Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 26.07.2018 року у справі №362/2861/17

Постанова

Іменем України

02 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 362/2861/17

провадження № 61-40342 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1;

відповідач - публічне акціонерне товариство "Ідея Банк";

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Ідея Банк" на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 30 січня 2018 року у складі судді Кравченко Л. М. та постанову апеляційного суду Київської області від 30 травня 2018 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Приходька К. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічне акціонерного товариства "Ідея Банк" (далі - ПАТ "Ідея Банк") про визнання кредитного договору недійсним.

Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що 19 грудня 2015 року між нею та ПАТ "Ідея Банк" укладено кредитний договір № 206.190.72490, згідно з яким вона отримала кредит на суму 43 910 грн, включаючи витрати на страховий платіж, строком на 36 місяців, з процентною ставкою 21,990 % річних від залишкової суми кредиту та сплатою комісії відповідно до умов договору.

Вказувала, що під час укладення договору відповідачем не здійснено детальний, достовірний та об'єктивний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості усіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаний з одержанням, обслуговуванням та погашенням кредиту згідно імперативних вимог пункту 2 частини 4 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" та пункту 3 "Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту", затверджених постановою правління Національного банка України від 10 травня 2007 року № 168.

Зокрема, положення пункту 1.4. кредитного договору, яким визначено щомісячну плату за кредитне обслуговування у розмірі 2,4000 % від початкової суми кредиту, є несправедливим та таким, що не відповідає вимогам закону.

Вважаючи недійсними зазначений пункт кредитного договору та зазначаючи, що це положення договору пов'язане між собою з іншими пунктами договору, а тому договір підлягає визнанню недійсним в цілому, позивач просила визнати недійсним кредитним договір від 19 грудня 2015 року № 206.190.72490, укладений між нею та ПАТ "Ідея Банк".

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 30 січня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним пункт 1.4. кредитного договору від 19 грудня 2015 року №
206.190.72490, укладеного між ПАТ "Ідея Банк" та ОСОБА_1.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у відповідності до вимог частини 2 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" банк

надав позичальнику у письмовій формі інформацію про умови кредитування, тому підстав для визнання його недійсним в цілому відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України не доведено.

Разом з тим, банк неправомірно встановив щомісячну плату за обслуговування кредитної заборгованості у розмірі 2,4000 % від початкової суми кредиту (пункт
1.4. договору). Наведена умова договору є недійсною як така, що суперечить вимогам статей 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів".

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою апеляційного суду Київської області від 30 травня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ "Ідея Банк" залишено без задоволення.

Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 30 січня 2018 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції стосовно незаконності встановлення у кредитному договорі щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості, а саме: послуги, яка супроводжує кредит (пункт 1.4. кредитного договору). Встановивши у кредитному договорі щомісячну сплату за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,4000 % від початкової суми кредиту, відповідач, як кредитодавець, не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. Отже, умови кредитного договору, якими встановлено обов'язок позичальника сплачувати комісію за обслуговування кредиту є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2018 року ПАТ "Ідея Банк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасувати в частині задоволених позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2018 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 362/2861/17 із Васильківського міськрайонного суду Київської області.

У вересні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 квітня 2020 року справу передано судді-доповідачеві Осіяну О. М.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2020 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що в оспорюваному договорі плата за користування кредитною заборгованістю визначена не за формулою із змінними величинами, а відображена чітко визначеною фіксованою сумою, тому така умова не суперечить як положенням частини 5 статті 11, статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", так і затвердженому сторонами графіку платежів. Тому висновки судів попередніх інстанцій про недійсність пункту 1.4. кредитного договору є необґрунтованими.

Судові рішення оскаржуються в частині задоволення позовних вимог, а тому в іншій частині не є предметом касаційного перегляду в силу положень частини 1 статті 400 ЦПК України.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 19 грудня 2015 року між ПАТ "Ідея Банк" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 206.190.72490, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредит (грошові кошти) на поточні потреби в сумі 43 910 грн, включаючи витрати на страховий платіж (у разі наявності), а позичальник зобов'язався одержати кредит і повернути його разом з процентними платежами (процентами та платою за обслуговування кредитної заборгованості) і комісіями згідно з умовами цього договору.

У пункті 1.4. кредитного договору сторони погодили, що за обслуговування кредиту банком позичальник сплачує плату за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно у розмірі 2,4000 % від початкової суми кредиту.

Факт повідомлення банком позивача у письмовій формі про умови кредитування перед укладенням договору доведений довідкою-повідомленням, підписаною ОСОБА_1 19 грудня 2015 року.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною 3 статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ПАТ "Ідея Банк" підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з вимогами частин 1 -3 статті 400 Цивільного процесуального кодексу України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій у повній мірі не відповідають.

Статтями 6, 627 ЦК України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Статтями 6, 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені статті 629 ЦК України (частина 1 статті 215 ЦК України).

Згідно з частинами 1 -3 , 5 , 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити частинами 1 -3 , 5 , 6 статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до положень абзацу 3 частини 4 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", у редакції, що діяла на момент укладення спірного договору, кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні частини 4 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів". Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні частини 4 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", є нікчемною.

Закон України "Про захист прав споживачів" застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України є обов'язком банку, виконання такого обов'язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов'язок банку за кредитним договором, то така дія як обслуговування заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Така операція відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при реалізації прав та обов'язків за кредитним договором, тому такі дії банку не є послугами, що об'єктивно надаються клієнту-позичальнику.

Послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, не відповідають змісту кредитних відносин.

Вказаний висновок узгоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 369/9293/15-ц (провадження № 61-29646св18), від 02 вересня 2019 року у справі № 361/7528/17 (провадження № 61-45662св18), від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18).

Згідно з частиною 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, пункт 1.4. кредитного договору від 19 грудня 2015 року № 206.190.72490 є нікчемним на підставі абзацу 3 частини 4 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", у редакції, що діяла на момент його укладення.

Визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цим діянням наслідкам.

Належним способом захисту у подібному випадку є визнання відповідного права або застосування наслідків недійсності правочину. Із такими вимогами позивач до суду не зверталась.

Вказані висновки відповідають правовим позиціям, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14 (провадження № 14-90цс19), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

Із урахуванням зазначеного, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, вирішуючи позовні вимоги в частині визнання недійсним пункту
1.4. кредитного договору, неправильно застосував наведені вище положення норм матеріального права та дійшов необґрунтованого висновку про визнання недійсним кредитного договору в частині встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості, оскільки ці умови кредитного договору є нікчемними - недійсними в силу закону.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 766/6920/17 (провадження № 61-35179св18).

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог (в якій вони оскаржується банком) підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсними умов пункту 1.4. кредитного договору.

Відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Ідея Банк" задовольнити.

Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 30 січня 2018 року та постанову апеляційного суду Київської області від 30 травня 2018 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Ідея Банк" про визнання недійсним умов пункту 1.4. кредитного договору, укладеного 19 грудня 2015 року між публічним акціонерним товариством "Ідея Банк" та ОСОБА_1, скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог з наведених у цій постанові підстав.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович