Постанова
Іменем України
30 червня 2020 року
м. Київ
справа № 487/94/17
провадження № 61-38225св18
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Ігнатенка В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 06 березня 2018 року у складі судді Павлової Ж. П. та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 16 травня 2018 року у складі колегії суддів: Колосовського С. Ю., Ямкової О. О., Галущенка О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2017 року ОСОБА_4 через свого представника ОСОБА_5 , звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про тлумачення договору та відшкодування збитків.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що він як суб`єкт підприємницької діяльності - фізична особа-підприємець здійснює надання послуг у сфері нерухомості.
Дізнавшись 11 лютого 2016 року про проведення Товариством з обмеженою відповідальністю «Електронні торги України» (далі - ТОВ «Електронні торги України») електронних торгів з продажу лоту № 204509 - об`єкта нерухомості, який розташовано у будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 448,4 кв. м, що належить Публічному акціонерному товариству «Брокбізнесбанк» (далі - ПАТ «Брокбізнесбанк»), він розпочав пошук зацікавлених осіб в придбанні вказаної нерухомості, одним із яких став відповідач ОСОБА_2 . У зв`язку з чим, 22 лютого 2016 року між ними було укладено договір доручення, предметом якого є здійснення ним від імені та за рахунок відповідача усіх дій, необхідних і достатніх для придбання об`єкта нерухомості.
26 лютого 2016 року відбулися електронні торги з продажу об`єкта нерухомості, який розташовано у будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 448,4 кв. м, що належить ПАТ «Брокбізнесбанк», а 29 квітня 2016 року ОСОБА_2 став власником вказаного майна, проте відмовився здійснити оплату наданих йому послуг та не виконав письмову вимогу з цього приводу.
З урахуванням викладеного, та посилаючись на положення статей 203, 525, 628, 629, 638 ЦК України, ОСОБА_4 просив розтлумачити зміст договору, укладеного між сторонами 22 лютого 2016 року в частині того, що вказаний договір є змішаним, який поєднує в собі положення договору про надання послуг та договору доручення, а також стягнути з ОСОБА_2 суми збитків в розмірі 819 000 грн, яка складається з суми основного боргу - 409 500 грн та суми неустойки - 409 500 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 06 березня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутні правові підстави для тлумачення договору доручення, як змішаного, тобто з елементами договору про надання послуг. Наявність згаданих обов`язків обумовлена саме предметом договору доручення і ці обов`язки могли бути реалізовані належним чином лише за умови чіткого визначення юридичних дій, які повинен здійснити повірений. Натомість відповідач ОСОБА_6 набув у власність об`єкт нерухомості 29 квітня 2016 року, а не в обумовлений договором строк до 01 квітня 2016 року, а після проведення торгів особисто вчиняв необхідні заходи пов`язані з усуненням перепон для укладення договору купівлі-продажу. Крім того, при укладенні договору доручення сторони не досягли згоди щодо всіх його істотних умов, відповідач не видав довіреності на ім`я позивача, що свідчить про неукладеність такого договору, й відповідно виключає можливість задоволення похідних вимог про відшкодування збитків.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 16 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_7 залишено без задоволення, рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 06 березня 2018 року залишено без змін.
Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з`ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази, унаслідок чого ухвалив законне і обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У червні 2018 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно відмовили в задоволенні позовних вимог, при цьому не застосували положення статей 207, 641, 642, 1003 ЦК України та не врахували, що предметом спірного договору є здійснення усіх дій, необхідних і достатніх для придбання об`єкту нерухомості, а не тільки дій, які породжують юридичні наслідки, та є предметом договору доручення, у «чистому вигляді». Відсутність довіреності виданої на ім`я позивача, обов`язковість якої передбачена статтею 1007 ЦК України, свідчить не про факт неукладеності спірного договору, а про відсутність обставин та бажання відповідача на здійснення позивачем конкретних юридичних дій у розумінні договору доручення.
Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Станом на час розгляду справи Верховним Судом відзив на касаційну скаргу не надходив.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_7 здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Встановлено, що позивач ОСОБА_4 з 04 лютого 2008 року набув статусу фізичної особи-підприємця з видами діяльності: купівля та продаж власного нерухомого майна; надання в оренду й експлуатація власного чи орендованого нерухомого майна; агентства нерухомості; управління нерухомим майном за винагороду або на основі контракту.
11 лютого 2016 року уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Брокбізнесбанк» здійснено оголошення про проведення аукціону з реалізації активів банку, у тому числі нежилого приміщення в будинку АДРЕСА_1 загальною площею 448,4 кв. м з початковою ціною 2 820 522,60 грн, номер лоту 204509. Місце проведення аукціону - ТОВ «Електронні торги України», 26 лютого 2016 року.
22 лютого 2016 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 підписали договір з назвою «договір доручення», за умовами якого останній будучи довірителем доручив позивачу - повіреному здійснити від імені і за рахунок довірителя всі дії, необхідні і достатні для набуття (купівлі) до 01 квітня 2016 року нежилого приміщення, розташованого у будинку АДРЕСА_1 загальною площею. 448,4 кв. м.
Доручення вважається виконаним повіреним, якщо довіритель уклав з продавцем хоча б один договір купівлі-продажу вказаного об`єкта нерухомості. Строк підписання договору купівлі-продажу до 01 квітня 2016 року. За виконання повіреним доручення довіритель сплачує повіреному винагороду.
26 квітня 2016 року між ПАТ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, за яким відповідач як переможець аукціону, що відбувся 26 лютого 2019 року, набув у власність за 2 820 522,60 грн нежиле приміщення, розташоване у будинку АДРЕСА_1 загальною площею 448,4 кв. м.
Суди також встановили, що письмову вимогу ОСОБА_7 від 15 грудня 2016 року про сплату боргу ОСОБА_2 відхилив пославшись на те, що вважає договір доручення неукладеним, оскільки його сторонами не було досягнуто згоди з усіх істотних умов, зокрема щодо предмету договору, крім того позивачем не здійснено жодної юридичної дії за вказаним договором.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
За договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя (частина перша статті 1000 ЦК України).
За правилами статті 1003 ЦК України у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.
Частиною першою статті 1007 ЦК України встановлено, що довіритель зобов`язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення.
Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з приписами статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу, у разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.
Відповідно до частин другої-четвертої статті 213 ЦК України на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо за правилами, встановленими частиною третьої цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.
За змістом вказаної статті тлумачення змісту правочину можливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони. Тлумачення змісту правочину є правом суду, а не обов`язком за умови наявності спору.
Метою тлумачення правочину є з`ясування того, що в ньому дійсно виражено, а не того, що малося на увазі.
Потреба у тлумаченні правочину виникає у зв`язку з неповнотою або недостатньою ясністю окремих його умов. Саме тому при тлумаченні правочину суди повинні брати до уваги однакове для всього змісту правочину буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів, вжитих у правочині.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17).
Враховуючи наведене, ухвалюючи оскаржувані рішення, суди першої та апеляційної інстанцій, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшли обґрунтованого висновку про те, що договір доручення є неукладеним, оскільки сторони не досягли згоди щодо усіх його істотних умов, а тому відсутні підстави для тлумачення цього договору як змішаного, тобто з елементами договору про надання послуг. Договір доручення не містить конкретного переліку юридичних дій, які позивач повинен був вчинити за цим договором, крім того відповідач не видавав повіреному ОСОБА_8 довіреність, хоча для вчинення юридичних дій від його імені, наявність довіреності є обов`язковою. Неукладеність спірного договору виключає можливість задоволення вимог про відшкодування збитків.
Доводи ОСОБА_7 , наведені в обґрунтування касаційної скарги щодо неправильного застосування судами норм матеріального права та неврахування того, що предметом спірного договору є здійснення усіх дій, необхідних і достатніх для придбання об`єкту нерухомості, а не тільки дій, які породжують юридичні наслідки, і здійснення таких дій є предметом договору доручення, у «чистому вигляді», а відсутність довіреності виданої на ім`я позивача, обов`язковість якої передбачена статтею 1007 ЦК України, свідчить не про факт неукладеності спірного договору, а про відсутність обставин та бажання відповідача на здійснення позивачем конкретних юридичних дій у розумінні договору доручення, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Крім того, такі доводи скарги були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
З огляду на вищевикладене доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 06 березня 2018 року та постанова Апеляційного суду Миколаївської області від 16 травня 2018 року відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
П О С Т А Н О В И В :
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 06 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 16 травня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. О. Кузнєцов В. С. Жданова В. М. Ігнатенко