Постанова

Іменем України

30 червня 2020 року

м. Київ

справа № 761/45958/18

провадження № 61-19091св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Київська міська рада, ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 червня 2019 року в складі судді: Фролової І. В., та постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року в складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Крижанівської Г. В.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Київської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акту на право постійного користування земельною ділянкою.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 31 березня 2005 року Київська міська рада рішенням № 237/2812 затвердила проект відведення у приватну власність земельної ділянки ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд по АДРЕСА_1 площею 0,10 га за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування. Проект відведення земельної ділянки розроблено на підставі доручення заступника голови Київської міської державної адміністрації від 24 травня 2004 року №014-С-11027. ОСОБА_2 розпочато будівельні роботи на вказаній ділянці.

Позивач вказувала, що рішення Київської міської ради було прийняте з порушенням вимог законодавства. Міністерством культури України не надавалось погоджень проектної документації та дозволу на проведення земельних робіт. Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві не видавалось та не реєструвалось документів дозвільного та декларативного характеру, які б надавали право на виконання підготовчих і будівельних робіт та не приймав в експлуатацію об`єкт будівництва за вказаною адресою. Департамент міського благоустрою та збереження природного середовища виконавчого органу Київської міської ради у відповіді на колективне звернення мешканців будинків АДРЕСА_2,АДРЕСА_4,АДРЕСА_3 повідомив, що дозвіл на встановлення огорожі не надавав. Департамент з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради повідомив, що не видавав та не реєстрував документів дозвільного та декларативного характеру, які дають право виконувати підготовчі та будівельні роботи, і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів за вказаною вище адресою.

Позивач вказувала, що 12 грудня 2017 року разом із іншими мешканцями будинків АДРЕСА_2, АДРЕСА_4, АДРЕСА_3 позивач подала заяву до Київської міської ради про скасування рішення від 31 березня 2005 року № 237/2812. Наразі дане рішення не скасоване.

ОСОБА_1 просила:

визнати незаконним та скасувати пункт 40 рішення Київської міської ради від 31 березня 2005 року № 237/2812 в частині відведення земельної ділянки ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 ;

визнати недійсним державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серія та номер КВ № 133998, виданий 23 серпня 2005 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 червня 2019 року в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Київської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акту на право постійного користування земельною ділянкою відмовлено в повному обсязі.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що рішення Київської міської ради № 237/2812 від 31 березня 2005 року, яким було затверджено Проект відведення земельної ділянки ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд по АДРЕСА_5 у приватну власність площею 0,10 га за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування, було прийнято з порушенням вимог передбачених частиною 6 статті 123 ЗК України, а також без розроблення відповідного проекту землеустрою в порядку, визначеному чинним законодавством. ОСОБА_1 стверджує, що про порушення свого права, як мешканця будинку АДРЕСА_4 дізналась лише 31 серпня 2017 року, коли невідомі особи встановлювали будівельну огорожу навколо прибудинкової території будинків АДРЕСА_2-АДРЕСА_4 . Разом із тим, рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 06 вересня 2007 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до КМР, третя особа - ОСОБА_2 про скасування пункту 40 рішення Київської міської ради від 31 березня 2005 року № 237/2812 в частині відведення земельної ділянки ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 . За таких обставин, суд критично відноситься до тверджень позивача про те, що з приводу незаконного відведення ОСОБА_2 у власність земельної ділянки позивач дізнався лише 31 серпня 2017 року, оскільки з рішення суду вбачається, що згідно вказаного рішення позивачі зазначають, що ще у 2006 році на земельну ділянку приїхала будівельна техніка. Вказані обставини підтвердив і ОСОБА_2 у судовому засіданні, зауваживши, що станом вже у 2006 році на змеленій ділянці проводились будівельні роботи. Крім того, з 01 січня 2013 року відомості про земельні ділянки, що містяться в Державному земельному кадастрі України, є відкритими та опубліковані в мережі Інтернет у загальному доступі. Тому суд зробив висновок, що оскільки позивач міг довідатись про порушення своїх прав щонайменше з 01 січня 2013 року, при цьому, будівельні роботи проводились на земельній ділянці ще у 2006 році, то є підстави вважати, що позивачем пропущено позовну давність для звернення до суду за захистом свого порушеного права. Оскільки обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову, знайшли своє підтвердження у судовому засіданні, однак, останнім пропущено позовну давність, суд зробив висновок, що поданий позов задоволенню не підлягає.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 червня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Відмовлено в позові ОСОБА_1 до Київської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акту на право постійного користування земельною ділянкою.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Правом на звернення до суду з позовом про визнання незаконним, скасування органів місцевого самоврядування про надання у власність або в користування земельної ділянки, визнання недійсним державного акту про право на земельну ділянку, наділені особи, щодо який прийняте відповідне рішення або особи, прав та інтересів яких стосується відповідне рішення або акт. Позивач зобов`язаний надати докази на підтвердження порушення оспорюваним рішенням його прав. Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції не з`ясував яким чином оспорюваним пунктом 40 рішення Київської міської ради від 31 березня 2005 року №237/2812 про відведення земельної ділянки ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 , та державним актом від 23 серпня 2005 року зачіпаються права позивача. В позовній заяві ОСОБА_1 не навела обставин, які б вказували на наявність у неї підстав для звернення до суду з даним позовом. У відповіді на відзив ОСОБА_1 зазначила, що земельна ділянка за адресою АДРЕСА_8 , яка була виділена ОСОБА_2 розташована в історичному ареалі міста Києва, в зоні охоронюваного ландшафту та в межах пам`ятки археології національного значення - гора Щекавиця «Культурний шар городища ІХ-ХІІІ століття». Вона зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_6 , земельна ділянка по АДРЕСА_4 , яка була передана ОСОБА_2 , належить до прибудинкової території та використовувалася мешканцями будинків АДРЕСА_2, АДРЕСА_4, АДРЕСА_3 як зона відпочинку. В суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 пояснив, що його довірителька проживає в багатоквартирному будинку АДРЕСА_4 , проте йому невідомо чи є вона власником квартири у даному будинку, членом сім`ї власника або наймачем квартири державного житлового фонду. Також представник ОСОБА_1 пояснив, що він не володіє жодною інформацією щодо прибудинкової території будинку АДРЕСА_4 . На думку представника ОСОБА_1 оспорюване рішення зачіпає потенційний інтерес його довірительки щодо насаджень, які заходились на ділянці, що надана ОСОБА_2 . Тому апеляційний суд зробив висновок, що ОСОБА_1 не довела законність позовних вимог, які обґрунтовані нею із посиланням на положення ЗК України, а відтак, у суду першої інстанції були відсутні підстави для відмови у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування оспорюваного рішення Київської міської ради від 31 березня 2005 року № 237/2812 та визнання недійсним державного акту на право постійного користування земельною ділянкою у зв`язку зі спливом позовної давності. Тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові у зв`язку з недоведеністю обґрунтованості таких вимог.

Аргументи учасників справи

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв`язку касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. При цьому, посилалася на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач просить визнати незаконним та скасувати пункт 40 рішення Київської міської ради від 31 березня 2005 року № 237/2812 в частині відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 , а також визнати недійсним державний акт на право постійного користування вищевказаною земельною ділянкою, саме з метою захисту свого охоронюваного законом інтересу. Це означає, що позивач прагне користуватися нематеріальним благом, тобто садом, який знаходиться на прибудинковій території будинку, у якому вона мешкає, з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, тобто потреб особистих, потреб своїх дітей, інших співмешканців будинку та територіальної громади загалом. Зокрема, в судовому засіданні суд апеляційної інстанції з`ясовував, чи є позивач власником квартири, членом сім`ї власника або наймачем квартири державного житлового фонду у будинку за адресою АДРЕСА_4 . Яке це має значення для розгляду справи по суті - невідомо, адже мова йде не про порушення права власності на квартиру чи будь-яке інше майно, а про порушення охоронюваного законом інтересу. Оскільки позивач обґрунтовувала свої позовні вимоги проживанням в будинку по АДРЕСА_4 , з прибудинкової території якого було незаконно виділено у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, яка десятиліттями використовувалась мешканцями саме як прибудинкова територія (фруктовий сад), вказана обставина ніким не оспорювалась та не була предметом доказування в суді першої інстанції.

Вказує, що судом першої інстанції було належним чином досліджено докази та встановлено фактичні обставини справи, проте безпідставно встановлено пропуск позивачем строку звернення до суду. Суд апеляційної інстанції вірно встановив, що строк звернення до суду позивачем не пропущено, проте безпідставно послався на недоведеність позивачем порушення її прав оспорюваним рішенням Київської міської ради. Неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, допущені як судом першої інстанції (в частині позовної давності), так і судом апеляційної інстанції (в частині недоведеності порушення прав позивача) може бути усунуто судом касаційної інстанції без передачі справи на новий розгляд.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

У пункті 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що відповідно до пункту 40 рішення Київської міської ради №237/2812 від 31 березня 2005 року затверджений проект відведення земельної ділянки ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд по АДРЕСА_1 площею 0,10 га за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно земелена ділянка по АДРЕСА_1 зареєстрована за ОСОБА_2 на підставі Державного акту на право користування земельною ділянкою, серія та номер: КВ № 133998, виданого 23 серпня 2005 року.

Земельна ділянка за адресою АДРЕСА_1 історичному ареалі м. Києва, в зоні охоронюваного ландшафту та в межах пам`ятки археології національного значення - гора Щекавиця «Культурний шар городища ІХ-ХІІІ століття».

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 06 вересня 2007 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до КМР, третя особа - ОСОБА_2 про скасування п. 40 рішення Київської міської ради від 31 березня 2005 року № 237/2812 в частині відведення земельної ділянки ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 .

У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Апеляційний суд встановив, що позивач не довела, яким чином оспорюваним рішення та актом порушуються її права чи інтереси.

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За таких обставин, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову.

Згідно частини другої статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржену постанову апеляційного суду залишити без змін, а тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400 та 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков