Історія справи

Постанова КЦС ВП від 13.09.2023 року у справі №464/3901/21
Постанова КЦС ВП від 13.09.2023 року у справі №464/3901/21

Постанова

Іменем України

13 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 464/3901/21

провадження № 61-2787св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Добушовського Ореста Васильовича на рішення Сихівського районного суду м. Львова

від 27 липня 2022 року у складі судді Тімченко О. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 26 січня 2023 рокуу складі колегії суддів:

Мельничук О. Я., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Добушовський О. В. звернувся до суду з позовом, який уточнив в ході розгляду справи, та остаточно просив:

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 10549041 від 31 січня 2014 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 283131846101, номер запису про право власності 34360676, на 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , зареєстровану за ОСОБА_2 ;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 49909702 від 28 листопада 2019 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 283131846101, номер запису про право власності 4525795, на 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , зареєстровану за ОСОБА_3 ;

- визнати за позивачем право власності на квартиру АДРЕСА_1 ;

- витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 та

ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по частки вказаної квартири.

Позовна заява мотивована тим, що згідно з рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 29 листопада 2019 року, єдиним законним власником спірної квартири є позивач - ОСОБА_1 , проте відповідачі порушують його право власності та неодноразово відчужують його майно.

Вважає, що він як власник спірного майна має право витребувати його від останнього набувача відповідно до вимог статті 388 ЦК України.

Зазначає, що рішенням Сихівського районного суду м. Львова

від 29 листопада 2019 року, яке набрало законної сили 23 березня 2021 року, визнано недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений

31 січня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , проте державним виконавцем відмовлено у реєстрації права власності на квартиру за позивачем, оскільки в рішенні суду відсутня вимога про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру.

Враховуючи, що лише після набрання законної сили рішенням суду та відмови державного реєстратора, він звернувся до суду з цим позовом, а тому строк позовної давності ним не пропущено.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 27 липня 2022 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суд від 26 січня 2023 року, відмовлено у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивачем обраний неналежний спосіб захисту, оскільки скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на майно не є необхідним для ефективного відновлення його права та виступає неналежним способом захисту порушеного права.

Відмовляючи в задоволенні позову в частині визнання права власності на квартиру та витребування її з чужого незаконного володіння, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що позивачем не надано жодних доказів та правовстановлюючих документів про право власності на квартиру, а висновок суду в іншій справі № 2-486/11, у якій відповідач ОСОБА_3 не був учасником, в частині судження про набуття позивачем права власності, не є обставиною справи, а є висновком, зробленим судом на підставі встановлених ним обставин справи. Спір про визнання права власності за позивачем не вирішувався, рішення судів про таке визнання, які б у порядку статті 18 ЦПК України підлягали обов`язковому виконанню, відсутні. Установлення певних фактів у порядку частини четвертої статті 82 ЦПК України не замінює рішення суду про визнання права власності з доведенням усіх необхідних обставин.

Крім того, суди дійшли висновку щодо необхідності звернення вимоги про визнання права власності на квартиру житлово-будівельного кооперативу саме до ЖБК № 172, оскільки саме кооператив вправі визнавати чи заперечувати право власності позивача, проте він не залучений позивачем до участі у справі як відповідач.

Оскільки не встановлено права власності позивача на спірну квартиру, суди дійшли висновку, що її витребування з чужого незаконного володіння неможливе, адже норми цивільного законодавства надають таке право тільки власнику.

Оскільки судом відмовлено у позовних вимог по суті, а тому строк позовної давності до спірних правовідносин не застосовується.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У березні 2023 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Добушовського О. В. на рішення Сихівського районного суду м. Львова

від 27 липня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду

від 26 січня 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2023 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат

Добушовський О. В., посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Підставою касаційного оскарження заявники зазначають порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справі № 906/516/19, від30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19,

від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі

№ 916/2464/19, від 16 вересня 2020 року у справі № 352/1021/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19, провадження № 61?13586св20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про пред`явлення позову до неналежних відповідачів, оскільки ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є останніми набувачами спірної квартири, а власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Також не погоджується з доводами судів про те, що ним не доведено право власності на квартиру, оскільки вказана обставина підтверджується матеріалами справи та встановлена судами у справі № 2-486/11, яку він вважає преюдиційною.

При цьому зазначає, що ОСОБА_3 знав про наявність спору між його дружиною та ОСОБА_1 , оскільки в 2019 році звертався до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна (спірної квартири) спільною сумісною власністю з метою створення штучного спору.

З огляду на вказане позивач вважає, що позов поданий ним до належних відповідачів про витребування майна з чудового незаконного володіння.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, посилаючись на те, що рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Судами попередніх інстанцій належним чином досліджені наявні в матеріалах справи докази та надано їм відповідну правову оцінку.

У червні 2013 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 подав до суду пояснення на касаційну скаргу, в яких зазначав. що віндикаційний позов може пред`явити лише власник майна, проте позивач ніколи не набував права власності на спірну квартиру.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 22 березня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 03 листопада 2014 року та постановою Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у цивільній справі

№ 2-486/11, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відмовлено; позов ОСОБА_1 задоволено частково; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 02 серпня 2007 року. У задоволенні вимоги про витребування квартири із незаконного володіння відмовлено.

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 29 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 23 березня 2021 року та постановою Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі

№ 464/1273/15-ц (провадження № 61-6332св21), позов ОСОБА_1 , ОСОБА_7 задоволено частково; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 31 січня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 24 квітня 2019 року, яке не оскаржувалось та набрало законної сили, у цивільній справі № 464/5526/18, позов ОСОБА_3 задоволено: визнано житлову квартиру за адресою:

АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю

ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ; визнано за ОСОБА_3 1/2 житлової квартири, що була придбана 31 січня 2014 року та знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 , яка складається з двох кімнат житловою площею 21,6 кв м., загальною площею 47,9 кв. м.

Згідно з інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 24 грудня 2019 року за № 194745019 та від 08 червня 2021 року за № 260559580, власниками спірної квартири (по 1/2 частки) є ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.

Щодо незалучення належного відповідача у справі та обрання позивачем неналежного способу захисту

Погоджуючись з рішенням суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд дійшов висновку про неналежний суб`єктний склад у цій справі, зокрема зазначав, що вимога про визнання права власності на квартиру за позивачем підлягає зверненню саме до ЖБК № 172, оскільки саме кооператив вправі визнавати чи заперечувати право власності позивача.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи згідно з інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 24 грудня 2019 року за № 194745019 та від 08 червня 2021 року за № 260559580, власниками спірної квартири (по частки) є ОСОБА_3 (на підставі рішення суду від 24 квітня 2019 року) та

ОСОБА_2 (на підставі договору купівлі-продажу від 31 січня 2014 року).

Тобто наразі право власності на спірну квартиру зареєстровано за відповідачами.

Велика Палата Верховного Суду послідовно виснувала щодо ефективних способів захисту при неодноразовому відчуженні майна. Відповідно до її висновків захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. (пункти 73, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі

№ 488/5027/14-ц; пункти 84, 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (пункт 148 постанови).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу,

що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 14 листопада 2018 року у справі

№ 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) та багатьох інших.

Отже, у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (недоцільними

до застосування) та зайвими.

Схожі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 09 листопада 2021 року у справі

№ 466/8649/16-ц, від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19,

від 23 червня 2020 року у справі № 906/516/19, від30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 16 вересня 2020 року у справі

№ 352/1021/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19, провадження № 61?13586св20, на які посилався заявник у касаційній скарзі.

З огляду на вказане суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що в частині вирішення позовних вимог позивача про визнання права власності належним відповідачем має бути саме ЖБК № 172, не врахувавши при цьому, що у спірних правовідносинах задоволення віндикаційного позову є належним та ефективним способом захисту порушеного права, тому задоволення вимоги про визнання за позивачем права власності на спірну квартиру є зайвим.

Крім того, з урахуванням вищевикладеного, не підлягають задоволенню й позовні вимоги про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо спірної квартири за відповідачами, оскільки не є належним та ефективним способом захисту права власника.

Таким чином, вимоги позивача про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також про визнання за ним права власності на спірну квартиру задоволенню не підлягають.

Проте, оскільки згідно з інформаційними довідками останніми власниками спірної квартири (по частки) є ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , тому позивач правомірно звернувся до них з віндикаційним позовом і вони є належними відповідачами у цій справі, що підтверджує належний суб`єктний склад у цій справі та є ефективним способом захисту порушених прав.

Щодо преюдиційності рішень у цивільних справах № 2-486/11 та

№ 464/1273/15-ц

Відмовляючи в задоволенні позову суди першої та апеляційної інстанцій виходили зокрема з того, що позивачем не надано жодних доказів та правовстановлюючих документів про право власності на квартиру, а висновок суду в іншій справі № 2-486/11, у якій відповідач ОСОБА_3 не був учасником, в частині судження про набуття позивачем права власності, не є обставиною справи, а є висновком, зробленим судом на підставі встановлених ним обставин справи. Спір про визнання права власності за позивачем не вирішувався, рішення судів про таке визнання, які б у порядку статті 18 ЦПК України підлягали обов`язковому виконанню, відсутні. Установлення певних фактів у порядку частини четвертої статті 82 ЦПК України не замінює рішення суду про визнання права власності з доведенням усіх необхідних обставин.

Разом з тим, статтею 82 ЦПК України визначено підстави для звільнення від доказування, зокрема у частині четвертій цієї статті вказано про те, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3 (провадження № 12-6гс20) суд дійшов висновку про те, що частиною п`ятою статті 82 ЦПК України (частиною п`ятою статті 75 ГПК України) передбачено, що обставини, встановлені стосовно певної особи судовим рішенням в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути в загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

З огляду на приписи цих процесуальних норм, особа, що не брала участі у справі, у якій встановлені певні обставини щодо неї, які вона не визнає, вправі спростувати ці обставини у загальному порядку. Тобто таке рішення не буде мати преюдиційного значення для особи, яка не брала участі у справі.

При цьому, суд касаційної інстанції зазначає, що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду. Таким чином, преюдиціальне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 756/2484/19 (провадження № 61-12022св22)).

Преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18), від 20 квітня 2022 року у справі № 910/2615/18 (провадження № 12-75гс21)).

Як вбачається з матеріалів справи, у справі № 2-486/11 судами установлено, що ОСОБА_8 був членом ЖБК № 172. Разом зі своєю матір`ю

ОСОБА_9 у 1985 році був заселений у кооперативну квартиру АДРЕСА_1 на підставі ордеру № 15538 від 13 серпня 1985 року, виданого на нього та ОСОБА_9 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер. Після його смерті відкрилася спадщина на паєнакопичення у ЖБК № 172 у розмірі 3 290 крб. Спадкоємцями першої черги за законом були: його мати ОСОБА_9 та малолітній син ОСОБА_4 , кожному із них було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частку внесеного паю (01 квітня 1986 року та 25 березня

1986 року відповідно).

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 05 липня 2007 року задоволено позов ОСОБА_4 до Львівського обласного комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки».

Визнано за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_1 та зобов`язано Львівське обласне комунальне підприємство «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» зареєструвати за ним право власності на вказану квартиру.

17 липня 2007 року ОСОБА_4 зареєстрував за собою право власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 в ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» на підставі рішення Сихівського районного суду м. Львова від 05 липня 2007 року.

02 серпня 2007 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу продав спірну квартиру ОСОБА_5 , яка зареєструвала право власності на квартиру за собою.

Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 13 серпня 2007 року рішення суду по цій справі від 05 липня 2007 року за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами скасовано та зобов`язано Львівське обласне комунальне підприємство «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» анулювати свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 видане

ОСОБА_4 .

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 19 лютого 2008 року в задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання права власності на квартиру відмовлено за безпідставністю позовних вимог та зобов`язано Львівське обласне комунальне підприємство «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» анулювати свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 видане ОСОБА_4 17 липня 2007 року.

В подальшому ухвалою апеляційного суду Львівської області від 22 травня 2008 року рішення Сихівського районного суду м. Львова від 19 лютого

2008 року за апеляційними скаргами ОСОБА_4 та третьої особи

ОСОБА_5 скасовано з направленням справи на новий розгляд.

У липні 2008 року третя особа ОСОБА_5 звернулася до суду із самостійними вимогами до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОКП ЛОР «БТІ та ЕО», у якому з урахуванням уточнень до позову, просила зобов`язати ОСОБА_4 виконати умови пункту 11 укладеного між ними договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1

від 02 серпня 2007 року, а саме: звільнити квартиру від речей домашньої обстановки та вжитку, зняти із реєстрації усіх зареєстрованих у ній осіб; визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_7 такими, що втратили право користування спірним житлом, виселити їх із квартири та зняти із реєстрації за указаною адресою; визнати ОСОБА_5 добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 та вселити до житла. Також просила відшкодувати їй вартість витрат на правову допомогу у розмірі

20 000 грн.

У березні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_5 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 02 серпня 2007 року, витребування квартири із незаконного володіння.

У квітні 2011 року ОСОБА_4 звернувся із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ЖБК № 172 про визнання протиправними та нечинними рішення загальних зборів ЖБК №172 від 27 грудня 1985 року (протокол № 6) про прийняття до членів кооперативу його бабусі ОСОБА_9 та рішення

від 21 лютого 1992 року (протокол № 16) про прийняття у члени кооперативу ОСОБА_1 . Зазначав, що ОСОБА_9 не проживала у м. Львові, не перебувала на обліку осіб, які мають намір вступити до житлово-будівельного кооперативу, рішення було прийнято до спливу шестимісячного строку після відкриття спадщини після смерті ОСОБА_8 , що свідчить про незаконність набуття ОСОБА_9 членства у кооперативі та, як наслідок, неправомірність передачі нею паю ОСОБА_1 .

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 22 березня 2013 року у цивільній справі № 2-486/11, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 03 листопада 2014 року та постановою Верховного Суду від 15 серпня 2018 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відмовлено.

Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 02 серпня 2007 року.

У задоволенні вимоги про витребування квартири із незаконного володіння відмовлено.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_1 у справі № 2-486/11 судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій установлено, що 27 грудня

1985 року ОСОБА_9 була прийнята у члени ЖБК № 172 як член сім`ї померлого ОСОБА_8 на підставі рішення загальних зборів ЖБК, затвердженого рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів від 24 квітня 1986 року, за нею було закріплено спірну квартиру та 06 травня 1986 року виконкомом Львівської міської ради видано ордер.

За результатами розгляду заяви ОСОБА_9 про передачу паю і квартири її сину рішенням загальних зборів ЖБК № 172 від 21 лютого 1992 року ОСОБА_1 прийнято в члени кооперативу, закріплено за ним квартиру

АДРЕСА_1 , передано весь пай, який належав матері ОСОБА_9 , як члену кооперативу.

Решту паю за квартиру сплачував він.

Отже, судами у справі № 2-486/11 (провадження № 61-22986св18) установлено, що ОСОБА_1 є членом кооперативу та повністю вніс пайовий внесок за указану квартиру у жовтні 1992 року у розмірі 8 220 крб.

Встановивши, що відповідно до вимог частини першої статті 15 Закону України «Про власність» (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) ОСОБА_1 набув право власності на спірну квартиру, суди задовольнили його позовну вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного 02 серпня 2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 .

Разом з тим, 31 січня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Чорним І. О. та зареєстрований у реєстрі за

№ 119.

Водночас рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 29 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 23 березня 2021 року та постановою Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 464/1273/15-ц (провадження № 61-6332св21) у цивільній справі

№ 2464/1273/15-ц, позов ОСОБА_1 , ОСОБА_7 задоволено частково; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 31 січня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .

Рішення судів у справі № 464/1273/15-цмотивовані тим, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , укладаючи 31 січня 2014 року договір купівлі-продажу спірної квартири, були обізнані про наявність спору про право власності на зазначену квартиру у справі № 2-486/11, а також, що у спірній квартирі проживають інші особи, які є позивачами у справі, тому мали передбачити негативні наслідки для себе у випадку можливого виконання судового рішення у цій справі.

Також суди врахували, що у справі № 2-486/11 суди встановили факт набуття ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру відповідно до вимог частини першої статті 15 Закону України «Про власність» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Отже, враховуючи наведене, суд касаційної інстанції вважає, що судами у справах № 2-486/11 та № 464/1273/15-цбуло встановлено обставини, які належали до предмета доказування у відповідних справах, безпосередньо досліджувались і встановлювались у них судами, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині вказаних судових рішень, а саме обставини щодо того, що ОСОБА_1 набув право власності на спірну квартиру.

Так, суди у справах № 2-486/11 та № 464/1273/15-ц, задовольняючи позови ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу спірної квартири, стороною яких він не був, встановили порушення його прав, як власника цієї квартири.

Отже, обставини набуття права власності ОСОБА_1 на квартиру належали до предмета доказування, досліджувалися судами у вказаних справах та були установлені судовими рішеннями,у зв`язку із чим висновки судів попередніх інстанцій про те, що судження судів у справах № 2-486/11 та

№ 464/1273/15-ц про набуття позивачем права власності, не є обставиною справи, а є висновком, і спір про визнання права власності за позивачем не вирішувався, є помилковими.

При цьому, обставини щодо набуття ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру ОСОБА_3 відповідно до вимог частини п`ятої статті 82 ЦПК України у цій справі не спростовані.

За таких обставин суд касаційної інстанції вважає, що позивачем доведено факт набуття ним права власності на спірну квартиру відповідно до вимог частини першої статті 15 Закону України «Про власність» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Щодо витребування майна на підставі статті 388 ЦК України

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно з статтею 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.

Отже, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 набула право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 31 січня 2014 року, укладеного нею з ОСОБА_5 , який рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 29 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 23 березня 2021 року та постановою Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 464/1273/15-ц (провадження № 61-6332св21), визнано недійсним.

Наведене свідчить про відсутність волевиявлення законного власника спірної квартира щодо її відчуження, а отже й наявність права на витребування майна від добросовісного набувача відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.

Разом з тим, рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 24 квітня 2019 року, яке не оскаржувалось та набрало законної сили, у цивільній справі № 464/5526/18 визнано житлову квартиру за адресою: АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ; визнано за ОСОБА_3 1/2 житлової квартири, що була придбана 31 січня 2014 року та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з двох кімнат житловою площею

21,6 кв м., загальною площею 47,9 кв. м.

Таким чином, власниками спірної квартири (по частки) є ОСОБА_3 (на підставі рішення суду від 24 квітня 2019 року) та ОСОБА_2 (на підставі договору купівлі-продажу від 31 січня 2014 року).

Отже, позов в частині витребування спірної квартири від ОСОБА_2 , яка набула права власності на свою частку квартири на підставі договору купівлі-продажу від 31 січня 2014 року, який в подальшому був визнаний недійсним, підлягає задоволенню.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 набув право власності на іншу частини цієї квартири на підставі рішення суду

від 24 квітня 2019 року, яке є чинним.

При цьому, суд касаційної інстанції враховує, що одним з основоположних аспектів верховенства права є вимога щодо юридичної визначеності, згідно з якою у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів. Юридична визначеність вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду.

Крім того, лише вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Такий правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц.

Отже враховуючи, що ОСОБА_3 набув право власності на частини квартири на підставі рішення суду від 24 квітня 2019 року, яке не скасовано, тому підстави вважати, що це майно вибуло з володіння власника поза його волею, відсутні.

Таким чином, підстав для задоволення позову в частині витребування частини квартири від ОСОБА_3 немає.

Разом з тим, ОСОБА_1 не позбавлений права оскаржити вказане рішення суду від 24 квітня 2019 року.

Щодо застосування строку позовної давності

Відмовляючи у застосуванні строку позовної давності суди попередніх інстанцій виходили із відсутності підстав для задоволення позову по суті.

Разом з тим, переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині витребування квартири від ОСОБА_2 , яка набула права власності на свою частку квартири на підставі договору купівлі-продажу від 31 січня 2014 року, який в подальшому був визнаний судом недійсним. Тому суд розглядає питання щодо застосування строку позовної давності до вказаних позовних вимог.

Відповідно до вимог статті 256 ЦК України позовна давність - це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України встановлена тривалість загальної позовної давності у три роки.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження всіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. Водночас, поважними причинами пропущення позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 19 листопада 2019 року у справі

№ 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19).

Судом враховано, що спір щодо вказаної квартири триває з 2007 року, під час якого вона неодноразово відчужувалась та позивач ОСОБА_1 неодноразово здійснював дії з метою захисту своїх порушених прав, що підтверджується матеріалами цієї справи.

Так, зокрема, рішення Сихівського районного суду м. Львова від 29 листопада 2019 року набрало законної сили лише 23 березня 2021 року, у зв`язку із чим позивач відразу звернувся до державного виконавця, проте отримав відмову у реєстрації права власності на квартиру за ним, у зв`язку із чим звернувся до суду з цим позовом у травні 2021 року.

Доступ до суду є правом особи, гарантованим, зокрема, частиною першою статті 4 ЦПК України, частиною першою статті 55 Конституції України, пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У своїх рішеннях ЄСПЛ зазначив, що для того щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).

З огляду на вказане та враховуючи вчинення позивачем активних дій з метою захисту своїх порушених прав протягом тривалого часу, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що строк позовної давності ним не пропущено.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд вважає, що рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення позову про витребування частини квартири у ОСОБА_2 з ухваленням нового рішення про задоволення позову в цій частині з підстав, викладених у мотивувальній частині цієї постанови. В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій підлягають залишенню без змін.

Керуючись статтями 400 406 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Добушовського Ореста Васильовича задовольнити частково.

Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 27 липня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 січня 2023 рокускасувати в частині вирішення позову про витребування частини квартири у ОСОБА_2 , ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов задовольнити.

Витребувати від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 частину квартири АДРЕСА_1 .

В іншій частині рішення Сихівського районного суду м. Львова від 27 липня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 січня 2023 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович