«Малий проти України»: Факт ненадходження до ЄСПЛ кореспонденції від позбавленої волі особи сам по собі не свідчить, що держава перешкоджала у реалізації права на індивідуальну скаргу (ст. 3, ст. 6, ст. 34 Конвенції, заява № 14486/07, від 11.04.2019 р.)

Фабула судового акта: Заявник, громадянин України О.О.Малий, стверджував, що зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції, що таке поводження не було ефективно розслідувано, що умови тримання під вартою у СІЗО були неналежними, скаржився на порушення права на справедливий суд, на відсутність доступу до матеріалів своєї справи для звернення до ЄСПЛ та ін.

Заявника було заарештовано за підозрою у низці збройних пограбувань банків та ювелірних крамниць. Заявник відмовився від захисника і визнав провину у скоєнні злочинів. Згодом Заявник неодноразово вимагав захисника та відмовлявся від його допомоги. Заявника було поміщено під варту у СІЗО, а у його помешканні проведено обшук, під час якого вилучено деякі предмети одягу з метою подальшого вивчення. Згодом Заявник зізнався у намірі пограбувати літню пару та вчиненому під час пограбування вбивстві з необережності. У подальшому Заявник стверджував, що зізнання у вбивстві було наслідком жорстокого поводження з боку працівників міліції, показання заявника підтвердив його спільник, К.

Проти Заявника було порушено кримінальну справу, за підозрою у вбивстві. На одязі Заявника, вилученому під час обшуку, під час експертизи було виявлено сліди людської крові. Син убитих, А., під час упівзання за статурою і голосом впізнав Заявника як вбивцю своїх батьків. Суд визнав Заявника у вчиненні подвійного вбивства за обтяжуючих обставин та засудив його до довічного позбавлення волі. Під час ухвалення рішення суд опирався на зізнавальні показання самого Заявника та показання К., А., речові докази. Верховний Суд України залишив вирок Заявника без змін. Неодноразові скарги Заявника на жорстоке поводження з боку працівників міліції прокуратурою було визнано безпідставними.

ЄСПЛ наголосив, що у випадку перебування особи під контролем влади, існує презумпція завдання травм під час затримання. Доказами щодо жорстокого поводження можуть бути свідчення очевидців, документи та ін. ЄСПЛ відзначив, що Заявник стверджував два епізоди жорстокого поводження: перший епізод полягав у перебуванні у тугих наручниках, словесних образах, битті по вухах, ненаданні можливості спати та ін.; другий епізод полягав у битті по голові, нирках і ногах. Проте, оскільки Заявник не зміг надати ЄСПЛ серйозну і достовірну інформацію по цій частині скарги, її були відхилено як явно необґрунтовану.

Вивчивши матеріали справи та рішення щодо заявників, які утримувалися у цьому ж СІЗО приблизно в той самий період часу, ЄСПЛ дійшов висновку, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з неналежними умовами тримання Заявника під вартою у СІЗО. Заявник перебував у СІЗО майже два з половиною роки, маючи в розпорядженні близько 3,5 м. кв. особистого простору.

ЄСПЛ встановив порушення статті 3 Конвенції у зв’язку із поміщенням Заявника у металеву клітку під час слухань у Верховному Суді України. ЄСПЛ відхилив аргументи Уряду щодо виправданості такого заходу метою захисту інших осіб; ЄСПЛ наголосив, що поміщення особи у металеву клітку саме по собі є приниженням, несумісним з нормами цивілізованої поведінки і становить образу людської гідності.

ЄСПЛ встановив порушення пунктів 1, 3 (с) статті 6 Конвенції через відсутність у Заявника адвоката на перших етапах досудового розслідування. ЄСПЛ наголосив, що право Заявника на юридичну допомогу було обмежене, оскільки кримінальну справу щодо Заявника було розпочато пізніше за отримання від нього показань, а адвокат так і не отримав доступ до Заявника. Таке обмеження не було виправданим, і більше того, суперечило чинному законодавству (з огляду на можливість призначення Заявнику покарання у вигляді довічного позбавлення волі). ЄСПЛ також відзначив, що після призначення адвоката і спілкування з ним Заявник не підтверджував своїх зізнавальних показань, проте, саме зізнавальні показання Заявника стали однією з основних підстав для його засудження. Також адвокат Заявника не був присутнім під час процедури впізнання за участю А.

ЄСПЛ констатував, що Україна не виконала свої зобов'язання відповідно до статті 34 Конвенції у зв'язку з відмовою надати Заявнику копії документів для його звернення до ЄСПЛ. ЄСПЛ наголосив, що національне законодавство не передбачало чітку і конкретну процедуру, яка би дозволяла отримати доступ до матеріалів справи після завершення кримінального провадження і виговити копії таких матерілів.

ЄСПЛ встановив, що Україна не порушила свої зобов'язання відповідно до статті 34 Конвенції у зв'язку з втручанням у листування Заявника і ЄСПЛ. ЄСПЛ підкреслив, що зобов'язання держави не перешкоджати ефективному здійсненню права на подачу індивідуальної скарги виключає будь-яке втручання в право особи подати та ефективно представляти свою скаргу в ЄСПЛ. Вивчивши всі обставини, ЄСПЛ встановив, що два подані Заявником листа дійсно не було отримано, проте це могло статися внаслідок технічних помилок. Факт ненадходження до суду вказаних листів сам по собі не може слугувати підставою для висновку, що держава свідомо зупинила відправку листа Заявника або надіслала його неналежним чином.

Інші скарги Заявника окремо розглянуто не було.

Аналізуйте судовий акт: «Лабіта проти Італії» [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95

«Салман проти Туреччини» [ВП] (Salman v. Turkey [GC]), заява № 21986/93

«Муршич проти Хорватії» [ВП] (Muršić v. Croatia [GC]), заява № 7334/13

«Бьоз проти Бельгії» [ВП] (Beuze v. Belgium [GC]), заява № 71409/10

«Сімеонові проти Болгарії» (Simeonovi v. Bulgaria [GC]), заява № 21980/04

«Савицький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «МАЛИЙ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF MALYY v. UKRAINE)

(Заява № 14486/07)

У текст рішення 14 травня 2019 року було внесено зміни
відповідно до Правила 81 Регламенту Суду

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

11 квітня 2019 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Малий проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андре Потоцький (André Potocki), Голова,
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits),
Лятіф Гусейнов (Lәtif Hüseynov), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 19 березня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 14486/07), яку 14 березня 2007 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Олексій Олексійович Малий (далі – заявник).

2. Заявника представляли пані Г.В. Овдієнко та пані Н.Г. Охотнікова, юристи, які практикують у м. Харків. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан Іван Ліщина.

3. Заявник стверджував, зокрема, що зазнав жорстокого поводження під час тримання його під вартою у відділі міліції, а ефективного розслідування на національному рівні у зв’язку з цим проведено не було. Він також скаржився на умови тримання його під вартою у Дніпропетровському слідчому ізоляторі (далі – СІЗО) та тримання його у металевій клітці у залі суду під час судових засідань у Верховному Суді України. Заявник також висунув низку скарг за пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції. Насамкінець, він скаржився за статтею 34 Конвенції на ненадсилання адміністрацією СІЗО його листів до Суду та ненадання йому дозволу на доступ до документів з матеріалів його справи для належної підготовки заяви до Суду.

4. 02 січня 2017 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник, пан Олексій Олексійович Малий, є громадянином України, який народився у 1972 році та наразі відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі.

A. Події, що передували справі, пов’язані з вбивством пана та пані С.

6. Увечері 12 жовтня 2004 року подружжя, пана та пані С. (віком 62 та 55 років відповідно), пограбували та вбили у їхньому будинку в Дніпропетровській області. П’ятнадцятирічний син потерпілих А. повідомив своїх сусідів, родину К. (знайомого заявника), про цю трагічну подію. Згідно з твердженнями А., нападником був чоловік у масці з ножем та молотком.

7. Того дня працівники міліції затримали А. за підозрою у вчиненні вбивства. Його тримали під вартою понад три місяці та він зізнався у вбивстві своїх батьків. Проте зрештою він відмовився від цих зізнавальних показань, як зроблених під тиском.

B. Кримінальне провадження щодо заявника

8. 15 січня 2005 року працівники міліції затримали заявника та його знайомого К. (див. пункт 6) за підозрою у вчиненні разом зі ще декількома особами низки розбійних нападів на ювелірні магазини та банки у м. Дніпропетровськ у різні дати в 2004 році.

9. Того дня заявник підписав відмову від надання правової допомоги та зізнався у вчиненні декількох епізодів розбійних нападів.

10. Наступного дня заявник знову відмовився від свого права на захисника та повторив свої зізнавальні показання, додавши деякі нові деталі.

11. 17 січня 2005 року було проведено очну ставку між заявником та К., під час якої вони обидва зізналися у вчиненні розбійних нападів та надали детальні пояснення.

12. Пізніше того дня заявник висловив бажання, щоб його представляв захисник З. Слідчий задовольнив це клопотання та допустив захисника З. до участі у провадженні.

13. 18 січня 2005 року незадовго до пред’явлення осіб для впізнання, під час якого охоронець однієї з ювелірних крамниць мав впізнати нападників, заявник змінив свою думку та заявив, що не потребував правової допомоги. Отже, під час цієї слідчої дії йому не надавалась допомога захисника.

14. Пізніше того дня заявник знову змінив свою думку та заявив клопотання, щоб його представляв захисник З. Його клопотання задовольнили.

15. Уряд надав Суду копію протоколу допиту заявника як обвинуваченого, проведеного пізніше 18 січня 2005 року у присутності його захисника З. Заявник підтримав свої зізнавальні показання.

16. Заявник не надав коментарів щодо зазначеного протоколу. Згідно з інформацією, наданою ним Суду у його заяві, вперше він побачився зі своїм захисником 25 січня 2005 року у присутності слідчого. З матеріалів справи вбачається, що жодних слідчих дій того дня не здійснювалося.

17. 18 січня 2005 року Кіровський районний суд міста Дніпропетровська обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до розгляду справи судом. Того дня його перевели до Дніпропетровського ізолятора тимчасового тримання (далі – Дніпропетровське ІТТ).

18. Заявник продовжував зізнаватися у вчиненні розбійних нападів, в яких він обвинувачувався, зокрема, під час відтворення обстановки та обставин подій 27 січня 2005 року. Перед початком цієї слідчої дії заявник заявив, що не потребував правової допомоги, оскільки підтримував свої зізнавальні показання та бажав продемонструвати своє каяття.

19. У матеріалах справи міститься копія протоколу обшуку
від 28 січня 2005 року, згідно з яким працівники міліції проводили обшук житла заявника з 07 год. 30 хв. до 08 год. 00 хв. того дня. Як зазначалось у протоколі деякі зі светрів та футболок заявника різних кольорів та з різної тканини (загалом приблизно десять) були вилучені з метою «приєднання до матеріалів наявної кримінальної справи».

20. Пізніше 28 січня 2005 року заявник написав «явку з повинною», зізнавшись у вчиненні розбійного нападу та вбивства пана та пані С. (див. пункт 6). Як зазначалося в явці, він дізнався від К., що сусіди останнього, пан та пані С., продали деяку нерухомість і мали значну суму грошей. Заявник та К. домовилися, що заявник пограбує подружжя, проте, заявник порушив цю домовленість та вбив їх.

21. Згідно з твердженнями заявника зазначена «явка з повинною» була результатом тривалого жорстокого поводження працівників міліції того дня у приміщенні управління карного розшуку УМВСУ в Дніпропетровській області (див. пункт 38).

22. Пізніше того дня К. також написав «явку з повинною» щодо розбійного нападу та вбивства пана і пані С., в якій підтвердив тому самому слідчому виклад подій, наданий у пов’язаних зізнавальних показаннях заявника (див. пункт 20). К. стверджував, що 12 жовтня 2004 року провів заявника до будинку пана та пані С., заявник увійшов у будинок приблизно на двадцять хвилин та, повернувшись, дав К. 1 000 доларів США. Згодом під час судового розгляду К. заявить, що слідчий змусив його надати викривальні показання щодо заявника (див. пункти 31 і 35).

23. У матеріалах справи міститься копія постанови слідчого
від 28 січня 2005 року про допущення захисника Г. до участі у провадженні «за клопотанням обвинуваченого» для представництва інтересів заявника у провадженні. Як вбачається із зазначеного номеру справи, це провадження стосувалося розслідування вбивства. Незрозуміло, чому на цій стадії провадження заявник мав процесуальний статус «обвинуваченого» (див. також пункти 24 і 25). Інформації та документів про те, коли захисник насправді почав представляти заявника, немає.

24. 01 лютого 2005 року заявник підписав протокол, яким підтверджувалося роз’яснення йому прав на захист як підозрюваного. Він написав, що «в [той] момент послуг захисника не потребу[вав]». Того дня під час допиту як підозрюваного він повторив свої зізнавальні показання у вчиненні подвійного вбивства. Він написав, що до нього не застосовували «фізичного чи психологічного впливу». Згідно з доводами заявника, наданими Суду, його змусили підписати відмову від права на правову допомогу та згодом дати зізнавальні показання під психологічним тиском працівників міліції.

25. Згідно з наданою Урядом інформацією 04 лютого 2005 року щодо заявника було порушено кримінальне провадження за підозрою у вчиненні вбивства при обтяжуючих обставинах.

26. 10 лютого 2005 року слідчий почав очну ставку між заявником та К. у присутності їхніх захисників в рамках кримінальної справи щодо вбивства. Проте заявник відмовився взяти участь у цій слідчій дії, посилаючись на ворожі стосунки з К.

27. 11 лютого 2005 року слідчий пред’явив К. чотири різні светри, вилучені з житла заявника 28 січня 2005 року (див. пункт 19).
К. впізнав серед них той, у який заявник був одягнений на момент вчинення вбивства 12 жовтня 2004 року. Негайно після цього светри були пред’явленні А., який також впізнав той самий светр.

28. 09 березня 2005 року було складено висновок судово-медичної імунологічної експертизи светра заявника, на який вказали К. та А., зазначивши, що він був у ньому під час вчинення злочину (див.
пункти 19 і 27). На лівому рукаві було виявлено коричневу пляму розміром один квадратний сантиметр. Експерти встановили, що це була людська кров і не можна було виключати, що вона могла належати особі чи особам з тією самою групою крові, що й у потерпілих.

29. 12 травня 2005 року було проведено пред’явлення осіб для впізнання за відсутності захисника заявника. А. впізнав заявника «за статурою та голосом» як людину, що вбила його батьків. Як стверджував заявник він був єдиною людиною, одягненою у зимовий одяг, який до того ж був брудним. Крім того, замість масок у трьох учасників пред’явлення осіб для впізнання на голові були одягнуті чорні поліетиленові пакети. Наявна в матеріалах справи копія протоколу пред’явлення осіб для впізнання від 12 травня 2005 року нерозбірлива. Можна лише побачити, що його текст обмежувався одним коротким абзацом.

30. 14 липня 2005 року справу передали на розгляд до Апеляційного суду Дніпропетровської області (далі – Дніпропетровський суд).

31. 19 січня 2006 року Дніпропетровський суд, засідаючи як суд першої інстанції, визнав заявника винним у вчиненні подвійного вбивства з особливою жорстокістю (на очах дитини потерпілих) та з корисливих мотивів, декількох епізодів розбійних нападів, незаконному поводженні зі зброєю та організації озброєної банди. Найсуворіше покарання у виді довічного позбавлення волі було обрано за вчинення вбивства при обтяжуючих обставинах, і воно поглинуло покарання за рештою обвинувачень. Як під час досудового слідства, так і судового розгляду заявник постійно давав зізнавальні показання щодо майже всіх епізодів розбійних нападів (окрім одного). Проте на певний стадії судового розгляду він відмовився від своїх зізнавальних показань щодо вчинення вбивства при обтяжуючих обставинах, як від відібраних під тиском та без надання правової допомоги. К. також відмовився від своїх попередніх показань щодо цього обвинувачення, які викривали заявника, як від отриманих під тиском.

32. Дійшовши висновку про винуватість заявника, суд першої інстанції посилався на його та К. «явки з повинною», надані під час досудового слідства (див. пункти 20 і 22). Він зазначив, що їхні скарги на жорстоке поводження були належним чином перевірені та залишені без задоволення органами прокуратури (див. пункт 43). Отже, суд дійшов висновку, що їхні первинні зізнавальні показання були надані добровільно та зазначив, що вони співпадали в усіх деталях. Водночас з огляду на те, що обвинувачені відмовилися від них під час судового розгляду, суд при винесенні вироку не розглянув їх як пом’якшуючу обставину. Суд також посилався на результати пред’явлення осіб для впізнання від 12 травня 2005 року, під час якого А. впізнав заявника як нападника (див. пункт 29). Насамкінець, суд першої інстанції зазначив, що светр заявника був одним із доказів, які підтверджували його вину (див. пункти 19, 27 і 28).

33. Як заявник, так і його захисник (заявника досі представляв захисник З. – див. пункт 12) подали касаційні скарги на цей вирок. У наявних в Суду матеріалах справи міститься лише копія касаційної скарги захисника, але не скарги, поданої заявником (див. також
пункти 56 – 60).

34. У своїй касаційній скарзі захисник заявника стверджував, що його клієнт підтримував свої зізнавальні показання у вчиненні розбійних нападів, проте заперечував свою причетність до організації озброєної банди. Він також наполягав, що заявник не був причетний до вбивства при обтяжуючих обставинах пана та пані С. Захисник вважав підозрілим, що 28 січня 2005 року заявник зробив «явку з повинною» щодо вчинення вбивства в управлінні карного розшуку УМВС в Дніпропетровській області, тоді як розслідуванням, яке тривало на той момент, займався Кіровський відділ міліції. На думку захисника, це вказувало на те, що зізнавальні показання заявника були надані не добровільно. Він також зазначив, що його клієнт не отримував правової допомоги при наданні цих зізнавальних показань. Захисник стверджував, що навіть тоді, коли заявник мав захисника, більшість слідчих дій здійснювалися за його відсутності. Зокрема, це стосувалося пред’явлення осіб для впізнання 12 травня 2005 року, про яке захисник не був вчасно поінформований. Захисник заявника вважав, що ще одним недоліком слідчої дії була суттєва різниця між зовнішнім виглядом його клієнта та інших учасників, а також те, що А., який сам був підозрюваним, діяв у власних інтересах. Насамкінець, захисник зазначив, що суд першої інстанції посилався на показання К., в яких він викривав заявника, хоча К. заявив, що надав їх під тиском.

35. К. також подав касаційну скаргу, оскаржуючи, зокрема, своє засудження за підбурювання до вчинення розбійного нападу на
родину С. Він стверджував, що його примусили обмовити заявника.

36. 03 жовтня 2006 року Верховний Суд України залишив без змін вирок в частині щодо заявника, так само як і щодо інших обвинувачених (загалом у вчиненні розбійних нападів обвинувачувалося шестеро осіб), встановивши, що суд першої інстанції належним чином розглянув його аргументи та скарги. Під час засідань Верховного Суду України заявника разом з іншими обвинуваченими тримали у металевій клітці та в наручниках.

C. Стверджуване жорстоке поводження із заявником та розслідування у зв’язку з цим

37. Згідно з твердженнями заявника у період з 15 до 18 січня
2005 року, коли після затримання він перебував у Кіровському відділі міліції (див. пункт 8), його піддавали різним формам жорстокого поводження, зокрема, тримали у туго затягнутих наручниках, били по вухах, позбавляли сну та словесно ображали.

38. Заявник також стверджував, що 28 січня 2005 року його перевели до управління карного розшуку УМВС в Дніпропетровській області, де працівники міліції піддавали його жорстокому поводженню з метою отримання його зізнавальних показань у вчиненні вбивства пана та пані С. при обтяжуючих обставинах. Заявник надав такий виклад подій. Працівники міліції одягнули йому на голову чорну шапку, закривши йому очі, та багато разів били по голові стосом книг. Він залишався у наручниках із заведеними за спину руками. Також декілька разів вони били його гумовим кийком по нирках та ногах. Він також стверджував, що працівники міліції погрожували йому зґвалтуванням. Стверджуване жорстоке поводження тривало приблизно з 10 год. 00 хв. до 18 год. 00 хв., після чого він піддався тиску (див. пункт 20).

39. У матеріалах справи міститься суперечлива інформація щодо того, чи переводився заявник до управління карного розшуку УМВС в Дніпропетровській області 28 січня 2005 року. У книзі реєстрації ІТТ вказано, що того дня приміщення ІТТ він не залишав. Проте, як зазначено начальником управління карного розшуку УМВС в Дніпропетровській області у його листі від 14 травня 2007 року, надісланого у відповідь на запит заявника, 28 січня 2005 року заявник дійсно перебував у приміщенні зазначеного управління, проте жодні слідчі дії того дня не проводилися. Відповідь посадової особи на клопотання заявника про надання додаткової інформації полягала у тому, що інформації стосовно точного часу, проведеного заявником у будівлі управління 28 січня 2005 року, або хто з працівників клопотав про його переведення туди, не було.

40. Згідно з твердженнями заявника вранці 29 січня 2005 року він сказав лікарю ІТТ, що його побили та в нього боліла голова, проте його скарги були залишені поза увагою.

41. 31 січня 2005 року заявника перевели з Дніпропетровського ІТТ до Дніпропетровського слідчого ізолятора (далі – Дніпропетровське СІЗО). Згідно з твердженнями Уряду під час медичного огляду заявника в нього не було виявлено жодних тілесних ушкоджень, і він не висунув жодних скарг. Згідно з твердженнями заявника огляд був поверховим, а його скарги на головний біль були залишені поза увагою.

42. 08 листопада 2005 року Дніпропетровський суд зобов’язав органи прокуратури перевірити твердження заявника про жорстоке поводження разом з аналогічними твердженнями інших обвинувачених (див. пункти 31 і 32).

43. 18 листопада 2005 року прокуратура Дніпропетровської області винесла постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо зазначених тверджень, визнавши їх необґрунтованими. Ця постанова ґрунтувалася на показаннях причетних працівників міліції, які заперечили жорстоке поводження із заявником та іншими обвинуваченими. Як пояснив слідчий, всі обвинувачені добровільно надали зізнавальні показання щодо інкримінованих їм злочинів та постійно повторювали ці зізнавальні показання. Крім того, жоден з них не висунув скарг на жорстоке поводження. Загалом, їхні твердження були відхилені як безпідставні.

44. Після ухвалення вироку заявник скаржився до різних органів влади на жорстоке поводження працівників міліції під час досудового слідства та несправедливість його засудження.

45. 19 квітня 2007 року після направлення численних клопотань заявник отримав копію постанови прокурора від 18 листопада
2005 року (див. пункт 43). Його наступна скарга до суду на цю постанову була повернута без розгляду, як подана поза межами встановленого строку: звернувшись спочатку зі скаргами не до того суду, заявник пропустив семиденний строк, відлік його обраховувався з 19 квітня 2007 року.

46. У лютому 2008 року мати заявника звернулася до Генеральної прокуратури України зі скаргою на непроведення ефективного розслідування його тверджень про жорстоке поводження. Її скаргу відхилили у зв’язку з необґрунтованістю.

47. 23 березня 2017 року прокурор прокуратури міста Дніпропетровська у відповідь на запит Уповноваженого поінформував останнього, що всі матеріали слідства були знищені у зв’язку із закінченням п’ятирічного строку їхнього зберігання.

D. Умови тримання заявника під вартою у Дніпропетровському СІЗО

48. З 31 січня 2005 року до 26 липня 2007 року заявник тримався у Дніпропетровському СІЗО: у загальній камері до винесення вироку
19 січня 2006 року, а після цього у секторі максимального рівня безпеки, який знаходився у напівпідвальному приміщенні.

49. Згідно з твердженнями заявника упродовж усього періоду умови тримання його під вартою у СІЗО були неприйнятними. На вікнах були щільні металеві решітки, які перешкоджали доступу до природного світла. Штучне освітлення було також слабким. Санвузол не був відокремлений від житлової зони та розташовувався так, що потрапляв в поле зору камери відеоспостереження. Санітарні умови були дуже поганими, каналізаційна система не працювала належним чином, періодично відбувалися затоплення та постійно пахло екскрементами. Більшість часу його тримали разом з іншим ув’язненим у камері в підвалі площею 1,9 м на 3,7 м. У камері не вистачало основних меблів та таких речей, як шафа, дзеркало та кошик для сміття. Приміщення було заражене щурами та ніколи не дезінфікувалося. Ув’язнені мали дуже обмежений доступ до новин та інформації про навколишній світ, єдиним джерелом було радіо, яке вмикалося лише на обмежений проміжок часу щодня, крім вихідних. Їжі було недостатньо та переважно вона складалася з хліба та пшеничної каші.

50. Згідно з наданою Урядом інформацією заявника тримали у таких камерах: № 1003, № 1021 та № 1024 (розраховані на шість ув’язнених), № 717, № 724, № 725, № 728, № 732, № 733, № 739, № 743 і № 786 (розраховані на чотирьох ув’язнених), а після його засудження судом першої інстанції у камерах сектору максимального рівня безпеки № 01, № 1к, № 02, № 03, № 04, № 4к, № 05, № 06 і № 6к (розраховані на двох ув’язнених). Як зазначила адміністрація СІЗО, заявника забезпечили спальним місцем та «всім необхідним речовим майном».

51. 12 січня 2007 року заявник поскаржився на умови тримання його під вартою до Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі – департамент з питань виконання покарань), який відповів, що умови відповідали чинним положенням законодавства.

E. Листування заявника із Судом

52. Згідно з твердженнями заявника 11 грудня 2006 року він надав адміністрації СІЗО свій перший лист для надсилання до Суду, в якому виклав свої скарги та просив відкрити провадження. Через відсутність відповіді 23 лютого 2007 року заявник надав адміністрації ще один аналогічний лист. У своїх подальших листах до Суду він зазначав посилання на номери, присвоєні адміністрацією цим першим двом листам. Суд їх ніколи не отримував. Перший отриманий Судом лист від заявника був датований 11 грудня 2006 року; 14 березня 2007 року (дата, вказана на поштовій марці) його до Суду надіслала мати заявника.

53. Як зазначено у листі, надісланому заявнику посадовою особою департаменту з питань виконання покарань 11 жовтня 2007 року, адміністрація Дніпропетровського СІЗО належним чином зареєструвала та надіслала його листи до Суду.

54. У листопаді 2007 року мати заявника звернулась до начальника Єнакієвської виправної колонії (в якій заявник відбував покарання на той момент) з проханням надати їй документальне підтвердження того, що лист її сина від 11 грудня 2006 року дійсно був надісланий до Суду. Посадова особа виправної колонії відповіла, що це могло бути доведено наявністю в матеріалах справи копії супровідного листа адміністрації СІЗО, разом з яким надсилався зазначений лист заявника.

55. У березні 2017 року адміністрація виправної колонії міста Дніпра (яке було перейменоване з м. Дніпропетровськ) поінформувала Уповноваженого у відповідь на запит останнього, що журнал реєстрації Дніпропетровського СІЗО щодо зазначеного періоду був знищений у зв’язку із закінченням строку для зберігання таких документів.

F. Доступ заявника до матеріалів його кримінальної справи у зв’язку з його заявою до Суду

56. Починаючи з жовтня 2006 року заявник направляв до суду першої інстанції численні клопотання з проханням надати йому доступ до матеріалів його справи та копії деяких документів, які він мав намір надати для обґрунтування своєї заяви до Суду.

57. 27 липня та 23 серпня 2007 року Суд просив заявника надати копію його касаційної скарги на вирок Дніпропетровського суду
від 19 січня 2006 року.

58. Листом від 19 жовтня 2007 року заявник, посилаючись на зазначені листи Суду, попросив Дніпропетровський суд надіслати йому копію його касаційної скарги.

59. У своїй відповіді від 24 жовтня 2007 року суд зазначив, що правових підстав для надання заявнику копій документів з матеріалів його справи після набрання вироком у його справі законної сили не було.

60. Заявник та його мати від його імені надіслали загалом близько десяти клопотань про надання копій документів з матеріалів його справи. Усі вони були відхилені у зв’язку з тією самою зазначеною раніше причиною.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

61. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (втратив чинність 19 листопада 2012 року) щодо вимог обов’язкової участі захисника та надання явок з повинною органам влади наведені в рішенні у справі «Собко проти України» (Sobko v. Ukraine) (заява № 15102/10, пункти 39 і 40, від 17 грудня
2015 року), а щодо максимального строку тримання під вартою у слідчих ізоляторах в рішенні у справі «Нечипорук та Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine) (заява № 42310/04,
пункт 135, від 21 квітня 2011 року).

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

62. Європейський Комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню (далі – КЗК) відвідав Дніпропетровське СІЗО під час свого візиту до України з 09 до 21 вересня 2009 року. Відповідні
частини його звіту (CPT/Inf (2011) 29) наведені в рішенні
у справі «Горбатенко проти України» (Gorbatenko v. Ukraine)
(заява № 25209/06, пункт 98, від 28 листопада 2013 року).

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СТВЕРДЖУВАНИМ ЖОРСТОКИМ ПОВОДЖЕННЯМ ІЗ ЗАЯВНИКОМ ПІД ЧАС ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ У ВІДДІЛІ МІЛІЦІЇ ТА НЕПРОВЕДЕННЯ ЕФЕКТИВНОГО РОЗСЛІДУВАННЯ НА НАЦІОНАЛЬНОМУ РІВНІ

63. Заявник скаржився на жорстоке поводження працівників міліції та непроведення ефективного розслідування на національному рівні у зв’язку з цим. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

A. Доводи сторін

64. Уряд доводив, що твердження заявника про жорстоке поводження не підтверджувалися жодними доказами. Він зазначив, що заявник не висував жодних скарг у зв’язку з цим під час усього періоду проведення досудового слідства, хоча у певні моменти за його бажанням йому надавалася правова допомога. Уряд також зазначив, що за результатами медичного огляду заявника після прибуття до Дніпропетровського СІЗО 31 січня 2005 року в нього не було виявлено жодних тілесних ушкоджень. Насамкінець, Уряд стверджував, що це питання було належним чином розслідуване на національному рівні та закликав Суд визнати ці скарги неприйнятними як явно необґрунтовані.

65. Заявник заперечив проти аргументів Уряду. Підтримавши свій виклад подій (див. пункти 37 і 38), він стверджував, що працівники міліції піддавали його жорстокому поводженню перед кожною слідчою дією упродовж тримання його під вартою у відділі міліції
з 15 до 18 січня 2005 року, а також 28 січня 2005 року в управлінні карного розшуку УМВС в Дніпропетровській області.

66. Заявник стверджував, що не мав можливості надати жодних доказів в обґрунтування своїх тверджень, оскільки органи влади докладали зусиль для приховування таких доказів. Він звернув увагу Суду на своє тривале тримання під вартою, спочатку у відділі міліції та пізніше у Дніпропетровському ІТТ (шістнадцять днів замість встановленого законодавством строку у три дні – див. пункти 41 і 61). Згідно з його твердженнями цей час був потрібен, щоб зникли сліди жорстокого поводження.

67. Насамкінець, заявник стверджував, що розслідування на національному рівні було неефективним та поверховим.

B. Оцінка Суду

68. Суд нагадує, що твердження про жорстоке поводження мають підтверджуватися відповідними доказами (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 121, ЄСПЛ 2000‑IV). При оцінці доказів Суд зазвичай керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (див. рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, пункт 161, Серія A № 25). Проте така доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту. У випадках, коли інформація щодо відповідних подій повністю або значною мірою відома виключно органам влади, як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, і коли в таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. За такої умови тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справах «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), від 04 грудня 1995 року, пункт 34, Серія А № 336 та «Салман проти Туреччини» [ВП] (Salman v. Turkey) [GC], заява № 21986/93, пункт 100, ЄСПЛ 2000-VII).

69. Водночас від заявників розумно очікувати принаймні надання детального викладу оскаржуваних фактів та, наскільки це можливо, певних доказів на підтвердження своїх скарг (див., наприклад,
рішення у справі «Кушнір проти України» (Kushnir v. Ukraine),
заява № 42184/09, пункт 102, від 11 грудня 2014 року з подальшими посиланнями). До таких доказів можуть належати показання свідків або документи, які б доводили, що заявник потрапив до приміщення міліції здоровим, а звільнився з тілесними ушкодженнями (див., наприклад, рішення у справі «Горбатенко проти України» (Gorbatenko v. Ukraine), заява № 25209/06, пункт 120, від 28 листопада 2013 року).

70. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що заявник скаржився на такі два епізоди стверджуваного жорстокого поводження працівників міліції: уперше, з 15 до 18 січня 2005 року, а вдруге –
28 січня 2005 року (див. пункти 37, 38 і 65).

71. Стосовно першого епізоду заявник стверджував, що жорстоке поводження з ним полягало в тому, що він перебував у туго затягнутих наручниках, його били по вухах, позбавляли сну та словесно ображали (див. пункт 37). Він не зазначив скільки часу перебував у наручниках, та чи призвело це до будь-яких тілесних ушкоджень. Заявник також не надав жодних фактичних деталей стосовно того, що його нібито били по вухах, та наслідків цих діянь, якщо такі були. Він також не вказав, як довго його позбавляли можливості поспати, та в чому саме полягали стверджувані словесні образи.

72. Загалом, хоча заявник стверджував, що єдиною метою його тривалого тримання під вартою у Дніпропетровському ІТТ було надання достатнього часу для загоєння його тілесних ушкоджень, він, навіть у загальних формулюваннях, не зазначив типу тілесних ушкоджень, яких нібито зазнав.

73. Суд також зазначає, що заявник постійно давав зізнавальні показання щодо обвинувачень у вчиненні розбійних нападів, як під час досудового слідства, так і під час судового розгляду, та ніколи не стверджував, що ці зізнавальні показання були отримані в результаті тиску (див., наприклад, пункт 34).

74. Щодо другого епізоду стверджуваного жорстокого поводження із заявником, то згідно з твердженнями заявника воно відбулося
28 січня 2005 року та полягало у нанесенні повторюваних ударів по голові стосом книг, а також ударів кийком по нирках та ногах (див. пункт 38). З огляду на доводи заявника, що йому закрили очі до стверджуваного жорстокого поводження, Суд зазначає, що незрозуміло, як він міг точно знати, чим його били.

75. Суд також зазначає, що згідно з твердженнями заявника
29 січня 2005 року він поскаржився лікарю ІТТ на головний біль внаслідок жорстокого поводження. Проте 31 січня 2005 року під час проходження медичного огляду, який є складовою частиною стандартної процедури прийняття до СІЗО, заявник, як він сам зазначив (див. пункт 41), поскаржився лише на головний біль.

76. Суд не забуває про той факт, що, як було зазначено заявником, спочатку він три дні тримався під вартою у відділі міліції, а пізніше тринадцять днів у Дніпропетровському ІТТ, тоді як чинне законодавство вимагало його переведення до СІЗО упродовж трьох днів після затримання (див. пункти 41 і 61). Проте самого цього факту не достатньо для висновку, що упродовж цього періоду часу з ним жорстко поводилися (див. для порівняння рішення у справі
«Савченко проти України» [Комітет] (Savchenko v. Ukraine) [Committee], заява № 1574/06, пункт 99, від 22 вересня 2016 року).

77. Суд також зазначає, що принаймні періодично під час досудового слідства та судового розгляду заявника представляв захисник З. (див. пункти 15, 26 і 34). Заявник не стверджував про недовіру своєму захиснику або що йому перешкоджали повідомити йому свої твердження про жорстоке поводження. Отже, пояснення, чому заявник та його захисник не клопотали про проведення медичного обстеження та не повідомляли про тілесні ушкодження, якщо такі були, немає (див. рішення у справі «Юрій Волков проти України» (Yuriy Volkovv. Ukraine), заява № 45872/06, пункт 51,
від 19 грудня 2013 року). Крім того, з огляду на використане захисником заявника формулювання у його касаційній скарзі Суд вважає, що насправді він не мав детального опису жорстокого поводження із заявником, щоб заявити про нього від імені свого клієнта. Таким чином, захисник стверджував у загальних формулюваннях, що заявник надав зізнавальні показання у вчиненні вбивства при обтяжуючих обставинах під тиском, посилаючись лише на той факт, що останній написав «явку з повинною» у приміщенні управління карного розшуку УМВС в Дніпропетровській області (див. пункт 34).

78. У світлі всіх зазначених висновків Суд вважає, що заявник не надав обґрунтування небезпідставної скарги щодо стверджуваного жорстокого поводження. Крім того, він не може оскаржувати ефективність розслідування на національному рівні, оскільки він не надав органам влади жодної серйозної та достатньо достовірної інформації про стверджуване жорстоке поводження з ним (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Кравченко проти України» (Kravchenko v. Ukraine), заява № 23275/06, пункт 51, від 24 червня 2014 року).

79. Отже, Суд відхиляє скаргу заявника як за матеріальним, так і процесуальним аспектами статті 3 Конвенції як явно необґрунтовану відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З УМОВАМИ ТРИМАННЯ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ У ДНІПРОПЕТРОВСЬКОМУ СІЗО

80. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на тримання його під вартою у Дніпропетровському СІЗО в надзвичайно поганих умовах.

A. Прийнятність

81. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

82. Посилаючись на свій опис умов тримання його під вартою у Дніпропетровському СІЗО (див. пункт 49), заявник стверджував, що вони не відповідали стандартам Конвенції. Він також посилався на рішення Суду у справі «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine) (заява № 39908/05, від 12 січня 2012 року), згадане рішення у справі «Горбатенко проти України» (Gorbatenko v. Ukraine) та рішення у справі «Родзевілло проти України» (Rodzevillo v. Ukraine) (заява № 38771/05, від 14 січня 2016 року), в яких було встановлено порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами тримання під вартою у тій самій установі виконання покарань та щодо того самого періоду часу. Згідно з твердженнями заявника висновки Суду в цих справах є актуальними і для його справи.

83. Уряд стверджував, що умови тримання заявника під вартою відповідали вимогам законодавства. Він зазначив, що скарга заявника щодо цього була належним чином перевірена на національному рівні та відхилена у зв’язку з необґрунтованістю.

84. Суд зазначає, що відповідні принципи його практики були нещодавно викладені в рішенні у справі «Муршич проти Хорватії» [ВП] (Muršić v. Croatia) [GC] (заява №7334/13, пункти 137 – 141,
від 20 жовтня 2016 року). Зокрема, коли особистий простір ув’язненого складає менше 3 кв. м житлової площі у густозаселеній тюремній камері, відсутність особистого простору вважається настільки гострою, що виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції (пункт 137). Коли площа тюремної камери становить від 3 до 4 кв. м особистого простору на кожного ув’язненого, вирішальним фактором при оцінці Судом адекватності умов тримання буде фактор простору. У таких випадках порушення статті 3 Конвенції буде встановлено, якщо фактор простору поєднаний з іншими неналежними побутовими умовами тримання під вартою (пункт 139). Коли ув’язнений має у своєму розпорядженні більше ніж 4 кв. м особистого простору у густозаселеній тюремній камері та коли не виникає жодних питань щодо особистого простору, інші аспекти побутових умов тримання під вартою залишаються важливими для оцінки Судом належності умов тримання заявника під вартою за статтею 3 Конвенції (пункт 140).

85. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що заявник тримався під вартою у Дніпропетровському СІЗО майже два з половиною роки. Згідно з його доводами, що не спростовувались Урядом, заявник мав у своєму розпорядженні 3,5 кв. м особистого простору (див. пункти 49 і 50). Як зазначено заявником Суд вже встановлював порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю особистого простору у розпорядженні заявників та іншими аспектами неналежних побутових умов тримання під вартою у Дніпропетровському СІЗО щодо того періоду часу, коли там тримався заявник у цій справі (див. згадані рішення у справах «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine), пункти 49 – 56, «Горбатенко проти України» (Gorbatenko v. Ukraine), пункти 138 – 143 та «Родзевілло проти України» (Rodzevillo v. Ukraine), пункти 50 – 55).

86. У цій справі Суд не вбачає підстав відходити від наведених висновків і тому вважає, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами тримання заявника під вартою у Дніпропетровському СІЗО.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ТРИМАННЯМ ЗАЯВНИКА У МЕТАЛЕВІЙ КЛІТЦІ ПІД ЧАС СУДОВИХ ЗАСІДАНЬ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ УКРАЇНИ

87. Заявник скаржився, що поміщення його до металевої клітки під час судових засідань у Верховному Суді України порушувало статтю 3 Конвенції.

A. Прийнятність

88. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

89. Заявник стверджував, що тримання його у металевій клітці під час судових засідань у Верховному Суді України було непотрібним та принизливим заходом.

90. Уряд доводив, що тримання заявника у металевій клітці та в наручниках під час судових засідань виправдовувалося заходами безпеки, оскільки він обвинувачувався у вчиненні насильницьких злочинів.

91. Суд вже встановлював, що тримання особи у металевій клітці під час судового засідання само по собі – з огляду на його об’єктивно принизливий характер, несумісний з нормами цивілізованої поведінки, які є характерною ознакою демократичного суспільства – становить публічне приниженням людської гідності у порушення статті 3 Конвенції (див. рішення у справі «Свинаренко та Сляднєв проти Росії» [ВП] (Svinarenko and Slyadnev v. Russia) [GC], заяви № 32541/08 та № 43441/08, пункт 138, ЄСПЛ 2014 (витяги).

92. Суд зауважує, що тримання підсудних, навіть тих, щодо яких не було ухвалено обвинувальний вирок, у металевих клітках під час судових засідань вбачається стандартною процедурою в Україні
(див. для порівняння рішення у справі «Титаренко проти України» (Titarenko v. Ukraine), заява № 31720/02, пункти 41 і 63 – 64,
від 20 вересня 2012 року). Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що Уряд не надав доказів наявності у залі судового засідання реальної та конкретної загрози безпеці, яка б вимагала тримання заявника у металевій клітці під час судових засідань у його справі.

93. Отже, у зв’язку з цим було порушено статтю 3 Конвенції.

IV. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

94. Заявник також скаржився на відсутність справедливого судового розгляду, передбаченого пунктом 1 та підпунктом «с»
пункту 3 статті 6 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

«1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, … який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; ...»

A. Відсутність доступу до захисника 28 січня 2005 року

1. Прийнятність

95. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

(a) Доводи сторін

96. Заявник скаржився, що його засудження за вчинення вбивства при обтяжуючих обставинах головним чином ґрунтувалося на його зізнавальних показаннях, наданих 28 січня 2005 року за відсутності захисника та під тиском. Тому він стверджував, що судовий розгляд його справи не міг вважатися справедливим.

97. Уряд стверджував, що жодного порушення прав заявника за статтею 6 Конвенції не було. Зокрема, він зазначив, що зізнавальні показання заявника не були єдиним доказом, на який посилалися національні суди, обґрунтовуючи його вирок.

(b) Оцінка Суду

(i) Загальні принципи практики

98. Загальні принципи щодо доступу до захисника, права зберігати мовчання, права не свідчити проти себе, а також взаємозв’язку цих прав із загальною справедливістю провадження за кримінальним аспектом статті 6 Конвенції наведені у нещодавньому рішенні у справі «Бьоз проти Бельгії» [ВП] (Beuze v. Belgium) [GC] (заява № 71409/10, пункти 119 – 150, від 09 листопада 2018 року).

(ii) Застосування загальних принципів до фактів цієї справи

(α) Наявність та обсяг обмежень

99. Суд бере до уваги такі неузгодженості у матеріалах справи щодо відправної точки у кримінальному провадженні проти заявника за підозрою у вчиненні вбивства пана та пані С. та його процесуальним статусом на початкових стадіях провадження. 28 січня 2005 року після надання заявником зізнавальних показань у вчиненні вбивства було складено протокол про допущення захисника до провадження «за клопотанням обвинуваченого» (див. пункт 23). Згодом, 01 лютого
2005 року, було складено інший протокол щодо роз’яснення заявнику його процесуальних прав, в якому він згадувався як «підозрюваний» (див. пункт 24). Насамкінець, згідно з інформацією, наданою Урядом без додаткових деталей чи пояснень, кримінальне провадження щодо заявника за обвинуваченням у вчиненні вбивства було порушено
04 лютого 2005 року (див. пункт 25).

100. Суду незрозуміло, коли та на якій підставі працівники міліції почали підозрювати заявника у вчиненні вбивства. Отже, слід звернути увагу на такі факти, що не оскаржувалися сторонами. До середини січня 2005 року головним підозрюваним був син потерпілих, А.
(див. пункт 7). 15 січня 2005 року заявника затримали за підозрою у вчиненні непов’язаних злочинів, але жодних ознак того, що у будь-який момент до 28 січня 2005 року працівники міліції підозрювали його у зв’язку з розслідуванням вбивства, не було. Щодо проведених того дня слідчих дій подальші події вказують на існування певних підстав для підозри заявника навіть до його явки з повинною. Так, незадовго до надання заявником зізнавальних показань працівники міліції провели обшук його житла та вилучили деякі предмети його одягу з метою «приєднання до матеріалів наявної кримінальної справи» (див. пункт 19). З фактів справи зрозуміло, що малося на увазі розслідування вбивства.

101. З цього випливає, що на момент, коли заявник почав робити «явку з повинною» у самостійному конвенційному розумінні вже існували «кримінальні обвинувачення», які вимагали застосування гарантій статті 6 Конвенції. Отже, на підставі зазначених принципів практики Суду заявник мав право на доступ до захисника під час його першого допиту (див. пункт 98).

102. Проте встановленим є те, що при наданні заявником 28 січня 2005 року зізнавальних показань у вчиненні вбивства при обтяжуючих обставинах правова допомога йому не надавалась.

103. У наявних у Суду матеріалах справи немає жодних доказів, що під час допиту заявника того дня, коли йому вперше пред’явили обвинувачення у вчиненні вбивства при обтяжуючих обставинах, він відмовився від свого права на правову допомогу. Хоча наявних документів небагато та вони є суперечливими, вони скоріше свідчать про протилежне. Зокрема, Суд бере до уваги постанову слідчого про допущення до провадження захисника заявника 28 січня 2005 року за клопотанням останнього (див. пункт 23). З невідомих причин того дня правова допомога заявнику не надавалася.

104. Вбачається, що 01 лютого 2005 року заявник підписав відмову від свого права на правову допомогу щодо обвинувачень у вчиненні вбивства, зазначивши, що йому були роз’яснені його процесуальні права та жодні заходи фізичного або психологічного тиску до нього не застосовувалися (див. пункт 24). Він повторив свої зізнавальні показання у вчиненні вбивства при обтяжуючих обставинах. У Суду недостатньо документів щодо того, чи була відмова заявника добровільною. Проте він зазначає, що, оскільки кримінальне провадження щодо заявника за цим обвинуваченням офіційно було розпочато 04 лютого 2005 року, незрозуміло, які фактично процесуальні права були у нього на той момент. Отже, неможливо стверджувати, що перед підписанням відмови заявнику роз’яснили його право на правову допомогу.

105. Отже, Суд вважає, що до допиту 28 січня 2005 року заявник не відмовлявся від свого права на правову допомогу. Щодо такої відмови перед наданням повторних зізнавальних показань 01 лютого
2005 року[1], то за цих обставин її неможливо вважати свідомою та розумною відмовою від цього права.

106. З цього випливає, що право заявника на правову допомогу було обмежено.

(β) Чи існували вагомі підстави для обмеження

107. Суд зазначає, що ані національні органи влади під час судового розгляду справи заявника, ані Уряд у своїх наданих Суду доводах не посилалися на існування будь-яких виняткових обставин, які могли виправдати оскаржуване обмеження права заявника на правову допомогу. Суд не зобов’язаний самостійно оцінювати, чи існували вони у цій справі.

108. Також слід зазначити, що обмеження суперечило законодавчим нормам, які вимагали обов’язкового надання правової допомоги у випадках, коли можливим покаранням було довічне позбавлення волі (див. посилання у пункті 61).

109. Отже, Суд доходить висновку, що ненадання заявнику правової допомоги на початкових стадіях досудового слідства за обвинуваченням у вчиненні вбивства при обтяжуючих обставинах не виправдовувалося жодними вагомими причинами.

(γ) Загальна справедливість провадження

110. Відсутність таких підстав має дуже важливе значення при оцінці загальної справедливості кримінального провадження та може стати підставою для встановлення порушення. Тягар доведення покладається на Уряд, який зобов’язаний переконливо довести, що за виняткових та конкретних обставин справи загальну справедливість кримінального провадження не було непоправно порушено обмеженням доступу до захисника (див. посилання у пункті 98).

111. У цьому контексті Суд, тією мірою, якою це стосується справи, розгляне різні фактори, які випливають з його практики, викладеної в рішеннях у справах «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [GC] (заяви № 50541/08 та 3 інші, пункт 274, від 13 вересня 2016 року), «Сімеонови проти Болгарії» [ВП] (Simeonovi v. Bulgaria) [GC]
(заява № 21980/04, пункт 120, від 12 травня 2017 року) та згаданому рішенні у справі «Бьоз проти Бельгії» (Beuze v. Belgium), пункт 150).

112. Немає жодних ознак того, що заявник був особливо уразливим з огляду на вік, розумові здібності чи які-небудь інші обставини. Проте необхідно зауважити, що на момент подій він вже перебував під контролем працівників міліції як підозрюваний у непов’язаному розслідуванні щодо декількох епізодів розбійних нападів. На думку Суду, ці обставини певною мірою зробили його ситуацію уразливою.

113. Суд посилається на свої висновки, що заявник не висунув скарги, що надав свої первинні зізнавальні показання у результаті жорстокого поводження (див. пункт 78). Неприйнятність його пов’язаної скарги за статтею 3 Конвенції не перешкоджає Суду розглянути його твердження про надання зізнавальних показань під тиском з точки зору гарантій статті 6 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Юрій Волков проти України» (Yuriy Volkov v. Ukraine),
пункт 68). Суд не може не зазначити, що хоча обставини, за яких заявник надав свої первинні зізнавальні показання, ставили під сумнів їхню достовірність (див. зокрема, пункт 39), національні суди їх не розглянули (див. згадане рішення у справі «Юрій Волков проти України» (Yuriy Volkov v. Ukraine), пункт 69).

114. Суд пам’ятає, що 01 лютого 2005 року заявник потворив свої зізнавальні показання, попередньо підписавши протокол, яким підтверджувалося роз’яснення йому прав як підозрюваного, та відмовившись від свого права на правову допомогу (див. пункт 24). Проте Суд вже дійшов висновку, що ця відмова не могла вважатися наданою свідомо та розумно (див. пункт 104). Крім того, за відсутності будь-якої інформації про те, що у період між наданням ним «явки з повинною» 28 січня 2005 року та потворних зізнавальних показань
01 лютого 2005 року він отримував яку-небудь правову допомогу, на яку міг покладатися, Суд вважає, що на той момент на процесуальну поведінку заявника та стратегію захисту продовжували значно впливати початкові обмеження його прав на захист.

115. З наявних у Суду матеріалів справи вбачається, що заявник почав отримувати правову допомогу в справі, пов’язаній з вчиненням вбивства, 10 лютого 2005 року (див. пункт 26). Документів, які б доводили, що він підтримав свої зізнавальні показання, коли йому вже надавалась допомога захисника, немає. Проте жодних чітких документальних доказів, коли саме він відмовився від цих зізнавальних показань, немає. Вбачається, що він зробив це на початкових стадіях судового розгляду його справи (див. пункт 31).

116. Суд погоджується із заявником, що його первинні зізнавальні показання, отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий, якщо не ключовий, елемент доказів обвинувачення проти нього. Так, іншими доказами, на які суди посилалися, обґрунтовуючи вирок заявника, були: по-перше, показання його співобвинуваченого К., який стверджував про надання викривальних показань щодо заявника під тиском (див. пункти 22, 31 і 35); по-друге, показання неповнолітнього сина потерпілих А., якого тримали під вартою упродовж трьох місяців та який спочатку зізнався у вбивстві своїх батьків (див. пункт 7); та, зрештою, светр заявника, як речовий доказ, вочевидь з обмеженою доказовою силою (див. пункти 19, 27 і 28).

117. Насамкінець, Суд не може не відзначити відсутність інших відповідних процесуальних гарантій, передбачених національним законодавством та практикою, які можна було б вважати такими, що врівноважили обмеження права заявника на правову допомогу на початковому етапі провадження щодо вбивства. Зокрема, Суд зазначає, що заявник не мав захисника під час пред’явлення осіб для впізнання
12 травня 2005 року, коли син потерпілих А. впізнав у ньому нападника (див. пункт 29). Аргумент захисника заявника, що його належним чином не поінформували про слідчу дію, вочевидь залишився без відповіді. Національні суди також не прокоментували довід заявника, що під час зазначеного пред’явлення осіб для впізнання його зовнішній вигляд значно відрізнявся від інших учасників. Суд також бере до уваги відсутність всебічної оцінки національними судами твердження К., що його примусили дати викривальні показання щодо заявника.

118. Зрештою, повторно наголошуючи на особливо ретельній оцінці, яка має застосовуватися у разі відсутності вагомих підстав, які б виправдовували обмеження на доступ до захисника, Суд вважає, що у порушеному щодо заявника кримінальному провадженні за обвинуваченням у вчиненні вбивства при обтяжуючих обставинах, розглянутому загалом, не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства.

119. Отже, у зв’язку з цим було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

B. Інші скарги щодо справедливості судового розгляду у справі заявника

120. Додатково до проаналізованої скарги, заявник скаржився, що пред’явлення осіб для впізнання 12 травня 2005 року було здійснене за відсутності його захисника. Він також стверджував, що слідча дія здійснювалася з порушеннями у зв’язку з різницею у його вигляді та вигляді інших учасників (див. пункт 29). Заявник також скаржився, що національні суди посилалися на показання його співобвинуваченого К., які згідно з твердженнями останнього були надані в результаті жорсткого поводження.

121. Крім того, заявник скаржився на несправедливість судового розгляду у його справі в частині щодо обвинувачень у вчиненні розбійних нападів. У своїй заяві він скаржився, – хоча він не надав уточнення щодо цієї скарги після повідомлення про неї Уряду, – що його перше побачення із захисником відбулося 25 січня 2005 року у присутності слідчого. Заявник також стверджував, що його примусили дати зізнавальні показання та відмовитися від права на правову допомогу. Насамкінець, він доводив, що навіть після того, як він чітко висловив своє бажання, щоб його представляв захисник, більшість слідчих дій здійснювалася за його відсутності.

122. У світлі своїх висновків у пункті 119, Суд не вважає за необхідне окремо розглядати питання щодо прийнятності та суті решти скарг заявника за статтею 6 Конвенції (див. рішення у справі «Боєць проти України» (Boyets v. Ukraine), заява № 20963/08, пункт 97, від 30 січня 2018 року).

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПРАВА НА ПОДАННЯ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ ЗАЯВИ ЗА СТАТТЕЮ 34 КОНВЕНЦІЇ

123. Заявник скаржився на перешкоджання органами влади його доступу до матеріалів кримінальної справи та відмову надати йому копії документів, про надання яких він клопотав для обґрунтування своєї заяви до Суду. Він також скаржився на перешкоджання адміністрації СІЗО його листуванню із Судом. Висуваючи зазначені скарги, заявник посилався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає:

«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.»

A. Доступ заявника до матеріалів його справи

124. Уряд зазначив, що жодного перешкоджання ефективному здійсненню заявником його права на подання індивідуальної заяви не було. Він стверджував, що заявник отримав копії низки головних рішень у його справі та міг зробити копії інших необхідних документів під час ознайомлення з матеріалами справи, тобто до закінчення кримінального провадження у його справі. Уряд також стверджував, що мати заявника, яка знаходилась на волі, могла допомогти йому отримати необхідні копії.

125. Суд зазначає, що він уже розглядав подібні ситуації у низці справ проти України (див., серед інших, рішення у справах
«Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine),
заява № 760/03, пункти 103 – 110, від 26 липня 2012 року з подальшими посиланнями, «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пункти 152, 157 – 159, від 26 липня
2012 року; «Коростильов проти України» (Korostylyov v. Ukraine), заява № 33643/03, пункти 46 – 50, від 13 червня 2013 року,
«Андрій Захаров проти України» (Andrey Zakharov v. Ukraine),
заява № 26581/06, пункти 66 – 70, від 07 січня 2016 року та «Артур Пархоменко проти України» (Artur Parkhomenko v. Ukraine),
заява № 40464/05, пункт 95, від 16 лютого 2017 року). Зокрема, у згаданій справі «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), пункт 123) Суд встановив, що правова система України не передбачала для ув’язнених чіткої та конкретної процедури, яка давала б їм можливість отримувати копії документів з матеріалів справи після закінчення кримінального провадження, чи роблячи такі копії самостійно (переписуючи їх власноруч або за допомогою відповідного обладнання), або шляхом покладання на органи влади обов’язку робити такі копії.

126. У цій справі Уряд не навів жодної підстави, яка надала б Суду змогу відступити від своїх висновків за статтею 34 Конвенції у справі «Василь Іванченко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine) або в інших згаданих справах. Отже, Суд доходить висновку, що держава-відповідач не дотрималась свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції щодо забезпечення заявника усіма необхідними засобами, щоб зробити можливим належний та ефективний розгляд його заяви Судом.

B. Стверджуване перешкоджання листуванню заявника із Судом

127. Заявник скаржився, що адміністрація Дніпропетровського СІЗО не відправила його листи до Суду від 11 грудня 2006 року та 23 лютого 2007 року (див. пункти 52 – 55).

128. Уряд стверджував, що адміністрація установи виконання покарань жодним чином не перешкоджала листуванню заявника із Судом, надсилаючи його листи та передаючи йому листи від Суду без будь-яких затримок.

129. Суд повторює, що зобов’язання не перешкоджати ефективному здійсненню права на подання індивідуальної заяви не допускає жодного втручання у право особи ефективно подавати та підтримувати свою скаргу в Суді (див., наприклад, рішення
у справі «Геращенко проти України» (Gerashchenko v. Ukraine),
заява № 20602/05, пункт 150, від 07 листопада 2013 року з подальшими посиланнями).

130. Повертаючись до суті скарги заявника, Суд зазначає, що два листи, які заявник надіслав до Суду, отримані не були (див. пункт 52). Можливо, вони були втрачені через технічну помилку на певному етапі відправки або доставки. Проте тільки на цій підставі Суд не може дійти висновку, що українські органи влади умисно не відправили лист заявника або не забезпечили його належну доставку (див. згадане рішення у справі «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), пункт 115).

131. Отже, на підставі наявних у нього доказів Суд доходить висновку, що держава-відповідач дотрималася свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції щодо надсилання адресованих Суду листів заявника.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

132. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

133. Заявник вимагав 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та вимагав нового розгляду справи відповідно до статті 6 Конвенції.

134. Уряд заперечив проти цієї вимоги.

135. Суд вважає, що заявник зазнав моральної шкоди, яку не можна компенсувати самим лише встановленням порушення його конвенційних прав. З огляду на обставини справи та ухвалюючи рішення на засадах справедливості відповідно до вимоги статті 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 8 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму.

B. Судові та інші витрати

136. Заявник також вимагав 850 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді. Жодний копій відповідних договорів про надання правової допомоги, квитанцій або будь-яких інших підтверджуючих фінансових документів надано не було.

137. Уряд оскаржив цю вимоги як необґрунтовану.

138. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим (див. рішення у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункт 130, від 05 липня 2016 року). Оплата послуг представника вважається фактично понесеною, якщо заявник сплатив її або зобов’язаний сплатити. Протилежним є випадок оплати послуг представника, коли він, не відмовившись від неї, просто не вжив жодних заходів для отримання своєї оплати або відклав отримання такої оплати. Сума, яка має бути сплачена представнику за договором про умовний гонорар, вважається фактично понесеною, лише якщо договір підлягає виконанню у відповідній державі (див. рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, пункт 371, від 28 листопада 2017 року з подальшими посиланнями).

139. У цій справі заявник не надав документів, які б доводили, що він сплатив чи мав юридичне зобов’язання сплатити своєму представнику кошти. За відсутності таких документів Суд не може оцінювати зазначені у попередньому пункті умови. Отже, він не вбачає підстав, за яких би він міг погодитись, що судові та інші витрати, компенсацію яких вимагав заявник, були фактично ним понесені
(див. для порівняння рішення у справі «Габлішвілі та інші проти Грузії» (Gablishvili and Others v. Georgia), заява № 7088/11, пункти 75 – 79, від 21 лютого 2019 року).

140. З цього випливає, що ця вимога має бути відхилена.

C. Пеня

141. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує неприйнятними скарги за статтею 3 Конвенції на стверджуване жорстоке поводження із заявником під час тримання під вартою у відділі міліції та непроведення ефективного розслідування на національному рівні;

2. Оголошує прийнятними решту скарг заявника за статтею 3 Конвенції, а також його скаргу за пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції на відсутність доступу до захисника
28 січня 2005 року;

3. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами тримання заявника під вартою у Дніпропетровському СІЗО;

4. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з триманням заявника у металевій клітці під час судових засідань у Верховному Суді України;

5. Постановляє, що було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю у заявника доступу до захисника 28 січня 2005 року;

6. Постановляє, що немає необхідності розглядати питання прийнятності та суті решти скарг заявника за статтею 6 Конвенції;

7. Постановляє, що Україна не дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції у зв’язку з відмовою органів влади надати заявнику копії документів для його заяви до Суду;

8. Постановляє, що Україна дотрималася своїх зобов’язань за
статтею 34 Конвенції щодо надсилання адресованих Суду листів заявника;

9. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 8 000 (вісім тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

10. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 11 квітня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

---

[1] Виправлено 14 травня 2019 року: у попередній редакції текст був: «(…) такої відмови перед наданням повторних зізнавальних показань 01 лютого 2015 року (…)».

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2019/05/28/20190528171549-53.docx