Історія справи

Постанова

Іменем України

23 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 640/569/17

провадження № 61-6529св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Журавель В.І. (суддя-доповідач), Антоненко Н.О., Крата В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - комунальний заклад «Обласний організаційно-методичний центр культури і мистецтва»

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Київського районного суду міста Харкова від 14 липня 2017 року у складі судді Сенаторова В. М. та рішення апеляційного суду Харківської області від 31 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Колтунової А. І., Пилипчук Н. П., Кіся П. В.,

встановив:

У січні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнень просила визнати незаконним наказ про звільнення, поновити її на посаді провідного юрисконсульта юридично-кадрового відділу комунального закладу «Обласний організаційно-методичний центр культури і мистецтва», стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу, середній заробіток за весь час затримки сплати належних їй сум до дня фактичного розрахунку (з 19 грудня 2016 року до 23 лютого 2017 року) та витрати на правову допомогу в розмірі 4 480,00 грн.

На обґрунтування своїх вимог посилалась на те, що з 01 квітня 2011 року працювала в комунальному закладі «Обласний організаційно-методичний центр культури і мистецтва» на посаді провідного юрисконсульта за сумісництвом.

Наказом від 16 грудня 2016 року № 67-к її було звільнено з суміщуваної роботи на підставі статті 43-1 КЗпП України у зв'язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником.

Вважає наказ про її звільнення незаконним, оскільки стаття 43-1 КЗпП України містить лише перелік випадків розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди профспілкового представника і не є підставою для звільнення сумісника. Формулювання причин звільнення не відповідає чинному законодавству.

Крім того, на порушення вимог статті 116 КЗпП України їй не було виплачено всіх належних при звільненні сум. Зокрема, компенсація за невикористані дні щорічної відпустки як одинокій матері сплачена відповідачем лише 23 лютого 2017 року.

Посилаючись на вищенаведені обставини, просила позов задовольнити.

Рішенням Київського районного суду міста Харкова від 14 липня 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що звільнення ОСОБА_4 із суміщуваної роботи відбулося у зв'язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, із дотриманням норм трудового законодавства.

Належні до виплати суми при звільненні відповідачем були своєчасно нараховані та подані на погодження до Державної казначейської служби України. Підстави для нарахування та виплати позивачу компенсації як одинокій матері за невикористані дні відпустки на час звільнення були відсутні, оскільки за час роботи в комунальному закладі «Обласний організаційно-методичний центр культури і мистецтва» ОСОБА_4 будь-яких документів на підтвердження цього статусу не надавала. Відповідні документи надані нею лише в суді під час розгляду справи й відповідачем ці кошти нараховані та виплачені.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 31 жовтня 2017 року рішення Київського районного суду міста Харкова від 14 липня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення.

Стягнуто з комунального закладу «Обласний організаційно-методичний центр культури і мистецтва» на користь ОСОБА_4 середній заробіток за весь час затримки сплати належних ОСОБА_4 сум до дня фактичного розрахунку у розмірі 2 341,41 грн.

Стягнуто з комунального закладу «Обласний організаційно-методичний центр культури і мистецтва» на користь ОСОБА_4 витрати на правову допомогу в розмірі 1 120,00 грн.

Стягнуто з комунального закладу «Обласний організаційно-методичний центр культури і мистецтва» на користь держави судовий збір в розмірі 704,00 грн.

В іншій частині рішення Київського районного суду м. Харкова від 14 липня 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі та виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу та скасував судове рішення в частині відмови у виплаті середнього заробітку за весь час затримки сплати належних сум до дня фактичного розрахунку, виходячи з того, що у день звільнення відповідачем позивачу не було виплачено всі належні до виплати суми.

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2018 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, зокрема статті 43-1 КЗпП України, статті 43 Конституції України, та порушення норм процесуального права, а саме: статті 212 ЦПК України, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови їй у задоволенні позовних вимог.

Скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки, не застосували до спірних правовідносин норми статті 32, пункту 6 частини третьої статті 36 КЗпП України, у зв'язку з чим дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для поновлення її на роботі та виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються лише в частині вирішення позовних вимог про поновлення на роботі та виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в іншій частині судові рішення не оскаржуються, тому в касаційному порядку не переглядається (частина перша статті 400 ЦПК України).

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справу № 640/569/17 передано до Касаційного цивільного суду.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Звільнення сумісників у зв'язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, провадиться відповідно до статті 7 КЗпП України, яка встановлює, що для деяких категорій працівників за певних умов можуть застосовуватися додаткові, крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу, підстави для припинення трудового договору.

Робота за сумісництвом регламентується постановою Кабінету Міністрів України від 03 квітня 1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» та Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженим спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, яким визначені додаткові підстави для звільнення з роботи за сумісництвом.

Пунктом 8 цього положення передбачено, що звільнення з роботи за сумісництвом проводиться, зокрема, з підстав, передбачених законодавством, а також у разі прийняття працівника, який не є сумісником.

Ці нормативно-правові акти регулюють питання роботи на умовах сумісництва в установах, організаціях, що фінансуються з бюджетів усіх рівнів, отже, їх дія поширюється на комунальні заклади, утворені органом місцевого самоврядування, та комунальні установи, організації, що фінансуються з бюджету.

Статтею 43-1 КЗпП України передбачено, що розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди органу первинної профспілкової організації допускається у випадку звільнення з суміщувальної роботи у зв'язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, а також у зв'язку з обмеженням на роботу за сумісництвом, передбаченим законодавством.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого в цій частині погодився й апеляційний суд, на підставі поданих сторонами доказів, які належним чином оцінені (стаття 212 ЦПК України у редакції, чинній на момент процесуальної дії), встановивши, що ОСОБА_4 працювала у комунальному закладі «Обласний організаційно-методичний центр культури і мистецтва» за сумісництвом на посаді провідного юрисконсульта юридично-кадрового відділу та з прийняттям на цю посаду іншого працівника, який не є сумісником, а буде працювати на постійній основі, дійшли обґрунтованого висновку про те, що при звільненні позивачки відповідно до статті 43-1 КЗпП України відповідачем дотримано вимоги чинного трудового законодавства, а тому відсутні підстави для поновлення її на роботі.

Вимогу про зміну формулювання причин звільнення вона не заявила.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_4 про те, що на її посаду прийнято іншого працівника на неповний робочий день, колегія суддів відхиляє, оскільки визначення неповного робочого дня при прийнятті такої особи на роботу не свідчить про те, що вона є сумісником та не є правовою підставою для визнання наказу про звільнення незаконним.

Статтею 56 КЗпП України передбачено, що за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень.

Таким чином, особа була прийнята на посаду за основним місцем роботи, а не за сумісництвом, встановлення неповного робочого дня при прийнятті особи на роботу є правом власника або уповноваженого ним органу та не може вважатися порушенням умов та процедури звільнення позивача як сумісника.

Вимоги щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розумінні статті 235 КЗпП України є похідними від позовних вимог про визнання наказу про звільнення незаконним та поновлення на роботі, у зв'язку з чим правильним є висновок судів про відмову у їх задоволенні.

Інші аргументи касаційної скарги також не дають підстав для висновку, що судові рішення в оскарженій частині постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

За правилами статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги та залишення без змін рішення Київського районного суду міста Харкова від 14 липня 2017 року та рішення апеляційного суду Харківської області від 31 жовтня 2017 року в оскарженій частині, оскільки судові рішення є законними та обґрунтованими.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду міста Харкова від 14 липня 2017 року та рішення апеляційного суду Харківської області від 31 жовтня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_4 до комунального закладу «Обласний організаційно-методичний центр культури і мистецтва» про визнання незаконним наказу, поновлення на роботі, виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді В. І. Журавель

Н. О. Антоненко

В.І. Крат