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України поширюються на неї, враховуючи, яку саме посаду обіймала заявниця на підприємстві відповідача за умовами трудового договору.

У зв`язку з наведеним оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не суперечить правовим висновкам Верховного Суду, зробленим у постанові від 29 січня 2020 року у справі № 305/1001/18 (провадження № 61-5156св19), щодо порядку застосування пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України, зокрема обов`язку суду з`ясувати, в чому полягає одноразове грубе порушення трудових обов`язків і чи належить посада позивача до таких, із якої може бути звільнено працівника за одноразове грубе порушення трудових обов`язків.

Підсумовуючи, Верховний Суд констатує, що суд апеляційної інстанції, дослідивши докази та надавши їм оцінку, обґрунтовано встановив, що ОСОБА_1 , виконуючи обов`язки директора підприємства, допустила грубе порушення трудових обов`язків, яке є правомірною підставою для звільнення працівника за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

1.3. Щодо вчинення порушення під час заміщення ОСОБА_1 тимчасово відсутнього працівника - директора підприємства та звільнення з посади заступника директора за таке порушення трудових обов`язків

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги про те, що виконуючи обов`язки директора підприємства, ОСОБА_1 була звільнена від виконання обов`язків, обумовлених трудовим договором за основним місцем роботи (заступника директора підприємства), а тому за невстановлення порушень обов`язків заступника директора підстав для звільнення її з посади заступника директора не було, Верховний Суд врахував таке.

1.3.1. ОСОБА_1 обіймала посаду заступника директора підприємства і для неї тимчасове виконання обов`язків директора підприємства було тимчасовим замісництвом.

Потрібно враховувати, що у разі, якщо особа на підприємстві не обіймає постійної посади, а лише призначена виконувачем обов`язків тієї чи іншої посади, тоді така особа підлягає звільненню як виконувач обов`язків. Натомість у разі якщо працівник обіймає на підприємстві іншу посаду (як у справі, що переглядається) - посаду заступника директора підприємства, тоді у такому випадку така особа може бути звільнена саме з посади заступника директора.

За обставинами цієї справи ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з підприємством, обіймаючи посаду заступника директора підприємства, та певний період часу, тобто тимчасово, виконувала обов`язки директора підприємства без звільнення її з посади заступника директора. За таких обставин, якщо працівник вчиняє грубе порушення трудових обов`язків, незалежно від того, яку посаду він обіймає в момент вчинення дисциплінарного порушення та на момент його виявлення, такий працівник підлягає притягненню до дисциплінарної відповідальності за вчинене одноразове грубе порушення трудових обов`язків, адже трудові відносини з цим працівником після припинення тимчасового виконання обов`язків за іншою посадою є продовженими.

Верховний Суд наголошує на тому, що, обіймаючи посаду заступника директора та тимчасово виконуючи обов`язки директора підприємства, працівник не вступає у різні трудові відносини з роботодавцем, а перебуває в одних і тих самих трудових відносинах, визначених законодавством: протягом певного періоду відбувається лише зміна обсягу трудових обов`язків. При цьому не має юридичного значення, у зв`язку з виконанням обов`язків за якою посадою працівник вчинив істотне грубе порушення трудових функцій. Ба більше, такий керівний працівник має бути звільнений за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України навіть у тому випадку, якщо він допустив грубе порушення на підприємстві, не виконуючи жодної з трудових функцій за посадою, яку він обіймав або тимчасово виконував.

У таких висновках Верховний Суд керується тим, що пункт 1 частини першої статті 41 КЗпП України не пов`язує вчинення одноразового грубого порушення з виконанням лише тих чи інших трудових обов`язків працівника. Диспозиція пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України обмежує перелік працівників за посадами, до яких може бути застосований такий вид стягнення, а таке порушення може бути вчинено як під час виконання своєї трудової функції, так і під час виконання таких обов`язків, які не передбачені посадовими обов`язками, а так само не під час виконання таких обов`язків та трудових функцій, зокрема, в результаті аморального вчинку на підприємстві або порушення правил внутрішнього розпорядку тощо.

Відповідно роботодавець має повноваження і розсуд оцінювати порушення як істотне (грубе) або неістотне та, як наслідок, вирішувати питання про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності за таке порушення. Свідоме порушення трудових прав працівника, гарантії якого прямо застережені законом, як зазначалося, має усі ознаки грубого одноразового порушення.

За таких обставин посилання заявника на правові висновки Верховного Суду, зроблені у постановах від 28 серпня 2019 року у справі № 201/15850/17-ц (провадження № 61-37566св18), від 21 лютого 2020 року у справі № 451/1363/17 (провадження № 61-14796св19), від 29 квітня 2020 року

у справі № 757/61267/16-ц (провадження № 61-18395св18), від 21 травня 2020 року у справі № 489/3814/18 (провадження № 61-10298св19), від 12 жовтня 2022 року у справі № 199/9361/19 (провадження № 61-7844св22), відповідно до яких на період замісництва працівник звільняється від виконання обов`язків, обумовлених трудовим договором за основним місцем роботи, не доводить, що помилковими є висновки суду апеляційної інстанції про правомірне звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора з операційної діяльності відповідно до пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України за порушення, вчинені нею під час тимчасового виконання нею обов`язків директора підприємства.

Доводи касаційної скарги про те, що з припиненням з 23 грудня 2019 року трудових відносин між підприємством та ОСОБА_1 за строковим трудовим договором як з керівником підприємства з підстав закінчення строку такої дії та незастосування у цей період дисциплінарного стягнення, можливості застосовувати дисциплінарні стягнення до такого працівника у майбутньому виключаються, Верховний Суд відхиляє, адже трудові відносини між підприємством та ОСОБА_1 не були припинені, а дисциплінарне стягнення роботодавець вправі застосувати до працівника у межах строку, визначеного у статті 148 КЗпП України.

1.3.2. Надаючи оцінку доводам касаційної скарги, що ОСОБА_1 не могла бути звільнена з посади заступника директора підприємства за звільнення нею психолога ОСОБА_2 , адже до трудових функцій заступника директора не входить призначення на посаду та звільнення працівників підприємства, що є повноваженням директора підприємства, Верховний Суд врахував таке.

Як підставу касаційного оскарження постанови апеляційного суду в цій частині заявник навела правовий висновок Верховного Суду, зроблений у постанові від 18 червня 2018 року у справі № 396/1560/16-ц

(провадження № 61-11720св18), відповідно до якого працівник не може нести дисциплінарну відповідальність за невиконання вимог, які не були доведені йому до виконання.

Зазначений правовий висновок Верховного Суду зроблений у справі про звільнення працівника у зв`язку з систематичним невиконанням трудових обов`язків (пункт 3 частини першої статті 40 КЗпП України), натомість у справі, яка переглядається, позивач оскаржує своє звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

У постанові від 22 липня 2020 року у справі № 554/9493/17

(провадження № 61-38286св18) Верховний Суд виснував, що дисциплінарний проступок визначається як винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов`язків. Саме на роботодавця покладається обов`язок надати докази фактів винного вчинення працівником дисциплінарного проступку. Для правомірного накладення дисциплінарного стягнення роботодавцем потрібна наявність сукупності таких умов: порушення має стосуватися лише тих обов`язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку. Невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов`язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності.

Верховний Суд врахував, що на момент звільнення ОСОБА_2 такі повноваження входили до трудових функцій ОСОБА_1 , яка виконувала обов`язки директора підприємства, а тому безпідставним є посилання заявника як на незаконність її звільнення на те, що її не ознайомили із посадовою інструкцією заступника директора з операційної діяльності, адже, як визнала заявниця, такі повноваження входили до її посадових обов`язків як виконувача обов`язків директора підприємства, та дисциплінарне порушення полягає у неналежному виконанні трудових обов`язків саме директора підприємства - звільнення працівника з порушенням вимог трудового законодавства, зокрема без отримання згоди профспілкового органу.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що на посаді заступника директора заявниця не вчиняла дисциплінарних правопорушень, а тому не могла бути звільнена з цієї посади, то Верховний Суд наголошує на такому. ОСОБА_1 була звільнена за дисциплінарне правопорушення у зв`язку з неналежним виконанням покладених на неї обов`язків, якими були, зокрема і звільнення працівників підприємства у встановленому законом порядку. Та обставина, що такі обов`язки не входили до її трудових функцій як заступника директора, не спростовують того, що такими повноваженнями ОСОБА_1 на момент звільнення ОСОБА_5 була наділена. Так само такі доводи не спростовують вини ОСОБА_1 у звільненні працівника з істотним порушенням вимог трудового законодавства та те, що після припинення виконання обов`язків директора підприємства ОСОБА_1 продовжила перебувати у трудових відносинах з підприємством, а отже роботодавець був вправі притягнути ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності у строки, передбачені трудовим законодавством. Інакше звільнення працівника від виконання обов`язків директора підприємства на загальних підставах після вчинення таким працівником істотного грубого порушення, про яке на момент звільнення від виконання обов`язків керівника підприємства роботодавець не знав, та подальше продовження перебування такого працівника у трудових відносинах із роботодавцем без можливості притягнення такого працівника до дисциплінарної відповідальності нівелює інститут дисциплінарного стягнення. У такій правовій ситуації працівник, який допустив істотне грубе порушення трудових обов`язків, безпідставно уникатиме настання для себе відповідних негативних наслідків у виді накладення дисциплінарного стягнення, що є неприпустимим.

За таких обставин Верховний Суд виснує, що звільнення ОСОБА_1 відбулося за існування на те законної підстави, вчинення нею свідомого одноразового грубого порушення - звільнення працівника профспілки без погодження з профспілкою.

1.4. Щодо порядку звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора з операційної діяльності

Заперечуючи проти висновків, зробленим у постановленому судом апеляційної інстанції рішенні про відмову у задоволенні позову, ОСОБА_1 у касаційній скарзі також наполягає на тому, що її звільнення відбулося з порушенням порядку, встановленого законом.

Верховний Суд України у постанові від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14 зазначив, що звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235 та статті 240 КЗпП України, а отже, встановивши, що звільнення позивача відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Як на порушення порядку звільнення з посади заступника директора з операційної діяльності ОСОБА_1 посилається на те, що її звільнення мало бути погоджене з Міністерством інфраструктури України. Такі доводи є безпідставними з урахуванням такого.

Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року № 1069 «Про забезпечення функціонування єдиної системи пошуку і рятування на морі» утворено КП «Морська пошуково-рятувальна служба» та віднесено його до сфери управління Міністерства інфраструктури України.

Згідно з пунктами 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2016 року № 158 скасовано рішення про реорганізацію КП «Морська пошуково-рятувальна служба» шляхом його приєднання до Державного підприємства «Адміністрація морських портів України». Відновлено дію пунктів 1 і 2 постанови Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року № 1069 «Про забезпечення функціонування єдиної системи пошуку і рятування на морі». У зв`язку з цим визнано такою, що втратила чинність, постанову Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2013 року № 584 «Про реорганізацію казенного підприємства «Морська пошуково-рятувальна служба».

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 жовтня 2018 року № 863-р «Про передачу державних підприємств, установ та організацій до сфери управління Державної служби морського та річкового транспорту» КП «Морська пошуково-рятувальна служба» передано до сфери управління Державної служби морського та річкового транспорту.

На момент звільнення позивачки із займаної посади розпорядження Кабінету Міністрів України про передачу КП «Морська пошуково-рятувальна служба» до сфери управління Міністерства інфраструктури України не було.

Суд апеляційної інстанції дослідив наявні у справі докази та встановив, що на момент звільнення ОСОБА_1 статут підприємства був чинним у редакції, затвердженій наказом голови Державної служби морського та річкового транспорту України від 22 січня 2019 року № 28.

Згідно з пунктом 1.2 статуту КП «Морська пошуково-рятувальна служба» в зазначеній редакції підприємство належить до сфери управління Державної служби морського та річкового транспорту України.

У пункті 6.10 статуту у цій редакції передбачено, що всі заступники директора підприємства призначаються на посаду та звільняються з посади директором підприємства за попереднім погодженням з Уповноваженим органом управління (Державною службою морського та річкового транспорту України).

Пункт 7.1 статуту передбачає, що Уповноважений орган управління відповідно до покладених на нього завдань, затверджує статут підприємства та зміни до статуту підприємства. Погоджує призначення на посади та звільнення з посад заступників директора підприємства.

Відповідно до встановлених обставин справи Державна служба морського та річкового транспорту України погодила звільнення ОСОБА_1 , про що надіслала до підприємства відповідного листа, який зазначений у наказі про звільнення як одна із підстав звільнення позивачки.

Отже, доводи касаційної скарги про те, що звільнення ОСОБА_1 як заступника директора з операційної діяльності здійснено з порушенням порядку, встановленого законом, адже мало бути погоджено з Міністерством інфраструктури України, спростовані встановленими обставинами справи, а доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до переоцінки доказів у справі, що не входить до повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

Суд апеляційної інстанції досліджував статут підприємства як у редакції станом на 05 травня 2018 року, коли КП «Морська пошуково-рятувальна служба» належало до сфери управління Міністерства інфраструктури України, так і в редакції станом на 22 січня 2019 року, коли підприємство вже було передано до сфери управління Державної служби морського та річкового транспорту України.

Наведене спростовує доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції не дослідив статут підприємства.

Та обставина, що на момент ухвалення судом апеляційної інстанції оскаржуваної постанови КП «Морська пошуково-рятувальна служба» повернуто до сфери управління Міністерства інфраструктури України, не спростовує висновків цього суду про дотримання порядку погодження звільнення ОСОБА_1 , адже суд перевіряє правомірність звільнення працівника станом на момент його звільнення. Тому подальша передача підприємства до сфери управління Міністерства інфраструктури України не може зумовлювати виникнення обов`язку щодо погодження саме цим міністерством звільнення працівника, що відбулося у минулому.

Підсумовуючи, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги про те, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням порядку, встановленого законом, а тому вона підлягає поновленню, не підтвердилися.

1.5. Щодо строку застосування дисциплінарного стягнення

Відповідно до частини першої статті 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується роботодавцем безпосередньо за виявлення проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що про звільнення ОСОБА_2 з порушенням вимог законодавства роботодавцю мало бути відомо ще 07 листопада 2019 року, що підтверджується зверненням ОСОБА_2 до Державної служби морського та річкового транспорту України, адже такі докази не подавалися до судів першої та апеляційної інстанції, а Верховний Суд не має повноважень з дослідження нових доказів у справі.

Верховний Суд також відхиляє доводи касаційної скарги про суперечність висновків суду апеляційної інстанції в цій частині висновкам, зробленим Верховним Судом у постанові від 22 липня 2020 року у справі № 554/9493/17 (провадження № 61-38286св18), щодо застосування частини першої статті 148 КЗпП України.

У зазначеній постанові Верховний Суд не надавав тлумачення правилам про обрахування місячного строку притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності, адже за фактичних обставин згаданої справи працівник не був звільнений від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю та не перебував у відпустці протягом цього місячного строку, на відміну від ОСОБА_1 у справі, що переглядається.

За змістом частини першої статті 148 КЗпП України у місячний строк з дня виявлення порушення, протягом якого працівник може бути притягнений до дисциплінарної відповідальності, не підлягає врахуванню період перебування у відпустці та/або період тимчасової непрацездатності працівника.

За встановлених обставин справи одноразове грубе порушення трудових обов`язків ОСОБА_1 допустила 06 листопада 2019 року, про правопорушення роботодавцю об`єктивно стало відомо 24 грудня 2019 року, а звільнено позивачку 17 лютого 2020 року. За загальним правилом, місячний строк притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності мав закінчитися 23 січня 2020 року.

Проте, за встановленими обставинами справи, ОСОБА_1 була тимчасово непрацездатною у період з 24 грудня 2019 року до 29 січня 2020 року та з 06 до 14 лютого 2020 року, разом 46 днів.

Враховуючи, що відповідач притягнув ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності через 56 днів з дня виявлення порушення нею трудових обов`язків, 46 днів з яких позивачка була тимчасово непрацездатною, тому обґрунтованим є висновок, що строк притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності на момент видання наказу про її звільнення не сплинув.

Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до помилкового розуміння заявником правил статті 148 КЗпП України, без урахування усіх фактичних обставин, за яких відбулося видання наказу про звільнення від 17 лютого 2020 року, а тому відхиляються Верховним Судом.

1.6. Щодо обов`язку роботодавця надати працівнику відпустку у зв`язку з навчанням у аспірантурі

Відповідно до частини четвертої статті 216 КЗпП України працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі та успішно виконують індивідуальний план підготовки, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів.

Згідно з частиною четвертою статті 15 Закону України «Про відпустки» працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі та успішно виконують індивідуальний план підготовки, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів та за їх бажанням протягом чотирьох років навчання - один вільний від роботи день на тиждень з оплатою його в розмірі 50 відсотків середньої заробітної плати працівника.

ОСОБА_1 як особа, яка навчається у аспірантурі, має право на відпустку у зв`язку з таким навчанням.

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги про те, що роботодавець зобов`язаний був надати працівникові таку відпустку, Верховний Суд врахував, що на обґрунтування таких доводів касаційної скарги заявник посилається на нерелевантні правові висновки Верховного Суду, які не підлягають застосуванню до оцінки спірних правовідносин.

Так, у касаційній скарзі як на обов`язок підприємства надати ОСОБА_1 відпустку у зв`язку з навчанням в аспірантурі заявниця посилається на правовий висновок, сформульований Верховним Судом у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 209/396/18 (провадження № 61-48428св18).

У згаданій постанові Верховний Суд зазначив, що працівник подала заяву про надання їй відпустки без збереження заробітної плати, на яку за законом мала права, про що у належний спосіб повідомила роботодавця, який відповідно зобов`язаний був на виконання вимог закону надати таку відпуску з дня, про який просила позивачка, однак безпідставно цього не зробив, чим порушив права останньої, в тому числі, оформивши дні її відсутності на роботі як прогул без поважних причин, та провів її звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України. При цьому доказів прогулу без поважних причин під час розгляду справи не було здобуто, а поважність причин відсутності позивача на роботі підтверджується встановленими обставинами та дослідженими доказами, які відповідач не спростував. Верховний Суд наголосив, що не можна вважати, що невихід на роботу за конкретних обставин мав місце саме у зв`язку із самовільним використанням працівником відпустки. Відмова у наданні відпустки з тих підстав, що позивачка не надала доказів, що є пенсіонером за віком, не обґрунтовано, оскільки роботодавець достеменно знав або повинен був знати про статус працівника.

Такі висновки Верховний Суд зробив, застосувавши до спірних правовідносин правила статті 84 КЗпП України та статті 25 Закону України «Про відпустки», які передбачають обов`язкове та безумовне надання працівникові відпустки без збереження заробітної плати (назва статті 25 згаданого Закону називається «Відпустка без збереження заробітної плати, що надається працівникові в обов`язковому порядку»).

Водночас у справі, яка переглядається, до спірних правовідносин правила статті 84 КЗпП України та статті 25 Закону України «Про відпустки» не застосовуються, а застосуванню підлягають правила статті 216 КЗпП України та статті 15 Закону України «Про відпустки». Такі відпустки (які надаються за статтею 15 Закону України «Про відпустки») належать до відпусток у зв`язку з навчанням, творчих відпусток, обов`язковість надання яких працівникам законом не передбачена.

До того ж, заявниця у касаційній скарзі не навела таких правових висновків Верховного Суду, відповідно до яких роботодавець безумовно має надати працівникові відпустку у зв`язку з навчанням в аспірантурі; такої підстави касаційної скарги, як відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 216 КЗпП України та статті 15 Закону України «Про відпустки», також не визначила.

Тож Верховний Суд констатує, що заявник у цій частині не навела правового висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зробленого Верховним Судом у справі за подібних правовідносин.

Верховний Суд здійснює перегляд судових рішень у межах та з підстав, визначених заявником у касаційній скарзі. Підстави для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги окреслені у частині третій статті 400 ЦПК України, таких підстав у справі, яка переглядається, Верховний Суд не встановив.

Отже, висновки апеляційного суду про те, що роботодавець вправі був звільняти ОСОБА_1 17 лютого 2020 року без надання їй відпустки у зв`язку з навчанням в аспірантурі, заявник не спростувала.

Верховний Суд наголошує, що, як правило, відпустка надається працівникові шляхом видання відповідного наказу, у якому визначається тривалість відпустки. Наказ про надання відпустки є підставою для внесення відповідних відомостей до табеля обліку робочого часу та нарахування відповідної оплати, у разі, якщо відпустка є оплачуваною. Написання заяви про надання відпустки не підтверджує факту досягнення згоди між працівником та роботодавцем щодо надання такої відпустки, оскільки відповідного наказу не було видано, працівника із таким наказом ознайомлено не було, кошти за відпустку працівнику не нараховано.

Наведене відповідає правовому висновку Верховного Суду, зробленому у постанові від 08 грудня 2021 року у справі № 595/1475/19

(провадження № 61-10619св20).

Тому за обставин, коли роботодавець не видавав наказу про відпустку ОСОБА_1 у зв`язку з її навчанням в аспірантурі, враховуючи, що це не є тією відпусткою, яка надається обов`язково та безумовно, обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 у момент звільнення не перебувала у відпустці, та роботодавець вправі був визначати на підставі власної правової оцінки та ухваленого управлінського рішення, чи надати такому працівнику відпустку або вирішити питання про притягнення її до дисциплінарної відповідальності за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України.

До того ж Верховний Суд врахував, що невидання роботодавцем наказу про відпустку не призвело до порушення прав ОСОБА_1 на освіту в аспірантурі, протилежного під час розгляду справи стороною не доведено та судами не встановлено.

1.7. Оцінка повноважень представника КП «Морська пошуково-рятувальна служба» на підписання та подання апеляційної скарги

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги про те, що апеляційну скаргу підписано та подано неповноважною посадовою особою відповідача, Верховний Суд врахував, що спір у справі, яка переглядається, виник з трудових правовідносин.

Відповідно до частини другої статті 60 ЦПК України під час розгляду спорів, що виникають з трудових відносин, а також справ у малозначних спорах (малозначні справи) представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених у статті 61 цього Кодексу.

Тож представником відповідача у спірних правовідносинах може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених у статті 61 цього Кодексу.

Заявниця у касаційній скарзі не навела доводів, що посадова особа відповідача, яка діяла від його імені, не могла бути представником відповідно до статті 61 ЦПК України.

За таких обставин не підлягають застосуванню до спірних правовідносин правові висновки Великої Палати Верховного Суду, зроблені в ухвалі від 08 червня 2022 року у справі № 303/4297/20 (провадження № 14-105цс21), адже такі висновки стосуються застосування частини третьої статті 58 ЦПК України, натомість у спірних правовідносинах підлягає застосуванню виняток із загального правила, передбачений у частині другій статті 60 ЦПК України.

1.8. Щодо необхідності відступлення від правового висновку Верховного Суду України

Оцінюючи доводи касаційної скарги про необхідність відступлення від правового висновку Верховного Суду України, зробленого у постанові від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-2801цс15, та правових висновків Верховного Суду, сформованих у постанові від 04 березня 2020 року у справі № 758/9164/16, про те, що пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантії, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення; водночас правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника; невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами, Верховний Суд врахував таке.

За правилами пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Верховний Суд наголошує на тому, що у разі подання касаційної скарги з підстави, визначеної у пункті 2 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник має навести належне обґрунтування існування такої підстави. При цьому, таке обґрунтування не повинно зводитися до формального непогодження із встановленими судами першої та апеляційної інстанцій фактичними обставинами справи. Подаючи касаційну скаргу з підстав потреби відступлення від актуального правового висновку, викладеного Верховним Судом України та/або Верховним Судом, заявник повинен навести, у чому саме полягає така потреба, обґрунтувавши існуванням певної правової проблеми під час застосування вже сформованого правового висновку, від якого заявник просить відступити Верховний Суд.

Верховний Суд наголошує, що для перегляду судом касаційної інстанції певного правового висновку потрібне існування сукупності підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього правового висновку щодо певного питання правозастосування на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин та усуненням суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією «живого права» (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права.

Верховний Суд дійшов переконання, що не існує жодних підстав для перегляду (відступу від) зазначених правових висновків, оскільки позиція щодо застосування статті 149 КЗпП України ґрунтується на тлумаченні норм матеріального права, яка залишається незмінною. Правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-2801цс15, неодноразово підтримувався Верховним Судом у постановах, зокрема, від 06 червня 2018 року у справі № 199/2512/16-ц

(провадження № 61-11071св18), від 21 жовтня 2019 року

у справі № 711/8227/16-ц (провадження № 61-33637св18), від 07 жовтня 2020 року у справі № 761/27518/17 (провадження № 61-9460св19), від 19 листопада 2020 року у справі № 308/3556/17

(провадження № 61-6097св20), від 14 квітня 2021 року у справі № 761/37387/19 (провадження № 61-240св21), від 22 листопада 2021 року у справі № 342/1310/19 (провадження № 61-18789св20), від 27 січня 2022 року у справі № 619/3656/20 (провадження № 61-15045св21), від 28 червня 2022 року у справі № 591/6727/20 (провадження № 61-11295св21), від 07 грудня 2022 року у справі № 569/12937/21 (провадження № 61-7169св22).

Ухвалена у цій справі оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не суперечить наведеному правовому висновку Верховного Суду України, а усталена судова практика під час розгляду справ зазначеної категорії слугує однаковому та уніфікованому застосуванню цивільного закону, досягненню єдності судової практики, забезпеченню розвитку права і практики його застосування.

Верховний Суд відхиляє посилання у касаційній скарзі на те, що у постанові від 12 листопада 2020 року у справі № 369/9301/18 (провадження № 61-1св20) Верховний Суд зробив протилежний висновок, адже такі висновки не суперечать зазначеній постанові Верховного Суду України, застосовані судом з урахуванням встановлених фактичних обставин справи.

Так, у справі № 369/9301/18 суд надав оцінку усім обставинам звільнення працівника та врахував, що неотримання пояснень працівника, якого звільнено за прогул, мали істотне значення для встановлення обставин, які слугували підставою для звільнення працівника.

Суд встановив, що пояснення щодо відсутності на роботі, які стали причиною звільнення працівника, у нього не відбиралися, з наказом про поновлення на роботі, про скасування наказу про звільнення працівника не ознайомлено, а наявні в матеріалах справи докази щодо оскарження наказу про звільнення з роботи свідчать про те, що працівник вважав себе таким, що перебуває у стані вимушеного прогулу у зв`язку зі звільненням. При цьому умовами роботи позивача не визначено його постійне місце роботи із зазначенням періоду часу перебування в цьому місці. За змістом Положення про організацію роботи відповідача, спеціалісти виконують свою роботу шляхом надання послуг з представництва в судах та інших органах, виконують роботу за межами офісу, що виключає можливість бути присутнім на роботі в одному визначеному місці, крім випадків, визначених графіком чергувань. Однак відповідач такого графіку чергувань, згідно з яким визначено, в який час і в якому місці чергування здійснює саме позивач, до суду не надав. Крім того, суд встановив, що лист-вимогу про надання пояснень про відсутність на роботі вручено працівнику саме за місцем здійснення ним представництва в Києво-Святошинському районному суді Київської області.

Тож наведене свідчить про індивідуальну правову оцінку обставин справи, яка не є обов`язковою для суду у спірних правовідносинах.

Враховуючи, що заявник не навела обґрунтованих доводів щодо існування нагальної потреби у відступі від правового висновку, сформованого Верховним Судом України у постанові від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-2801цс15, який неодноразово підтриманий Верховним Судом, підстав для направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від правового висновку, сформованого Верховним Судом України у постанові від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-2801цс15, суд касаційної інстанції не встановив.

1.9. Щодо встановлення обставин, що мають істотне значення для правильності вирішення спору, на підставі недопустимих доказів

На переконання заявника, суд апеляційної інстанції встановив обставини справи, що мають істотне значення для правильного вирішення спору, на підставі недопустимих доказів: акта про службову перевірку від 24 грудня 2019 року, акта від 24 грудня 2019 року № 2, рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2020 року та постанови Одеського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у справі № 947/28884/19.

Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Верховний Суд наголошує на тому, що доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції неправильно зазначив орган, який склав акт від 24 грудня 2019 року, не доводить обставин, що такий доказ отриманий з порушенням порядку, встановленого законом, або таким доказом не може бути підтверджено встановлення роботодавцем порушень ОСОБА_1 під час виконання своїх трудових функцій.

Висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються на оцінці усіх зібраних у справі доказів, а не лише на акті від 24 грудня 2019 року, помилка у зазначенні органу, який склав акт, не призвела до неправильного вирішення спору по суті та вочевидь є опискою, яка може бути виправлена судом.

Щодо доводів про те, що директор підприємства не має повноважень проводити службову перевірку стосовно виконувача обов`язків директора цього ж підприємства, то Верховний Суд наголошує, що на момент звільнення ОСОБА_1 не обіймала посаду директора підприємства, не виконувала обов`язки обов`язків директора підприємства, натомість посада, яку обіймала заявниця, була у підпорядкуванні діючого директора підприємства, а тому він мав повноваження на проведення службової перевірки на підприємстві щодо дотримання ОСОБА_1 трудових обов`язків, що відповідає Порядку № 950.

Відповідно до пункту 2 Порядку № 950 (у редакції, чинній на момент проведення службової перевірки) рішення щодо проведення службового розслідування приймається керівником органу, в якому працює особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або особа, яка для цілей Закону прирівнюється до особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, стосовно якої планується проведення службового розслідування (далі - особа, стосовно якої проводиться службове розслідування).

До того ж, Верховний Суд врахував, що підставою звільнення ОСОБА_1 став акт від 28 січня 2020 року, а акт від 24 грудня 2019 року лише додатково підтверджує грубий характер того одноразового порушення, яке вчинено ОСОБА_1 , за яке саме вона і була звільнена відповідачем.

Оцінюючи доводи касаційної скарги про недопустимість такого доказу, як акт від 24 грудня 2019 року № 2, який підтверджує факт відмови ОСОБА_1 від ознайомлення з актом від 24 грудня 2019 року про службову перевірку, Верховний Суд врахував, що касаційна скарга не містить доводів про недопустимість такого доказу відповідно до правил статті 78 ЦПК України, доводи касаційної скарги в цій частині, зокрема, що з 24 грудня 2019 року ОСОБА_1 була тимчасово непрацездатною, а тому не могла ознайомитися з актом від 24 грудня 2019 року № 2, що не свідчить про недопустимість такого доказу, а свідчить про непогодження з оцінкою доказів у справі, зробленою апеляційним судом.

Щодо недопустимості такого доказу вчинення істотного одноразового грубого порушення ОСОБА_1 своїх трудових функцій, як рішення суду у справі № 947/28884/19, то Верховний Суд наголошує, що порушення, за яке звільнена позивач (звільнення працівника, який є головою профспілки, без погодження з профспілкою), не потребувало встановлення рішенням суду, адже таке порушення є очевидним, і такий факт був відомий роботодавцю на момент звільнення ОСОБА_1 , зокрема таке порушення встановлено в акті перевірки від 28 січня 2020 року, який і став підставою для притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2020 року у справі № 947/28884/19 не було підставою для звільнення ОСОБА_1 , втім зміст цього рішення лише підтвердив правильність та обґрунтованість оцінки як протиправних окремих вчинків позивачки під час виконання нею функцій з тимчасового виконання обов`язків директора підприємства, за які роботодавець вирішив її звільнити.

Верховний Суд наголошує, що неправомірність дій працівника, які стали підставою для звільнення його за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України, та підтверджені у рішенні суду (зокрема про поновлення іншого працівника, звільненого з порушенням процедури), можуть бути додатково враховані судами під час вирішення спору про поновлення працівника, звільненого за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України, проте такий факт був відомий роботодавцеві на момент звільнення цього працівника і був врахований роботодавцем під час притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності у виді звільнення за одноразове грубе порушення трудових обов`язків працівником.

Тож Верховний Суд встановив, що доводи касаційної скарги про те, що оскаржувана постанова апеляційного суду ухвалена на підставі недопустимих доказів, що вплинуло на правильність вирішення спору по суті, не підтвердилися, висновків апеляційного суду про правомірність звільнення ОСОБА_1 не спростувала.

2. Щодо оцінки доводів касаційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року

Відповідно до положень частини першої статті 269 ЦПК України суд може з власної ініціативи або за заявою учасників справи виправити допущені в рішенні чи ухвалі описки чи арифметичні помилки.

Описка - це зроблена судом механічна (мимовільна, випадкова) граматична помилка в рішенні, яка допущена під час його письмово-вербального викладу (помилка у правописі, у розділових знаках тощо). Виправленню підлягають лише ті описки, які мають істотний характер. До таких належать написання прізвищ та імен, адрес, зазначення дат та строків тощо (постанова Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 520/15285/17 (провадження № 61-18081св19)).

Арифметична помилка - це помилка у визначенні результату підрахунку: пропуск цифри; випадкова перестановка цифр; спотворення результату обчислення у зв`язку із використанням несправної техніки або неуважністю. У той же час, не є арифметичною помилкою, а отже, і не може бути виправлена в порядку, передбаченому зазначеним процесуальним механізмом, застосування неправильних методик підрахунку або покладення в основу розрахунку невірних вихідних даних для проведення арифметичних обчислень (постанова Верховного Суду від 18 лютого 2020 року у справі № 818/2/14).

Вирішуючи питання про виправлення описок чи арифметичних помилок, допущених у судовому рішенні (постанові або ухвалі), суд не має права змінювати зміст судового рішення (постанови Верховного Судувід 18 лютого 2020 року у справі № 818/2/14, від 20 травня 2020 року у справі № 520/15285/17 (провадження № 61-18081св19)).

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги, що доповнення тексту постанови повною хронологією прийнятих судових рішень у іншій справі, пов`язаній з розглядом спору, не є опискою чи арифметичною помилкою, а тому постанова у такий спосіб не може бути доповнена новими абзацами з описом хронології розгляду іншої справи, проте у справі, яка переглядається, такі порушення норм процесуального права не призвели до неправильності вирішення спору по суті, не змінили зміст судового рішення, а тому підстав для скасування оскарженої ухвали суду апеляційної інстанції Верховний Суд не встановив.

Верховний Суд наголошує, що одноразове грубе порушення трудових обов`язків, за яке була звільнена ОСОБА_1 , лише додатково підтверджено судовим рішенням у справі про поновлення ОСОБА_2 , проте такі обставини встановлені роботодавцем раніше, зокрема в акті від 28 січня 2020 року, який і став підставою для видання наказу від 17 лютого 2020 року про звільнення ОСОБА_1 .

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги про те, що оскаржена ухвала суду апеляційної інстанції постановлена без повідомлення учасників справи, Верховний Суд врахував, що за правилами частини другої статті 269 ЦПК України питання про внесення виправлень вирішується без повідомлення учасників справи, про що постановляється ухвала. За ініціативою суду питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні за участю учасників справи, проте їхня неявка не перешкоджає розгляду питання про внесення виправлень.

Аналіз частини другої статті 269 ЦПК України дає підстави для висновку, що учасники справи повідомляються про розгляд питання про внесення виправлень у судове рішення, якщо таке питання вирішується за ініціативою суду, у протилежному випадку про розгляд питання про внесення виправлень учасники справи не повідомляються.

У справі, що переглядається, ухвала від 13 лютого 2023 року про виправлення описки постановлена судом за результатами розгляду заяви КП «Морська пошуково-рятувальна служба», а отже, за правилами частини другої статті 269 ЦПК України суд не зобов`язаний був повідомляти учасників справи про вирішення такого питання, що спростовує доводи касаційної скарги щодо неповідомлення учасників справи про розгляд заяви про виправлення описки у судовому рішенні.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що до спірних процесуальних правовідносин апеляційний суд мав застосувати висновки Великої Палати Верховного Суду, зроблені у постанові від 07 лютого 2018 року у справі № 2а-2573/11, адже у зазначеній справі предметом дослідження було питання повідомлення учасників справи про здійснення апеляційного провадження у справі, коли у спірних правовідносинах постало питання, чи підлягають повідомленню учасники справи про здійснення провадження за заявою одного з учасників справи про внесення виправлень до судового рішення.

За таких обставин Верховний Суд дійшов переконання, що порушення, допущені апеляційним судом під час вирішення заяви про виправлення описки, не вплинули на правильність вирішення спору, а тому підстав для скасування оскарженої ухвали апеляційного суду немає.

V. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

5.1. Верховний Суд встановив, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків суду не спростовують, на законність судових рішень не впливають. Інші доводи заявниці спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку постанову апеляційного суду в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, з урахуванням того, що суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду не суперечить правовим висновкам Верховного Суду, зазначеним у касаційній скарзі.

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду від 15 грудня 2022 року потрібно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Верховний Суд не встановив під час касаційного перегляду справи порушення принципу рівності усіх учасників процесу перед законом та судом, змагальності сторін та свободи у наданні ними до суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості, а тому доводи касаційної скарги в цій частині не підтвердилися. Заявниця не була позбавлена можливості подавати до суду докази, заявляти клопотання про їх витребування, надавати свої пояснення, заперечення тощо.

Також не підтвердилися доводи касаційної скарги про невідповідність оскарженої постанови апеляційного суду правовому висновку Верховного Суду, зробленому у постанові від 17 серпня 2022 року у справі № 757/37126/18

(провадження № 61-406св21), яким визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив під час вирішення позовних вимог.

Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає наведеному правовому висновку Верховного Суду. Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення у справі по суті спору, дослідив зібрані у справі докази, надав їм правову оцінку, встановив обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, підстав для направлення справи на новий судовий розгляд з цих підстав Верховний Суд не встановив.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції з`ясував, у чому конкретно полягало одноразове грубе порушення трудових обов`язків, за яке ОСОБА_1 звільнена на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України. Суд встановив, що роботодавець дотримався правил та порядку притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності, врахувавши обставини, за яких було вчинено такий проступок, а тому доводи касаційної скарги в цій частині спростовані.

Щодо посилання у касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження постанови апеляційного суду на ухвали Верховного Суду України 2008 року та постанови Пленуму Верховного Суду України, то Верховний Суд наголошує, що вони не є підставами касаційного оскарження відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України.

Підсумовуючи, Верховний Суд встановив, що підстави касаційного оскарження постанови апеляційного суду не підтвердилися, а тому касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржена постанова апеляційного суду без змін. За таких обставин немає підстав для визначення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, враховуючи, що у задоволенні позову ОСОБА_1 про поновлення на роботі відмовлено.

5.2. Щодо вирішення касаційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року, то Верховний Суд погодився з доводами касаційної скарги, що внесення до тексту постанови суду повної хронології розгляду іншої судової справи, пов`язаної з розглядом спору у справі, яка переглядається, не є за своїм змістом виправленням описки чи арифметичної помилки, проте такі порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права не призвели до неправильного вирішення спору, не змінили зміст постанови апеляційного суду, а тому ухвала апеляційного суду підлягає залишенню без змін.

Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Підсумовуючи, Верховний Суд встановив, що касаційні скарги ОСОБА_1 підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані постанова та ухвала апеляційного суду залишенню без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки Верховний Суд не змінював постанови та ухвали апеляційного суду та не ухвалював нового рішення у справі, то підстав для розподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 400 401 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

О. В. Ступак

В. В. Яремко