Історія справи

Постанова КЦС ВП від 18.05.2023 року у справі №753/8333/20
Постанова КЦС ВП від 18.05.2023 року у справі №753/8333/20

Постанова

Іменем України

18 травня 2023 року

м. Київ

справа № 753/8333/20

провадження № 61-9181св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 серпня 2021 року у складі судді Кравченка М. В. та постанову Київського апеляційного суду від 21 липня 2022 року у складі колегії суддів: Ящук Т. І., Махлай Л. Д., Немировської О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів.

Позовна заява обґрунтована тим, що 30 листопада 2013 року згідно з договором про завдаток ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 43 000,00 дол. США, так як вказана сума слугувала початку укладення основної угоди - договору купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 . Після отримання вказаної суми валютних коштів в якості завдатку, яка дорівнює за своєю еквівалентністю одному мільйону сто п`ятдесят одній тисячі гривень, «продавець» відповідач ОСОБА_2 зобов`язався укласти договір купівлі-продажу майна протягом обумовленого строку.

Укладення договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки за домовленістю сторін мало відбутися 26 грудня 2013 року, але з вини відповідача не відбулось, кошти відповідач не повернув, мотивуючи тим, що кошти він витратив на власні потреби, але дав обіцянку, що поверне кошти протягом одного року. Відповідач фактично змусив позивача пристати на його умови укладання іншої угоди - договору дарування і вона вимушена була погодитись, розуміючи, що завдаток в сумі 43 000,00 дол. США може взагалі втратити. Вказану угоду з її боку супроводжував адвокат, який залишив у своєму розпорядженні оригінал договору про завдаток і він в нього знаходився до 13 травня 2020 року. Саме вказана подія унеможливила своєчасно, а саме протягом визначеного законодавством терміну звернутись за судовим захистом.

В цьому випадку, беручи до уваги поважність причини, яка знаходиться в причинно-наслідковому зв`язку зі спливом позовної давності, мають місце підстави вважати, що відлік порушення прав позивача розпочався саме з 13 травня 2020 року, тобто з моменту отримання оригіналу договору завдатку від 30 листопада 2013 року та можливості звернутися до суду.

Водночас починаючи з 2014 року позивач неодноразово зверталась до суду з позовами про визнання договору дарування договором купівлі-продажу, але за браком доказів суди відмовляли в позовних вимогах. На даний час, маючи неспростовний доказ, а саме договір про завдаток від 30 листопада 2013 року, виникли вагомі підстави отримати повноцінний судовий захист.

26 грудня 2013 року о 10 год 30 хв, після укладання договору про завдаток від 30 листопада 2013 року, в силу обставин, а саме можливої втрати валютних коштів, позивач погодилась отримати в дар від громадянина ОСОБА_2 дачний будинок АДРЕСА_1 за умовою, що ОСОБА_2 поверне їй 43 000,00 дол. США, які ним були отримані в процесі укладання договору про завдаток. Тобто, її волевиявлення не було добровільним, хоча угода була нотаріально посвідчена приватним нотаріусом Краснодембським О. А., а в подальшому ОСОБА_2 отримав від неї ще 40 000,00 дол. США, про що він написав розписку в простій письмовій формі.

Згідно з чинним законодавством, вказана цивільно-правова угода (договір дарування) є безоплатною, але події, які відбулись 30 листопада 2013 року та 26 грудня 2013 року, свідчать про укладання угоди матеріального характеру. Нотаріус, завідомо знаючи про підміну угод, прийняв участь в укладанні договору дарування, а після підписання «дарчої», нотаріально посвідчив укладений між ОСОБА_2 і нею - обдарованою, договір позики, який фактично забезпечував передачу дачного будинку в її власність, тобто вона під тиском укладання договору дарування, а не договору купівлі-продажу, отримала будинок у власність, який в подальшому втратила в березні 2019 року. В процесі укладання договору дарування, а потім укладання договору позики, вона ніяких коштів від відповідача ОСОБА_2 не отримувала, а останній не повернув їй отриману суму завдатку в розмірі 43 000,00 дол. США, які він зобов`язався повернути протягом одного року.

Тобто, відповідач перед укладанням безоплатної угоди договору дарування, спочатку зобов`язаний був повернути 43 000,00 дол. США, які він отримав від неї за договором про завдаток. В подальшому він отримав ще 80 000,00 дол. США.

10 квітня 2016 року позивач разом зі своїм чоловіком намагалась змінити статус вказаного подарованого їй будинку, але в процесі виконання обов`язкових дій цивільно-правового характеру не змогла належним чином оформити будинок з причини, яка від неї не залежала.

Всі вимоги, які пов`язані з відчуженням будинку на її користь, виконані позивачем в повному обсязі, про що повідомив відповідач під час проведення слідчої дії 17 березня 2020 року, а саме спільного допиту за участю свідка ОСОБА_2 та потерпілого ОСОБА_4 .

В тексті договору про завдаток від 30 листопада 2013 року вказані наступні зобов`язання сторін в силу вимог норм діючого законодавства: договір про завдаток від 30 листопада 2013 року охоплює права обов`язки сторін щодо можливості укладання основного договору - договору купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 , та земельної ділянки. Сторони дійшли згоди в тому, що для забезпечення укладання договору купівлі-продажу вказаної земельної ділянки та будинку, передбачена передоплата 43 000,00 дол. США, яка має статус завдатку. У випадку безпідставної відмови завдаткодержателя ОСОБА_2 від виконання своїх зобов`язань за договором купівлі-продажу вказаної земельної ділянки, останній повинен повернути завдаток завдаткодавцю подвійну суму передплати протягом 14 діб з моменту відмови від договору. Тобто, відповідач мав можливість повернути позивачу валютні кошти в сумі 43 000,00 дол. США 14 грудня 2013 року, але не повернув, та згідно з частиною другою статті 571 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) відповідач ОСОБА_2 зобов`язаний повернути їй подвійну суму завдатку - 86 000,00 дол. США.

З огляду на викладене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з ОСОБА_2 кошти, отримані за договором про завдаток на суму 86 000,00 дол. США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) на час звернення з позовом становило 2 302 000,00 грн.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 17 серпня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що внесення завдатку як способу забезпечення виконання зобов`язання може мати місце лише в разі наявності зобов`язання, яке повинно було виникати на підставі договору купівлі-продажу. Враховуючи, що договори купівлі-продажу садового будинку та земельної ділянки між сторонами за формою і змістом, встановленими цивільним законодавством, укладено не було, тому кошти, зазначені в договорі про завдаток за своєю правовою природою не є завдатком, отже не підлягають поверненню в подвійному розмірі.

Також суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги не ґрунтуються на зібраних по справі і досліджених судом письмових доказах, не узгоджуються із чинним законодавством України, позивач не довів належними і допустимими доказами позовні вимоги, тому достатніх правових і фактичних підстав для задоволення позову немає.

Постановою Київського апеляційного суду від 21 липня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 залишено без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 серпня 2021 року - без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив із того, що вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне та обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції є безпідставними, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні суду.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У вересні 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 серпня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 липня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, якимпозовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Як підставу касаційного оскарження представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм права, зокрема без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 23 липня 2018 року у справі № 461/5297/16-ц, від 17 червня 2021 року у справі № 711/5065/15-ц, від 25 березня 2020 року у справі № 537/4259/15-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 761/41071/19; постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц; постановах Верховного Суду України від 25 вересня 2012 року у справі № 6-82цс13, від 13 лютого 2013 року у справі № 6-176цс12 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також, заявник посилається на порушення судами норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема на пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- проігнорували, що сам зміст договору від 30 листопада 2013 року підтверджує факт передачі відповідачу грошових коштів у розмірі 43 000,00 дол. США у момент укладення цього договору;

- не врахували, що заява відповідача про застосування позовної давності за своєю суттю є визнанням відповідачем підставності позовних вимог, та підтверджує обставину отримання відповідачем 43 000,00 дол. США та обставину дійсної домовленості позивача і відповідача про те, що ця сума за своєю правовою природою є завдатком;

- не звернули увагу на те, що оскільки договір купівлі-продажу між сторонами у справі укладено не було, а сторони лише домовилися укласти такий договір у майбутньому, то передана позивачем відповідачу грошової сума у розмірі 43 000,00 дол. США є авансом, який підлягає поверненню позивачу;

- не встановили фактичні обставини спору, в порушення принципу «суд знає закони» не застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносин.

У грудні 2022 року від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 до Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , в якому заявник, посилаючись на необґрунтованість доводів касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Крім того, у вказаному відзиві представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 просить Верховний Суд стягнути зОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції, а також до нього додає попередній (орієнтовний) розрахунок таких витрат на суму 15 500,00 грн.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 20 вересня 2022 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 серпня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 липня 2022 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 24 жовтня 2022 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 з підстав визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Обухівського районного суду Київської області матеріали цивільної справи № 753/8333/20; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У листопаді 2022 року матеріали справи № 753/8333/20 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 30 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у простій письмовій формі укладено договір про завдаток.

За умовами вказаного договору сторони дійшли згоди в тому, що для забезпечення укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки передбачена передоплата у розмірі 43 000,00 дол. США, яка має статус завдатку. У випадку безпідставної відмови завдаткодержателя ( ОСОБА_2 ) від виконання своїх зобов`язань за договором купівлі-продажу земельної ділянки він повинен повернути завдаткодавцю ( ОСОБА_1 ) подвійну суму завдатку.

26 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування садового будинку, відповідно до якого ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_1 прийняла у дар належний ОСОБА_2 на праві приватної власності садовий будинок АДРЕСА_1 , що розташований на земельній ділянці площею 0,0555 га, кадастровий номер 3223188400:03:004:0183. Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А., зареєстровано в реєстрі за № 690.

Також 26 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування земельної ділянки, відповідно до якого ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_1 прийняла у дар належну ОСОБА_2 на праві приватної власності земельну ділянку площею 0,0555 га, кадастровий номер 3223188400:03:004:0183, яка розташована за адресою: Халеп`янська сільська рада Обухівського району Київської області, з цільовим призначенням для ведення садівництва. Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А., зареєстровано в реєстрі за № 689.

Крім того, у цей день позивачка ОСОБА_1 взяла в борг у відповідача ОСОБА_2 кошти в розмірі 30 000,00 дол. США, про що ОСОБА_1 власноруч була написана розписка, а також 246 000,00 грн, про що було укладено нотаріально завірений договір позики. Свої боргові зобов`язання позивач не виконала.

22 жовтня 2015 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Краснодембський О. А. вчинив виконавчий напис № 316, яким стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики від 26 грудня 2013 року в сумі 398 372,00 грн. Виконавчий напис зареєстровано в реєстрі за № 316

Водночас судами встановлено, що рішенням Обухівським районним судом Київської області 02 серпня 2016 року у справі № 372/1230/16-ц частково задоволено позов ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Краснодембського Олександра Адамовича, відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції, третя особа - ОСОБА_2 , про зняття арешту з майна. Скасовано виконавчий напис від 22 грудня 2015 року № 316 виданий приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Краснодембським О. А. про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суми боргу в розмірі 398 372,00 грн. Визнано незаконними та скасовано постанову державного виконавця Зеленевич О. В. про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 01 грудня 2015 року серії ВП № НОМЕР_1. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 08 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, а рішення Обухівського районного суду Київської області 02 серпня 2016 року у справі № 372/1230/16-ц скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 15 червня 2017 року у справі № 372/332/17-ц задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу та відсотків за користування позикою за договором позики, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Київської області від 07 червня 2018 року та постановою Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу, 3 % річних та відсотки за користування позикою у розмірі 1 743 312,93 грн.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області у справі № 753/23624/17 відмовлено задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Краснодемського О. А., приватного виконавця Трофименко М. М. про визнання удаваними договорів дарування дачного будинку та земельної ділянки в СТ «Струмок» на території Халеп`янської сільської ради від 26 грудня 2013 року, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А., укладених між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 24 жовтня 2019 року у справі № 372/2238/17 задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Краснодембський О.А., Обухівський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном. Виключено з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відомості про арешт майна садового будинку АДРЕСА_1 », та відомості про арешт земельної ділянки площею 0,0555, що розташована на території Халеп`янської сільської ради Обухівського району Київської області, кадастровий номер 3223188400:03:004:0183, для ведення садівництва, які на праві власності належать ОСОБА_1 , накладеного постановою старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Зеленевич О. В. про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 01 грудня 2015 року.

Постановою Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 24 жовтня 2019 року у справі № 372/2238/17 скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 15 грудня 2021 року заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 24 жовтня 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року у справі № 372/2238/17 скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Визнано виконавчий напис від 22 жовтня 2015 року, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А., зареєстрований у реєстрі за № 316, яким стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 398 372,00 грн, таким, що не підлягає виконанню. У іншій частині позову відмовлено.

Відповідно до змісту зазначених рішень, обґрунтовуючи позовні вимоги щодо визнання договорів дарування удаваними, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, а також звертаючись із апеляційними та касаційними скаргами на рішення суду про стягнення боргу за договором позики, на рішення суду про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, позивач ОСОБА_1 викладала обставини щодо попередніх домовленостей сторін про можливість укладення договорів купівлі-продажу, однак фактичного укладення між сторонами договорів дарування нерухомого майна, обставини щодо укладення договору позики на суму 246 000,00 грн та щодо повернення нею ОСОБА_2 40 000,00 дол. США.

Разом з тим, відповідно до змісту вищевказаних судових рішень, звертаючись до суду з позовними заявами, апеляційними та касаційними скаргами, надаючи пояснення по суті справ протягом 2016 - 2020 років, викладаючи фактичні обставини щодо взаємовідносин сторін, пов`язаних із набуттям ОСОБА_1 у власність земельної ділянки та садового будинку, позивач ОСОБА_1 не зазначала про наявність такого факту як передача нею завдатку ОСОБА_2 , з метою майбутнього укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки та будинку, у розмірі 43 000 дол. США.

Правове обґрунтування

Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 546 ЦПК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.

Відповідно до статті 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов`язання.

Згідно із частинами першої, третьою статті 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі. Зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

Відповідно до статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У разі недотримання сторонами вимог законодавства про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним відповідно до частини 1 статті 220 ЦК України.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Розглядаючи справу, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що оскільки сам зміст договору завдатку від 30 листопада 2013 року не підтверджує факт передачі ОСОБА_1 та отримання ОСОБА_2 суми у розмірі у розмірі 43 000,00 дол. США, позивач не надав жодних інших доказів на підтвердження вказаного факту, відповідач не визнав такий факт, то відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.

Посилання у касаційній скарзі на те, що заява відповідача про застосування позовної давності за своєю суттю є визнанням відповідачем підставності позовних вимог, підтверджує обставину отримання відповідачем 43 000,00 дол. США та обставину дійсної домовленості позивача і відповідача про те, що ця сума за своєю правовою природою є завдатком, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони зводяться то суб`єктивного тлумачення заявником чинних норм цивільного законодавства України.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Аналіз вказаних положень закону свідчить про те, що заява відповідача про застосування позовної давності є самостійним визначеним законом правом відповідача, яке він може реалізувати з метою повідомлення суду про порушення позивачем встановленого законом строку для подачі позовної заяви до суду та захисту власних прав і інтересів. Така заява не свідчить про підтвердження відповідачем тих, чи інших обставин на які посилається позивач та не є визнанням позову (його підставності), у розумінні частини першої статті 206 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги про те, що сам зміст договору від 30 листопада 2013 року підтверджує факт передачі відповідачу грошових коштів у розмірі 43 000,00 дол. США у момент укладення цього договору, Верховний Суд також відхиляє, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції.

Крім того, суди попередніх інстанцій у цій справі правильно встановили, що зміст договору завдатку, яким «для забезпечення укладення договору купівлі-продажу вказаної земельної ділянки передбачена передоплата в розмірі 43 000 дол. США» - не свідчить про передачу грошових коштів ОСОБА_1 та отримання цих коштів ОСОБА_2 .

Аргументи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 23 липня 2018 року у справі № 461/5297/16-ц, від 17 червня 2021 року у справі № 711/5065/15-ц, та постановах Верховного Суду України від 25 вересня 2012 року у справі № 6-82цс13, від 13 лютого 2013 року у справі № 6-176цс12, є безпідставними з огляду на таке.

У вказаних постановах Верховного Суду та Верховного Суду України суди касаційної інстанції вважали доведеним факт передачі коштів позивачем відповідачу у рахунок майбутніх платежів за придбання майна.

Натомість у справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що позивач не надав жодних доказів на підтвердження факту передачі відповідачу коштів у рахунок майбутніх платежів за придбання майна та відмовили у задоволенні позову саме з цих підстав.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Отже, наведених заявником постановах суду касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справ та відсутні достатньо спільні риси між спірними правовідносинами, а тому доводи заявника про не врахування висновків судів касаційної інстанції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах є безпідставними.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц та постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 537/4259/15-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 761/41071/19, є необґрунтованими з огляду на те, що висновки, наведені у вказаних постановах суду касаційної інстанції та на які посилається заявник у касаційній скарзі, не суперечать висновкам, наведеним в оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій.

Судами попередніх інстанцій у цій справі всебічно встановлено обставини справи, здійснено належну перевірку доводів сторін та з урахуванням принципу «суд знає закони» надано правильну правову кваліфікацію відносинам сторін спору.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 серпня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 липня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак