Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

02 травня 2018 року

Київ

справа №815/1843/17

провадження №К/9901/2192/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Білоуса О. В., Желтобрюх І. Л.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2017 року, прийняту у складі головуючого судді Марини П. П., та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року, постановлену у складі колегії суддів: головуючого - Коваля М. П., суддів: Домусчі С. Д., Кравець О.О.,

в с т а н о в и в :

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувсь до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС України в Одеській області) про визнання неправомірним та скасування наказу від 23 березня 2017 року №56 та зобов'язання ухвалити рішення про прийняття заяви щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначає, що він у 2017 звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні, проте 23 березня 2017 року отримав лист № 80 від 23 березня 2017 року про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

23 березня 2017 року ГУ ДМС України в Одеській області видано наказ № 56, згідно з яким на підставі пункту 6 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" позивачу відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач вказує, що є громадянином Афганістану, але не може та не бажає користуватися захистом своєї країни. Позивач не може повернутися до країни своєї громадянської належності з причин ситуації загальнопоширеного насильства, тому був змушений покинути країну походження, оскільки йому загрожувала небезпека та він став жертвою переслідувань через зміну релігійних переконань.

Вважаючи наказ від 23 березня 2017 року № 56 неправомірним та необґрунтованим, ОСОБА_1 звернувсь до суду з вимогою про його скасування.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2017 року, залишеною без змін Одеського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року, в позові відмовлено.

Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

В мотивування касаційної скарги вказує на неврахування судами попередніх інстанцій суттєвого погіршення ситуації в Афганістані за останні декілька років, що підтверджується інформацією по країні походження, яка міститься в достовірних джерелах.

Водночас у відзиві на касаційну скаргу відповідач вказує на безпідставність касаційної скарги і просить залишити її без задоволення, а судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 05 грудня 2013 року ОСОБА_1 звернувсь до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду документів щодо надання ОСОБА_1 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні, ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок від 19 березня 2016 року у справі № 2013OD0417 щодо відмови у визнанні останнього біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі якого рішенням Державної міграційної служби України від 17 лютого 2016 року № 38-16 відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з вказаним рішенням ДМС України, позивач звернувсь до Одеського окружного адміністративного суду з відповідним позовом.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 19 липня 2016 року у справі № 815/1792/16, яка набрала законної сили, у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України відмовлено.

23 березня 2017 року позивач повторно звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтовуючи причини небажання повертатись до країни походження недотриманням заповітів ісламу.

За результатами розгляду заяви, 23 березня 2017 року на підставі частини шостої статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відповідачем складено висновок про відмову в прийнятті заяви ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з посиланням на те, що відсутні нововиявлені обставини, з урахуванням попередніх рішень міграційної служби про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, 23 березня 2017 року ГУ ДМС України в Одеській області видано наказ №56, згідно з яким на підставі пункту 6 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" позивачу відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивач, звертаючись повторно із заявою про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, не зазначив про будь-які зміни умов відносно нього, за якими надається статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а тому відповідачем цілком правомірно було прийнято оскаржуване рішення про відмову в прийнятті повторно поданої позивачем заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зазначена позиція підтримана Одеським апеляційним адміністративним судом, який за результатом апеляційного перегляду залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів і вважає їх такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 вказаного Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Частиною шостою статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Отже, у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, слід зазначити, що заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

З матеріалів справи вбачається, що суди попередніх інстанцій під час з'ясування офіційних обставин справи № 815/1792/16, всупереч інформації викладеної у протоколі співбесіди з громадянином Афганістану Мохаммаді Азізулла Інаятулла від 15 січня 2014 року, де шукач притулку зазначив, що він змінив віру та є християнином-католиком, що й слугувало підставою для виїзду з країни походження у зв'язку з погрозами з цього приводу, позивач надав суду пояснення у судовому засіданні, що віру не змінював, а лише вивчає віру християнства.

Крім того, під час з'ясування офіційних обставин справи позивач не зміг чітко пояснити суду хто саме здійснював на нього напад в Афганістані та Таджикистані та за яких обставин.

Разом з тим, на питання суду «Чому Ви прибули саме в місто Одеса, Україна?» позивач зазначив, що про Україну, зокрема місто Одеса, йому взагалі не було відомо, та що він насправді прямував до Словаччини.

Аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні походження позивача суди встановили відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.

Також судами не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

В силу частини шостої статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

За змістом статті 40 Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС «Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту» від 26 червня 2013 року № 2013/32/EU з метою прийняття рішення про прийнятність розгляду заяви про надання міжнародного захисту відповідно до статті 33 (2) (г), повторну заяву про надання міжнародного захисту має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей або висновків, які виникли або були подані заявником щодо того, чи може він/вона кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС. Якщо після попереднього вивчення, зазначеного в пункті 2 цієї статті, виникнуть чи заявником будуть представлені нові відомості або висновки, які значно підвищують ймовірність того, що заявник може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається далі відповідно до II глави. Держави-члени можуть встановлювати додаткові причини для розгляду повторної заяви. Держави-члени можуть прийняти рішення про подальший розгляд заяви, тільки якщо цей заявник не з власної вини був не в змозі обґрунтувати обставини, описані в параграфах 2 і 3 цієї статті, в ході проведення попередньої процедури, зокрема, здійснюючи своє право на ефективний засіб правового захисту відповідно до статті 46.

Також, згідно пункту 2.2 розділу ІІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається територіальним органом ДМС протягом робочого дня, в який до нього звернулась відповідна особа.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що однією з підстав для прийняття рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наявність чинного рішення про відмову у визнанні особи, що звернулась за захистом, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктах 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якщо зазначені умови не змінилися.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 в поданій заяві, що є предметом спірних правовідносин у цій справі, зазначив ті ж самі підстави для надання йому статусу біженця або визнання його особою, що потребує додаткового захисту, що були ним наведені у попередньо поданій заяві.

Так, позивач у двох випадках посилається на недотримання ним заповітів ісламу, зокрема, щодо неприйняття участі у релігійних обрядах та вказує на події, що мали місце протягом 2011-2013 років.

Водночас, наведені обставини наводились позивачем в попередньо поданій заяві, попередньому позові, апеляційній та касаційних скаргах та вказаним обставинам вже надано оцінку рішеннями судів у справі № 815/1792/16, що набрали законної сили, та судами такі доводи заявника не визнані такими, що дають підстави для надання йому статусу біженця або визнання його особою, що потребує додаткового захисту. Суди у вказаній справі дійшли висновку, що наведена історія позивача щодо причин неможливості повернення до Афганістану є неправдивою та надуманою з метою легалізації перебування в Україні або іншій розвиненій країні у пошуках кращих умов життя.

Будь-яких інших обставин, що дають підстави для надання позивачу статусу біженця або визнання його особою, що потребує додаткового захисту, ніж були ним наведені у попередньо поданій заяві та досліджені судами у справі №815/1792/16, останнім у повторно поданій заяві не вказано.

За такого правового врегулювання та обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про обґрунтованість оскаржуваного наказу від 23 березня 2017 року № 56, позаяк в поданій заяві, що є предметом цього судового розгляду, зазначив ті ж самі підстави для надання йому статусу біженця або визнання його особою, що потребує додаткового захисту, що були ним наведені у попередньо поданій заяві та цим обставинам і посиланням позивача на ситуацію в його країні походження, надано оцінку рішеннями судів, що набрали законної сили.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків суду та обставин справи не спростовують.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді О. В. Білоус

І. Л. Желтобрюх