Історія справи

Постанова КЦС ВП від 09.08.2023 року у справі №758/2524/17
Ухвала КЦС ВП від 03.07.2018 року у справі №758/2524/17
Ухвала КЦС ВП від 28.02.2018 року у справі №758/2524/17

Постанова

Іменем України

09 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 758/2524/17

провадження № 61-9345св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Білоконь О. В., Погрібного С. О.,Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачка - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва Алла Михайлівна,

третя особа - Акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк»,

особа, яка подала апеляційну та касаційну скарги, - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року у складі колегії суддів: Суханової Є. М., Сушко Л. П., Сліпченка О. І., та

касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року у складі судді Зарицької Ю. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року у складі колегії суддів: Суханової Є. М., Сушко Л. П., Сліпченка О. І., та

касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» на рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року у складі судді Зарицької Ю. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року у складі колегії суддів: Суханової Є. М., Сушко Л. П., Сліпченка О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М., третя особа ? Публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк» (далі - ПАТ «ПУМБ»), про визнання протиправними та скасування актів індивідуальної дії.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що позивачка є власником квартири АДРЕСА_1 (де вона мешкає разом з матір`ю ОСОБА_3 ), яку придбала у кредит, наданий ПАТ «ПУМБ». Позивачка зазначала, що забезпечення за кредитним договором надано у вигляді іпотеки на вказану квартиру. 05 січня 2017 року, прийшовши із роботи, вона виявила, що на вхідних дверях квартири невідомі особи встановили нові замки, вона не змогла потрапити до квартири. У цей час позивачка знаходилась у від`їзді. Позивачка вказувала, що представник ПАТ «ПУМБ» здійснив самовільну зміну замків у спірній квартирі. Також позивачка зазначала, що 08 лютого 2017 року ухвалою Подільського районного суду м. Києва задоволено скаргу представника позивачки щодо невнесення відомостей в Єдиний реєстр досудових розслідувань за фактом вчинення кримінальних правопорушень, передбачених статтями 162 356 365 Кримінального кодексу України, щодо незаконного проникнення невідомими особами та заміни дверних замків у квартирі АДРЕСА_1 . Вивчивши інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, позивачка встановила, що приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва А. М. на підставі іпотечного застереження прийняла рішення від 06 грудня 2016 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 3274520, та вчинила запис про право власності № 17840093. Тому, вважаючи дії приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. протиправними, позивачка і звернулася до суду.

Позивачка просила визнати протиправним і скасувати рішення від 06 грудня 2016 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 32745206; визнати протиправним і скасувати запис про право власності № 17840093, вчинений відповідачкою, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , за ПАТ «ПУМБ», та зобов`язати відповідача скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію за банком права власності на квартиру, а також усі наступні записи щодо переходу права власності на цю квартиру.

Суди розглядали справу неодноразово.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року позов задоволено частково.

Визнано протиправним і скасовано рішення від 06 грудня 2016 року приватного нотаріусу Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. як державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 32745206, згідно з яким (рішенням) проведено державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , за ПАТ «ПУМБ».

Визнано протиправним і скасовано запис про право власності № 17840093, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. як державним реєстратором, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , за ПАТ «ПУМБ».

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Стягнено з приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в сумі 1 280,00 грн.

Не погодившись із рішенням Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року, ПАТ «ПУМБ» оскаржило його в апеляційному порядку.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 11 грудня 2017 року рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Не погодившись із рішенням Апеляційного суду міста Києва від 11 грудня 2017 року, ОСОБА_1 оскаржила його в касаційному порядку.

Постановою Верховного Суду від 15 серпня 2018 року рішення Апеляційного суду міста Києва від 11 грудня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Київського апеляційного суду від 06 грудня 2018 року рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року залишено без змін.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції 06 грудня 2018 року, мотивоване тим, що за наслідками прийнятого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. рішення про проведення державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 29,3 кв. м, житловою площею 16,4 кв. м, за відповідним застереженням в іпотечному договорі, фактично відбулося примусове стягнення на зазначене майно без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Не погодившись із рішенням Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року та постановою Київського апеляційного суду від 06 грудня 2018 року, ПАТ «ПУМБ» оскаржило їх в касаційному порядку.

Постановою Верховного Суду від 19 лютого 2020 року касаційну скаргу ПАТ «ПУМБ» задоволено частково, рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 грудня 2018 року змінено шляхом викладення мотивувальної частини рішення та постанови у редакції цієї постанови. Виключено абзац другий резолютивної частини рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року.

Верховний Суд у постанові від 19 лютого 2020 року вказав, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути здійснено стягнення шляхом реєстрації права власності на іпотечне майно за іпотекодержателем без його згоди іпотекодавця на його відчуження.

Стосовно того, що належним відповідачем у вказаній справі мав би бути ПАТ «ПУМБ», а не нотаріус, Верховний Суд зазначив, що цей спір дійсно стосується безпосередньо прав і обов`язків іпотекодержателя, проте, згідно з положеннями цивільного процесуального законодавства, не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Урахувавши висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, який зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 521/18393/16-ц (провадження № 14-661цс18), суд касаційної інстанції визнав недостатнім вказаний довід скаржника для скасування правильного по суті рішення.

Водночас Верховний Суд не погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про визнання протиправним і скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію, тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (частина друга статті 26 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Не погодившись із рішенням Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року, ОСОБА_2 , особа, яка не брала участі у справі, оскаржила його в апеляційному порядку у червні 2021 року.

Постановою Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, вказав, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновком суду щодо їх оцінки. Рішення суду першої інстанції постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи

У вересні 2022 року до Верховного Суду, з пропуском строку на касаційне оскарження, передбаченого статтею 390 ЦПК України, надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діяв адвокат Бєлкін Л. М., на постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, позивачка просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду і закрити апеляційне провадження. Касаційна скарга містить також клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження.

У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу касаційного оскарження судового рішення.

У касаційній скарзі позивачка також зазначає, що апеляційний суд правильно не задовольнив апеляційну скаргу, проте вона не погоджується із змістом оскаржуваної постанови та наполягає, що рішенням Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року не вирішувалося питання про права, обов`язки та інтереси ОСОБА_2 , чому апеляційний суд не надав жодної оцінки. Виходячи із змістовної частини апеляційної скарги ОСОБА_2 , її права не порушені. Апеляційна скарга подана нею з мотивів неправильного визначення суб`єктного складу сторін, що не стосується інтересів особи, яка подала апеляційну скаргу. Суд вирішував і надав оцінку спірним правовідносинам, які виникли виключно між позивачкою і банком. Яким чином банк розпорядиться вилученою квартирою і чи розпорядився взагалі, не має для вирішення спору про вилучення квартири жодного значення. Участь наступних власників у таких спорах жодного впливу на вирішення спору не мають, оскільки вирішення такого спору ґрунтується виключно на правовідносинах у межах договорів між позичальником і банком. Виходячи із змісту наданого ОСОБА_2 договору купівлі-продажу квартири, що є предметом спору, від 31 березня 2017 року, вона знала про існування цієї судової справи № 758/2524/17, тому доводи ОСОБА_2 , що вона дізналася про справу лише у 2021 році, є надуманими, тобто апеляційний суд поновив строк на апеляційне оскарження необґрунтовано. Окрім цього, заявниця вказує, що питання захисту прав покупця ОСОБА_2 урегульовано укладеним сторонами договором купівлі-продажу, є предметом відносин між сторонами договору купівлі-продажу квартири від 31 березня 2017 року і не має жодного відношення до позивачки, яка не порушувала її прав. Права ОСОБА_2 підлягають захисту в порядку, передбаченому пунктом 1.6 договору купівлі-продажу квартири від 31 березня 2017 року. Посилаючись на пункт 3 частини першої статті 362 ЦПК України, позивачка вважає, що апеляційне провадження у справі підлягає закриттю.

У жовтні 2022 року до Верховного Суду, з пропуском строку на касаційне оскарження, надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якої діяла адвокатеса Мохова Н. В., на рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення повністю та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Касаційна скарга містить також клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження та про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень до завершення перегляду справи в касаційному порядку.

У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу оскарження судових рішень.

У касаційній скарзі заявниця також зазначає, що:

- суди, вирішуючи спір по суті, не дослідили та не надали правової оцінки її доводам, що права позивачки не порушені відповідачкою-приватним нотаріусом, оскільки спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, що пов`язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;

- вчиняючи нотаріальні дії, нотаріус діє неупереджено, він не може діяти в інтересах жодної з осіб - учасника нотаріальної дії. Нотаріус не стає учасником цивільних правовідносин між цими особами, а отже, не може порушувати цивільні права, які є змістом цих відносин;

- оскільки на момент звернення позивачки із цим позовом до суду право власності на спірну квартиру було зареєстровано за ПАТ «ПУМБ», то позовні вимоги мають бути спрямовані саме до ПАТ «ПУМБ», а в подальшому - ОСОБА_2 як особи, за якою зареєстровано право власності на спірну квартиру, про що позивачка була проінформована;

- позивачка звернулася до суду із позовними вимогами до приватного нотаріуса як державного реєстратора, а отже, неналежного відповідача. Пред`явлення позову до неналежного відповідача є підставою для відмови у позові, що не позбавляє позивача права пред`являти позов до неналежного відповідача;

- суди помилково, опираючись на припущення, встановили факт неотримання ОСОБА_1 вимоги про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки лише на підставі пояснень позивачки та її представника у першій інстанції, які лягли в основу мотивувальної частини судового рішення. Жодних належних та допустимих доказів для підтвердження цього факту позивачка не надала;

- суд безпідставно надав перевагу одним доказам над іншими, не взявши до уваги, що вимога про дострокове повернення всієї суми кредиту та процентів за користування кредитом та вимога про усунення порушення основного зобов`язання в порядку статті 35 Закону України «Про іпотеку» були направлені позивачці і нею отримані, докази чого надані відповідачці та долучені до матеріалів реєстраційної справи. Це є грубим порушенням принципу змагальності сторін;

- висновки судів щодо дій відповідачки усупереч вимогам Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є необґрунтованими та не підтверджуються доказами;

- ПАТ «ПУМБ» законно реалізував своє договірне право на позасудове звернення стягнення для задоволення своїх вимог, на яке позивачка відповідно до договору іпотеки надала свою згоду, адже цей договір містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та законодавства України, а отже, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

У жовтні 2022 року до Верховного Суду, з пропуском строку на касаційне оскарження, надійшла касаційна скарга ПАТ «ПУМБ» на рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, третя особа просить скасувати оскаржувані судові рішення повністю та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Касаційна скарга містить також клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження та про зупинення дії та виконання оскаржуваних судових рішень до розгляду справи у суді касаційної інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень, банк посилається на:

- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку);

- пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України (скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні);

- пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах).

Також заявник вказує, що справа № 758/2524/17 містить виключну правову проблему та має бути передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

У касаційній скарзі заявник також зазначає, що:

- суди неправильно встановили характер спірних правовідносин та вирішили спір за позовом до неналежного відповідача. Належним відповідачем у цій справі міг би бути ПАТ «ПУМБ», а не державний реєстратор, більше того при розгляді справи по суті суди не встановили порушень саме реєстраційного законодавства зі сторони державного реєстратора. Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові;

- позивачка під час розгляду цієї справи достеменно знала, що з 31 березня 2017 року спірна квартира є власністю ОСОБА_2 , проте не залучила її до участі у справі. Обізнаність позивачки та її представника про зміну власника спірної квартира підтверджується рухом справи № 758/3864/17 (позов про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення в квартиру);

- незалучення власника ОСОБА_2 як належного відповідача у справі не може вважатися формальним міркуванням;

- позивачка у справі застосувала неналежний спосіб захисту, а суди захистили право та інтерес позивачки у спосіб, який не відповідав змісту відповідного права та/або інтересу;

- звертаючи стягнення на предмет іпотеки, банк правомірно виходив не лише з того, що спірні правовідносини не регулюються Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а й з того, що майно, яке є предметом іпотеки, не використовується позивачкою як місце її постійного проживання;

- останнє відоме ПАТ «ПУМБ» місце роботи позивачки - Товариство з обмеженою відповідальністю «КЛС», де вона обіймала посаду керівника відділу продажів, тому на момент звернення стягнення на предмет іпотеки установлений законом мораторій не поширювався на правовідносини, що склались між ОСОБА_1 та банком, на підставі пункту 6 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (дія цього Закону не поширюється на осіб, які є суб`єктами Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції»);

- у цій справі ні примусового виконання рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки та конкретних виконавчих дій, ні вжиття заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень, не проводилось. Самі дії іпотекодержателя, спрямовані на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності, не призводять до виникнення у іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки. Виходячи із принципу правової визначеності, ні іпотекодержатель, ні державний реєстратор не здійснювали примусового стягнення - банк реалізував своє законне та договірне право на позасудове звернення стягнення для задоволення своїх вимог, що передбачає можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки (і позивачка надала на це згоду у договорі), та звернувся до компетентного органу для державної реєстрації права власності, а державний реєстратор здійснив державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - процедуру офіційного визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно;

- ні місцевий суд, ні апеляційний суд не відновили права ПАТ «ПУМБ» як іпотекодавця. Ухвалення оскаржуваних судових рішень про скасування рішення державного реєстратора не відбулось з одночасним визнанням прав банку як іпотекодержателя та кредитора у зобов`язанні, що фактично звільнило позивачку від подальшого виконання обов`язків за кредитним договором та договором іпотеки, а банк - можливості задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки. Частина третя статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» імперативно зобов`язує суд одночасно з винесенням рішення відновити усі права, в тому числі іпотекодержателя.

У грудні 2022 року до Верховного Суду від ПАТ «ПУМБ» надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, банк просить відмовити у її задоволенні.

У грудні 2022 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 , в інтересах якої діяла адвокатеса Мохова Н. В., надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, ОСОБА_2 просить відмовити у її задоволенні.

У січні 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 через її представника Бєлкіна Л. М. надійшов (1) відзив на касаційні скарги ОСОБА_2 та ПАТ «ПУМБ», в якому, посилаючись на необґрунтованість касаційних скарг, позивачка просить їх відхилити, постанову апеляційного суду скасувати та закрити апеляційне провадження, а також (2) відповідь на відзив ПАТ «ПУМБ» на касаційну скаргу позивачки, в якій ОСОБА_1 просить відхилити аргументи заперечень банку, викладені у його відзиві, оскільки вони є безпідставними, та задовольнити касаційну скаргу позивачки.

Інші відзиви на касаційні скарги чи відповіді на відзиви станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Системою автоматизованого розподілу справ для розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 відповідно до протоколу від 26 вересня 2022 року справу призначено судді-доповідачу Фаловській І. М. та визначено, що до складу колегії входять судді: Мартєв С. Ю., Сердюк В. В.

Верховний Суд ухвалою від 30 вересня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без руху та надав строк, який не може перевищувати десяти днів з дня отримання цієї ухвали, для усунення недоліків касаційної скарг, а саме для подання заяви про поновлення строку на касаційне оскарження із наведеними причинами пропуску такого строку та доказами на їх підтвердження в оригіналах чи належним чином завірених копіях, з приводу недотримання апеляційним судом вимог, встановлених статтею 272 ЦПК України, щодо порядку видачі або направлення копій судових рішень, або навести інші підстави з відповідними доказами; додати документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону. Попередив про наслідки невиконання вимог вказаної ухвали.

Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2022 року заяву ОСОБА_1 про відвід судді-доповідача Фаловської І. М. визнано необґрунтованою. Заяву ОСОБА_1 про відвід судді-доповідача Фаловської І. М. передано для вирішення зазначеного питання у порядку, передбаченому частиною першою статті 33 ЦПК України, іншому судді, який не входить до складу суду, що розглядає справу.

Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2022 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід судді-доповідача Фаловської І. М. відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2022 року (після усунення недоліків згідно з ухвалою Верховного Суду від 30 вересня 2022 року) задоволено клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження судового рішення, поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року, відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи № 758/2524/17 із Подільського районного суду м. Києва та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

Іншою ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2022 року задоволено клопотання ОСОБА_2 про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень та зупинення їх дії, поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року та постанови Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року, зупинено дію рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року та постанови Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку, відкрито касаційне провадження у справі та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

Іншою ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2022 року задоволено клопотання ПАТ «ПУМБ» про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень та зупинення їх дії, поновлено ПАТ «ПУМБ» строк на касаційне оскарження рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року та постанови Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року, зупинено дію рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року та постанови Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку, відкрито касаційне провадження у справі та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У грудні 2022 року матеріали справи № 758/2524/17 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2023 року задоволено заяву суддів Сердюка В. В. та Фаловської І. М. про самовідвід у справі № 758/2524/17, відведено суддів Сердюка В. В. та Фаловську І. М. за їхньою заявою від участі у розгляді касаційних скарг ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ПАТ «ПУМБ», передано справу № 758/2524/17 (провадження № 61-9345св22) для здійснення повторного автоматизованого розподілу.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 07 липня 2023 року касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ПАТ «ПУМБ» і матеріали справи № 758/2524/17 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2023 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди попередніх інстанційустановили, що між ОСОБА_1 та ПАТ «ПУМБ» укладений кредитний договір від 19 липня 2007 року № 5456406. Відповідно до умов договору позивачка отримала кредит у розмірі 71 000,00 дол. США для придбання квартири АДРЕСА_1 .

На забезпечення виконання умов договору укладений договір іпотеки від 19 липня 2007 року. Предметом іпотеки є квартира за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідно до даних інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 06 січня 2017 року квартира, загальною площею 29,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , належить ПАТ «ПУМБ» на підставі договору іпотеки № 4024, виданого 19 липня 2007 року нотаріусом Мироник О. В., номер запису про іпотеку 17840427.

Відповідно до підпунктів 4.7.1, 4.7.2 договору іпотеки у разі виникнення у іпотекодержателя права на звернення стягнення на предмет іпотеки, іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки в порядку, передбаченому чинним законодавством України. Зазначене застереження, яке вважається договором про задоволення вимог іпотекодержателя, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону.

Одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом здійснення позасудового врегулювання є передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку».

Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Відповідно до частин першої та другої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Системний аналіз положень статей 17, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку» дає підстави для висновку, що згода іпотекодавця про передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя), не є беззастережною, а залежить від ряду умов, таких як: чинність іпотеки, невиконання або неналежне виконання основного зобов`язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на вказане майно.

Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена статтею 3 Закону України від 07 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

У пункті 1 Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (втратив чинність 21 квітня 2021 року) було передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов`язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).

Мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань, проте є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнень на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності.

Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, має наслідком відчуження предмета іпотеки на користь іпотекодержателя без згоди власника такого нерухомого майна.

Отже, визначальним при вирішенні спору щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку протягом строку дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є настання правового наслідку, що в даному конкретному випадку передбачає фактичний перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, без згоди власника майна.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) виклала правовий висновок про те, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України «Про іпотеку», отже, зазначений договір є одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від наявності згоди іпотекодавця. Звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі) є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог, а тому такий спосіб стягнення підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Вказана правова позиція також викладена у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справах № 127/16726/17-ц (провадження № 61-39438св18) та № 607/2754/16-ц (провадження № 61-29694св18).

У цій справі майно, що є предметом іпотеки, вибуло з власності іпотекодавця ОСОБА_1 без її згоди як власника, висновку про що дійшли суди при попередньому розгляді справи та про що зазначено у тексті мотивувальної частини постанови Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у цій справі (а. с. 141-147 т. 3). Також Верховний Суд зазначив у вказаній постанові від 19 лютого 2020 року, що доводи скаржника ПАТ «ПУМБ» про відсутність порушення вимог Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є безпідставними, а суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути здійснено стягнення шляхом реєстрації права власності на іпотечне майно за іпотекодержателем без згоди іпотекодавця на його відчуження.

З огляду на вказане колегія суддів Верховного Суду відхиляє доводи касаційних скарг ПАТ «ПУМБ» та ОСОБА_2 про правомірність звернення стягнення на спірну квартиру; про те, що вимога про дострокове повернення всієї суми кредиту та процентів за користування кредитом та вимога про усунення порушення основного зобов`язання в порядку статті 35 Закону України «Про іпотеку» були направлені позивачці і нею отримані; нотаріус не порушила вимог законодавства при вчиненні оскаржуваних реєстраційних дій, оскільки такі твердження зводяться до незгоди із прийнятим судом касаційної інстанції судовим рішенням 19 лютого 2020 року та необхідності повторної оцінки доказів у справі.

Доводи касаційної скарги ПАТ «ПУМБ» про те, що ОСОБА_1 обіймала посаду керівника відділу продажів та майно, яке є предметом іпотеки, не використовується позивачкою як місце її постійного проживання, тому дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не розповсюджується на спірні правовідносини, банк вже наводив у касаційній скарзі на рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 грудня 2018 року у цій справі (а. с. 1-10 т. 3), оцінку чому надав Верховний Суд при прийнятті постанови від 19 лютого 2020 року, тому такі доводи заявника не приймаються.

Доводи касаційних скарг ПАТ «ПУМБ» та ОСОБА_2 про те, що суди неправильно встановили характер спірних правовідносин та вирішили спір за позовом до неналежного відповідача, належним відповідачем у справі мав би бути банк, а не нотаріус, відхиляються, оскільки Верховний Суд у постанові від 19 лютого 2020 року у цій справі піддав аналізу суб`єктний склад учасників справі та навів обґрунтування, чому не вважає за потрібне скасовувати оскаржуване рішення суду першої інстанції із цих підстав, тому колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявників.

Аргументи касаційної скарги ПАТ «ПУМБ», що позивачка застосувала неналежний спосіб захисту, а суди захистили право та інтерес позивачки у спосіб, який не відповідав змісту відповідного права та/або інтересу, зводяться до незгоди із прийнятим Верховним Судом 19 лютого 2020 року рішенням про зміну резолютивної частини рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року. Окрім цього, Верховний Суд звертає увагу, що перегляд справи в порядку касаційного провадження здійснювався судом касаційної інстанції 19 лютого 2020 року з урахуванням законодавства, чинного на дату постановлення оскаржуваних судових рішень, коли зміни до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що набрали чинності 16 січня 2020 року, ще не були прийняті.

Доводи касаційної скарги банку про те, що частина третя статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» імперативно зобов`язує суд одночасно з винесенням рішення відновити усі права, в тому числі іпотекодержателя, не можуть бути підставою для скасування правильних за своєю суттю судових рішень, оскільки банк не є позивачем у справі та не заявляв подібні вимоги у справі, і на дату винесення оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 15 червня 2017 року відповідні зміни до частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) ще внесені не були.

Кредитор як суб`єкт цивільних процесуальних та спірних матеріальних правовідносин одержав захист особистих суб`єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, беручи участь у справі як третя особа, оскільки зазначена особа має загальні процесуальні права і обов`язки осіб, які беруть участь у справі, встановлені в статті 27 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції, а також в статті 43 ЦПК України у редакції, чинній на момент перегляду справи апеляційним судом, які використані банком, у тому числі шляхом апеляційного та касаційного оскарження судових рішень. Непогодження ПАТ «ПУМБ» із неналежним способом захисту не впливає на суть вирішеного позову для банка, у свою чергу позивачка не оскаржувала рішення на цій підставі.

Доводи касаційної скарги банку про те, що позивачка із березня 2017 року знала про те, що спірна квартира є власністю ОСОБА_2 , проте не залучила її до участі у справі, не спростовують той факт, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося під час дії мораторію, разом з тим право ОСОБА_2 на захист було захищено судом апеляційної інстанції шляхом поновлення їй строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та розгляду її апеляційної скарги.

При перевірці матеріалів справи в порядку касаційного провадження не знайшли своє підтвердження доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про порушення судами принципу змагальності сторін, тому такі доводи є необґрунтованими.

Колегія суддів Верховного Суду звертає увагу, що одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами.

Касаційні скарги ПАТ «ПУМБ» та ОСОБА_2 у підсумку зводяться до незгоди із частковим задоволенням позову ОСОБА_1 , а наведеними у них доводами заявники намагаються досягти повторної оцінки доказів, що згідно з приписами статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень суду касаційної інстанції, який є судом права, а не факту.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року). Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Інші доводи касаційних скарг ПАТ «ПУМБ» та ОСОБА_2 не спростовують правильність оскаржуваних судових рішень та не дають підстав для висновку, що вони прийняті без додержання норм матеріального і процесуального права.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1 .

У касаційній скарзі позивачка не погоджується із відкриттям апеляційного провадження Київським апеляційним судом за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , вважає, що воно підлягає закриттю та по суті оскаржує ухвалу Київського апеляційного суду про поновлення строку та відкриття апеляційного провадження від 27 липня 2021 року (а. с. 205-206 т. 3), з приводу чого Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Згідно зі статтею 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11?рп/2007 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 383 Кримінально-процесуального кодексу України зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Частиною першою статті 17 ЦПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до частини третьої статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Згідно з частиною першою статті 352 ЦК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Отже, законодавець визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи: учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їхніх прав, інтересів та (або) обов`язків. На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

При цьому судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.

Рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, лише тоді, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 466/5766/13-ц (провадження № 61-13912св20), від 29 червня 2021 року у справі № 201/751/14-ц (провадження № 61-1490св21) та від 15 вересня 2021 року у справі № 712/13890/15 (провадження № 61-6202св21).

З огляду на викладене право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі в справі, проте ухвалене судом рішення певним чином впливає на їхні права та обов`язки, завдає шкоди, що може виражатися у несприятливих для них наслідках.

Таким чином, суд апеляційної інстанції має першочергово з`ясувати, чи зачіпає оскаржуване судове рішення безпосередньо права та обов`язки заявника, та лише після встановлення таких обставин вирішити питання про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що ухвалене судом першої інстанції рішення не впливає на права та обов`язки заявника, - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.

У клопотанні про поновлення строку на апеляційне оскарження ОСОБА_2 зазначала, що про існування цієї справи та оскаржуваного рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року їй стало відомо лише 11 червня 2021 року після ознайомлення її представника з матеріалами іншої судової справи.

Питання, коли саме заявниця ОСОБА_2 дізналася про рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року, було предметом вивчення судом апеляційної інстанції, який ухвалою від 06 липня 2021 року (а. с. 194-195 т. 3) залишив апеляційну скаргу ОСОБА_2 без руху та надав строк для усунення недоліків, а саме: надати докази отримання її представником копії оскаржуваного рішення саме 11 червня 2021 року, про що представниця заявниці вказувала в апеляційній скарзі, з метою перевірки поважності причин пропуску ОСОБА_2 строку на апеляційне оскарження.

З метою усунення зазначених недоліків ОСОБА_2 надала апеляційному суду копію клопотання про ознайомлення з матеріалами справи № 758/3864/17 з відміткою про дату ознайомлення (а. с. 199 т. 3), на підставі чого апеляційний суд зробив висновок, що строк на апеляційне оскарження пропущено з поважних причин, та вирішив відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , з чим колегія суддів Верховного Суду погоджується.

Доводи касаційної скарги позивачки зводяться до незгоди з ухваленим апеляційним судом рішенням про поновлення строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження, а посилання на зміст укладеного між ОСОБА_2 та банком договору купівлі-продажу квартири від 31 березня 2017 року - до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, тому відхиляються.

Посилання в касаційній скарзі на те, що у рішенні Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року не вирішувалося питання про права, обов`язки та інтереси ОСОБА_2 , не приймаються, оскільки особа, яка подала апеляційну скаргу, є згідно з договором купівлі-продажу квартири від 31 березня 2017 року власником спірної квартири за адресою: АДРЕСА_2 , тому рішення місцевого суду безпосередньо стосується її прав на цю квартиру як власника об`єкта нерухомого майна.

Верховний Суд вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги про необхідність надання апеляційним судом відповідної оцінки питанню, чи зачіпає оскаржуване судове рішення безпосередньо права та обов`язки заявниці, водночас, ураховуючи правильність висновків апеляційного суду щодо відкриття апеляційного провадження у справі та по суті розгляду апеляційної скарги, не вважає, що у такому випадку це слугує підставою для скасування постанови апеляційного суду, оскільки не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність постанови апеляційного суду та не дають підстав для висновку, що оскаржувана постанова прийнята без додержання норм матеріального і процесуального права, а апеляційне провадження у справі підлягає закриттю.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг

Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційних скарг спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів, переоцінки доказів у справі, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленими судовими рішеннями.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості досліджувати докази та здійснювати їх переоцінку, а тому доводи касаційних скарг із цього приводу є безпідставними й не впливають на законність судових рішень у справі.

Посилання заявників на загальні висновки у відповідних постановах Верховного Суду щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційних скарг про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановленні оскаржуваних судових рішень, оскільки фактичні обставини у наведених заявниками як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Обставини у наведених заявниками постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили свої судові рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди виходили із конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд, на підставі статті 410 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Оскільки касаційні скарги залишені без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки ухвалами Верховного Суду від 25 листопада 2022 року зупинено дію рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року та постанови Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року, тому з урахуванням прийнятої судом касаційної інстанції постанови дія рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року та постанови Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року підлягає поновленню.

Щодо вирішення клопотання ПАТ «ПУМБ» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до частин третьої-п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Верховний Суд дійшов висновку про те, що заявлене клопотання банку не підлягає задоволенню, оскільки суд касаційної інстанції вже розглядав питання передачі цієї справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року та дійшов висновку про відсутність підстав для такої передачі.

Керуючись статтями 400 401 410 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні клопотання Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» залишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року (у не зміненій за результатами касаційного перегляду справи 19 лютого 2020 року частині) та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року залишити без змін.

Поновити дію рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року та постанови Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:О. В. Білоконь І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний В. В. Яремко