Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 07.02.2021 року у справі №450/1437/19

Постанова

Іменем України

30 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 450/1437/19

провадження № 61-1811св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Кам'янко-Бузького районного нотаріального округу Львівської області Щур Тарас Васильович, ОСОБА_4,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Крайник Н. П., Мельничук О. Я.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовної заяви

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу в частині визнання покупцем за договором купівлі-продажу та визнання права власності на земельну ділянку.

Позовну заяву мотивував тим, що тривалий час працював на посаді старшого механіка суден іноземних судновласників та впродовж тривалого часу заощадив значну суму коштів, за яку вирішив купити земельну ділянку неподалік м. Львова, оскільки з кінця 2014 року постійно проживає

у м. Львові.

Позивач вказував, що не мав можливості самостійно займатися пошуками земельної ділянки, тому доручив своєму сину ОСОБА_4 продовжити пошук земельної ділянки, а 25 лютого 2014 року передав сину 25 000,00 доларів США для купівлі земельної ділянки, розробки проекту будинку і початку будівництва, про що його син написав відповідну розписку.

Від сина ОСОБА_4 позивач дізнався про продаж земельної ділянки

у с. Солонка Пустомитівського району Львівської області та після з'ясування необхідної інформації, вирішив її придбати. Стверджував, що всі питання, що стосувалися підготовки купівлі земельної ділянки і оформлення документів, вирішував не він особисто, а син ОСОБА_4, згідно з його розпорядженнями.

30 квітня 2014 року, під час посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки, була присутня невістка позивача - ОСОБА_2. У зв'язку з його відсутністю під час укладення договору, ОСОБА_2 формально зазначена покупцем у договорі купівлі-продажу земельної ділянки.

Оскільки спірна земельна ділянка придбана за його гроші, ОСОБА_2 не здійснювала дій, спрямованих на оплату і виконання умов договору, з продавцем не була знайома, не вела з ним переговорів щодо купівлі-продажу, позивач вважав, що його невістка фактично не була покупцем земельної ділянки.

Кошти за купівлю земельної ділянки продавцю ОСОБА_3, у готівковій формі, передав його син ОСОБА_4, за його дорученням. Продавець

ОСОБА_3 будь-яких переговорів з ОСОБА_2 щодо купівлі-продажу земельної ділянки не вів.

Стверджував, що всі обов'язки покупця за договором від 30 квітня

2014 року виконані виключно ним через свого сина, тому саме він є покупцем спірної земельної ділянки. У період придбання спірної земельної ділянки він періодично перебував у далекому плаванні, всі розмови між ним та його сином велись у телефонному режимі, відносини між ними були побудовані на довірі. Тому у нього не було сумнівів щодо виникнення в майбутньому з боку його невістки ОСОБА_2 відмови стосовно переоформлення земельної ділянки та заперечення, що він є дійсним покупцем.

ОСОБА_1 просив суд:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки

від 30 квітня 2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Щур Т. В., у частині зазначення у договорі покупцем відповідача ОСОБА_2;

- визнати його покупцем за договором купівлі-продажу від 30 квітня

2014 року;

- визнати за ним право власності на земельну ділянку площею 0,0836 га, розташованої у с. Солонка, Пустомитівського району, Львівської області, кадастровий номер 4623686600:09:000:0180, призначення - для ведення садівництва, придбану за договором купівлі-продажу земельної ділянки

від 30 квітня 2014 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області

від 02 червня 2020 року, ухваленим у складі судді Кіпчарського М. О., позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 30 квітня 2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Кам'янко-Бузького районного нотаріального округу Львівської області Щур Т. В., реєстровий номер 940, у частині зазначення покупцем за даним договором ОСОБА_2.

Визнано ОСОБА_1 покупцем за договором купівлі-продажу земельної ділянки від 30 квітня 2014 року, посвідченим приватним нотаріусом Кам'янко-Бузького районного нотаріального округу Львівської області

Щур Т. В., реєстровий номер 940.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 0,0836 га, кадастровий номер 4623686600:09:000:0180, для ведення садівництва, розташовану у с. Солонка Пустомитівського району Львівської області, реєстровий номер об'єкту нерухомості 334915946236, придбану за договором купівлі-продажу земельної ділянки від 30 квітня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Кам'янко-Бузького районного нотаріальним округу Львівської області Щур Т. В., реєстровий номер 940.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 2 346,80 грн.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції врахував розписку, згідно з якою позивач передав своєму синові кошти у розмірі 25 000,00 доларів США, для купівлі земельної ділянки, та дійшов висновку про те, що вимоги ОСОБА_1 є доведеними, оскільки ОСОБА_2 виступила фіктивним покупцем у договорі, у зв'язку з відсутністю позивача за місцем вчинення правочину з поважних причин.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 02 червня 2020 року скасовано.

Постановлено нове судове рішення, яким у задоволенні позову

ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі продажу у його частині, визнання покупцем за договором купівлі-продажу та визнання права власності на земельну ділянку відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 3 520,20 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що син позивача був присутнім при укладенні вказаного договору, ознайомлений з його змістом та надав згоду на його укладення своєю дружиною ОСОБА_2. При цьому у договорі купівлі-продажу зафіксовано всі істотні умови, що стосуються купівлі-продажу земельної ділянки та передбачено, що попередні домовленості, які мали місце до укладення цього договору і не відображені в ньому, не мають правового значення. Тому суд апеляційної інстанції вважав помилковими висновки суду першої інстанції про те, що розписка ОСОБА_4 про отримання коштів від ОСОБА_1 може бути підставою для визнання його покупцем за договором. Тим паче, що згідно з розпискою ОСОБА_1 передав кошти у сумі 25 000,00 доларів США, а земельна ділянка придбана за 81
000,00 грн.

При цьому суд апеляційної інстанції, на спростування доводів апеляційної скарги щодо спливу строку позовної давності, вказав, що оскаржуваний договір купівлі-продажу земельної ділянки укладено 30 квітня 2014 року,

а позивач звернувся до суду з позовом лише у травні 2019 року, тобто, поза межами загального строку позовної давності. Однак не надав належних та допустимих доказів, що протягом п'яти років йому не було відомо, що стороною договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки є

ОСОБА_2, навпаки як вбачається зі змісту позовної заяви, ОСОБА_1 був обізнаний про вказані обставини. Суд апеляційної інстанції не встановив порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача, за захистом якого той звернувся до суду, тому вважав, що відсутні підстави для застосовувати наслідків спливу строку позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

05 лютого 2021 року ухвалою Верховного Суду касаційну скаргу залишено без руху, надано час на усунення недоліків.

25 лютого 2021 року ухвалою Верховного Суду продовжено ОСОБА_1 строк, наданий ухвалою від 05 лютого 2021 року.

02 квітня 2021 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали із Пустомитівського районного суду Львівської області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не надав оцінку всім зібраним доказам, зокрема нотаріально посвідченій заяві продавця по суті спору, адресованої суду.

Суд апеляційної в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду постанові Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 520/9632/16-ц (провадження № 61-22515св18) та постанові Верховного Суду України

від 07 вересня 2016 року № 6-1026цс16.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У квітні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити касаційну скаргу без задоволення, оскільки постанова Львівського апеляційного суду

від 28 грудня 2020 року прийнята з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно з договором купівлі-продажу від 16 лютого 2012 року, земельна ділянка площею 0,0836 га, розташована на території Солонківської сільської ради Пустомитівського району, кадастровий номер 4623686600:09:000:0180, належить на праві власності ОСОБА_3

30 квітня 2014 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, кадастровий номер undefined. За умовами договору продавець передав у власність покупця належну йому земельну ділянку за ціною 81 000,00 грн, які будуть виплачені покупцем продавцю на час підписання цього договору.

Договір посвідчений приватним нотаріусом Щур Т. В. та зареєстрований у реєстрі за № 940.

Згідно з пунктом 3.6 договору купівлі-продажу земельної ділянки, покупець стверджувала, що на момент укладення цього договору перебуває у шлюбі з ОСОБА_4, який надав свою згоду на купівлю земельної ділянки, справжність підпису на якій засвідчено 30 квітня 2014 року ОСОБА_6, приватним нотаріусом Кам'янка-Бузького районного нотаріального округу Львівської області, за реєстровим № 939. Ця земельна ділянка набувається ними як спільна сумісна власність.

Відповідно до пункту 4.4. договору купівлі-продажу сторони засвідчили, що:

у тексті цього договору зафіксовано усі істотні умови, що стосуються купівлі-продажу земельної ділянки;

будь-які попередні домовленості, які мали місце до укладення цього договору і не відображені в цьому договорі, не мають правового значення;

укладення договору відповідає їх інтересам;

волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі;

умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості.

З трудових контрактів від 14 червня 2012 року та від 26 квітня 2013 року, укладеними між компаніями "Ен Діп сі Шиппінг енд Меннінг Сервісес ПВТ ЛТД" і "Си Траффик Шиппинг Ко" та ОСОБА_1, останній був найнятий на роботу до цих компаній на посаду старшого механіка з місячною оплатою у розмірі 8 000,00 доларів США та 6 000,00 доларів США відповідно.

За період з 10 серпня 2012 року по 26 вересня 2013 року дружиною позивача - ОСОБА_7 з особових рахунків, відкритих у банках

м. Євпаторія АР Крим, знято готівкові кошти у загальній сумі близько 50 000,00
доларів США.

Зі змісту нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_3, складеної та посвідченої 25 березня 2019 року, адресованої суду, встановлено, що фактичним покупцем земельної ділянки площею 0,0836 га являється ОСОБА_1. Із пропозицією придбати у нього цю земельну ділянку звертався ОСОБА_4, який йому повідомив, що земельна ділянка придбається для його батька ОСОБА_1 та за його кошти, однак з причин відсутності батька, земельна ділянка буде оформлятися на ОСОБА_2, яка зазначена в договорі купівлі-продажу покупцем, та лише формально була присутня при посвідченні договору, оскільки жодних перемовин та розрахунків з ним не проводила.

Відповідно до розписки від 25 лютого 2014 року, ОСОБА_4 отримав від свого батька ОСОБА_1 25 000 доларів США, для купівлі земельної ділянки, та оформлення всіх дозвільних документів, необхідних для будівництва будинку, виготовлення проекта будинку та на початок будівельних робіт.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною 3 статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України);

- судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частиною 3 статті 411 ЦПК України, зокрема, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає.

Частиною 1 статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до Частиною 1 статті 626 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Частиною 1 статті 626 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 ЦК України).

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з частиною 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Статтею 235 ЦК України визначено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний "маскувати" волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частинами 1 , 2 статті 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).

Згідно частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції з тексту розписки встановив, що

ОСОБА_1 надав ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 25 000,00 доларів США, для придбання земельної ділянки та оформлення всіх дозвільних документів для будівництва будинку. Таким чином,

ОСОБА_4 мав придбати земельну ділянку за грошові кошти, отримані від ОСОБА_1, тобто свого батька.

Разом із тим, із розписки не встановлено, що земельна ділянка мала бути придбана ОСОБА_4, але від імені та в інтересах батька, тобто з подальшим оформленням права власності на неї за ОСОБА_1.

При цьому згідно з пунктом 3.6 договором купівлі-продажу земельної ділянки, на момент укладення цього договору ОСОБА_2 перебувала у шлюбі з ОСОБА_4, тобто спірна земельна ділянка набувалася ними як спільна сумісна власність. Крім того, сторони договору засвідчили: зокрема, будь-які попередні домовленості, які мали місце до укладення цього договору і не відображені в цьому договорі, не мають правового значення; умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості (пункт 4.4 договору купівлі-продажу земельної ділянки).

Інших доказів, що свідчать про те, що покупцем за договором купівлі-продажу земельної ділянки мав бути ОСОБА_1, сторонами не надано.

Таким чином, ОСОБА_1 не був стороною договору купівлі-продажу земельної ділянки, а зі змісту його позовних вимог не вбачається, що воля всіх сторін вказаного договору, тобто ОСОБА_2 та ОСОБА_3, була направлена на приховання іншого правочину, як того вимагає положення статті 235 ЦК України, а отже не є удаваним у частині покупця.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1.

Колегія судді також враховує, що договір купівлі-продажу земельної ділянки було укладено 30 квітня 2014 року і будь-яких сумнівів у його чинності до часу звернення до суду у травні 2019 року у позивача та третьої особи не виникало.

Посилання ОСОБА_1 як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 520/9632/16-ц (провадження № 61-22515св18), на увагу не заслуговують, оскільки оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не суперечать цим висновкам.

Доводи касаційної скарги щодо ненадання оцінки нотаріально засвідченій заяві покупця ОСОБА_3, адресованої суду, та неврахування її при ухваленні рішення, колегія суддів спростовує та зазначає, що суд оцінює докази у їх сукупності за своїм внутрішніх переконанням. Тим паче, що нотаріально засвідчена та адресована до суду письмова заява продавця, який є стороною у справі, не узгоджується з приписами частин 1 , 2 статті 69, статті 92 ЦПК України. При цьому сторона у справі - відповідач ОСОБА_3, скористався наданим йому статтею 43 ЦПК України правом, прийняв участь у судових засіданнях та надав особисті пояснення суду.

Таким чином, суд апеляційної інстанцій виконано вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно досліджено і оцінено докази та встановлено обставини у справі, правильно застосовано норми матеріального права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник