Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 14.10.2019 року у справі №199/2754/17

Постанова

Іменем України

07 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 199/2754/17

провадження № 61-18143св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

треті особи: Четверта дніпропетровська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Євчук Ірина Леонідівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 27 лютого 2018 року у складі судді Скрипник О. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Четверта дніпропетровська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Євчук Ірина Леонідівна, про визнання недійсним договору дарування, скасування реєстрації права власності та визнання права власності на 1/2 частину домоволодіння в порядку спадкування за законом.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування, скасування реєстрації права власності та визнання права власності на 1/2 частину домоволодіння в порядку спадкування за законом.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько, ОСОБА_4, після смерті якого відкрилася спадщина на житловий будинок АДРЕСА_1.

У передбачений законом шестимісячний строк позивач звернувся із заявою про прийняття спадщини, проте в оформленні спадкових прав на вказаний житловий будинок позивачу було відмовлено у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на нього.

Крім позивача, спадкоємцем першої черги за законом є ще один рідний син ОСОБА_4 - ОСОБА_2, який спадщину фактично прийняв після смерті свого батька шляхом реєстрації в одному житловому будинку на час його смерті.

В 2017 році позивач звернувся до державного нотаріуса Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори з питанням оформлення своїх спадкових прав на житловий будинок та отримав відмову у вчиненні нотаріальної дії, з якої стало відомо, що 21 червня 2016 року державним реєстратором Куцевал В. А. було зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за його братом ОСОБА_2 та 27 жовтня 2016 року приватним нотаріусом Євчук І. Л. зареєстровано право власності на спірний житловий будинок за дружиною відповідача - ОСОБА_3 на підставі договору дарування, укладеного з ОСОБА_2.

Позивач вважав, що оформлення права власності на відповідача та укладення договору дарування спірного житлового будинку порушує право власності позивача на 1/2 його частину, а тому договір дарування має бути визнаний недійсним, оскільки житловий будинок є спадковим майном.

Зважаючи на викладене вище, з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, позивач просив визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Євчук І. Л. 27 жовтня 2016 року, зареєстрований в реєстрі за № 383; скасувати реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_3; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 в поряду спадкування за законом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 27 лютого 2018 року, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 вересня 2019 року, позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Євчук І. Л. 27 жовтня 2016 року, зареєстрований в реєстрі за № 383; скасовано реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_3.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 в поряду спадкування за законом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4. Вирішено питання судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що спірний будинок є спадковим та належить спадкоємцям в рівних частках кожному.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська.

11 вересня 2020 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не повно з'ясували обставини справи та дослідили докази.

Заявник зазначає, що його батько не набув право власності на спірний житловий будинок, а тому і позивач не може його успадкувати.

Відзив на касаційну скаргу

У лютому 2020 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4, батько позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2, після смерті якого відкрилася спадщина на житловий будинок АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 8).

У передбачений законом шестимісячний строк позивач звернувся до Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини (т. 1 а. с. 53).

08 квітня 2017 року позивач звернувся до Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після померлого ОСОБА_4.

Проте постановою державного нотаріуса йому відмовлено у вчинені нотаріальної дії у зв'язку з тим, що реєстрацію права власності на зазначений житловий будинок в цілому за адресою: АДРЕСА_1, проведено за іншою особою - ОСОБА_3 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Євчук І. Л. за реєстровим № 383 (т. 1 а. с. 12,54).

Крім позивача, спадкоємцем першої черги за законом є ОСОБА_2, який спадщину фактично прийняв після смерті ОСОБА_4 шляхом реєстрації в одному житловому будинку на час смерті спадкодавця.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі-Закон № 460-IX).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" ~law39~ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law40~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law41~.

Отже, розгляд касаційної скарги у цій справі здійснюється у порядку, визначеному ЦПК України в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Відповідно до частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною 1 статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина 1 статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статей 12, 81 ЦПК України.

Згідно з пунктами 4,5 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України положення зазначеного Кодексу застосовуються до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення ЦК України застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Розділом ІІ ЦК УРСР регулюються відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном.

Право власності на збудований житловий будинок набувається в порядку, який існував на час його будівництва.

Відповідно до частини 1 статті 86 ЦК УРСР право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Питання набуття права власності на час будівництва спірного будинку регулювалося Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року "Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків" (далі - Указ від 26 серпня 1948 року), що був визнаний таким, що втратив чинність, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1988 року № 8502-ІІ, і прийнятою відповідно до Указу від 26 серпня 1948 року постановою Ради Міністрів СРСР від 26 серпня 1948 року "Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року "Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків" (далі - Постанова від 26 серпня 1948 року), які, зокрема, визначали умови та правові наслідки будівництва.

Згідно зі статтею 1 Указу від 26 серпня 1948 року кожен громадянин і кожна громадянка мали право купити або збудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок на один або два поверхи з числом кімнат від однієї до п'яти як у місті, так і поза містом.

Пунктом 2 Постанови від 26 серпня 1948 року визначено, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника.

Отже, за Указом від 26 серпня 1948 року та Постановою від 26 серпня 1948 року підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок був сам факт збудування ним його з додержанням вимог стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"одавства.

Ці правові акти не пов'язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації.

Крім того, згідно зі статтею 2 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За приписами статтею 2 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності статтею 2 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", визнаються державою.

Право власності на збудоване до набрання чинності Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його спорудження, а не виникає у зв'язку зі здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", яка є лише офіційним визнанням державою такого права, а не підставою його виникнення.

Право власності набувається на підставах, які не заборонені законом.

При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном, визначено у статті 317 ЦК України.

Згідно з нормою статті 317 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі № 175/2254/15 (провадження № 61-2658св18).

З будинкової книги вбачається, що ОСОБА_4 був зареєстрований у житловому будинку на АДРЕСА_1, розташованому на земельній ділянці, яка виділялася йому під будівництво та обслуговування житлового будинку. Вказаний будинок спадкодавець набув на підставі чинного на той час законодавства.

Разом з тим, відповідач ОСОБА_2 не наводить підстав, на яких він у законний спосіб міг набути право власності в цілому, поза відносинами спадкування, на домоволодіння, розташоване на виділеній його батькові земельній ділянці.

Згідно з частинами 1 , 2 статті 524 ЦК УРСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

При спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого (частина 1 статті 529 ЦК УРСР).

Відповідно до частин 1 , 2 статті 549 ЦК УРСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

У статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Відповідно до статті 202 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За вимогами частин 1 , 2 статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до частини 4 статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Якщо об'єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об'єкт, відтак передати у власність можна лише об'єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна, укладений без згоди іншого співвласника, є недійсним в цілому.

Вказана правова позиція викладена у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18).

У справі, що переглядається, позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 є спадкоємцями в рівних частинах будинку на АДРЕСА_1, позивач має майнові права на будинок в цілому, правовий режим права власності - це право спільної власності, при відчуженні такого майна потрібна згода іншого співвласника, оскільки встановлено, що згоди позивача не було, суди правильно визнали недійсними договір дарування в цілому.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України ", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильного висновку суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 27 лютого 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко І. М. Фаловська