Постанова

Іменем України

16 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 541/2069/19

провадження № 61-17163св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Усика Г. І.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Скворцова Любов Вікторівна, на постанову Полтавського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Одринської Т. В., Панченка О. О., Пікуля В. П.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про визнання свідоцтва про право власності на 1/2 частки у праві на житловий будинок недійсним.

На обґрунтування позову посилалася на таке.

Вона ( ОСОБА_1 , дошлюбне прізвище - ОСОБА_4 ) є спадкоємицею за заповітом майна після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 .

Заповіт посвідчено державним нотаріусом Другої Миргородської державної нотаріальної контори Смагою Л. М. 10 березня 2005 року.

Спадкодавиці на праві особистої приватної власності належав житловий будинок з господарськими будівлями, розташований на АДРЕСА_1 .

У встановлений законом шестимісячний строк вона (позивачка) прийняла спадщину шляхом подання до нотаріуса заяви про це.

З повідомлення приватного нотаріуса Миргородського міськрайонного нотаріального округа від 16 березня 2018 року за вих. № 63/02-14 їй стало відомо, що 16 березня 2018 року на підставі заяви ОСОБА_6 , йому, як чоловіку спадкодавці, було видано свідоцтво про право власності на 1/2 частки у праві на спірний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами як частину спільного майна подружжя.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 помер, спадкоємцем після його смерті є його дружина ОСОБА_2 .

Житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_1 , належав на праві особистої приватної власності ОСОБА_5 , тому підстав для видачі ОСОБА_6 свідоцтва про право власності на 1/2 частки у праві на будинок АДРЕСА_1 нотаріус не мав.

З урахуванням викладеного просила визнати недійсним свідоцтво про право власності на 1/2 частки у праві на житловий будинок АДРЕСА_1 , видане 16 березня 2018 року на ім`я ОСОБА_6 .

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Шишацького районного суду Полтавської області від 25 травня 2021 року позов задоволено.

Визнано недійсним свідоцтво про право власності від 16 березня 2018 року, видане приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу Полтавської області на ім`я ОСОБА_6 , на 1/2 частки у праві спільної сумісної власності на майно, набуте подружжям за час шлюбу, яке в цілому складається з житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташований у АДРЕСА_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що спірний житловий будинок з господарськими спорудами не був спільною власністю подружжя ОСОБА_7 , а був особистою приватною власністю спадкодавця ОСОБА_8 . Підстав для видачі нотаріусом свідоцтва про право власності на 1/2 частки у праві спільної сумісної власності на майно, набуте подружжям за час шлюбу, не було.

Крім того, ОСОБА_6 04 вересня 2015 року надав приватному нотаріусу Миргородського міського нотаріального округу Полтавської області Гриб Ю. М. заяву про відмову від обов`язкової частки у спадщині померлої дружини, як непрацездатний пенсіонер за віком. Жодних дій щодо відкликання поданої заяви ОСОБА_6 не вчиняв.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року рішення Шишацького районного суду Полтавської області 25 травня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у позові відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, щоОСОБА_1 не прийняла спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством, висновки суду першої інстанції про те, що її права як спадкоємиці порушені оскаржуваним свідоцтвом, є передчасними.

Суд визнав встановленим, що 13 листопада 2015 року позивачка направила приватному нотаріусу Миргородського міськрайонного нотаріального округу Полтавської області Гриб Ю. М. заяву про прийняття спадщини, проте приватний нотаріус листом від 13 листопада 2015 року за вих. № 216/02-14 повідомила ОСОБА_1 про необхідність надіслати на адресу нотаріуса оформлену належним чином заяву або ж особисто прибути з паспортом до нотаріуса для подачі такої заяви особисто.

Зазначені нотаріусом недоліки ОСОБА_1 не усунула, зокрема не надала належним чином оформлену заяву про прийняття спадщини, дії нотаріуса вона не оскаржила, отже, позивачка є такою, що не прийняла спадщини.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Скворцова Л. В., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

На обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу відповідно до частин першої-третьої статті 368 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в порядку спрощеного позовного провадження, незважаючи на те, що справа стосується правовідносин щодо спадкування, а тому підлягала розгляду в порядку загального позовного провадження.

У постанові суду апеляційної інстанції не вказано на докази (чеки, квитанція) належного відправлення та вручення позивачці листа приватного нотаріуса Гриб Ю. М від 13 листопада 2015 року за вихідним номером 216-02-14 у відповідь на заяву позивачки про прийняття спадщини, тобто суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимого та недостовірного доказу.

Постанова суду апеляційної інстанції є невмотивованою, суд не зазначив, чому він не погодився з висновками суду першої інстанції про наявність доказів щодо прийняття нею спадщини, неправильно застосував норми матеріального права: Закон України «Про нотаріат», Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, від 05 жовтня 1961 року (далі - Гаазька конвенція), нормативних актів, які регулюють правила проставлення апостиля на офіційних документах.

Судові рішення оскаржуються з підстав:

неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 911/3142/19, від 18 липня 2018 року у справі № 752/824/17, від 27 лютого 2019 року у справі № 752/398/18-ц, від 08 серпня 2019 року у справі № 816/4446/15; Верховного Суду України від 28 серпня 2021 року у справі № 308/6915/21;

розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження;

встановлення обставин справи, що мають суттєве значення на підстав недопустимих доказів.

У січні 2022 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 , у якому відповідачка просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанцій - без змін.

На обґрунтування відзиву посилається на те, що предметом позову у цій справі є свідоцтво про право власності на частку у праві власності у спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя, яке видавалося нотаріусом в порядку пункту 4 частини першої статті 34, статті 71 Закону України «Про нотаріат». Таким чином, має місце спір не щодо спадкування.

Посилання в касаційній скарзі на пункт 17 Правил проставлення апостиля на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, безпідставне, оскільки вони регулюють порядок проставлення спеціального штампа «Apostille» на офіційних документах, які були складені на території України (пункт 1 цих Правил). Заява про прийняття спадщини від 09 листопада 2015 року складалась за межами України та оформлялася нотаріусом США.

Позивачка обрала неефективний спосіб захисту в розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), оскільки задоволення позовних вимог навіть в повному обсязі не відновило можливих порушених прав, оскільки в силу положень статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» виключно судом вирішується питання про припинення права власності та скасування її державної реєстрації.

Вважає, що висновки Верховного Суду, на які посилається заявниця, є нерелевантними.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Скворцова Л. В., на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пунктів 2, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Суди встановили, що на підставі рішення виконкому Миргородської міської ради депутатів трудящихся від 01 листопада 1977 року № 865 спадкодавець ОСОБА_8 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_9 ) отримала в безстрокове користування земельну ділянку, загальною площею 500 кв. м, для будівництва індивідуального житлового будинку, на праві особистої власності за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 24-25).

Згідно з актом про закінчення будівництва і введення в експлуатацію індивідуального будинковолодіння від 31 серпня 1982 року будівництво було повністю закінчено у 1980 році, а рішення про його узаконення прийнято 21 липня 1982 року за № 483 (т. 1, а. с. 22-23).

01 березня 1983 року ОСОБА_6 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб (т. 2, а. с. 75).

Відповідно до договору міни від 19 січня 1998 року, посвідченого державним нотаріусом Першої миргородської державної нотаріальної контори Наконечною Н. П., ОСОБА_8 обміняла належний їй на праві особистої власності житловий будинок, що розташований на АДРЕСА_3 , що в цілому складається з: житлового будинку загальною житловою площею 59,7 кв. м, сараю, погреба, вбиральні, на житловий будинок з надвірними побудовами, що розташований на АДРЕСА_1 , який в цілому складається з: житлового будинку загальною площею 54,2 кв. м, сараю - гаража, який належав на праві особистої власності ОСОБА_10 (т. 1, а. с. 26, т. 2, а. с. 77-78).

Нотаріус ОСОБА_11 зазначала, що при посвідченні договору міни від 19 січня 1998 року за реєстром 1 - 177 між ОСОБА_10 та ОСОБА_8 нею як нотаріусом Першої миргородської державної нотаріальної контори в тексті договору в другому абзаці в кінці тексту була допущена помилка в даті посвідчення договору про надання в безстрокове користування земельної ділянки, де помилково зазначено 24 листопада 1997 року замість 24 листопада 1977 року (т. 2, а. с. 157).

10 березня 2005 року ОСОБА_8 на випадок своєї смерті склала заповіт, посвідчений державним нотаріусом Другої Миргородської державної нотаріальної контори Смагою Л. М., яким все належне їй майно заповіла ОСОБА_12 (т. 2, а. с. 69).

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_8 . Після її смерті відкрилась спадщина на належне їй майно та майнові права.

Згідно зі свідоцтвом про переміну імені від 09 жовтня 2015 року, виданим Окружним судом штата Орегон у справі № Р1509049, відповідно до рішення про зміну імені повнолітньої людини ОСОБА_12 змінила прізвище на ОСОБА_1 (т. 2, а. с. 66).

13 листопада 2015 року ОСОБА_14 направила приватному нотаріусу Миргородського міськрайонного нотаріального округу Полтавської області Гриб Ю. М. заяву про прийняття спадщини (т. 2, а. с. 63).

Як випливає з матеріалів спадкової справи № 14-2015 щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 , її чоловік ОСОБА_6 04 вересня 2015 року надав приватному нотаріусу Миргородського міського нотаріального округу Полтавської області Гриб Ю. М. заяву про відмову від обов`язкової частки в спадщині померлої дружини, як непрацездатний пенсіонер за віком (т. 2, а. с. 53). Будь-яких дій щодо відкликання поданої заяви ОСОБА_6 не вчиняв.

З повідомлення приватного нотаріуса Миргородського міськрайонного нотаріального округа від 16 березня 2018 року за вих. № 63/02-14 ОСОБА_1 стало відомо, що 16 березня 2018 року на підставі заяви ОСОБА_6 йому, як чоловіку спадкодавця, було видано свідоцтво про право власності на 1/2 частки у праві на житловий будинок з господарськими будівлями, розташований на АДРЕСА_1 , як частину спільного майна подружжя (т. 1, а. с.19).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Враховуючи, що спірна нерухомість була придбана до 01 січня 2004 року, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР) та Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України).

Відповідно до статті 86 ЦК Української РСР право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Усі форми власності є рівноправними.

Згідно зі статтею 100 КпШС України в особистій власності громадян можуть бути предмети вжитку, особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження.

Відповідно до статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Згідно з частиною першою статті 13 Закону України «Про власність» (у редакції, чинній на час укладення договору міни) об`єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім`ю України (стаття 16 Закону України «Про власність»).

З урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що станом на час укладення шлюбу спадкодавець ОСОБА_8 вже мала на праві особистої приватної власності будинок з господарськими спорудами, що розташований на АДРЕСА_2 , а тому житловий будинок АДРЕСА_1 з господарськими спорудами, який набутий ОСОБА_8 на підставі договору міни, був її особистою приватною власністю, а не спільною власністю подружжя ОСОБА_7 .

Відповідно до статей 1216 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з частинами першою та третьою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Подання заяви про прийняття спадщини є дією, яку повинен вчинити спадкоємець, який бажає прийняти спадщину тоді, коли такий спадкоємець не проживав на час відкриття спадщини постійно зі спадкодавцем. Відповідно, пропустити строк на прийняття спадщини може спадкоємець, який постійно не проживав на час відкриття спадщини зі спадкодавцем.

Заяви про прийняття спадщини або відмову від її прийняття подаються спадкоємцем особисто нотаріусу за місцем відкриття спадщини у письмовій формі.

З наявної у справі копії спадкової справи відомо, що позивачка 13 листопада 2015 року подала приватному нотаріусу Гриб Ю. М. нотаріально посвідчену заяву про прийняття спадщини, її підпис засвідчено, подано також апостиль, яким засвідчено справжність підпису та компетенцію особи, яка підписала офіційний документ (а. с. 62-68).

Згідно із Гаазькою конвенцією зазначений документ є чинними в усіх країнах-учасницях конвенції.

Учасниками Гаазької конвенції є як Україна, так і Сполучені Штати Америки, на території яких відповідними компетентними органами посвідчено заяву позивачки про прийняття спадщини та вчинено апостиль.

Отже, необхідно дійти висновку, що ОСОБА_1 в установлений законом шестимісячний термін прийняла спадщину, надіславши 13 листопада 2015 року приватному нотаріусу Миргородського міськрайонного нотаріального округу Полтавської області Гриб Ю. М. заяву про прийняття спадщини (т. 2, а. с. 63).

Невчинення подальших дій приватним нотаріусом, як і дій ОСОБА_1 з оформлення спадщини не свідчить про неприйняття позивачкою спадщини.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 911/3142/19, від 18 липня 2018 року у справі № 752/824/17, від 27 лютого 2019 року у справі № 752/398/18-ц, від 08 серпня 2019 року у справі № 816/4446/15; Верховного Суду України від 28 серпня 2021 року у справі № 308/6915/21; розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; встановлення обставин справи, що мають суттєве значення на підстав недопустимих доказів.

Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верхового Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), від 08 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10 (провадження № 14-197цс21), згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У постанові від 08 серпня 2019 року у справі № 816/4446/15 Верховний Суд, розглядаючи питання належності легалізації іноземних документів, погодився із висновком судів попередніх інстанцій, що згідно із Гаазькою конвенцією відповідний документ є чинним в усіх країнах-учасницях конвенції.

Зазначений висновок, незважаючи на різний суб`єктний склад спірних відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання, стосується регулювання подібних правовідносин, а тому підлягає врахуванню у цій справі.

Цей висновок свідчить, що суд апеляційної інстанції неправильно витлумачив та застосував норми Гаазької конвенції щодо питання легалізації іноземних документів та дійшов помилкового висновку про неприйняття позивачкою спадщини.

Отже, підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, підтвердилася.

З урахуванням наведених норм права, фактично встановлених обставин справи, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що вимоги позивачки підлягають задоволенню, оскільки її права як спадкоємиці за заповітом, яка прийняла спадщину, порушено видачею оспорюваного свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_6 , який не був співвласником спірного майна.

Тому постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, оскільки суд апеляційної інстанції ухвалив таке рішення внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, необґрунтовано скасувавши рішення суду першої інстанції з мотивів неприйняття позивачкою спадщини, зокрема подання позивачкою заяви про прийняття спадщини, яку нотаріус розцінив як неналежно оформлену.

Водночас зазначений заявницею як приклад висновок Верховного Суду, зокрема, викладений у постанові від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19, стосується причини пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та наявності доказів повідомлення учасника справи про розгляд справи.

Також необґрунтованими є інші доводів касаційної скарги.

Так, доводи заявниці про те, що суд апеляційної інстанції розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, є безпідставними, оскільки частиною першою статті 368 ЦПК України передбачено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Крім того, справа підлягає розгляду в апеляційному суді з повідомленням учасників справи.

Відповідно, з урахуванням зазначеного доводу скарги, нерелевантним є приклад висновку Верховного Суду, від 27 лютого 2019 року у справі № 752/398/18-ц

Не заслуговують на увагу і твердження заявниці про встановлення судом апеляційної інстанції обставин справи, що мають суттєве значення на підстав недопустимих доказів, оскільки спірним по суті є питання правильності застосування норм матеріального права, а не взяття судом апеляційної інстанції до уваги недопустимих доказів.

Відповідно, не є підставою для перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції і посилання у касаційній скарзі на інші судові рішення Верховного Суду, оскільки за твердженням заявниці вони стосуються лише питання вмотивованості судових рішень загалом.

Водночас не заслуговують на увагу і доводи відзиву на касаційну скаргу.

Так, відповідачка помилково вважає, що спір не стосується питання спадкування, оскільки за наслідками його вирішення, у разі задоволення позову, обсяг спадкового майна, на яке має право позивачка, є більшим.

Правовідносини щодо спадщини виникають у момент смерті спадкодавця і припиняються лише після отримання спадкоємцями усіх правових документів на спадщину. Нотаріус у цих правовідносинах несе регуляторну та реєстраційну функцію, що, однак, не змінює суті правовідносин, як правовідносин щодо спадщини. Будь якій спір, що виникає з приводу спадкового майна, прав на спадкування, процедур спадкування тощо, є спором щодо спадкування (див. наприклад постанову Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 752/398/18-ц).

Відповідачка посилається на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 14 липня 2021 року у справі № 200/7924/16-ц, про те, що після смерті одного з подружжя відкривається спадщина лише на майно, яке належало спадкодавцю особисто, а відповідно частка іншого з подружжя в об`єкті, який є спільним сумісним майном, не входить до складу спадщини.

Проте, як встановлено у цій справі, спірне спадкове майно належало на праві власності спадкодавиці ОСОБА_8 та не було спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_7 .

Доводи відзиву зводяться також до власної оцінки відповідачкою питання визначення подібності правовідносин та релевантності прикладів судової практики, наведеної у касаційній скарзі, оцінки обсягу доказів підтвердження прийняття чи неприйняття позивачкою спадщини шляхом подання заяви про це.

Щодо доводів відзиву про помилкове посилання в касаційній скарзі на пункт 17 Правил проставлення апостиля на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, то зазначене не є підставою для відхилення усіх доводів касаційної скарги, оскільки одна з підстав касаційного оскарження підтвердилася.

Верховний Суд також відхиляє доводи відзиву про те, що позивачкою обрано неефективний спосіб захисту в розумінні статті 13 Конвенції, оскільки, на думку відповідачки, задоволення позовних вимог не відновить можливих порушених прав позивачки в силу положень статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

У спірному випадку для відновлення порушеного права позивачки, як спадкоємиці за заповітом, достатнім є визнання недійсним свідоцтва про право власності, яке безпідставно було видане ОСОБА_6 , що усуне перешкоди в оформленні права на спадкове майно, що залишилося після смерті ОСОБА_8 .

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки суд апеляційної інстанції безпідставно скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню, постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, то з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати позивачки зі сплати судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 1 681,60 грн.

Керуючись статтями 400 409 413 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Скворцова Любов Вікторівна, задовольнити.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року скасувати.

Рішення Шишацького районного суду Полтавської області від 25 травня 2021 рокузалишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 1 681,60 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко