Історія справи

Постанова

Іменем України

17 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 521/17805/16-ц

провадження № 61-29854св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі:

головуючого - Висоцької В. С. (суддя - доповідач),

суддів: Лесько А. О., Пророка В. В., Сімоненко В. М., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Одеської області від 11 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Кравця Ю. І., Журавльова О. Г., Комлевої О. С.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2), підстави та вимоги якого уточнив під час розгляду справи та просив визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 та зняти його з реєстраційного обліку за вказаною адресою на підставі статей 317, 319, 391, 405 ЦК України.

Позовна заява мотивована тим, що позивач ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1, у якому зареєстрований, має статус особи з інвалідністю 1 групи. Відповідач ОСОБА_2 є племінником позивача. У належному позивачу будинку зареєстровані, але з 1982 року не проживають, дружина брата -

ОСОБА_3 та його племінник - ОСОБА_2 фактично проживають у власному будинку АДРЕСА_1.

Позивач, посилається на те, що змушений нести витрати по оплаті комунальних послуг за відповідача, який не проживає у будинку. Реєстрація відповідача у належному позивачу будинку не дозволяє позивачу розпорядитися ним на власний розсуд та значно обмежує його законні права.

Рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 21 червня 2017 року у складі судді Мазун І. А. у задоволені позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач не є членом сім'ї позивача, спільно з власником спірного житлового будинку не проживав, спільним побутом не був пов'язаний, спільного господарства вони не вели, у зв'язку з чим частина друга статті 405 ЦК України, на яку посилається позивач, як на підставу своїх позовних вимог, в даному випадку застосуванню не підлягає.

Крім того, позивач є власником спірного будинку з 24 вересня 2016 року, а вже 21 жовтня 2016 року, тобто майже через місяць після оформлення свого права власності на будинок АДРЕСА_1, звернувся до суду із вказаним позовом, що суперечить положенням вказаної статті.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 11 жовтня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково.

Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що права позивача підлягають захисту на підставі статтею 391 ЦК України, а тому вимоги про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірним будинком, підлягають задоволенню.

Згідно висновків апеляційного суду, місцевий суд дійшов правильного висновку, що частина друга статті 405 ЦК України при вирішенні зазначеного позову застосуванню не підлягає, разом із тим суд першої інстанції не звернув уваги на те, що позивач у своєму позові, як на підставу для його задоволення, також посилався на статтю 391 ЦК України, яка підлягає застосуванню.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, відповідач ОСОБА_2, просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував той факт, що заявник має право на ? частину спірного будинку, про що в подальшому буде звертатись до суду з позовом про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності позивача на цей будинок. Вважає, що позивач набув право власності на будинок неправомірно, оскільки він згоди на оформлення права власності не надавав та також мав право на оформлення будинку на свої ім'я.

Касаційна скарга також містить посилання на те, що апеляційний суд не врахував ту обставину, що позивач став власником спірного будинку лише з 24 вересня 2016 року, а вже 21 жовтня 2016 року, тобто майже через місяць, після оформлення права власності на будинок, що не відповідає частині другій статті 405 ЦК України.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, справу витребувано із суду першої інстанції.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року

№ 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального

кодексу України Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення

змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Позивач не скористався правом на подання до суду відзиву на касаційну скаргу, письмових заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направив.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Суд установив, що з 24 вересня 2016 року ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 загальною площею 45,7 кв. м, житловою площею 30,1 кв. м з господарськими спорудами.

Право власності позивача у встановленому законом порядку не оспорювалось.

Відповідач є зареєстрованим у вказаному житловому будинку, разом із тим не проживає у ньому з 1983 року, а мешкає у будинку АДРЕСА_1 якій належить його матері - ОСОБА_3

Аргументуючи уточнену позовну заяву, ОСОБА_1 вказував, що реєстрація відповідача у належному позивачу будинку є порушенням прав власника та положень Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в України». Посилаючись на положення статтей 317, 319, 391, 405 ЦК України, просив визнати ОСОБА_2 таким, що втрати право користування спірним будинком.

Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про те, що норма частини другої статті 405 ЦК України, на яку посилається позивач, як на підставу своїх позовних вимог, застосуванню не підлягає, оскільки встановлено, що відповідач не є членом сім'ї позивача, спільно з власником спірного житлового будинку не проживав, спільним побутом не був пов'язаний, спільного господарства вони не вели. Звернення з даним позовом майже через місяць після оформлення свого права власності на будинок, суперечить положенням вказаної статті.

Апеляційний суд дійшов висновку, що заявлений позов підлягає задоволенню в порядку статті 391 ЦК України.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення, будинку або квартири, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Проте зазначена норма не передбачає можливості визнавати особу такою, що втратила право на житлову площу.

Вимоги про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном ОСОБА_1 не заявляв.

Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України слід дійти до висновку що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статті 405 ЦК України регулює взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно зі статтею 119 ЦПК України в редакції, яка діяла на момент розгляду справи місцевим та апеляційним судом, підставами позову, які відповідно до статей 10, 31 ЦПК України в редакції, яка діяла на момент розгляду справи місцевим та апеляційним судом, є обставини, якими позивач обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону. Тому в разі посилання позивача не на ту норму закону, суд уточнює підстави позову й застосовує норму закону, яка їм відповідає, незалежно від згоди на це позивача.

У порушення вимог процесуального закону, місцевий суд належним чином не з'ясував підстави позову, що призвело до того, що при однакових фактичних обставинах справи, суд першої інстанції та апеляційний суд по різному вирішили спір.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, тому справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, коли суд не дослідив зібрані у справі докази.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 21 червня 2017 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 11 жовтня

2017 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

В. В.Пророк

В. М. Сімоненко

І. М.Фаловська