Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 травня 2018 року

м. Київ

Справа № 916/1051/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Сухового В.Г. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.,

за участю секретаря судового засідання - Журавльова А.В.

за участю представників:

позивача - не з'явився,

відповідача - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 23.11.2017 (Величко Т.А., Жеков В.І., Філінюк І.Г.) та рішення Господарського суду Одеської області від 19.07.2017 (Демешин О.А.) у справі № 916/1051/17

за позовом Державного підприємства Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" до Товариства з обмеженою відповідальністю "БУД-ПІВДЕНЬ" про визнання договору недійсним

ВСТАНОВИВ:

Державне підприємство Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" (далі - Позивач) звернулося до Товариства з обмеженою відповідальністю "БУД-ПІВДЕНЬ" (далі - Відповідач) про визнання договору №15/04-16 на надання послуг по зберіганню матеріалів, інструментів, обладнання і майна від 15.04.2016 недійсним.

В обґрунтування позовних вимог, посилаючись на статті 201, 234, 235, 936 ЦК України та статтю 207 ГК України, Позивач зазначив, що не сам факт укладання договору, а наявність акту приймання-передачі майна, підписаного обома сторонами договору, є підтвердженням виникнення правових наслідків за договором зберігання, та саме цей документ є підтвердженням фактичного передання майна на зберігання. Однак, Відповідачем такий документ не наданий до матеріалів інвентаризації, а у Позивача жодного майна на зберіганні за договором №15/04-16 не рахується.

На думку Позивача, такий договір було вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином з обох сторін на момент його вчинення, а саме фактичного передання майна на зберігання Відповідачем та його подальшого зберігання Позивачем.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 19.07.2017 у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивоване тим, що щомісячне отримання Позивачем без зауважень грошових коштів від Відповідача за зберігання майна по спірному договору в період з травня 2016 року по червень 2017 року включно свідчить про наступне схвалення спірного правочину Позивачем; підписаним актом приймання майна на зберігання та копіями платіжних доручень про сплату коштів за послуги по зберіганню, спростовуються твердження Позивача про фіктивність спірного договору, оскільки сторонами було вчинено дії на створення правових наслідків, які обумовлювалися цим договором; Позивачем не наведено будь-яких обґрунтувань вчинення сторонами іншого правочину; не зазначено, який, на його думку, було вчинено правочин, прихований договором №15/04-16 та не наведено правових підстав визнання такого правочину недійсним.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 23.11.2017 рішення Господарського суду Одеської області від 19.07.2017 залишено без змін з тих же підстав.

Позивач подав касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного господарського суду, в якій просить їх скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

В касаційній скарзі Позивач не погоджується з мотивами, наведеними в оскаржуваних судових рішеннях, посилаючись на те, що судами попередніх інстанцій відхилено клопотання Позивача про витребування від Відповідача додаткових доказів у справі без зазначення причин такого відхилення; судами необґрунтовано відмовлено в задоволенні клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Орган Управління майном - Міністерство оборони України, оскільки, відповідно до статуту Позивача, останній заснований на державній власності та підпорядкований Міністерству оборони України, і оскільки оскаржується законність укладення правочину, стороною якого визначено Позивача, то розгляд даної справи безпосередньо пов'язаний правами та обов'язками зазначеної особи; суди безпідставно дійшли висновку, що Позивачем у позовній заяві не мотивовано, який саме правочин сторони насправді вчинили і з яких підстав такий, насправді вчинений правочин, має бути визнаний недійсним. На переконання Позивача, фактично договір на надання послуг по зберіганню матеріалів, інструментів, обладнання і майна містить ознаки договору оренди державного нерухомого майна, процедура укладення якого передбачена Законом України "Про оренду державного та комунального майна"; судом апеляційної інстанції необґрунтовано відмовлено Позивачу в прийнятті додаткових доказів, пославшись при цьому на те, що документи подано вже після прийняття рішення судом першої інстанції, оскільки статтею 101 ГПК України визначено, що судом не приймаються і не розглядаються вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, а не додаткові докази, які можуть прийматись судом в разі, коли заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

Відповідач не надав відзив на касаційну скаргу, що у відповідності до частини 3 статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваних рішення Господарського суду Одеської області від 19.07.2017 та постанови Одеського апеляційного господарського суду від 23.11.2017 у справі №916/1051/17 у касаційному порядку.

Сторони в судове засідання 10.05.2018 представників не направили, хоча були повідомлені про дату, час і місце засідання належним чином.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що, звертаючись до суду з позовом, Позивач послався на виявлення ним факту сплати Відповідачем коштів за послуги зберігання за договорами № 15/04-16 від 15.04. 2016 та №14/04-16 від 14.04.2016, однак умови цих договорів Позивачу невідомі, а майно, за зберігання якого сплачуються кошти, в бухгалтерському обліку не відображено. Позивач листом № 68 від 13.07.2016 звернувся до Відповідача щодо надання належним чином завірених копій договорів зберігання № 15/04-16 та №14/04-16, копій складського свідоцтва, складських квитанцій, актів про прийняття майна на зберігання, перелік майна, яке знаходиться на зберіганні та документів, що посвідчують право власності. Однак, Відповідачем акт приймання-передачі майна не наданий, а відповідно до матеріалів інвентаризації у Позивача будь-якого майна на зберіганні за договором №15/04-16 від 15.04.2016 не рахується. При цьому, як зазначає Позивач, виключно акт приймання-передачі майна є підтвердженням виникнення правових наслідків за Договором зберігання, та саме цей документ є підтвердженням фактичного передання майна на зберігання.

Таким чином, Позивач, посилаючись на статті 202, 234, 235, 936 ЦК України вважає, що договір №15/04-16 від 15.04.2016 вчинений без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються цим правочином з обох сторін на момент його укладення, а саме фактичного передання на зберігання Відповідачем та його подальшого зберігання Позивачем і просив суд зазначений договір визнати недійсним.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Відповідно до приписів статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Зміст правочину складають як права та обов'язки, про набуття, зміну, припинення яких домовилися учасники правочину.

Слід зазначити, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і за наслідками, визначеними законом, а тому слід встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.

Статтею 234 ЦК України встановлено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Згідно зі статтею 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 936 ЦК України встановлено, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому.

Господарські суди попередніх інстанцій встановили, що між Відповідачем (Поклажодавець) та Позивачем (Зберігач) 15.04.2016 укладено договір на надання послуг по зберіганню матеріалів, інструментів, обладнання і майна №15/04-16, предметом якого є надання Зберігачем послуг, пов'язаних із зберіганням майна, яке передане йому Поклажодавцем. Під майном, яке передається на зберігання розуміються будівельні матеріали, які належать Поклажодавцю та використовуються Поклажодавцем у господарській діяльності. Майно буде зберігатися в промисловому цеху Зберігача відповідно букви "И" по технічному паспорту ДОК-80 від 25.10.2006 за адресою: м. Одеса, вул. Хімічна, 35 (загальна площа 330 м2).

Відповідно до пункту 2.1 договору Зберігач зобов'язався: прийняти майно від Поклажодавця за актом приймання-передачі та підписати його зі свого боку; прийняти усі необхідні заходи для належного зберігання та схоронності майна; не використовувати майно для власних потреб і не відчужувати його та не передавати будь-яким іншим особам; після припинення дії договору повернути його Поклажодавцю за актом приймання-передачі.

Згідно з пунктом 2.2 договору Поклажодавець зобов'язався передати майно Зберігачу на зберігання за актом приймання-передачі та підписати його зі свого боку; сплачувати Зберігачу плату за зберігання майна згідно з виставленими рахунками в повному обсязі та на умовах встановлених цим договором.

Відповідно до пункту 3.1 договору за надання послуг по зберіганню майна Поклажодавець сплачує зберігачу грошові кошти в Національній валюті України у відповідності з виставленими рахунками та актами виконаних робіт (наданих послуг) щомісячно, із розрахунку 3300,00 грн (без ПДВ) за базовий місяць.

Пунктом 4.1 договору визначено, що не пізніше 2-х робочих днів після підписання цього договору, сторони зобов'язуються підписати акт приймання-передачі майна, та згідно якого Зберігач зобов'язується прийняти, Поклажодавець передати майно на зберігання.

Цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторонами (пункт 8.1 договору).

Судом першої та апеляційної інстанції досліджено, що даний договір підписаний обома сторонами, підписи яких скріплені печатками. З наявної в матеріалах справи копії акту приймання майна на зберігання від 15.04.2017, який є невід`ємною частиною договору №15/04-16, вбачається, що Відповідачем на виконання зазначеного договору прийнято на зберігання: верстат комбінований деревообробний - 1шт., пилка торцовочна - 1 шт., круг відрізний по металу - 3 шт., доска необрізна 25мм (сосна) - 19куб.м., перефоратор - 1шт., редуктор кисневий - 1 шт., редуктор пропановий-1шт., труба метелопрастикова - 40м., труба гофрована - 2м, світильник - 20шт., провід ШВВП - 180м, балон пропановий 40л - 1 шт., балон кисневий - 3шт., труба металічна д.100 - 40м.

Також, суди з'ясували та встановили, що Відповідач щомісячно, починаючи з травня 2016 року, перераховував Позивачу грошові кошти в якості оплати за послуги зберігання згідно договору № 15/04-16 від 15.04.2016, про що свідчать відповідні платіжні доручення, а Позивач без заперечень приймав ці кошти в якості оплати за надані ним послуги із зберігання, крім останньої оплати за квітень 2017 року, яку Позивач повернув Відповідачу після порушення провадження у цій справі, як безпідставно отримані кошти.

Так, статтею 32 ГПК України (в редакції до 15.12.2017) визначено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (частина 1 статті 33 ГПК України (в редакції до 15.12.2017).

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32 - 34, 43, 82, 84 ГПК України (в редакції до 15.12.2017), визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив під час вирішення позову.

Наведені норми зобов'язують суд у кожному конкретному випадку оцінювати наявні докази в їх сукупності, з урахуванням повноти встановлення всіх обставин справи, необхідних для правильного вирішення спору, на основі вичерпних і підтверджених висновків.

Таким чином, суди попередніх інстанцій, надавши оцінку зазначеним вище документам, врахувавши норми наведеного чинного законодавства України дійшли мотивованого висновку, що шляхом підписання вказаного акту приймання майна на зберігання та копіями платіжних доручень, спростовуються твердження Позивача про фіктивність спірного договору, оскільки сторонами було вчинено дії на створення правових наслідків, які обумовлювалися цим договором.

Крім того, суди вірно встановили, що Позивачем в позовній заяві не наведено обґрунтувань вчинення сторонами іншого правочину, ніж договору на надання послуг по зберіганню матеріалів, інструментів, обладнання і майна, не вказано який саме правочин прихований вказаним договором та не наведено правових підстав для визнання такого правочину недійсним.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, який підтверджений апеляційним господарським судом, що Позивачем з підстав, наведених у позові не доведено недійсність договору на надання послуг по зберіганню матеріалів, інструментів, обладнання і майна №15/04-16 від 15.04.2016.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Доводи касаційної скарги, що судами попередніх інстанцій відхилено клопотання Позивача про витребування від Відповідача додаткових доказів у справі без зазначення причин такого відхилення, колегією суддів відхиляються, оскільки судами зазначено, що таке клопотання Позивача відхиляється з підстав його необґрунтованості.

Посилання скаржника, що судами необґрунтовано відмовлено в задоволенні клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Орган Управління майном - Міністерство оборони України, колегією суддів не приймається, оскільки судом першої та апеляційної інстанцій, розглянувши дане клопотання Позивача, визначили, що спір у справі не стосується майна Позивача, а предметом розгляду справи є визнання недійсним договору на надання послуг по зберіганню, згідно якого Позивач є Зберігачем, а не Поклажодавцем.

Твердження Позивача, що суди безпідставно дійшли висновку, що Позивачем у позовній заяві не мотивовано, який саме правочин сторони насправді вчинили і з яких підстав такий, насправді вчинений правочин, має бути визнаний недійсним, оскільки, на переконання Позивача, фактично договір на надання послуг по зберіганню матеріалів, інструментів, обладнання і майна містить ознаки договору оренди державного нерухомого майна, процедура укладення якого передбачена Законом України "Про оренду державного та комунального майна", колегія суддів відхиляє, оскільки зазначені обставини не були предметом позовних вимог в суді першої інстанції, а відповідно до частини 2 статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду.

Доводи скаржника, що судом апеляційної інстанції необґрунтовано відмовлено Позивачу в прийнятті додаткових доказів, колегією суддів визнаються помилковими, оскільки апеляційний господарський суд в своїй постанові вірно вказав, що надані Позивачем додаткові докази (перелік наведено в постанові) датовані вже після прийняття судом першої інстанції рішення у справі, а тому не могли бути предметом розгляду, відповідно, місцевого господарського суду.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного господарського суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державного підприємства Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 23.11.2017 та рішення Господарського суду Одеської області від 19.07.2017 у справі № 916/1051/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Суховий В.Г.

Судді Берднік І.С.

Міщенко І.С.