Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 червня 2018 року

Київ

справа №815/341/16

провадження №К/9901/12071/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г.,

розглянувши у письмовому провадженні у касаційній інстанції адміністративну справу № 815/341/16

за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2016 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого - Бутенка А. В., суддів: Марина П. П., Левчук О. А., та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2016 року, постановлену у складі колегії суддів: головуючого - Крусяна А. В., суддів: Вербицької Н. В., Джабурія О. В.,

в с т а н о в и в :

У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувсь до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) про визнання неправомірним та скасування наказу від 21 грудня 2015 року № 845-15 та зобов'язання ухвалити рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначає, що він у 2013 звернувсь до ДМС України із заявою про надання захисту в Україні, проте 22 січня 2016 року отримав повідомлення № 10 від 06 січня 2016 року про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, 21 грудня 2016 року ДМС України прийнято рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №845-15 у зв'язку з відсутністю умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Позивач вказує, що є громадянином Судану, але не може та не бажає користуватися захистом своєї країни. Позивач не може повернутися до країни своєї громадянської належності, оскільки займався опозиційною діяльністю, будучи членом Руху за справедливість, наслідок чого був заарештований та перебував у військовому таборі, де над ним постійно знущалися. Після того, як позивач втік з табору, він був змушений залишити Батьківщину, тому через очевидну небезпеку його життю у передбаченому порядку він звернувся до органів міграційної служби з метою отримання статусу біженця.

Вважаючи рішення від 21 грудня 2015 року № 845-15 неправомірним та необґрунтованим, ОСОБА_1 звернувсь до суду з вимогою про його скасування.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2016 року, залишеною без змін Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2016 року, в позові відмовлено.

Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

В мотивування касаційної скарги вказує на неврахування судами попередніх інстанцій інформації про країну походження, а також наявність підстави для визнання позивача біженцем, зокрема, загрози переслідувань у зв'язку з опозиційними політичними поглядами.

Водночас у відзиві на касаційну скаргу ДМС України вказує на безпідставність касаційної скарги і просить залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Судану, за національністю - суданець, за віросповіданням - іслам, мусульманин-суніт.

30 жовтня 2006 року позивач вибув з країни походження авіарейсом Хартум (Судан) - Каїр (Єгипет). На території Єгипту відкрив навчальну візу до України, після чого 14 листопада 2006 року вибув з країни авіарейсом Каїр (Єгипет) - Київ (Україна). Державний кордон України перетинав легально, на підставі національного паспорту НОМЕР_1 та одноразової візи типу О № Y 03421145.

Прибувши авіарейсом з м. Каїру до м. Києва, приїхав до м. Одеси, де проживав з рідним братом Аміром та працював на ринку "Привоз".

11 березня 2011 року ОСОБА_1 звернувсь до Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в обґрунтування якого зазначив про неможливівсть повернення в країну походження у зв'язку з побоюванням особистого переслідування від невідомих осіб, є погроза його життю у разі повернення на Батьківщину.

За результатами розгляду документів щодо надання ОСОБА_1 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні, Головним управлінням ДМС України в Одеській області складено висновок від 18 серпня 2012 року у справі № 11/63 щодо відмови у визнанні останнього біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого рішенням ДМС України від 06 грудня 2012 року №733-12 відмовлено позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з вказаним рішенням ДМС України, позивач звернувсь до Одеського окружного адміністративного суду з відповідним позовом.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 21 березня 2013 року у справі № 815/585/13-а, яка набрала законної сили, в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ДМС України відмовлено.

23 грудня 2013 року позивач повторно звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З урахуванням результатів співбесід та вивчення наданих позивачем доказів, 08 липня 2015 року складено висновки про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, посилаючись на те, що обставини заявника, які він викладав під час першого звернення за захистом від обставин повторно поданої заяви не містять посилань на нововиявлені обставини, твердження іноземця стосовно членства в будь-якій політичній організації вбачаються необґрунтованими, а історія переслідування вважається спотвореною.

Рішенням ДМС України від 21 грудня 2015 року № 845-15 відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку з відсутністю умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Підставою для прийняття оскаржуваного рішення відповідно до матеріалів особової справи слугувало відсутність надання нових фактів, або інших доказів того, що його побоювання в разі повернення в країну походження є обґрунтованими та відповідають вимогам, визначеним абзацом 2 статті 1 Закону України "Про біженців".

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивач надав суперечливі твердження стосовно обставин, які змусили його покинути країну походження та не дають змоги повернутися на теперішній час. Покладені в основу заяви щодо отримання захисту в Україні обставини, з огляду на суперечливість повідомлених фактів та неузгодженість пояснень позивача, свідчать про неправдивий характер пояснень, які використані для отримання притулку в Україні. Разом з цим, під час прийняття оскаржуваного рішення, відповідач також взяв до уваги те, що надана інформація при викладенні причин виїзду з країни є непослідовною. Також, позивач не надав переконливих доказів щодо його особистого переслідування в разі повернення в країну походження.

Зазначена позиція підтримана Одеським апеляційним адміністративним судом, який за результатом апеляційного перегляду залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів і вважає їх такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 вказаного Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Частиною шостою статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Отже, у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, слід зазначити, що заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

З матеріалів справи вбачається, що 30 жовтня 2006 року позивач вибув з країни походження авіарейсом Хартум (Судан) - Каїр (Єгипет). На території Єгипту відкрив навчальну візу до України, після чого 14 листопада 2006 року вибув з країни авіарейсом Каїр (Єгипет) - Київ (Україна). Державний кордон України перетинав легально, на підставі національного паспорту НОМЕР_1 та одноразової візи типу О № Y 03421145.

Так, після закінчення строку легального перебування в Україні, а саме після закінчення строку дії студентської реєстрації 01 травня 2010 року, ОСОБА_1 із зволіканнями 11 березня 2011 року звернувся за захистом до органів міграційної служби, через небажання добровільного повернення в країну походження, чим порушив приписи частини першої статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", в якій обумовлено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою та яка потребує додаткового захисту, перетнула Державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 не мав відношення до будь-якої політичної організації в країні походження, його твердження, що він був активним членом опозиційної політичної партії "Справедливість" виглядають необґрунтованими.

Виїзд позивача в Україну був обумовлений навчанням, а після закінчення строку легального перебування в Україні у зв'язку з небажанням повертатись до країни походження позивач двічі звернувсь до органів міграційної служби.

З аналізу особової справи, яка міститься в матеріалах справи вбачається, що ані під час перебування в країні походження, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності, ОСОБА_1 не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Аналізом наданої позивачем інформації разом з інформацією по країні походження не підтверджується наявність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення до Судану, оскільки в регіоні постійного проживання позивача наразі відсутні будь-які відкриті збройні конфлікти.

Станом на початок 2015 року на території Судану неспокійним залишається лише регіон Дарфур, але і він є місцем, де знаходять притулок біженці з сусіднього Південного Судану, який знаходиться у розпалі внутрішнього конфлікту, що спростовує ситуацію загальної небезпеки або громадянської війни.

Також судами не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

В силу частини шостої статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

За змістом статті 40 Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС «Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту» від 26 червня 2013 року № 2013/32/EU з метою прийняття рішення про прийнятність розгляду заяви про надання міжнародного захисту відповідно до статті 33 (2) (г), повторну заяву про надання міжнародного захисту має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей або висновків, які виникли або були подані заявником щодо того, чи може він/вона кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС. Якщо після попереднього вивчення, зазначеного в пункті 2 цієї статті, виникнуть чи заявником будуть представлені нові відомості або висновки, які значно підвищують ймовірність того, що заявник може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається далі відповідно до II глави. Держави-члени можуть встановлювати додаткові причини для розгляду повторної заяви. Держави-члени можуть прийняти рішення про подальший розгляд заяви, тільки якщо цей заявник не з власної вини був не в змозі обґрунтувати обставини, описані в параграфах 2 і 3 цієї статті, в ході проведення попередньої процедури, зокрема, здійснюючи своє право на ефективний засіб правового захисту відповідно до статті 46.

Також, згідно пункту 2.2 розділу ІІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається територіальним органом ДМС протягом робочого дня, в який до нього звернулась відповідна особа.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що однією з підстав для прийняття рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наявність чинного рішення про відмову у визнанні особи, що звернулась за захистом, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктах 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якщо зазначені умови не змінилися.

Пунктом 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначено відмінність економічного мігранта від біженця, а саме якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.

За такого правового врегулювання та обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про обґрунтованість оскаржуваного рішення від 21 грудня 2015 року № 845-15, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно з метою покращення рівня життєвих умов.

Разом з цим слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків суду та обставин справи не спростовують.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2016 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді О. В. Білоус

Т. Г. Стрелець