Історія справи

Постанова КЦС ВП від 11.04.2018 року у справі №753/8119/16

Постанова

Іменем України

2 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 753/8119/16

провадження № 61-14635 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - приватне акціонерне товариство «Лугцентрокуз ім. С. С. Монятовського»,

відповідач - ОСОБА_4,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу приватного акціонерного товариства «Лугцентрокуз ім. С. С. Монятовського» на рішення Дарницького районного суду міста Києва у складі судді Парамонова М. Л. від 7 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва у складі суддів: Невідомої Т. О., Гаращенка Д. Р., Пікуль А. А., від 21 червня 2017 року,

В С Т А Н О В И В :

У квітні 2016 року приватне акціонерне товариство «Лугцентрокуз ім. С. С. Монятовського» (далі - ПрАТ «Лугцентрокуз ім. С. С. Монятовського») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання договору дійсним та стягнення заборгованості.

Позовну заяву мотивовано тим, що 20 січня 2015 року між сторонами був укладений усний договір позики. За період з 26 січня по 29 грудня 2015 року позивач перерахував на рахунок відповідача суму позики у розмірі

1 346 000 грн 11 коп., а позичальник прийняла ці грошові кошти. 17 березня 2016 року на адресу ОСОБА_4 було направлено вимогу про повернення зазначених грошових коштів (суми позики) в семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, із зазначенням реквізитів позикодавця, але грошові кошти відповідачем повернуті не були, у зв'язку з чим на підставі частини другої статті 218 ЦК України просив визнати дійсним договір позики та стягнути з останньої на свою користь заборгованість у розмірі 1 346 000 грн 11 коп.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 7 березня 2017 року у задоволенні позову ПрАТ «Лугцентрокуз ім. С. С. Монятовського» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено факту укладення договору позики, передання відповідачу відповідних грошових коштів як суми позики та факту отримання відповідачем цієї суми.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 21 червня 2017 року апеляційну скаргу ПрАТ «Лугцентрокуз ім. С. С. Монятовського» залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що положення частини другої статті 218 ЦК України стосується лише тих договорів, для яких законом встановлена їх недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, однак ЦК України не передбачає наслідком недодержання письмової форми договору позики його недійсність. Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження укладення договору позики з відповідачем та отримання останньою коштів за таких договором.

У касаційній скарзі ПрАТ «Лугцентрокуз ім. С. С. Монятовського» просить скасувати судові рішення із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що на виконання договору позики, позивачем були перераховані кошти на користь позивача, однак відповідач на вимогу позикодавця отриману суму позики не повертає, що є порушенням вимог статті 1049 ЦК України.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

23 березня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Звертаючись до суду із позовом позивач на підтвердження укладення договору позики з відповідачем надав суду реєстр власних платіжних доручень з 26 січня по 29 грудня 2015 року та копію вимоги про повернення позики від 15 березня 2016 року, адресованої ОСОБА_4.

Відповідно до частини другої статті 218 ЦК України, на яку посилався позивач, якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Вказана норма щодо можливості визнання договору дійсним стосується лише тих договорів, для яких законом встановлена їх недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми.

Суди дійшли обґрунтованого висновку, що ЦК України не передбачає наслідком недодержання письмової форми договору позики його недійсність.

Поняття позикових відносини і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК України.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (частина перша статті 207 ЦК України).

Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.

Крімтого, частиноюпершою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальникзобов'язанийповернути суму позикиу строк тав порядку, що передбачені договором.

Такимчином, документ, що підтверджує борговезобов'язання, має містити умовиотримання позичальником вборг із зобов'язаннямїї повернення тадати отримання коштів.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій, встановивши, що реєстр власних платіжних доручень з 26 січня по 29 грудня 2015 року не містить даних про одержувача грошових коштів та не є документом, щопідтверджує боргове зобов'язання, яке має містити умови отриманняпозичальником в борг із зобов'язаннямїї повернення тадати отримання коштів, дійшли обгрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Вказаний висновок узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі

№ 6-1967цс15.

Ураховуючи вищевикладене, доводи касаційної скарги про наявність між сторонами позикових відносин безпідставні. Реєстр власних платіжних доручень не містить даних кому і на яких умовах надаються кошти.

Оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору, тому суди правильно застосували положення статей 1046-1049 ЦК України, які регулюють правовідносини, що випливають із договору позики.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу приватного акціонерного товариства «Лугцентрокуз

ім. С. С. Монятовського» залишити без задоволення, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 7 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 21 червня 2017 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

Є. В.Синельников

С.Ф. Хопта