Історія справи

Постанова КЦС ВП від 28.12.2022 року у справі №347/985/18
Ухвала КЦС ВП від 08.10.2019 року у справі №347/985/18

Постанова

Іменем України

28 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 347/985/18

провадження № 61-7792св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Національний природний парк «Гуцульщина»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 червня 2022 року у складі колегії суддів: Василишин Л. В., Фединяка В. Д., Максюти І. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного природного парку «Гуцульщина» (далі - НПП «Гуцульщина») про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов обґрунтовано тим, що він працював на посаді інспектора з охорони природно-заповідного фонду ІІ категорії Косівського природоохоронного науково-дослідного відділення (далі - Косівське ПНДВ) НПП «Гуцульщина». 26 березня 2018 року він подав на ім`я в. о. директора НПП «Гуцульщина» Стефурака Ю. П. заяву про надання йому чергової відпустки у зв`язку із погіршенням стану його здоров`я, в задоволенні якої йому усно відмовлено. Із 28 березня 2018 року до 04 квітня 2018 року включно він знаходився на амбулаторному лікуванні в Косівській ЦРЛ. Одночасно, 28 березня 2018 року, він звернувся в комісію по трудових спорах НПП «Гуцульщина» із заявою про оскарження рішення в. о. директора НПП «Гуцульщина» Стефурака Ю. П. про відмову в наданні йому чергової відпустки. Комісія його заяву так і не розглянула, натомість 26 квітня 2018 року на його домашню адресу направлено повідомлення про те, що згідно з наказом від 24 квітня 2018 року № 27-о його звільнено з роботи з 05 квітня 2018 року на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Копію оскаржуваного наказу він не отримав, а тому з його змістом не ознайомлений. Також йому не повернуто трудову книжку. Йому не відомі причини звільнення, оскільки 05 квітня 2018 року він вийшов на своє робоче місце та приступив до виконання службових обов`язків. За період роботи у НПП «Гуцульщина» він завжди дотримувався покладених на нього обов`язків, неодноразово був нагороджений грамотами, подяками, преміями.

Посилаючись на наведене, позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ відповідача від 24 квітня 2018 року № 27-о про звільнення його з роботи, поновити його на посаді інспектора з охорони природно-заповідного фонду другої категорії Косівського ПНДВ НПП «Гуцульщина» з 05 квітня 2018 року та стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу по день поновлення на роботі.

Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 30 березня 2022 року позов задоволено. Визнано незаконним і скасовано наказ від 24 квітня 2018 року № 27-о «Про звільнення ОСОБА_1 » з посади інспектора з охорони природно-заповідного фонду ІІ категорії Косівського ПНДВ з 05 квітня 2018 року за прогул згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Поновлено ОСОБА_1 на посаді інспектора з охорони природно-заповідного фонду ІІ категорії Косівського ПНДВ НПП «Гуцульщина» з 05 квітня 2018 року. Стягнуто з НПП «Гуцульщина» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 05 квітня 2018 року до 30 березня 2022 року, в сумі 185 405,40 грн. Рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за один місяць допущено до негайного виконання.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач порушив право позивача на щорічну оплачувану відпустку за відпрацьований період часу, без першочергового розгляду та вирішення комісією по трудових суперечках НПП «Гуцульщина» заяви позивача від 27 березня 2018 року про надання йому відпустки; відповідач не довів невиконання позивачем його прямих трудових обов`язків, передбачених посадовою інструкцією, тобто вчинення ним прогулу в період з 05 квітня 2018 року до дня його звільнення 24 квітня 2018 року; позивачу не видано трудову книжку. Наведене, на думку суду першої інстанції, свідчить, що позивача звільнено з роботи всупереч вимог закону, що тягне за собою визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення позивача на займаній посаді з 05 квітня 2018 року та стягнення на його користь середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, що за період з 05 квітня 2018 року до 30 березня 2022 року становить 185 405,40 грн.

Додатковим рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2022 року задоволено частково заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення. Стягнуто з НПП «Гуцульщина» на користь ОСОБА_1 6 887,00 грн понесених судових витрат за надання правової допомоги. Стягнуто з НПП «Гуцульщина» 3 838,85 грн судового збору в дохід держави.

Суд першої інстанції дійшов висновку про часткове задоволення заяви представника позивача та присудження 6 887,00 грн із заявлених 7 000,00 грн витрат за надання правової допомоги, оскільки саме ця сума підтверджена належними доказами, і сторона позивача вчасно, до ухвалення судового рішення, подала відповідну заяву.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 23 червня 2022 року апеляційну скаргу НПП «Гуцульщина» задоволено частково. Рішення Косівського районного суду від 30 березня 2022 року та додаткове рішення Косівського районного суду від 21 квітня 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Змінено дату звільнення ОСОБА_1 з посади інспектора з охорони природно-заповідного фонду в порядку пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України на 24 квітня 2018 року. В решті вимог позову відмовлено.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, виходив із того, що в матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_1 приступив до виконання роботи з 05 квітня 2018 року. На підставі аналізу Положення про порядок проведення прийому-передачі обходів та майстерських дільниць НПП «Гуцульщина», суд зазначив, що при виході на роботу, повідомивши роботодавця про закриття листка непрацездатності, оскільки така інформація належить працівнику, працівник приступає до виконання обов`язків в порядку, визначеному на підприємстві.З огляду на вимоги вказаного Положення, допуск до роботи інспектора має особливість, що полягає в прийомі-передачі обходу за участі (у присутності) матеріально-відповідальних осіб, що здійснювали охорону лісу під час перебування позивача на лікарняному, та ОСОБА_1 як особи, яка приймає обхід. Як пояснив представник відповідача, такі заходи не було вжито, оскільки ОСОБА_1 не виходив із 05 квітня 2018 року на роботу.

Апеляційний суд відхилив посилання позивача на те, що він був на роботі безпосередньо на обході № 2 і там його в окремі дні бачили свідки, оскільки саме перебування ОСОБА_1 на ділянці не підтверджує виконання трудових обов`язків без передбаченого наведеним Положенням порядку допуску до роботи. Окрім цього, пояснення позивача із цього приводу різняться своїм змістом та позивачем не спростовано відсутності на роботі й у інші дні, зафіксовані роботодавцем до 24 квітня 2018 року.

Водночас апеляційний суд, посилаючись на висновки Верховного Суду у постанові від 26 вересня 2018 року у справі № 289/51/16-ц (провадження № 61-13864св18) щодо того, що працівник може бути звільнений з підстав, передбачених КЗпП України, лише у день видання наказу роботодавця, або у будь-який наступний день за днем видання наказу по звільнення, вирішив змінити дату звільнення ОСОБА_1 з 05 квітня 2018 року, що суперечить закону, на 24 квітня 2018 року (дата наказу про його звільнення).

Додатковою постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 31 серпня 2022 року задоволено частково заяву директора НПП «Гуцульщина», ухвалено додаткове рішення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь НПП «Гуцульщина» 5 759,00 витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Апеляційний суд стягнув на користь НПП «Гуцульщина» сплачений ним судовий збір за подання апеляційної скарги та відмовив у стягненні на його користь витрат за надання правової допомоги, оскільки матеріали справи не містять жодних доказів понесення стороною відповідача витрат за надання правової допомоги та їх розміру.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернувся із застосуванням засобів поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 червня 2022 року у справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, позивач просить скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга також містить клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 23 червня 2022 року.

У касаційній скарзі, як на підставу касаційного оскарження, заявник посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, зокрема неврахування правових висновків, висловлених у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 815/1813/15, від 22 січня 2019 року у справі № 569/370/17, від 18 листопада 2020 року у справі № 725/3265/18 та постанові Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14, (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, заявник посилається на порушення апеляційним судом норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Заявник, посилаючись на обставини справи, також зазначає в касаційній скарзі:

- апеляційний суд допустив вихід за межі заявлених позовних вимог, оскільки позивач у позовній заяві не заявляв вимог щодо визначення дати звільнення, тобто суд задовольнив неіснуючу позовну вимогу. Ухваливши рішення про зміну дати звільнення, суд неправильно застосував положення частини першої статті 235 КЗпП України, відповідно до якої у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі, а відтак закон у таких випадках не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, у тому числі шляхом зміни дати звільнення працівника;

- ураховуючи специфіку роботи ОСОБА_1 як інспектора з охорони природно-заповідного фонду, виконання ним своїх обов`язків потребує знаходження не тільки на своєму робочому місці - обході № 2, а в й інших структурних підрозділах підприємства. Матеріали справи не містять доказів того, що при прийнятті 05 вересня 2011 року на роботу ОСОБА_1 під підпис ознайомлений з посадовою (робочою) інструкцією, де визначено його робоче місце, умови праці, взаємозв`язок з іншими посадами (професіями), правилами внутрішнього трудового розпорядку, колективним договором, інструкцією з охорони праці та інше. Не визначивши робоче місце позивача як інспектора з охорони природно-заповідного фонду ІІ категорії Косівського ПНДВ та його місцезнаходження, не може бути поставлено позивачу в провину відсутність на робочому місці;

- не можна вважати прогулом і не вихід ОСОБА_1 на роботу 11 квітня - 24 квітня 2018 року, оскільки невихід на роботу є вимушеним прогулом, адже обхід № 2, на якому працював позивач, у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю (лікарняний) за актом від 29 березня 2018 року передано іншим інспекторам;

- з огляду на Положення про порядок проведення прийому-передачі обходів та майстерських дільниць НПП «Гуцульщина», позивач, хоча і вийшов на робоче місце, проте не міг здійснювати свої професійні обов`язки, оскільки відповідач не передав йому за актом прийому-передачі обхід № 2;

- комісія по трудових спорах не мала права залишати заяву позивача про надання відпустки без розгляду. За наявності позивача про розгляд заяви про надання відпустки у його відсутність, комісія зобов`язана була спочатку розглянути заяву ОСОБА_1 від 27 березня 2018 року про надання йому відпустки, задовільнити її або відмовити у наданні такої, а не залишати без розгляду, а вже потім розглядати звернення директора підприємства про його звільнення. Окрім цього, позивача не було належним чином повідомлено про засідання комісії по трудових спорах щодо розгляду питання про його звільнення;

-трудова книжка у день звільнення позивачу всупереч вимогам статті 47 КЗпП України (у редакції, чинній на дату звільнення) видана не була і не видана досі, розрахунок у відповідні строки не проведено;

- наказ про звільнення позивача складений з порушеннями, не відповідає вимогам закону та дійсним обставинам справи, зокрема: на вимогу роботодавця працівник надав письмові пояснення від 18 квітня 2018 року, що спростовує посилання в наказі про їх відсутність; посилання на наказ про притягнення до дисциплінарної відповідальності від 11 лютого 2017 року № 183 є неправомірним, оскільки даний наказ не містить відомостей, за яке саме порушення трудової дисципліни позивачу винесено догану, тому у відповідача відсутні підстави вказувати на подібні правопорушення трудової дисципліни; викладене у службовій записці від 11 квітня 2018 року не відповідає дійсним обставинам справи, показанням свідків, матеріалам справи; акти про відсутність працівника на роботі, датовані 11 квітня - 13 квітня 2018 року, 16 квітня - 20 квітня 2018 року, 23 квітня 2018 року, були складені в конторі підприємства, що не є робочим місцем позивача, акти про відсутність на робочому місці 05 квітня 2018 року - 11 квітня 2018 року відсутні.

Оскільки суд касаційної інстанції в силу статті 400 ЦПК України не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, тому Верховний Суд не бере до уваги документи, додані заявником до його касаційної скарги, на підтвердження його доводів, що не були предметом розгляду судами попередніх інстанцій, та здійснює розгляд справи за наявними у справі матеріалами.

У жовтні 2022 року від НПП «Гуцульщина» до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому відповідач, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки вона є законною. Окрім цього, НПП «Гуцульщина» просить у відзиві вирішити питання розподілу судових витрат, зокрема щодо надання правової допомоги, відповідно до наданих суду документів.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 26 серпня 2022 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 23 червня 2022 року, відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 347/985/18 із Косівського районного суду Івано-Франківської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У вересні 2022 року матеріали справи № 347/985/18 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з відповідачем, а саме працював на посаді інспектора з охорони природно-заповідного фонду ІІ категорії Косівського ПНДВ НПП «Гуцульщина».

26 березня 2018 року позивач подав на ім`я в. о. директора НПП «Гуцульщина» Стефурака Ю. П. заяву про надання йому чергової відпустки у зв`язку з погіршенням стану його здоров`я, проте така заява залишена без задоволення.

Оскільки позивачу було відмовлено у наданні відпустки, то 27 березня 2018 року він звернувся до комісії по трудових суперечках НПП «Гуцульщина» із заявою, в якій просив зобов`язати адміністрацію відповідача надати йому щорічну відпустку.

Вказана заява надійшла до комісії 28 березня 2018 року та була призначена до розгляду за участю позивача на 30 березня 2018 року. У зв`язку з неявкою позивача розгляд заяви відкладено на 04 квітня 2018 року, про що свідчить копія протоколу засідання комісії по трудових суперечках НПП «Гуцульщина» від 30 березня 2018 року № 1.

З 28 березня 2018 року до 04 квітня 2018 року позивач перебував на лікарняному та мав стати до роботи 05 квітня 2018 року, що підтверджується копією листка непрацездатності серії АДЛ № 474113.

Згідно з розпорядженням від 29 березня 2018 року № 7 та розпорядженням від 30 березня 2018 року № 8 начальника Косівського РНДВ Бейсюка П. П. , у зв?язку із виробничою необхідністю та тимчасовою непрацездатністю інспектора ІІ категорії ОСОБА_1 , ввірений йому під охорону обхід № 2 передано поквартально під охорону іншим працівникам підприємства. А саме: квартал № 13 площею 134 га передано під охорону інспектору ІІ категорії Попадинцю М. М., квартал № 14 площею 115 га - інспектору ІІ категорії Максимчуку В. В. та квартал № 21 площею 47 га - майстру з ОЛ Самокіщуку І. В .

Суд апеляційної інстанції, на підставі письмових пояснень ОСОБА_1 від 18 квітня 2018 року, дійшов висновку, що позивачу було відомо, що на час його тимчасової непрацездатності ввірений йому обхід № 2 переданий під охорону іншим працівникам, зокрема інспекторам та майстру.

04 квітня 2018 року через перебування позивача на лікарняному засідання комісії по трудових суперечках НПП «Гуцульщина» перенесено без визначення точної дати з вказівкою на час після виходу позивача з лікарняного, про що свідчить протокол засідання комісії від 04 квітня 2018 року № 2.

Згідно зі службовою запискою начальника Косівського ПНДВ Бейсюка П. П. від 11 квітня 2018 року та акта про відсутність працівника на роботі від 11 квітня 2018 року, складеного комісією в складі начальника Косівського ПНДВ Бейсюка П. П., заступника начальника Косівського ПНДВ Пліхтяка В. П. та майстра з охорони природи Самокіщука І. В., ОСОБА_1 з 05 квітня до 11 квітня 2018 року був відсутній на робочому місці з невідомих причин, а також був відсутній на роботі з 08:00 год до 16:30 год 12 квітня 2018 року; з 08:00 год до 15:50 год 13 квітня 2018 року; з 08:00 год до 16:45 год 16 квітня 2018 року; з 08:00 год до 16:40 год 17 квітня 2018 року; з 08:00 год до 16:30 год 18 квітня 2018 року; з 08:00 год до 16:30 год 19 квітня 2018 року; з 08:00 год до 15:30 год 20 квітня 2018 року; з 08:00 год до 16:30 год 23 квітня 2018 року.

13 квітня 2018 року позивачу надіслано вимогу за № 186/11 щодо надання ним письмових пояснень про причини його відсутності на роботі з 28 березня 2018 року та пред`явлення підтвердження поважності його відсутності на робочому місці до 18 квітня 2018 року. Вказану вимогу позивач отримав 17 квітня 2018 року.

18 квітня 2018 року ОСОБА_1 надав письмові пояснення, в яких вказав, що 26 березня 2018 року він надав на ім`я директора НПП «Гуцульщина» заяву про надання йому чергової відпустки у зв`язку з погіршенням стану здоров`я з наданням відповідної довідки. Відповіді на заяву він не отримав. Із 28 березня 2018 року до 04 квітня 2018 року включно він перебував на лікарняному. Із 05 квітня 2018 року він вийшов на роботу, але виявилося, що його обхід передано інспекторам та майстру, а лісничий повідомив, що він з роботи звільнений. Час від часу він виходив на свій закріплений обхід. Рішення адміністрації про відмову в наданні відпустки ним оскаржено в комісію по трудових суперечках НПП «Гуцульщина». Яке прийнято рішення - йому не відомо.

24 квітня 2018 року в. о. директора НПП «Гуцульщина» Стефурак Ю. П. звернувся до комісії по трудових суперечках НПП «Гуцульщина» про розгляд проекту наказу про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади та просив надати пропозиції стосовно звільнення позивача за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Цього ж дня комісія по трудових суперечках НПП «Гуцульщина» рекомендувала звільнити ОСОБА_1 із займаної посади за прогул без поважних причин відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, про що зазначено у протоколі комісії від 24 квітня 2018 року № 1, а також залишила без розгляду заяву позивача від 27 березня 2018 року про надання йому відпустки, про що свідчить протокол комісії від 24 квітня 2018 року № 3.

24 квітня 2018 року в. о. директора НПП «Гуцульщина» Стефураком Ю. П. видано наказ № 27-о, згідно з яким ОСОБА_1 звільнено з посади інспектора з охорони природно-заповідного фонду ІІ категорії Косівського ПНДВ з 05 квітня 2018 року за прогул, згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, з виплатою компенсації за 25 днів невикористаної відпустки.

24 квітня 2018 року позивачу направлено повідомлення про звільнення його з роботи з проханням з`явитися в адміністрацію НПП «Гуцульщина» для отримання трудової книжки, яке ОСОБА_1 отримав 26 квітня 2018 року.

04 червня 2018 року позивачу направлено копію наказу про звільнення № 27-о та лист з проханням з`явитися в адміністрацію НПП «Гуцульщина» для отримання трудової книжки, які позивач отримав 09 червня 2018 року.

Трудова книжка позивачу не видана, що стороною відповідача не заперечується.

У судовому засіданні представник відповідача пояснив, що трудова книжка позивачу не видана через неявку останнього на підприємство для її отримання, а іншого порядку її видачі законом не передбачено.

Також відповідно до пояснень представника відповідача порядок проведення прийому-передачі обходів та майстерських дільниць в НПП «Гуцульщина» на предмет охорони об`єктів та територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення України, які знаходяться під охороною матеріально відповідальних осіб служби державної охорони природно-заповідного фонду НПП «Гуцульщина», встановлено Положенням про порядок проведення прийому-передачі обходів та майстерських дільниць НПП «Гуцульщина».

Згідно з пунктом 1.2 розділу 1 вказаного Положення прийом-передача обходів та майстерських дільниць проводиться при прийнятті на роботу, звільненні з роботи, під час передачі обходу та майстерської дільниці у зв`язку з відпусткою чи хворобою. Відповідно до розділу 3 цього Положення прийом-передача обходу та майстерської дільниці здійснюється під час передачі обходу та майстерської дільниці у зв`язку з хворобою чи відпусткою або при поверненні на роботу після хвороби чи відпустки (пункт 3.1 Положення). Прийом-передача здійснюється на підставі розпоряджень начальника природоохоронного науково-дослідного відділення та заноситься в Книгу розпоряджень (пункт 3.2 Положення). Прийом-передача проводиться під керівництвом начальника природоохоронного науково-дослідного відділення чи його заступника, у присутності матеріально відповідальних осіб, що здійснюють та приймають обхід (майстерську дільницю). У випадку, коли матеріально-відповідальна особа, що здає обхід, не може бути присутня під час роботи комісії через поважну причину, прийом-передача обходу (майстерської дільниці) проводиться без її участі (пункт 3.3 Положення). Результати прийому-передачі обходу та майстерської дільниці оформляються актом за підписом всіх учасників прийому-передачі та осіб, що здають та приймають обхід чи майстерську дільницю (крім випадку, коли матеріально-відповідальна особа, що здає обхід, не може бути присутня під час роботи комісії через поважну причину) (пункт 3.4 Положення). Акт прийому-передачі обходу чи майстерської дільниці затверджується керівником підприємства, його заступником або головним природознавцем підприємства (пункт 3.6 Положення).

Як пояснив представник відповідача, такі заходи не було вжито, оскільки ОСОБА_1 не виходив з 05 квітня 2018 року на роботу.

У судовому засіданні позивач пояснив, що був у приміщенні контори, проте його не допустили до роботи і перешкоджали в прийомі-передачі обходу, листок непрацездатності він направив поштою.

Нормативно-правове обґрунтування

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно зі статтею 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно, сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено договір.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня.

Для встановлення допущення працівником прогулу необхідним є належне фіксування самого факту відсутності працівника на роботі та з`ясування поважності причини такої відсутності. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.

Відсутність працівника на роботі має бути зафіксовано актом про відсутність працівника на роботі. Законодавство не встановлює вимог до форми акта, тому він подається у довільній, простій письмовій формі та підписується не менше ніж двома працівниками (наприклад, бухгалтером та директором). В акті має бути зафіксовано відсутність працівника на роботі.

Акт про відсутність працівника на роботі оформлюється безпосередньо в день нез`явлення працівника на роботі. У таких документах обов`язково вказується не тільки дата, а й конкретний час відсутності працівника.

Після фіксації факту відсутності працівника на роботі потрібно з`ясувати, чим така відсутність була викликана.

Для з`ясування причини відсутності працівника на роботі роботодавець на свій розсуд може: 1) зателефонувати працівнику або членам його родини; 2) написати працівнику в доступні месенджери; 3) надіслати листа на особисту електронну скриньку; 4) відвідати працівника за місцем реєстрації або місцем фактичного проживання; 5) надіслати лист з повідомленням про вручення з пропозицією надати пояснення щодо своєї відсутності.

Законодавство не містить вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається виходячи з конкретних обставин. Безумовно, це мають бути об`єктивні обставини, які перешкоджали працівнику з`явитися на роботу і не могли бути ним усунуті.

У частині першій статті 147 КЗпП України зазначено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення. Порушенням трудової дисципліни є невиконання чи неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов`язків.

Відповідно до статті 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку (стаття 149 КЗпП України).

Разом з тим правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.

Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами.

Згідно зі статтею 47 КЗпП України (у редакції, чинній на дату звільнення позивача) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, належним чином дослідивши та давши оцінку поданим сторонами доказам, правильно застосувавши пункт 4 частини першої статті 41 КЗпП України, дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність позовних вимог щодо скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 та поновлення його на роботі, оскільки матеріали справи містять підтверджену відсутність позивача на роботі без поважних причин в робочі дні з 05 квітня 2018 року до 11 квітня 2018 року, а також з 08:00 год до 16:30 год 12 квітня 2018 року, з 08:00 год до 15:50 год 13 квітня 2018 року, з 08:00 год до 16:45 год 16 квітня 2018 року, з 08:00 год до 16:40 год 17 квітня 2018 року, з 08:00 год до 16:30 год 18 квітня 2018 року, з 08:00 год до 16:30 год 19 квітня 2018 року, з 08:00 год до 15:30 год 20 квітня 2018 року, з 08:00 год до 16:30 год 23 квітня 2018 року, що стало підставою для його звільнення у зв`язку з прогулом. У свою чергу позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин відсутності на роботі у цей період. Оскільки інші позовні вимоги (щодо стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу) є похідними та залежними від вимоги про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі, тому також не підлягають задоволенню.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки змінив дату звільнення з 05 квітня 2018 року на 24 квітня 2018 року (що стало підставою для часткового задоволення позову), відхиляються, оскільки це відповідає правовій позиції, викладений у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 289/51/16-ц (провадження № 61-13864св18) щодо того, що працівник не може бути звільнений у день, який передує дню видання роботодавцем наказу про звільнення; працівник може бути звільнений з підстав, передбачених КЗпП України, лише у день видання наказу роботодавця, або у будь-який наступний день за днем видання наказу про звільнення. У свою чергу згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, отже суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин означений висновок Верховного Суду, а доводи касаційної скарги про вихід за межі позовних вимог не підтвердились.

Посилання заявника на постанову Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 815/1813/15 (провадження № К/9901/12357/18), в якій суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначивши, що звільнення позивача відбулось під час його тимчасової непрацездатності, а ухваливши рішення про зміну дати звільнення, суди безпідставно вийшли за межі позовних вимог позивача, не розглянувши при цьому належним чином фактично заявлені ним позовні вимоги і не надавши його доводам належної оцінки, не приймаються, оскільки у наведеній справі звільнення позивача зі служби за дискредитацію органів внутрішніх справ (а не прогул) відбулося в період тимчасової непрацездатності, натомість у цій справі, що переглядається в порядку касаційного провадження, звільнення працівника відбулось не в період тимчасової непрацездатності.

Зазначаючи, що зміна дати звільнення під час судового розгляду справи не може вважатися поновленням порушеного права та апеляційний суд, ухваливши рішення про зміну дати звільнення, неправильно застосував положення частини першої статті 235 КЗпП України, заявник не врахував, що його звільнення відбулось на законних підставах, тому таке твердження є помилковим.

Зважаючи на відсутність належних доказів прибуття ОСОБА_1 до контори Косівського ПНДВ після його виходу з лікарняного, для здійснення прийому-передачі обходу № 2 в порядку, визначеному Положенням про порядок проведення прийому-передачі обходів та майстерських дільниць НПП «Гуцульщина», відсутність доказів здійснення керівництвом Косівського ПНДВ будь-яких перешкод у прийнятті позивачем обходу № 2 та виконання покладених обов`язків із охорони лісу, твердження позивача про не допуск його до роботи, вимушений прогул чи невизначення робочого місця ОСОБА_1 як інспектора з охорони природно-заповідного фонду ІІ категорії Косівського ПНДВ, не заслуговують на увагу.

Аргументи касаційної скарги про те, що комісія по трудових спорах не мала права залишати заяву позивача про надання відпустки без розгляду, лише після розгляду цієї заяви розглядати звернення директора підприємства про його звільнення, позивача не було належним чином повідомлено про засідання комісії по трудових спорах щодо розгляду питання про його звільнення, не спростовують відсутність ОСОБА_1 на роботі з 05 квітня 2018 року до 23 квітня 2018 року без поважних причин, а тому не мають правового значення для правильного вирішення цього спору.

Наведені у касаційній скарзі доводи в частині складення наказу про звільнення позивача з порушеннями, який, на переконання заявника, не відповідає вимогам закону та дійсним обставинам справи, спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів саме в тому контексті, який, на думку позивача, підтверджує обґрунтованість заявлених ним позовних вимог, а тому не приймаються.

Аргументи заявника про відсутність із його сторони прогулу є, окрім цього, суперечливими, оскільки під час розгляду справи позивач стверджував, що перебував на території обходу № 2 після 04 квітня 2018 року (закінчення лікарняного), де його бачили свідки, водночас вказує, що невихід на роботу 11 квітня 2018 року - 24 квітня 2018 року є вимушеним прогулом з вини роботодавця, що передав ділянку, за яку відповідав позивач, іншим інспекторам. Перебування ОСОБА_1 в лісі, починаючи з 05 квітня 2018 року, не може бути розцінено як вихід на роботу.

З огляду на положення статті 47 КЗпП України (у редакції, чинній на дату звільнення позивача), у поєднанні з пунктами 4.1 і 4.2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58, яку зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 оку за № 110, роботодавець уважається таким, що виконав покладений на нього обов`язок щодо видачі трудової книжки, якщо він видав трудову книжку звільненому працівникові особисто в останній день роботи або якщо направив за місцем проживання працівника, який відсутній на роботі в день звільнення, повідомлення з пропозицією отримати трудову книжку. Відповідачем надсилались листи позивачу з проханням прибути до адміністрації НПП «Гуцульщина» для отримання трудової книжки. Доказів, які б свідчили про те, що позивач прибував до адміністрації НПП «Гуцульщина» для отримання трудової книжки, суду не надано. Крім цього, за відсутності заяви позивача зі згодою про пересилання трудової книжки поштовим відправленням, відповідач був позбавлений можливості надіслати таку поштою, оскільки згідно з пунктом 4.2 зазначеної Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою згодою працівника. За таких обставин доводи касаційної скарги про невидачу працівнику трудової книжки в день звільнення не можуть бути підставою для поновлення працівника на роботі.

Посилання на загальні висновки у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 815/1813/15, від 22 січня 2019 року у справі № 569/370/17, від 18 листопада 2020 року у справі № 725/3265/18 та постанові Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14, щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального чи порушено норми процесуального права при постановлені оскаржуваної постанови, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

Верховний Суд послідовно наголошує, що на предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, закріплена у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20).

Твердження заявника стосовного того, що апеляційний суд не встановив фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, неправильно оцінив докази, касаційний суд відхиляє, оскільки такі доводи спростовуються змістом оскаржуваного судового рішення.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність постанови апеляційного суду та не дають підстав для висновку, що оскаржувана постанова прийнята без додержання норм матеріального і процесуального права, чи зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у постанові апеляційного суду, питання вичерпності висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків апеляційного суду.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Оскаржувана постанова відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність та обґрунтованість постанови не впливають, тому Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

Щодо судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, заявник не оскаржує додаткове рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2022 року та додаткову постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 31 серпня 2022 року, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, немає.

Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 НПП «Гуцульщина» просив вирішити питання розподілу судових витрат, зокрема щодо надання правової допомоги в суді касаційної інстанції.

Верховний Суд дійшов висновку про задоволення клопотання відповідача та стягнення із позивача 3 800,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених НПП «Гуцульщина» у суді касаційної інстанції, із таких підстав.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої вказаної статті Кодексу).

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.

За положеннями пункту 4 статті 1, частин третьої та п`ятої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.

Пунктом 9 частини першої статті 1 України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).

У рішенні від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) (щодо справедливої сатисфакції) ЄСПЛ вирішував питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) також зауважила, що за наявності угод, які передбачають «гонорар успіху», ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні від 22 лютого 2005 року у справі «Пакдемірлі проти Туреччини» (Pakdemirli v. Turkey, заява № 35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала «гонорар успіху» у сумі 6 672,9,00 євро, однак, на думку суду, визначала зобов`язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3 000,00 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§ 70-72) (пункт 5.43 постанови).

З урахуванням наведеного вище, не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України).

НПП «Гуцульщина» на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції, надав:

- копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, видане адвокату Лазоришину І. І.;

- довідку про обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, витрати робочого часу адвокатом Лазоришиним І. І. при наданні правничої допомоги НПП «Гуцульщина», укладену 16 вересня 2022 року між адвокатом Лазоришиним І. І та НПП «Гуцульщина», згідно з якою гонорар у справі становить 3 800,00 грн. Довідка містить наступний перелік наданих послуг та обсяг витраченого часу: правовий аналіз судових рішень місцевого та апеляційного судів у справі - 3 год; огляд судової практики щодо трудових спорів та практики Верховного Суду - 2 год; підготовка та подача до суду відзиву на касаційну скаргу - 5 год;

- ордер на надання правничої (правової) допомоги у Верховному Суді від 16 вересня 2022 року;

- копію договору про надання правничої допомоги від 15 квітня 2019 року, укладеного між адвокатом Лазоришиним І. І. та клієнтом НПП «Гуцульщина»;

- квитанцію до прибуткового касового ордеру від 16 вересня 2022 року про прийняття від НПП «Гуцульщина» 3 800,00 грн;

- чек про направлення відзиву з додатками ОСОБА_1 .

Ураховуючи надані стороною НПП «Гуцульщина» докази та прийняте судом касаційної інстанції рішення про залишення без задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , колегія суддів Верховного Суду погоджується, що існують підстави для розподілу між сторонами витрат на професійну правничу допомогу, понесених НПП «Гуцульщина» у суді касаційної інстанції.

Надавши оцінку доказам щодо фактично понесених витрат НПП «Гуцульщина» на професійну правничу допомогу, врахувавши співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та значенням справи для сторони, відсутність клопотання позивача про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення клопотання відповідача та стягнення з ОСОБА_1 на користь НПП «Гуцульщина» 3 800,00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції.

Витрати на професійну правничу допомогу на цю суму є співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом Лазоришиним І. І. обсягом послуг у суді касаційної інстанції, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, підстав для зменшення розміру суми цих витрат у суду касаційної інстанції немає.

Керуючись статтями 141 400 401 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 червня 2022 року залишити без змін.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь Національного природного парка «Гуцульщина» 3 800,00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак