Історія справи

Ухвала КАС ВП від 15.01.2019 року у справі №810/2517/18

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 травня 2020 року

Київ

справа №810/2517/18

адміністративне провадження №К/9901/69532/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 810/2517/18

за позовом ОСОБА_1

до Міністерства оборони України,

про зобов`язання вчинити певні дії,

за касаційною скаргою Міністерства оборони України

на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року (у складі колегії суддів: Чаку Є.В., Вівдиченко Т.Р., Мєзєнцева Є.І.),

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2018 року ОСОБА_1 (далі також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Міністерства оборони України (далі - відповідач, Міноборони), у якому просив:

- поновити пропущений строк на отримання одноразової грошової допомоги, у зв`язку з встановленням ІІ групи інвалідності через поважні обставини, пов`язані з важким станом здоров`я;

- зобов`язати Міністерство оборони України призначити та вчинити дії щодо виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням ІІ групи інвалідності у розмірі 90-кратного прожиткового мінімуму що складає 153000,00 грн, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, відповідно до "Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 (далі - Порядок № 975), та Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року від № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII).

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що в лютому 2014 року йому було встановлено ІІ групу інвалідності, рішенням Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювань поранень, контузій, травм, каліцтв підтверджено, що його захворювання пов`язане з проходженням військової служби. З метою реалізації свого права на отримання одноразової грошової допомоги, внаслідок настання інвалідності як військовослужбовцю, захворювання якого пов`язане з проходженням військової служби, позивач у березні 2018 року звернувся до Міністерства оборони України з відповідною заявою, однак останнє відмовило йому, чим позбавило передбачених законодавством гарантій.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 23 червня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач звернувся до відповідача з відповідною заявою про реалізацію свого права на отримання одноразової грошової допомоги після спливу законодавчо визначеного трирічного строку з дня виникнення такого права, що свідчить про відсутність законодавчо передбачених умов для призначення та виплати позивачу такої одноразової допомоги. У зв`язку з чим відмова Міноборони не потягла за собою порушення прав позивача, що свідчить про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 червня 2018 року скасовано та прийнято нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Зобов`язано Міністерство оборони України призначити та вчинити дії щодо виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням ІІ групи інвалідності у розмірі, передбаченому Порядком № 975 та Законом № 2011-XII.

Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що у позивача наявні обґрунтовані підстави пропуску строку звернення до відповідача з відповідною заявою про реалізацію свого права на отримання одноразової грошової допомоги після спливу законодавчо визначеного трирічного строку з дня виникнення такого права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року, Міністерство оборони України звернулося з касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, у якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 червня 2018 року.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга подана 27 грудня 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі № 810/2517/18, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 з 1964 року по 1992 рік проходив військову службу в лавах Радянської армії.

У 13 лютого 2014 року, на підставі протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв від 06 лютого 2014 року № 320, позивачу було встановлено ІІ групу інвалідності, захворювання якого пов`язане з проходженням військової служби.

У березні 2018 року позивачем на адресу Міністерства оборони України направлено заяву про виплату йому одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням ІІ групи інвалідності, пов`язаної з виконанням позивачем обов`язків військової служби, з пакетом відповідних документів.

Згідно протоколу від 13 квітня 2018 року № 39 комісією Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум було розглянуто подані позивачем документи та прийнято рішення (протокол) про відмову підполковнику в запасі ОСОБА_1 в призначенні одноразової грошової допомоги.

В обґрунтування відмови зазначено, що ОСОБА_1 звернувся із заявою для призначення одноразової грошової допомоги 13 березня 2018 року, а інвалідність йому встановлена 13 лютого 2014 року, тобто термін з дня виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги та дня звернення за призначенням одноразової грошової допомоги становить більше трьох років, що суперечить положенням пункту 8 статті 16-3 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Не погодившись з таким рішенням, позивач оскаржив його до суду.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі Міністерство оборони України посилається на те, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, оскільки позивач звернувся за отриманням одноразової грошової допомоги після закінчення трирічного терміну з моменту встановлення йому інвалідності, таким чином він втратив можливість реалізувати своє право на отримання одноразової грошової допомоги.

Від позивача 21 березня 2019 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому зазначено, що суд апеляційної інстанції правильно встановив критичний стан його здоров`я, як поважну обставину для поновлення строку звернення із заявою для призначення одноразової грошової допомоги.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року відповідає, а викладені у касаційній скарзі мотиви скаржника є неприйнятними з огляду на наступне.

Стаття 46 Конституції України визначає, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Частиною п`ятою статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Предметом спору у цій справі є вимога нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу ОСОБА_1 як інваліду ІІ групи.

Другу групу інвалідності позивачу встановлено з 13 лютого 2014 року, а звернувся із заявою до відповідного органу про виплату одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 13 березня 2018 року.

Відповідно до частини 1 статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (у редакції, чинній на час встановлення позивачу ІІ групи інвалідності) одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.

Згідно із пунктом 4 частини другої статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (у редакції, чинній на час встановлення позивачу ІІ групи інвалідності) одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.

Відповідно до частини дев`ятої статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (у редакції, чинній на час встановлення позивачу ІІ групи інвалідності) порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 3 Порядку № 975, днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є:

у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов`язаного та резервіста - дата смерті, що зазначена у свідоцтві про смерть;

у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності - дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.

Частиною восьмою статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (у редакції, чинній на час встановлення позивачу ІІ групи інвалідності) передбачено, що особи, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої цим Законом, можуть реалізувати його протягом трьох років з дня виникнення у них такого права.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що у разі встановлення інвалідності днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.

Право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (у редакції, чинній на час встановлення позивачу ІІ групи інвалідності), може бути реалізовано протягом трьох років з дня виникнення такого права.

Суди першої та апеляційної інстанції встановили, що ІІ групу інвалідності позивачу встановлено з 13 лютого 2014 року, а до Міністерства оборони України із заявою про виплату одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 звернувся 13 березня 2018 року, тобто з пропуском трирічного строку, встановленого частиною восьмою статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ.

Судами встановлено, що на підтвердження обґрунтованості пропуску вказаного строку позивачем надано докази того, що 18 грудня 2013 року йому була проведена операція на серці, а саме аортокоронарне шунтування з резекцією аневризми лівого шлуночка, яка зумовила тривалу реабілітацію, що підтверджується довідкою № 6874, виданою Національним інститутом серцево-судинної хірургії імені Амосова.

Крім того, судами встановлено, що позивачем надано виписку з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого НОМЕР_1 , зі змісту якої вбачається, що у період з 18 грудня 2013 року по 11 червня 2018 року позивач перебував на стаціонарному лікуванні, зокрема, знаходився під наглядом кардіолога та сімейного лікаря.

Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що частиною восьмою статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що особи, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої цим Законом, можуть реалізувати його протягом трьох років з дня виникнення у них такого права.

Таким чином, законодавцем встановлено преклюзивний (присічний, присікальний або обмежений) (від лат. praeclusio - закривання або перешкода) трирічний строк на звернення до уповноваженого органу для осіб, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, тобто строк, з яким пов`язане існування (виникнення або припинення) права і закінчення якого тягне за собою втрату такого права.

Суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що встановлення законодавцем обмеженого строку є однією з умов дисциплінування фізичних осіб як учасників публічно-правових відносин при реалізації свого права на отримання одноразової грошової допомоги. У випадку пропуску такого строку виключними підставами для визнання судом поважними причин такого пропуску може бути лише наявність об`єктивно непереборних обставин, які пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами. Разом з тим, це не означає, що зі збігом цього строку особа безумовно втрачає соціальні гарантії, які надані їй Законом, зокрема можливість реалізації свого права на отримання одноразової грошової допомоги у виключних випадках із застосуванням судових заходів захисту свого права (шляхом пред`явлення позову).

Вищезазначене підтверджується позицією Верховного Суду, висловленою, зокрема, у постановах від 23 жовтня 2018 року у справі № 161/69/17 та від 12 березня 2019 року у справі №760/18315/16-а, в яких колегія суддів Верховного Суду дійшла обґрунтованого висновку, що строк може вважатись присічним за умови, якщо особа протягом цього строку має можливість в будь-який час звернутися за захистом своїх соціальних прав, а саме, права на отримання грошової виплати; не вважається завершеним строк за умови об`єктивної відсутності можливості особи безперешкодного звернення за захистом відповідного соціального права; таке обмеження буде порушенням права особи на соціальне забезпечення та проявом дискримінації.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду також сформулювала позицію щодо можливості поновлення преклюзивного строку, якщо його пропущено з причин, що є поважними і не залежали від волі та дій особи, зокрема, у постановах від 20 червня 2018 року у справі № 553/1642/15-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 755/17365/15-ц та від 20 березня 2019 року у справі № 456/450/16-ц, де зазначила, що строкові обмеження для реалізації особою свого майнового права без можливості поновлення такого строку, якщо його пропущено з причин, що є поважними і не залежали від волі та дій такої особи, не є необхідним у правовій державі; таке обмеження буде непропорційним і неправомірним обмеженням прав особи та неправомірним втручанням у право на мирне володіння своїм майном та реалізації майнових прав.

Однак, Суд зазначає, що вказані позиції Верховного Суду не можуть бути застосовані у даній справі, оскільки рішення про поновлення присічного строку були прийняті у дійсно виключних випадках, зокрема у спорі щодо призначення соціальної допомоги при народженні дитини, за обставин, що батьки на момент народження дитини перебували на тимчасово окупованій території України та у спорі про поновлення 30-денного короткотривалого строку. Позивачем у даній справі не надано судам належних та допустимих доказів того, що він об`єктивно не мав можливості звернутися до уповноваженого органу із заявою про призначення одноразової грошової допомоги у визначений Законом строк через непереборні обставини, які пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій, а також вживав всіх необхідних заходів для цього (оформлення нотаріально посвідченої довіреності для представника, надсилання заяви поштою - тощо).

На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що позивач звернувся до відповідача з відповідною заявою про реалізацію свого права на отримання одноразової грошової допомоги після спливу законодавчо визначеного трирічного строку з дня виникнення такого права. Вказаний строк, , за загальним правилом, вважається преклюзивним і не підлягає поновленню, що свідчить про відсутність законодавчо передбачених умов для призначення та виплати позивачу одноразової допомоги.

Таким чином, Верховний Суд погоджується із висновками суду першої інстанції, який прийняв судове рішення з правильним застосуванням норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, тоді як судом апеляційної інстанції невірно застосовано норми матеріального права та скасовано судове рішення суду першої інстанції, яке відповідало закону.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (далі - Конвенція) зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи («Sporrong and Lonnroth v. Sweden», № 7151/75, №7152/75, п. 73). Має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності («Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium»), № 17849/91, п. 33).

Вирішуючи, чи було дотримано цієї вимоги, суд визнає, що держава користується широкою свободою розсуду як щодо вибору способу вжиття заходів, так і щодо встановлення того, чи виправдані наслідки вжиття таких заходів з огляду на загальний інтерес для досягнення мети закону, про який йдеться. Проте, суд не може не скористатися своїм повноваженням щодо здійснення перевірки та повинен визначити, чи було дотримано необхідного балансу в спосіб, сумісний з правом заявника на «мирне володіння [його] майном» в розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу ( «Zvolskэ аnd Zvolskб v. the Czech Republic», № 46129/99, п. 63).

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і у справі Стреч проти Сполучного Королівства («Stretch v. the United Kingdom,» № 44277/98, п. 37).

У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності". Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність («Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany», № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02, п. 74).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; п. 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; п. 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; п. 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Ruiz Torija v. Spain», № 18390/91; п. 29).

Крім того, у пункті 80 рішення у справі «Перес проти Франції» («Perez v. France», № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних («Artico v. Italy», № 6694/74, п 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи («Van de Hurk v. Netherlands» № 16034/90, п. 59).

Також у пункті 71 рішення у справі «Пелекі проти Греції» («Peleki v. Greece», № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» («Moreira Ferreira v. Portugal» (no 2), № 19867/12, п. 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Враховуючи викладене вище, суд вважає, що висновки суду апеляційної інстанції є помилковими, тоді як висновки суду першої інстанції є законними та обґрунтованими.

У зв`язку із чим суд приходить до висновку, що рішенням суду апеляційної інстанції скасоване рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону, тому постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року необхідно скасувати, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 червня 2018 року - залишити в силі.

Зважаючи на те, що особа, яка подає касаційну скаргу, звільнена від сплати судового збору, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 352, 355, 356, 359 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити.

Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року скасувати.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 червня 2018 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий: Я.О. Берназюк

Судді: І.В. Желєзний

Н.В. Коваленко