Історія справи

ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

Київ

27.03.2018 К/9901/5172/18 816/93/16 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Ханової Р.Ф.(суддя-доповідач),

суддів: Гончарової І.А., Олендера І.Я.,

розглянувши у порядку письмового провадження заяву Державної податкової інспекції у м. Полтаві Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 жовтня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції у м. Полтаві Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

У С Т А Н О В И В:

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до Державної податкової інспекції у м.Полтаві Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області (далі - податковий орган, відповідач у справі), в якому просив визнати протиправним та скасувати податкові повідомлення-рішення від 18 червня 2015 року №33-17 та №32-17, якими визначені суми податкового зобов'язання з транспортного податку з фізичних осіб в ромірі 25000 грн. та 25000 грн. відповідно.

11 березня 2016 року постановою Полтавського окружного адміністративного суду позов задоволено, визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у м.Полтаві Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області від 18 червня 2015 року №32-17 та № 33-17.

Постанова суду мотивована тим, що у 2015 році автомобілі позивача ще не є об'єктами оподаткування відповідно до статті 267 Податкового кодексу України, оскільки транспортний податок, введений Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 року №71-VIII, в силу правил справляння цього податку, закріплених Податковим кодексом України, міг бути справлений не раніше 2016 року.

25 травня 2016 року постановою Харківського апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу податкового органу задоволено, постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 11 березня 2016 року скасовано, прийнято нову постанову, якою відмовлено у задоволенні позову.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що транспортні засоби, які рахуються за позивачем, є об'єктами оподаткування в розумінні підпункту 267.2.1. пункту 267.2 статті 267 Податкового кодексу України, а тому контролюючий орган правомірно нарахував суму транспортного податку.

24 жовтня 2017 року ухвалою Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу позивача задоволено, постанову суду апеляційної інстанції скасовано, а постанову суду першої інстанції залишено в силі, з тих підстав, що місцеві ради набули повноважень, і одночасно обов'язку, встановлювати транспортний податок лише у 2015 році, відтак його справляння можливе лише починаючи з 2016 року.

У грудні 2017 року податковим органом до Верховного Суду України подано заяву про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 жовтня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом першим частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій він просить скасувати зазначене судове рішення а також судове рішення суду першої інстанції, залишивши в силі судове рішення суду апеляційної інстанції.

В якості підстав для перегляду судового рішення посилається на випадки неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України норм статей 10, 12, 267 Податкового кодексу України у справах про правомірність справляння транспортного податку у 2015 році. На підтвердженя своєї позиції надав копію постанови Вищого адміністративного суду України від 28 вересня 2016 року (справа №К/800/10935/16), в якій Вищий адміністративний суд України виходив з того, що у разі невстановлення місцевого податку рішенням відповідної місцевої ради, він все одно підлягає справлянню на підставі положень Податкового Кодексу за мінімальними ставками.

12 січня 2018 року заяву податкового органу разом з матеріалами справи №816/93/16 передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у зв'язку з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року №2147-VIII.

9 лютого 2018 року ухвалою судді Верховного Суду відкрито провадження у справі №816/93/16 для пергляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 жовтня 2017 року.

Відповідно до пункту першого частини першої Розділу 7 «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

З урахуванням наведеного, розгляд заяви податкового органу здійснюється Верховним Судом за правилами глави третьої Розділу 4 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 13 липня 2017 року №2136-VIII, без повідомлення та виклику учасників справи.

Суди попередніх інстанції установили.

Податковими повідомленнями-рішеннями від 18 червня 2015 року №32-17 та №33-17, винесеними податковим органом, позивачу нараховано транспортний податок з фізичних осіб у розмірі 25000,00 грн. - за автомобіль марки BMW моделі 750LI XDRIVE F02, реєстраційний номер НОМЕР_1, об'єм двигуна P.1 4395, 2011 року випуску, дата первинної реєстрації 11 листопада 2011 року, та у розмірі 25000,00 грн. - за автомобіль марки NISSAN моделі GT-R, реєстраційний номер НОМЕР_2, об'єм двигуна 3799, 2012 року випуску, дата первинної реєстрації 24 липня 2012 року, які на праві власності належать позивачу.

Суми податку визначено на підставі підпункту 267.6.2 пункту 267.6 статті 267 Податкового кодексу України, а саме, сплата транспортного податку з власників легкових автомобілів з об'ємом циліндрів двигуна понад 3000 см. куб. за 2015 рік.

Вирішуючи питання про усунення неоднакового застосування касаційним судом норм права, на які посилається відповідач, Верховний Суд виходить із такого.

Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 року №71-VIII запроваджено новий місцевий податок, а саме податок на майно, який складається з трьох різновидів: транспортний податок та податок на майно, відмінне від земельної ділянки та плата за землю.

Цим Законом запроваджено низку правових норм, що врегулювали питання справляння місцевих податків.

Згідно із пунктом 10.2 статті 10 Податкового кодексу України, в редакції Закону щодо реформи, місцеві ради обов'язково установлюють єдиний податок та податок на майно (в частині транспортного податку та плати за землю).

Відповідно до пунктом 12.3 статті 12 Податкового кодексу України сільські, селищні, міські ради та ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

Зі змісту наведених законодавчих норм випливає, що встановлення податку на майно, зокрема в частині транспортного податку, є безумовним обов'язком місцевої ради, який повинен бути виконаний шляхом прийняття відповідного рішення.

Одночасно підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України визначено порядок опублікування та застосування рішень місцевої ради про встановлення місцевих податків. Зазначені рішення офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Наведеною нормою передбачено обов'язок місцевої ради опублікувати рішення про встановлення місцевого податку, а також наслідки несвоєчасного опублікування відповідного рішення. Причому норма розрізняє період опублікування рішення ради (це період, який передує плановому), плановий період (у якому планується встановити місцевий податок) і наступний період, (тобто період, який є наступним за плановим).

Кожен із цих періодів має самостійне правове значення. При цьому такі періоди не можуть співпадати в часі. Зокрема, не може бути плановим період, у якому було прийняте та опубліковане відповідне рішення ради. Плановим у будь-якому разі може бути лише той період, який є наступним після періоду опублікування рішення ради.

Якщо таке рішення не буде опубліковано до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому підлягає застосуванню відповідний податок, таке рішення застосовується з початку наступного бюджетного періоду за тим, у якому планувалося запровадити відповідний податок.

В ситуації із запровадженням транспортного податку на 2015 рік відповідні норми Закону щодо реформи набрали чинності з 01 січня 2015 року. Отже, лише в 2015 році місцеві ради отримали повноваження і одночасно набули обов'язку щодо встановлення транспортного податку. Відповідно, лише після цієї дати місцеві ради мали юридичні підстави для прийняття рішення про встановлення транспортного податку.

При цьому, виходячи з неможливості збігу між періодом опублікування рішення та плановим періодом, в 2015 році не можна було визначити плановим періодом 2015 рік.

Плановим відповідно до норми підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України є період після того, в якому приймається відповідне рішення ради.

Отже, рішення місцевих рад щодо транспортного податку, прийняті у 2015 році, могли встановлювати плановим лише 2016 рік.

Таким чином, з урахуванням норми підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України рішення місцевих рад стосовно транспортного податку, прийняті в 2015 році та опубліковані протягом січня-лютого 2015 року, не могли бути застосовані в 2015 році. Такі рішення могли передбачати плановим лише 2016 рік, і саме з цього періоду транспортний податок міг вважатися встановленим місцевою радою.

При цьому факт прийняття Верховною Радою України і набрання чинності Закону щодо реформи, а так само обов'язковість для місцевих рад впровадити транспортний податок, не може заперечувати необхідність встановлення цього податку саме рішенням місцевих рад, оскільки встановлення місцевих податків є виключною компетенцією саме місцевих рад, як це визначено пунктом 10.2 статті 10 Податкового кодексу України.

Тобто, Верховна Рада України не може підміняти власними повноваженнями компетенцію місцевих рад щодо встановлення місцевих податків.

Підтвердженням цього може слугувати пункт 4 Прикінцевих положень Закону щодо реформи. Цим пунктом було рекомендовано органам місцевого самоврядування у місячний термін з дня опублікування цього Закону переглянути рішення щодо встановлення на 2015 рік податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів житлової нерухомості, а також прийняти та оприлюднити рішення щодо встановлення у 2015 році податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів нежитлової нерухомості, податку на майно (в частині транспортного податку) та акцизного податку з реалізації суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів.

Отже, Прикінцеві положення Закону щодо реформи рекомендували встановити місцевим радам транспортний податок на 2015 рік у 2015 році. Проте така рекомендація не може розглядатися як скасування чинної норми підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, яка імперативно врегульовує порядок опублікування і застосування рішення місцевої ради про встановлення місцевого податку.

Таким чином, навіть прийняті на рекомендацію Верховної Ради України рішення місцевих рад не можуть застосовуватися інакше, ніж це передбачено підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України.

Разом із тим, Податковим кодексом України встановлено спеціальні правові наслідки невиконання місцевою радою свого обов'язку щодо встановлення тих місцевих податків, запровадження яких є обов'язковим.

Згідно з підпунктом 12.3.5 пункту 12.3. статті 12 Податкового кодексу України у разі якщо сільська, селищна, міська рада або рада об'єднаних територіальних громад, що створена згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків і зборів, що є обов'язковими згідно з нормами цього Кодексу, такі податки до прийняття рішення справляються виходячи з норм цього Кодексу із застосуванням їх мінімальних ставок, а плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю.

Зі змісту наведеної норми чітко вбачається, що її диспозиція (тобто справляння невстановленого обов'язкового місцевого податку в розмірі мінімальної ставки) застосовується за наявності відповідної гіпотези, тобто в разі, якщо відповідне рішення місцевої ради не було прийнято. При цьому з системного аналізу норм статті 12 Податкового кодексу України випиває, що в підпункті 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України йдеться саме про те рішення, яке передбачено попереднім підпунктом, а саме підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України.

Отже, для застосування наслідків, передбачених підпунктом 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, повинна мати місце протиправна бездіяльність місцевої ради щодо неприйняття обов'язкового рішення про встановлення місцевого податку, зокрема, транспортного.

В свою чергу, відповідна бездіяльність може виникнути лише після того, як сплинуть строки, протягом яких місцева рада має прийняти рішення про встановлення обов'язкового для справляння місцевого податку.

Очевидно, що такими строками є період, передбачений підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, тобто період прийняття рішення, який завжди передує плановому і не може з ним збігатися.

Наведене безпосередньо передбачено підпунктом 12.4.3 пункту 12.4 статті 12 Податкового кодексу України, згідно з яким до повноважень сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, щодо податків та зборів належать, зокрема, до початку наступного бюджетного періоду прийняття рішення про встановлення місцевих податків та зборів, зміну розміру їх ставок, об'єкта оподаткування, порядку справляння чи надання податкових пільг, яке тягне за собою зміну податкових зобов'язань платників податків та яке набирає чинності з початку бюджетного періоду.

Отже, рішення місцевої ради про встановлення місцевих податків приймається до початку наступного бюджетного періоду і набирає чинності з наступного бюджетного періоду. При цьому відповідно до пункту 12.5 статті 12 Податкового кодексу України офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України. Тому за умови дії підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України рішення місцевої ради щодо встановлення місцевого податку не може набрати чинності в тому самому бюджетному періоді, в якому воно прийняте. В свою чергу, з урахуванням пункту 10.2 статті 10 Податкового кодексу України юридичний факт встановлення місцевого податку місцевою радою відповідним рішенням має передувати його справлянню.

При цьому з урахуванням змісту норм Податкового кодексу України Верховна Рада України не є уповноваженою на встановлення місцевих податків, оскільки відповідно до підпункту 12.1.2 пункту 12.1 статті 12 Податкового кодексу України Верховна Рада України лише встановлює перелік місцевих податків та зборів, установлення яких належить до компетенції сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад.

Отже, сама собою наявність у Податковому кодексі України норм, які регулюють правила справляння транспортного податку, не є підставою для його справляння за відсутності відповідного рішення місцевої ради або якщо не сплинув строк, протягом якого таке рішення мало бути прийняте.

Враховуючи викладене, виключно місцева рада має компетенцію щодо прийняття рішень стосовно встановлення місцевих податків протягом бюджетного періоду, причому таке рішення набуває чинності лише з початку наступного бюджетного періоду, але з урахуванням приписів підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України.

Отже, висновок про те, чи скористалася місцева рада своєю компетенцією щодо встановлення місцевого податку, можна зробити лише після закінчення бюджетного періоду, протягом якого мало бути реалізоване відповідне повноваження. І лише з наступного бюджетного періоду контролюючі органи на підставі підпункту 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України можуть розпочати справляння місцевого податку, який місцева рада повинна була встановити згідно з пункту 10.2 статті 10 Податкового кодексу України, але не встановила.

Для конкретної правової ситуації щодо запровадження транспортного податку у 2015 році період прийняття рішення місцевою радою - це 2015 рік, оскільки саме цього року місцеві ради набули повноважень і одночасно обов'язку встановити транспортний податок.

Разом із тим, плановим у цьому разі залишається виключно 2016 рік, оскільки за змістом підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України період прийняття рішення завжди передує плановому періоду. Тобто, в 2015 році місцеві ради могли встановити транспортний податок лише на 2016, а не на 2015 рік. Отже, і бездіяльність місцевої ради може мати місце лише після закінчення 2015 року, оскільки до цього часу ще невідомо, чи виконає місцева рада свій обов'язок.

Відповідно, якщо протягом 2015 року місцеві ради не приймають рішення про встановлення транспортного податку, то виключно з 2016 року (тобто з початку планового періоду) можуть застосовуватися положення підпункту 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України.

Таким чином, незалежно від прийняття або неприйняття рішення місцевою радою у 2015 році транспортний податок міг справлятися не раніше 2016 року.

Виходячи з викладеного, підстави для справляння транспортного податку у 2015 році відсутні. Законодавчою перешкодою для цього є положення підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України.

Зазначене підтверджується тією обставиною, що запроваджуючи змінений транспортний податок у 2016 році законодавець обмежив дію підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, передбачивши, що ця норма не поширюється на рішення місцевих рад про встановлення місцевих податків на 2016 рік.

В такий спосіб Верховною Радою України змінено правове регулювання питання запровадження місцевих податків, і зокрема, транспортного податку. Відповідно, усі передбачені підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України наслідки, в тому числі послідовність дій місцевих рад щодо прийняття та опублікування рішень про встановлення місцевих податків, не застосовуються.

З огляду на зазначене, Верховний Суд вважає правильними висновки судів першої і касаційної інстанцій про те, що відповідачем неправомірно застосовано до позивача норми Податкового кодексу України для нарахування транспортного податку, а тому такі рішення судів першої і касаційної інстанцій ухвалені відповідно до закону, судове рішення суду апеляційної інстанції закону не відповідає, а отже правомірно скасоване судом касаційної інстанції.

За таких обставин, заява не підлягає задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись статтями 235-242, 244 244-1 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 13 липня 2017 року №2136-VIII, суд

П О С Т А Н О В И В :

У задоволенні заяви Державної податкової інспекції у м. Полтаві Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 жовтня 2017 року відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Р.Ф.Ханова

І.А.Гончарова

І.Я.Олендер