Історія справи

Ухвала КАС ВП від 04.07.2019 року у справі №826/8353/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

08 жовтня 2019 року

Київ

справа №826/8353/17

адміністративне провадження №К/9901/18237/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючої судді Мельник-Томенко Ж. М.,

суддів Жука А. В., Мартинюк Н. М.,

за участі:

секретаря судового засідання Кравченко Р. О.,

позивач - не з'явився

представника відповідачів Новіцької Л. О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Голови комісії з ліквідації Державної пенітенціарної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.02.2019 (суддя Григорович П. О.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28.05.2019 (колегія суддів у складі: Пилипенко О. Є., Бужак Н. П., Костюк Л. О.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Державної пенітенціарної служби України про стягнення середнього заробітку,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У липні 2017 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства юстиції України (відповідач-1), Державної пенітенціарної служби України (відповідач-2) про стягнення середнього заробітку, в якому просив стягнути з Міністерства юстиції України на його користь середній заробіток за час затримки виконання постанови Вінницького окружного адміністративного суду від 09.12.2010 по справі № 2-а-3018/10/0270 в частині поновлення на посаді заступника директора департаменту-начальника управління соціально-виховної, психологічної роботи та міжнародних і громадських зв'язків департаменту з гуманітарних питань та охорони здоров'я Державного департаменту України з питань виконання покарань, в якій було допущено негайне виконання, за період з
09.12.2010 по 27.06.2017 в сумі 866 648,88 грн.

Позов мотивовано тим, що оскільки Міністерство юстиції України безпідставно не виконує судове рішення, яке набрало законної сили, яким позивача поновлено на роботі, то він має право отримання середнього заробітку за час затримки виконання такого рішення.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Окружний адміністративний суд міста Києва від 07.02.2019 адміністративний позов задовольнив частково: стягнув з Державної пенітенціарної служби України на користь позивача середній заробіток за час затримки виконання постанови Вінницького окружного адміністративного суду від 09.12.2010 по справі № 2-а-3018/10/0270 в частині поновлення на посаді заступника директора департаменту-начальника управління соціально-виховної, психологічної роботи та міжнародних і громадських зв'язків департаменту з гуманітарних питань та охорони здоров'я Державного департаменту України з питань виконання покарань, в якій було допущено негайне виконання, тобто з моменту проголошення, за період з
10.12.2010 по 22.04.2014 в сумі 305 663,04 грн. В задоволені іншої частини позовних вимог відмовлено.

Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 28.05.2019 рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Судові рішення мотивовано тим, що постанова Вінницького окружного адміністративного суду від 09.12.2010 по справі № 2-а-3018/10/0270 про поновлення ОСОБА_1 на посаді підлягала негайному виконанню, разом з тим фактично, поновлення позивача на посаді відбулося лише наказом Державної пенітенціарної служби від 22.04.2014 № 44/ос-14, у зв'язку з чим має місце факт невиконання судового рішення про поновлення на роботі у період з 10.12.2010 по
22.04.2014.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі Голова комісії з ліквідації Державної пенітенціарної служби України просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення позову та прийняти нове, яким відмовити у стягненні з Державної пенітенціарної служби України на користь позивача середній заробіток за час затримки виконання Вінницького окружного адміністративного суду.

В обґрунтування вимог касаційної скарги вказує на те, що судами попередніх інстанцій неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено норми матеріального та процесуального права. Державною пенітенціарною службою України повідомлено Департамент Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про неможливість виконання рішення, у зв'язку з відсутністю посади на яку згідно виконавчого документа необхідно призначити позивача. 22.04.2014 позивача було поновлено на роботі, на рівнозначній посаді в апараті Державної пенітенціарної служби, як правонаступника Державного Департаменту України з питань виконання покарань.

Позиція інших учасників справи

Позивач відзиву на касаційну скаргу не надав.

Рух касаційної скарги

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 04.07.2019 відкрив касаційне провадження за скаргою Голови комісії з ліквідації Державної пенітенціарної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.02.2019 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28.05.2019.

Ухвалою від 13.09.2019 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначену адміністративну справу призначив до розгляду у попередньому судовому засіданні.

Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від
18.09.2019 справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні о 09 год 40 хв 08.10.2019.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Позивач з 22.10.2009 по 09.06.2010 обіймав посаду заступника директора департаменту-начальника управління соціально-виховної, психологічної роботи та міжнародних і громадських зв'язків департаменту з гуманітарних питань та охорони здоров'я Державного департаменту України з питань виконання покарань. Наказом від 09.06.2010 № 63 о/с він звільнений через скорочення штату за пунктом 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.

Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 09.12.2010 по справі № 2-а-3018/10/0270 за позовом ОСОБА_1 до Державного департаменту України з питань виконання покарань про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 01.02.2011, позов задоволений повністю, зокрема, наказ від 09.06.2010 № 63 о/с скасовано та поновлено позивача на роботі в централізованому апараті Державного департаменту України з питань виконання покарань на посаді заступника директора департаменту-начальника управління соціально-виховної, психологічної роботи та міжнародних і громадських зв'язків департаменту з гуманітарних питань та охорони здоров'я Державного департаменту України з питань виконання покарань з 09.06.2010 допустивши до негайного виконання.

Вважаючи протиправним невиконання Міністерством юстиції України судового рішення про поновлення на роботі, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом про стягнення з нього середнього заробітку за час затримки виконання такого рішення.

В аспекті предмету доказування в цій справі суди також установили, що відповідно до записів у трудовій книжці ОСОБА_1, наказом від 22.04.2014 № 44/ос-14 позивач поновлений на посаді в апараті Державної пенітенціарної служби на посаді заступника начальника управління-начальника відділу зв'язків з громадськістю та міжнародної діяльності управління зовнішніх комунікацій (запис № 27 від
23.04.2014), де отримував з 23.04.2014 заробітну плату (довідка Вінницької ОДПІ ГУ ДФС у Вінницькій області від 25.10.2017 № 317) та працював до 29.01.2015 (звільнений у зв'язку зі скороченням штату). Тобто, фактично позивач добровільно погодився на поновлення його на роботі, на рівнозначній посаді в апараті Державної пенітенціарної служби, як правонаступника Державного департамента України з питань виконання покарань. У той же час, позивач приховав зазначену інформацію, не вказавши про таке поновлення в адміністративному позові.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування

Відповідно до частини 2 статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Згідно з частиною 5 статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно з частиною 3 статті 2 КАС України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За приписами пункту 7 частини 1 статті 7 КАС України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) принципами здійснення правосуддя в адміністративних судах є, зокрема, обов'язковість судових рішень.

Відповідно до частин 2 та 3 статті 14 КАС України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Згідно з частиною 1 статті 255 КАС України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

Пунктом 3 частини 1 статті 256 КАС України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.

Відповідно до частини 2 статті 257 КАС України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.

Згідно з частиною 4 статті 257 КАС України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому Законом України від 21.04.1999 № 606-XIV "Про виконавче провадження".

Відповідно до статті 5-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Частиною 2 статі 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до частини 5 статті 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Згідно зі статтею 236 КЗпП України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Частиною 1 статті 27 Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР "Про оплату праці" передбачено, що порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

У випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати, застосовується Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від
08.02.1995 № 100 (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 розділу ІV Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина 1 статті 341 КАС України).

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина 2 статті 341 КАС України).

Відповідно до матеріалів справи та як встановлено судами попередніх інстанцій, постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 09.12.2010 по справі № 2-а-3018/10/0270, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 01.02.2011, ОСОБА_1 поновлено на роботі в централізованому апараті Державного департаменту України з питань виконання покарань на посаді заступника директора департаменту - начальника управління соціально-виховної, психологічної роботи та міжнародних і громадських зв'язків департаменту з гуманітарних питань та охорони здоров'я Державного департаменту України з питань виконання покарань з 09.06.2010. Постанова допущена до негайного виконання. Разом з тим, зазначене судове рішення у добровільному порядку Державним департаментом України з питань виконання покарань негайно виконано не було, у зв'язку з чим виконувалось у примусовому порядку в рамках виконавчого провадження № 41269713 за виконавчим листом від 09.12.2010 № 2-а-3018/10/0270, виданим Вінницьким окружним адміністративним судом, який надійшов до державного виконавця 17.12.2013.

Частиною 4 статті 257 КАС України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) законодавець обумовив питання примусового виконання судових рішень у порядку, встановленому Законом України від 21.04.1999 № 606-XIV "Про виконавче провадження". Цим підкреслюється винятковість саме примусового виконання рішення адміністративного суду.

Відповідно до Законом України від 21.04.1999 № 606-XIV "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Отже, правова природа діяльності органів державної виконавчої служби та її основне призначення полягає саме в примусовому виконанні рішень суду, в тому числі постанов судів про поновлення на посадах у відносинах публічної служби, які набрали законної сили, що і є підставою для негайного їх виконання.

Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов'язок. Зокрема, зазначений обов'язок не залежить від того, подала особа, яку поновлено на роботі, заяву чи виконавчий лист. В таких випадках держава в особі органу державної виконавчої служби несе відповідальність за виконання остаточних судових рішень.

При цьому, судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем у справі № 2-а-3018/10/0270 був Державний департамент України з питань виконання покарань, проте указом Президента України "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" від 09.12.2010 № 1085/2010 його було реорганізовано шляхом утворення Державної пенітенціарної служби України, у зв'язку з чим ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 14.02.2014 було замінено сторону виконавчого провадження, а саме - Державний департамент України з питань виконання покарань його правонаступником - Державною пенітенціарною службою України.

Також судами попередніх інстанцій встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 18.05.2016 № 343 "Деякі питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції" Державну пенітенціарну службу ліквідовано, поклавши на Міністерство юстиції завдання і функції з реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації. Вказаною постановою установлено, що Міністерство юстиції є правонаступником Державної пенітенціарної служби, що ліквідується, в частині реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, а також утворено комісію з ліквідації Державної пенітенціарної служби.

Згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, на момент прийняття судових рішень, з
06.06.2016 Державна пенітенціарна служба перебуває у стані припинення. Разом з тим, відомості про те, що на даний час Державна пенітенціарна служба припинена (ліквідована) у реєстрі відсутні.

Слід зауважити, що Верховний Суд України в постановах від 04.03.2014 (справа № 21-8а14), від 27.05.2014 (справа № 21-108а14), від 28.10.2014 (справа № 21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що саме Державна пенітенціарна служба України як відповідач-2 у справі має понести відповідальність за затримку виконання прийнятого на користь позивача судового рішення у справі № 2-а-3018/10/0270.

Доводи Державної пенітенціарної служби України про те, що невчасне виконання постанови Вінницького окружного адміністративного суду від 09.12.2010 відбулось у зв'язку із неможливістю поновлення позивача на посаді заступника директора департаменту - начальника управління соціально-виховної, психологічної роботи та міжнародних і громадських зв'язків департаменту з гуманітарних питань та охорони здоров'я, у зв'язку із відсутністю посади, на яку, згідно виконавчого документа необхідно було призначити позивача на посаду, колегія суддів вважає безпідставними, виходячи з такого.

Рішення про поновлення на роботі підлягають негайному виконанню. Про негайне поновлення незаконно звільненого або переведеного працівника йдеться і у частині 5 статті 235 КЗпП України.

Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні. Таке рішення суду вказує на обов'язок, а не на право роботодавця не пізніше наступного дня після проголошення судового рішення незалежно від відкриття виконавчого провадження видати наказ або розпорядження про поновлення такого працівника на роботі та внести відповідний запис до трудової книжки, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави.

Неможливість особою домогтися виконання судового рішення, винесеного на її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основних свобод. У рішенні Європейського суду з прав людини від
29.06.2004 (справа Жовнер проти України) Суд відзначив, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, також захищає і виконання остаточних та обов'язкових судових рішень, які у країні, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін.

Зважаючи на важливість реального виконання судових рішень, це питання неодноразово ставало предметом обговорення як на національному, так і на міжнародному рівнях. Регулюванню цього питання, зокрема, присвячена Рекомендація № Rec (2003) 16 від 09.09.2003 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам "Про виконання адміністративних рішень і судових рішень у галузі адміністративного права", обов'язкова для виконання Україною як членом Ради Європи, в якій зазначається, що держави-члени повинні забезпечити виконання судових рішень адміністративними органами в межах розумного строку. Вони мають вживати всіх необхідних заходів згідно з законом з метою надання цим рішенням повної сили. У разі, якщо адміністративний орган не виконує судового рішення, слід передбачити відповідну процедуру, що дозволятиме домагатися виконання такого рішення, зокрема, за допомогою винесення судових заборон або накладення штрафів. Держави-члени повинні забезпечити притягнення адміністративних органів до відповідальності за відмову у виконання та невиконання судових рішень.

Посадові особи, відповідальні за невиконання судових рішень, також можуть притягуватись до дисциплінарної, цивільної або кримінальної відповідальності у разі невиконання таких рішень.

Також Верховний Суд звертає увагу на пілотне рішення Європейського суду з прав людини від 15.10.2009 у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява № 40450/04), де в пунктах 46,48,51,53,54 зазначено, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання.

Відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання. Заявникові не можна дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження. Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

Отже, з дня ухвалення рішення про поновлення позивача на роботі у роботодавця виник обов'язок щодо його виконання.

При цьому, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 34 постанови від
06.11.1992 № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.

Відтак, суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що оскільки постанова Вінницького окружного адміністративного суду від 09.12.2010 в частині поновлення позивача на роботі виконана лише 22.04.2014, позивач має право відповідно до статті 236 КЗпП України на виплату йому середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення. Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України в постанові від 23.06.2015 (21-63а15) щодо неоднакового застосування судом касаційної інстанції вимог статті 236 КЗпП України.

Питання правомірності розміру середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу не є предметом касаційного оскарження, а тому не аналізуються Судом.

Посилання скаржника на те, що питання про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення не може розглядатись як новий публічно-правовий спір та така заява подається протягом десяти днів з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав, колегія суддів відхиляє, виходячи з такого.

Відповідно до частини 2 статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У постанові від 25.07.2018 у справі № 552/3404/17 (номер в ЄДРСР 75580870) Верховний Суд визначив природу вимоги про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, та дійшов висновку, що така вимога є спором про оплату праці, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина 2 статті 233 КЗпП України.

Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення частині 2 статті 233 КЗпП України.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 № 8-рп/2013 зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині 2 статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду з якими не обмежується будь яким-строком.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Однією з таких гарантій Конституційний Суд України визнав оплату за час простою, який мав місце не з вини працівника.

До вимушеного прогулу прирівнюється затримка виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП України).

Середній заробіток за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникла у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.

З огляду на зазначене, Верховний Суд доходить висновку, що позивач має право відповідно до статті 236 КЗпП України на виплату середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення в частині періоду з 10.12.2010 по
22.04.2014.

Крім того, відповідно до журналу судового засідання Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.10.2017 суд першої інстанції відмовив в задоволенні клопотання про залишення позову без розгляду. Суд надав належну та детальну оцінку обставинам справи і причинам поважності пропуску строку звернення до суду (а. с. 42).

Отже, суди попередніх інстанцій правильно застосували положення КАС України та КЗпП України щодо строку звернення до суду з таким позовом.

Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції у справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить з того, що судами першої тат апеляційної інстанцій надано належну правову оцінку доводам, наведеним сторонами під час судового розгляду справи. Жодних нових доводів, які б доводили порушення норм матеріального або процесуального права при винесенні оскаржуваного судового рішення, у касаційній скарзі не зазначено.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною 1 статті 350 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Враховуючи вищенаведене, відповідно до частини 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки судами не було допущено неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, підстави для скасування судових рішень відсутні.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини 6 статті 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 341 344 349 350 356 359 КАС України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Голови комісії з ліквідації Державної пенітенціарної служби України залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.02.2019 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28.05.2019 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

Головуюча суддя Ж. М. Мельник-Томенко Судді А. В. Жук

Н. М. Мартинюк