Історія справи

Постанова КЦС ВП від 08.11.2023 року у справі №521/6487/20
Постанова КЦС ВП від 08.11.2023 року у справі №521/6487/20
Постанова КЦС ВП від 08.11.2023 року у справі №521/6487/20

Постанова

Іменем України

08 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 521/6487/20

провадження № 61-7945св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Дундар І. О., Коротенка Є. В., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач -ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

треті особи: ОСОБА_7 , відділ забезпечення діяльності органу опіки та піклування Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 08 червня 2021 року у складі судді Маркарової С. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 05 липня 2022 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулася суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи: ОСОБА_7 , відділ забезпечення діяльності органу опіки та піклування Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення.

Позов мотивований тим, що вона та ОСОБА_7 є співвласниками комунальної квартири АДРЕСА_1 . Квартира є трьохкімнатною, з яких дві кімнати знаходяться у її власності та ОСОБА_7 . Коридор, санвузол та кухня перебувають у спільному користуванні співвласників.

У кінці липня 2018 року в зазначену квартиру, а саме у кімнату, яка належить ОСОБА_2 , вселились ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та їх діти: ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . З початку проживання вказані особи порушують правила співжиття, влаштовують вечірки, поводяться агресивно та аморально. У зв`язку з цим вона та ОСОБА_7 неодноразово звертались до поліції, однак жодного результату не було досягнуто.

Вселення вказаних осіб здійснено без її письмової згоди, так само і без згоди інших співвласників, у зв`язку з чим порушено її права як співвласника квартири.

Уточнивши позовні вимоги, просила суд:

визнати незаконним вселення ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ;

виселити їх з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 08 червня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ОСОБА_5 та ОСОБА_6 вселилася в окрему кімнату ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 за згодою її співвласника та як члени сім`ї ОСОБА_2 , якій на праві власності належить 390/1000 частин вказаної квартири. ОСОБА_2 має охоронюване законом право володіти, користуватись і розпоряджатись належним їй майном, а при здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна всі співвласники та мешканці мають враховувати правову природу такої власності. Достатніх і належних доказів для виселення відповідачів відповідно до частин першої та другої статті 116 ЖК України позивач не надала. Так, згідно з відомостями, наданими Малиновського відділом поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції України в Одеській області на звернення ОСОБА_1 від 12 грудня 2019 року, 27 квітня 2020 року, 27 липня 2020 року, 10 листопада 2020 року, 06 травня 2020 року, 12 травня 2020 року з ОСОБА_4 , ОСОБА_3 проведена профілактична бесіда зі спірного питання, а також встановлена законність їх проживання за спірною адресою. Таким чином, заходи попередження систематичності порушень правил співжиття відповідачами, які б вживались уповноваженими органами, позивачем не доведені.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 05 липня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 08 червня 2021 року - залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну допомогу у розмірі 4 125,00 грн.

Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що відповідачі вселилися у квартиру зі згоди її співвласника - ОСОБА_8 , а тому відсутній факт протиправності вселення ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . У свою чергу доказів, які свідчили б про систематичність порушень правил співжиття відповідачами, позивач також не надала. Суд врахував, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що вселення відповідачів здійснено без її попередньої згоди та згоди інших співвласників комунальної квартири, апеляційний суд вказав, що: за змістом статті 369 ЦК України, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Проте ЖК УРСР визначає обов`язковість згоди всіх співвласників (наймачів) квартири лише у тому випадку, коли квартира відноситься до державного та громадського житлового фонду, тоді як квартира, щодо користування якою виник спір, належить співвласникам на праві приватної спільної часткової власності; особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Таким чином якщо частина квартири належить співмешканцю на праві приватної власності, то він може без згоди інших співмешканців вселити до цієї квартири батьків, своїх дітей та дружину.

Доказів на підтвердження того, що відповідачів було притягнуто до адміністративної та/або кримінальної відповідальності за порушення правил співжиття, руйнування чи псування житлового приміщення, позивачем не надано. Отже, доказів щодо фактів, які покладені в обґрунтування позову позивачем до суду не надано.

ОСОБА_3 підтвердила належними та допустимими доказами витрати, понесені нею на правничу допомогу.

Аргументи учасників справи

12 серпня 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати оскаржені судові рішення і ухвалити нове про задоволення позову, судові витрати покласти на відповідачів.

Касаційна скарга мотивована тим, що незважаючи на те, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ОСОБА_5 та ОСОБА_6 є родичами ОСОБА_2 , у власності якої знаходиться одна кімната, їх вселення здійснено без згоди інших співвласників. Статтею 156 ЖК УРСР передбачено, що «члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням». Це означає, що поняття «якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням» передбачає узгодження з іншими співвласниками квартири питання вселення і відповідно порядку користування житловими кімнатами, кухнею, коридором, санвузлом. З огляду на те, що неможливо обговорити порядок користування приміщеннями не повідомивши інших співвласників квартири про вселення, згода на вселення інших осіб потрібна.

З початку проживання та по цей час зазначені особи ведуть аморальний спосіб життя та порушують правила співмешканця. Суду надавалися докази про неодноразове звернення до правоохоронних органів з приводу аморальної та протиправної поведінки ОСОБА_4 та його дружини ОСОБА_3 , які роблять неможливим її проживання у квартирі, однак суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що належних доказів для виселення відповідачів відповідно до частини першої, другої статті 116 ЖК УРСР не надано. Апеляційний суд не врахував, що зі змісту вказаної статті не випливає, що особа обов`язково повинна бути притягнута до адміністративної відповідальності. Систематичність визначається виходячи з кількісного показника порушення правил співжиття протягом необмеженого проміжку часу. До апеляційної скарги нею було додано додаткові докази про порушення відповідачами правил співжиття, але апеляційний суд їх не оцінив.

Також у матеріалах справи відсутні докази належного повідомлення судом апеляційної інстанції ОСОБА_2 про дату, час і місце судового засідання. Крім того, 04 липня 2022 року до Одеського апеляційного суду через канцелярію нею було подано заяву про відкладення розгляду справи, розгляд якої в режимі відеоконференції було призначено на 05 липня 2022 року, однак у порушення вимог пункту 3 частини другої статті 223 ЦПК України апеляційний суд розглянув справу за її відсутності.

Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу на користь ОСОБА_3 , апеляційний суд не звернув увагу на те, що матеріалах справи відсутні жодні докази, що свідчили б про сплату ОСОБА_3 своєму адвокату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

16 вересня 2022 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Відзив мотивований тим, що касаційна скарга зводиться до необґрунтованої незгоди з рішенням судів попередніх інстанцій. Проживання ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та їх дітей є цілком правомірним та законним, оскільки ОСОБА_4 є сином ОСОБА_2 , тобто членом її сім`ї і проживає в квартирі за згоди своєї матері. У свою чергу ОСОБА_3 є дружина ОСОБА_4 і законно проживає в зазначеній квартирі за згоди її власника на підставі статті 156 ЖК УРСР, так як є членом сім`ї ОСОБА_4 .

Підстави для виселення її родини відсутні, оскільки позивач не надала доказу ані псування або руйнування приміщення, ані використання його не за призначенням, ані систематичних порушень правил співжиття. Єдине, що надає позивач, це власні скарги до різних органів, які не можуть бути належним доказом у справі, адже лише відображають факт звернень, які не породжують правових наслідків. Навпаки, наприклад, поліція після опитування сусідів констатувала факт безпідставності таких скарг та встановила те, що сусіди визнають скандальними саме ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , а не родину ОСОБА_9 .

Безпідставними є посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не відклав розгляд справи з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 223 ЦПК України, оскільки про судове засідання було відомо за декілька місяців до його проведення, а неявка сторін не перешкоджає розгляду справи.

Щодо стягнення витрат на правничу допомогу, то Верховний Суд вже неодноразово звертав увагу на те, що витрати на професійну правову допомогу можуть відшкодовуватись незалежно від того, оплачені вони стороною до моменту заявлення вимоги про їх відшкодування, чи будуть оплачені лише в майбутньому.

19 жовтня 2022 року ОСОБА_1 направила до Верховного Суду відповідь на відзив на касаційну скаргу, у якій просила задовольнити її касаційну скаргу в повному обсязі.

Зазначає, що між співвласниками не встановлено порядок спільного володіння і користування спірною квартирою; між співвласниками спільне житло в натурі не поділено, для спільного проживання не пристосовано (один кран на кухні, плита тощо). Отже, проживання в квартирі відповідачів без згоди усіх співвласників є неможливим.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 23 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 649/1657/18, від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18).

Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2023 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Одеського апеляційного суду від 05 липня 2022 року відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2023 року клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Одеського апеляційного суду від 05 липня 2022 року в частині розподілу судових витрат задоволено. Зупинено виконання постанови Одеського апеляційного суду від 05 липня 2022 року в частині стягнення з ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу у розмірі 4 125,00 грн до закінчення касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 10 жовтня2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини

Суди встановили, що на підставі свідоцтва про право власності від 14 серпня 1997 року ОСОБА_10 та ОСОБА_7 є співвласником квартири АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності, які за вказаною адресою зареєстровані.

На підставі договору дарування від 20 липня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пашичевою Г. Л., реєстровий № 1397, 390/1000 частин квартири АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності належить ОСОБА_2 .

Спірне житло не відноситься до державного та громадського житлового фонду, форма власності сторін на квартиру - приватна спільна часткова.

В квартиру за згодою ОСОБА_2 вселились ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 і фактично проживають у її кімнаті.

ОСОБА_4 є сином ОСОБА_2 ОСОБА_3 є дружиною ОСОБА_4 ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є батьками неповнолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та малолітньої ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Сторони спільно користуються допоміжними приміщеннями квартири. Між сторонами виник побутовий конфлікт та триває у зв`язку зі спільним користуванням допоміжними приміщеннями спірної квартири.

Позивач неодноразово зверталась до правоохоронних органів, що підтверджується її заявами, поданими до Малиновського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції України в Одеській області від 12 серпня 2019 року, 19 листопада 2019 року, 13 лютого 2020 року, 21 лютого 2020 року, 19 березня 2020 року, 14 квітня 2020 року, 06 липня 2020 року.

29 липня 2020 року до Малиновського відділу поліції Головного управління Національної поліції Українив Одеській області звернулась відповідач ОСОБА_3 із заявою про скоєння ОСОБА_1 , ОСОБА_7 кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 383 КК України.

Позиція Верховного Суду

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19.

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Отже, позбавлення права користування житловим приміщенням або виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим у спірних правовідносинах права позивача, як власника квартири, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб (частина перша статті 383 ЦК України).

Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (частина перша статті 405 ЦК України).

У частинах першій, другій статті 355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки існує: (а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок -два співвласники); (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов`язків. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна (див., зокрема постанову Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14-ц (провадження № 61-4536св18)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2018 року у справі № 545/3728/16-ц (провадження № 61-9958св18) зроблено висновок, що «відповідно до пункту 4 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Цей спосіб пов`язаний з застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб`єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто, для того, щоб подати цей позов необхідно, щоб суб`єктивне право не було припинене, і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про усунення перешкод у здійсненні права спільної власності між співвласниками».

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У справі, що переглядається:

суди виходили із того, що відсутній факт незаконного вселення ОСОБА_3 , ОСОБА_4 разом з дітьми ОСОБА_5 , ОСОБА_6 в квартиру АДРЕСА_1 , оскільки відповідачі вселилися в цю квартиру зі згоди її співвласника ОСОБА_2 ;

суди не врахували, що спірна квартира належить ОСОБА_11 , ОСОБА_7 та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності, яке поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна; відповідачі не заперечували те, що вселились у спірну квартиру без згоди всіх співвласників, доказів визначення порядку користування квартирою з правом такого користування інших осіб (зокрема, членів сім`ї одного зі співвласників) не надали; якщо співвласник вважає порушеними своє право власності іншим співвласником, зокрема шляхом вселення до спільного житла інших осіб без його згоди, він може, з огляду на фактичні обставини, вимагати відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України). Тому вселення ОСОБА_3 , ОСОБА_4 разом з дітьми ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до квартири без згоди позивача як співвласника квартири є порушенням визначеного статтею 358 ЦК України порядку здійснення права спільної часткової власності. За встановленого порушення майнових прав позивача внаслідок недотримання порядку вселення вказаних відповідачів до спірної квартири, останні можуть бути виселені за вимогою позивача, що відновлює становище, яке існувало до такого порушення;

позивач також посилалась на обставини агресивної поведінки та погроз насильства з боку відповідачів, яким суди належної оцінки не надали та не врахували, що якщо особа висуває небезпідставну скаргу щодо повторюваних актів насильства, якими б незначними не були окремі епізоди та незалежно від того, що притягалась відповідна особа до адміністративної відповідальності або іншої відповідальності, суд зобов`язаний оцінити ситуацію загалом, у тому числі й загрозу продовження аналогічних подій, враховуючи право особи на фізичну та психологічну недоторканість.

За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог та не оцінили можливість виселення відповідачів з урахуванням відповідних принципів статті 8 Конвенції, балансу інтересів сторін, загальних засад цивільного законодавства, зокрема, справедливості, добросовісності та розумності, а також доводів позивача щодо систематичного порушення правил співжиття відповідачами, що зробило неможливим нормальне проживання у власній квартирі.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позовних вимог за необґрунтованістю суди не врахували, що питання щодо законності вселення в квартиру має вирішуватися як підстава позову у спорі про виселення. Позовні вимоги про визнання незаконним вселення не відновлюють порушеного права позивача, тому є неефективним способом захисту. У зв`язку з цим ці позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню з вказаних підстав, а тому судові рішення в цій частині належить змінити в мотивувальній частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення в частині позовних вимог про визнання незаконним вселення змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині - передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).

Керуючись статтями 400 402 411 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 08 червня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 05 липня 2022 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про виселення та розподілу судових витрат скасувати.

Передати справу № 521/6487/20 в зазначеній частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 08 червня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 05 липня 2022 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_12 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання незаконним вселення змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 08 червня 2021 року та постанова Одеського апеляційного суду від 05 липня 2022 року в скасованій частині втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: І. О. Дундар

Є. В. Коротенко

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук