06.06.2019 | Автор: Зеров Костянтин
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

«Гукович проти України»: Національне законодавство, яке дає змогу позбавляти особу свободи, повинне бути доступним, чітким та передбачуваним (ст. 5 Конвенції, заява № 2204/07, від 20.10.2016 р.)

Фабула судового акта: Заявник, громадянин України А.І.Гукович, звернувся до ЄСПЛ із заявою, стверджуючи порушення низки положень Конвенції, зокрема у зв’язку з його незаконним поміщенням до витверезника та жорстоким поводженням з боку працівників муніципальної дружини.

Заявника було затримано на вулиці муніципальною дружиною та доставлено до витверезника, де за результатами зовнішнього огляду, без проведення аналізів фельдшер встановив, що Заявник перебуває у стані алкогольного сп’яніння. За твердженнями Заявника, на момент затримання він був тверезим. Наступного дня матір Заявника було повідомлено про його місцезнаходження, вона оплатила послуги закладу та забрала Заявника додому. Заявником було підписано протокол, у якому він підтверджував, що до затримання пив горілку, претензій до персоналу витверезника – не має.

Після огляду в лікарні у аналізах Заявника не було виявлено слідів алкоголю, натомість виявлено численні забиття. Протягом наступного місяця Заявник перебував у лікарні у зв’язку із отриманими ушкодженнями. За скаргою Заявника було проведено перевірку, згідно результатів якої його порушень не виявлено. У подальшому Заявник неодноразово звертався до прокуратури, проте його скарги було визнано необґрунтованими.

Заявник звернувся з позовом до муніципальної дружини та витверезника з вимогою відшкодувати завдану незаконним поміщенням до витверезника моральну шкоду. В ході судового розгляду фельдшер надавав пояснення, згідно яких встановлення стану алкогольного сп’яніння за зовнішніми ознаками (візуально, за частотою пульсу та вимірами артеріального тиску) і без проведення аналізів ним було здійснено відповідно до інструкцій МВС України.

У задоволенні позову було відмовлено, в тому числі з врахуванням інформації про споживання алкоголю в протоколі, підписаному Заявником. Суди апеляційної і касаційної інстанцій відхилили скарги Заявника і залишили в силі рішення суду першої інстанції.

ЄСПЛ дійшов висновку, що скарга на жорстоке поводження є явно необґрунтованою і має бути відхиленою, оскільки: 1) Заявник не надав детального опису такого поводження ні під час провадження в ЄСПЛ, ні в національних судах; 2) ушкодження були задокументовані через значний час після звільнення Заявника.

ЄСПЛ наголосив, що особи, поведінка яких під впливом алкоголю становить загрозу для них самих (здоров’я, особистої безпеки) або громадського порядку, можуть бути взяті під варту. Разом з цим, відповідно до вимог верховенства права, у випадку, якщо національне законодавство передбачає позбавлення свободи, таке законодавство має бути доступним, чітким та передбачуваним з метою уникнення зловживань. Також ЄСПЛ підкреслив, що позбавлення свободи є виправданим лише за умови недієвості інших заходів, наявності законних підстав та необхідності такого заходу в конкретній ситуації.

ЄСПЛ звернув увагу на те, що Заявника було затримано не міліцією, а муніципальною дружиною, наявність у якої відповідних повноважень в ході розгляду залишилася невстановленою. Також витверезник, у який було поміщено Заявника, функціонував всупереч рішенню Кабінету Міністрів України про закриття таких закладів. Документи МВС щодо процедури встановлення стану сп’яніння, на які посилався фельдшер, ані Заявнику ані ЄСПЛ надано не було. З урахуванням вказаних обставин, ЄСПЛ дійшов висновку, що поміщення заявника у витверезник здійснювалося не відповідно до передбаченої законодавством процедури, не ґрунтувалося на доступних та передбачуваних законодавчих положеннях. Більше того, не було надано доказів, що такий захід був об’єктивно необхідним, оскільки підстави для затримання були сформульовані формально, не конкретизовані. Заявника не було притягнуто до адміністративної відповідальності, а можливість застосування представниками муніципальної дружини до Заявника більш м’яких заходів не розглядалася.

З огляду на вказане, ЄСПЛ дійшов висновку, що затримання Заявника не було необхідним і законним, у зв’язку з чим було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

Аналізуйте судовий акт: «Едвардс проти Сполученого Королівства» (Edwards v. the United Kingdom), заява № 46477/99

«Дюндікс проти Латвії» (Djundiks v. Latvia), заява № 14920/05

«Вітольд Литва проти Польщі» (Witold Litwa v. Poland), заява № 26629/95

«Хільда Хафстейнсдоттір проти Ісландії» (Hilda Hafsteinsdottir v. Iceland), заява № 40905/98

«Харін проти Росії» (Kharin v. Russia), заява № 377345/03

 

 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ГУКОВИЧ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF GUKOVYCH v. UKRAINE)

(Заява № 2204/07)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

20 жовтня 2016 року

ОСТАТОЧНЕ

20.01.2017

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Гукович проти України»,

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

          Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger), Голова,
          Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
          Ерік Мьосе (Erik Møse),

          Фаріс Вегабовіч  (Faris Vehabović),

          Йонко Грозєв (Yonko Grozev),

          Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary),

          Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 27 вересня 2016 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1.  Справу було розпочато за заявою (№ 2204/07), яку 20 вересня 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Андрій Ігорович Гукович (далі – заявник).

2.  Заявника, якому було надано правову допомогу, представляв пан В. Яремко, юрист, який практикує у м. Львів. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина.

3.  Заявник стверджував, зокрема, що 20 лютого 2002 року його незаконно помістили у медвитверезник.

4.  01 серпня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

Article I.I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Section 1.01A.  Поміщення заявника до витверезника 20 лютого 2002 року

5.  Заявник народився у 1974 році та проживає у м. Львів.

6.  Згідно з твердженнями заявника 20 лютого 2002 року приблизно о 19 год. 00 хв. його на вулиці затримали працівники муніципальної дружини та доставили до Львівського медичного витверезника, хоча він був тверезим. Ю. Б, фельдшер медвитверезника, здійснивши лише зовнішній огляд заявника та не провівши лабораторних аналізів, дійшов висновку, що той перебував у «стані алкогольного сп’яніння середнього ступеню». У зв’язку з цим заявника помістили на витвереження до медвитверезника.

7.  21 лютого 2002 року приблизно о 07 год. 00 хв. працівники медвитверезника телефоном повідомили мати заявника про місцезнаходження її сина та викликали її забрати його з медвитверезника.

8.  Того дня приблизно о 08 год. 00 хв. мати заявника прибула та відвезла заявника додому, внісши оплату за послуги медвитверезника у розмірі 34 грн 80 к. (приблизно 7 євро).

9.  Перед звільненням заявник підписав протокол про його поміщення до медвитверезника (далі – протокол про поміщення), в якому було зазначено, що його було поміщено до медвитверезника
20 лютого 2002 року о 22 год. 20 хв. після вживання ним 250 мл горілки, і він не мав жодних претензій до працівників медвитверезника. Цей протокол також містив нерозбірливі записи фельдшера медвитверезника щодо пульсу заявника та інших показників стану його здоров’я, зафіксованих після його поміщення до медвитверезника.

Section 1.02B.  Офіційне розслідування скарг заявника щодо дій працівників муніципальної дружини та інших представників медвитверезника

10.  22 лютого 2002 року приблизно о 13 год. 00 хв. заявник звернувся зі скаргою до лікаря Львівської міської клінічної лікарні № 3 (далі – міська лікарня), що 20 лютого 2002 року його незаконно помістили до медвитверезника, хоча він був тверезим, а працівники муніципальної дружини у відповідь на його мирні протести побили його.

11.  Того дня було встановлено, що в сечі заявника слідів алкоголю не було. Також було встановлено наявність в нього забою ліктьового суглоба та надбрівної ділянки. Також того дня медичні працівники поінформували міліцію про скаргу заявника на побиття.

12.  У період з 25 лютого 2002 року до 18 березня 2002 року заявник перебував на амбулаторному лікуванні у міській поліклініці у зв’язку із зазначеними ушкодженнями.

13.  15 квітня 2002 року Головне управління МВС України у Львівській області направило заявнику лист, в якому зазначалося, що направлену до міліції довідку міської лікарні від 22 лютого 2002 року щодо скарги заявника на його стверджуване побиття було зареєстровано у книзі обліку про злочини і пригоди. Також зазначалося, що перевірку зазначеної скарги було доручено здійснити міліціонеру К. Його притягнули до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з бездіяльністю, зокрема, через непроведення допиту причетних сторін. Заявника також поінформували, що за скаргою буде проведено подальшу перевірку.

14.  03 липня 2002 року заявник отримав листа від прокуратури міста Львова, в якому було вказано, що за результатами перевірки його скарг щодо дій працівників муніципальної дружини та медвитверезника вони були визнані необґрунтованими.

15.  У період з липня 2002 року до квітня 2003 року заявник неодноразово звертався зі скаргами до різних відділів прокуратури, що його твердження про жорстоке поводження не були належним чином розслідувані, зокрема, жодна з причетних сторін допитана не була.

16.  У різні дати прокуратура повідомляла, що ці скарги були необґрунтованими, і 03 липня 2002 року заявник вже отримав належну відповідь.

17.  Отримавши останнього листа (від 11 липня 2003 року) заявник більше не намагався ініціювати розслідування прокуратурою.

18.  20 серпня 2007 року прокуратура Львівської області знищила матеріали справи, які перебували в архіві; це було зроблено у зв’язку із закінченням встановленого законом строку зберігання матеріалів справи в архіві після закінчення відповідного провадження.

Section 1.03C.  Провадження про відшкодування шкоди за позовом до працівників медвитверезника та муніципальної дружини

19.  У липні 2002 року заявник звернувся до Шевченківського районного суду міста Львова з цивільним позовом до Львівського комунального підприємства «Муніципальна дружина», працівників муніципальної дружини, які доставили його до медвитверезника, та фельдшера Ю. Б. Він вимагав відшкодування моральної шкоди, стверджуючи, що його поміщення до медвитверезника було незаконним і він зазнав жорстокого поводження.

20.  17 серпня 2002 року начальник Львівського комунального підприємства «Муніципальна дружина» поінформував районний суд листом, що 20 лютого 2002 року працівники муніципальної дружини затримали заявника, оскільки він «хитався, падав, кричав нецензурними словами».

21.  Під час судового розгляду заявник зазначив, inter alia, що не міг детально описати коли та як йому були нанесені тілесні ушкодження. Він також стверджував, що 21 лютого 2002 року, після того, як його відпустили з медвитверезника, він мав з’явитись у судове засідання в іншій справі. Перебуваючи у суді цілий день, він не міг звернутися до лікаря до 22 лютого 2002 року.

22.  Ю. Б., фельдшер медвитверезника, зазначив, що при визначенні ступеня алкогольного сп’яніння заявника він діяв відповідно до «інструкції, виданої департаментом медичного забезпечення МВС України». Відповідно до цієї інструкції проведення лабораторних аналізів для визначення ступеня алкогольного сп’яніння особи не було обов’язковим. Такий висновок можна було зробити здійснивши візуальний огляд та вимірявши такі життєво важливі показники, як частота пульсу та артеріальний тиск. Фельдшер також стверджував, що жодних тілесних ушкоджень заявнику завдано не було ані після його поміщення до установи, ані після його звільнення.

23.  06 червня 2003 року суд відмовив у задоволенні позову заявника у зв’язку з необґрунтованістю. Він посилався, зокрема, на визнання заявником в протоколі про поміщення, що він випив 250 мл горілки та не мав претензій до працівників медвитверезника. Стосовно скарги заявника на жорстоке поводження суд зазначив, що прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи щодо події, визнавши скаргу заявника необґрунтованою. Заявник також не зміг переконливо пояснити в суді чому, звільнившись уранці 21 лютого 2002 року, він поскаржився на тілесні ушкодження і здав аналіз на вміст алкоголю лише 22 лютого 2002 року, тобто через тридцять годин. Суд зазначив, що твердження заявника про те, що він був задіяний у судовому засіданні протягом усього дня 21 лютого
2002 року було необґрунтованим, оскільки згідно із записами в реєстрі того дня заявник перебував у суді лише з 09 год. 00 хв. до
09 год. 20 хв. За цих обставин суд встановив, що заявник, найімовірніше, отримав тілесні ушкодження після його звільнення.

24.  Заявник подав апеляційну скаргу. Він стверджував, зокрема, що протокол про поміщення не був достовірним доказом, оскільки він підписав його під тиском. Протокол значною мірою був нерозбірливим і містив численні неточності (наприклад, був зазначений неправильний час його затримання). Проте заявник погодився підписати його, оскільки боявся, що інакше його не звільнять. Заявник також скаржився, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні його клопотання зобов’язати прокуратуру надати результати їхніх перевірок за скаргами заявника.

25.  13 жовтня 2003 року Апеляційний суд Львівської області відхилив апеляційну скаргу заявника, встановивши, що заявник не обґрунтував свої твердження. Він також зазначив, що не було потреби просити прокуратуру надати результати їхніх перевірок, оскільки той факт, що нею було відмовлено у порушенні кримінальної справи за скаргою заявника, був достатнім, щоб відхилити скаргу.

26.  Заявник подав касаційну скаргу. Він зазначив, зокрема, що його затримання та поміщення у медвитверезник було свавільним, оскільки ані в протоколі про поміщення, ані в будь-якому іншому документі не були зазначені обставини, за яких він був затриманий, або підстави для його поміщення. Він також зазначив, що спосіб, в який було встановлено, що він був у стані алкогольного сп’яніння «середнього ступеня», ґрунтувався лише на візуальному огляді без проведення об’єктивних аналізів. Цей метод був свавільним та ані органи-відповідачі, ані суди не посилалися на якісь конкретні правові положення, які б регулювали таку практику. Заявник також стверджував, що органи влади діяли незаконно, не повідомивши його родину про його місцезнаходження протягом майже дванадцяти годин після того, як він був позбавлений свободи. Він також скаржився, що ані прокуратура, ані суди, які розглядали цивільну справу, не доклали розумних зусиль, щоб встановити обставини, за яких він отримав тілесні ушкодження; отже, його версія подій залишалася достовірною та не спростованою.

27.  28 березня 2006 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявника.

Article II.II.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Section 2.01A.  Застосовне законодавство та нормативно-правові акти, чинні станом на 20 лютого 2002 року

28.  Стаття 178 Кодексу України про адміністративні правопорушення 1984 року у редакції, чинній станом на
лютий 2002 року, передбачала, зокрема, що поява в громадських місцях у п’яному вигляді, що «ображає людську гідність і громадську мораль» тягнула за собою покарання у вигляді попередження чи накладення штрафу.

29.  Стаття 11 Закону України «Про міліцію» (від 20 грудня
1990 року № 565-XII, втратив чинність на підставі Закону України «Про Національну поліцію» (від 02 липня 2015 року № 580 VIII) у редакції, чинній станом на лютий 2002 року, передбачала, зокрема, право міліції доставляти осіб, які перебували у громадських місцях у стані сп’яніння, до спеціальних медичних закладів або до їхнього місця проживання.

30.  09 серпня 1999 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 1451 «Про питання функціонування медичних витверезників», якою було постановлено закрити медвитверезники, створені за часів СРСР, та у відповідній частині передбачено:

«… Кабінет Міністрів України постановляє:

1. Прийняти пропозицію … про недоцільність функціонування з 1 січня
2000 р. медичних витверезників, звільнивши міліцію громадської безпеки від виконання не властивих їй функцій медичного витвережування громадян.

2. Міністерству охорони здоров’я розглянути питання і вжити додаткових заходів щодо подальшого поліпшення наркологічної допомоги населенню. ...

3. Рекомендувати органам місцевого самоврядування розглянути питання щодо утворення діагностико-детоксикаційних, реабілітаційних та інших установ наркологічного спрямування.»

31.  На виконання зазначеної постанови Кабінету Міністрів України 27 вересня 1999 року заступник Міністра охорони здоров’я видав наказ № 235 «Про додаткові заходи щодо подальшого поліпшення наркологічної допомоги населенню України». Цим наказом обласним управлінням Міністерства охорони здоров’я України було доручено вжити заходів щодо передачі приміщень, які вивільняються у зв’язку із закриттям медичних витверезників, у оперативне управління територіальних наркологічних закладів для створення діагностико-детоксикаційних, реабілітаційних та інших підрозділів. Функціонування цих підрозділів мало фінансуватися з місцевих бюджетів.

32.  17 грудня 1999 року Львівська міська рада ухвалила рішення № 667 «Про прийняття майна медичного витверезника ЛМУ УМВСУ у Львівській області на баланс управління муніципальної дружини». Згідно з цим рішенням рада погодилася передати медвитверезник, який раніше знаходився у віданні обласної міліції, управлінню муніципальної дружини з метою забезпечення його подальшого функціонування як витверезника, який мав фінансуватися з міського бюджету. Ним також було надано вказівку, що управління муніципальної дружини повинно було надати проект рішення про створення медичного витверезника як відділу муніципальної дружини.

Section 2.02B.  Застосовне законодавство та нормативно-правові акти, прийняті після 20 лютого 2002 року

33.  13 червня 2002 року Львівська міська рада постановила ухвалу «Про створення Львівського комунального підприємства на базі підрозділів управління муніципальної дружини». Згідно з ухвалою різні підрозділи муніципальної дружини мали об’єднатися в єдине комунальне підприємство, мета якого полягала б у захисті громадського порядку і безпеки та справлянні місцевими податками та зборами, а також виплатами, пов’язаними з медичним витверезником.

34.  13 листопада 2002 року Львівська міська рада затвердила нормативно-правові акти, якими регулювалась діяльність реформованого медвитверезника, та інструкцію про надання медичної допомоги особам, які доставляються до медичних витверезників.

ПРАВО

Article III.I.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ 3 СТАТТІ КОНВЕНЦІЇ

35.  Заявник скаржився, що 20 лютого 2002 року він зазнав жорстокого поводження працівників муніципальної дружини та отримав тілесні ушкодження внаслідок такого жорстокого поводження. Він також скаржився, що його скарга у зв’язку з цим не була належним чином розслідувана. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

36.  Уряд стверджував, що скарга заявника на жорстоке поводження була явно необґрунтованою. Зокрема, виклад подій заявником обставин, за яких він зазнав оскаржуваних тілесних ушкоджень, не був детальним та послідовним. До того ж ані заявник, ані його мати не висунули жодних претензій до медвитверезника, коли заявника звільнили. Уперше про оскаржувані тілесні ушкодження було повідомлено через більше ніж тридцять годин після того, як заявник залишив медвитверезник. Цілком імовірно, що вони були отримані за межами цього закладу.

37.  Уряд також стверджував, що у будь-якому разі ця скарга була подана за межами шестимісячного строку. Цей строк повинен був обчислюватися з дати, коли заявник дізнався про останню постанову прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи за його скаргами на жорстоке поводження. Останньою датою, коли заявник мав дізнатись про цю постанову, було 06 червня 2003 року (з тексту рішення суду першої інстанції в його цивільній справі; див. пункт 23). Проте скарга до Суду була подана лише 20 вересня 2006 року, тобто більш ніж через три роки.

38.  Заявник не погодився. Він стверджував, що відповідні тілесні ушкодження дійсно були заподіяні працівниками муніципальної дружини. Якби він поскаржився на це у протоколі про поміщення, він ризикував тим, що його не звільнять. Він також не міг звернутися до незалежного лікаря одразу після звільнення, оскільки він увесь день був у судовому засіданні, а після нього був занадто виснажений. Заявник також стверджував, що перебіг шестимісячного строку для подачі цієї скарги розпочався після закінчення цивільного  провадження проти медвитверезника та працівників муніципальної дружини. Він доводив, що належним чином подав цю скаргу протягом шести місяців після закінчення цього провадження.

39.  Суд повторює, що, як правило, перебіг шестимісячний строк розпочинається з дати винесення остаточного рішення в процесі вичерпання національних засобів юридичного захисту (див., зокрема, рішення у справі «Варнава та інші проти Туреччини» [ВП] (Varnava and Others v. Turkey) [GC], заяви № 16064/90, № 16065/90, № 16066/90, № 16068/90, № 16069/90, № 16070/90, № 16071/90, № 16072/90 та № 16073/90, пункт 157, ЄСПЛ 2009). У випадку, коли заявник використовує існуючий засіб юридичного захисту і лише згодом дізнається про обставини, які обумовлюють його неефективність, у цілях пункту 1 статті 35 Конвенції прийнятним може бути відлік шестимісячного строку з дати, коли заявник вперше дізнався або повинен був дізнатися про такі обставини (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Едвардс проти Сполученого Королівства» (Edwards v. the United Kingdom), заява № 46477/99, від 07 червня
2001 року). Суд також повторює, що у випадках, коли особа висуває небезпідставну скаргу щодо умисного жорстокого поводження державних органів, порушення статті 3 Конвенції не може бути виправлено виключно шляхом присудження потерпілому компенсації, оскільки це положення вимагає проведення ефективного офіційного розслідування відповідних фактів (див. рішення у справі «Володимир Романов проти Росії» (Vladimir Romanov v. Russia), заява № 41461/02, пункти 78 та 81, від 24 липня 2008 року).

40.  Як вбачається з наявних матеріалів станом на липень 2003 року заявник у цій справі відмовився від будь-яких спроб ініціювати офіційне розслідування його скарги на жорстоке поводження (див. пункт 17), тобто більше ніж за шість місяців до подачі цієї скарги (20 вересня 2006 року). Хоча скарга на жорстоке поводження також була предметом розгляду в цивільному провадженні, яке тривало до
28 березня 2006 року, суд, який розглядав цивільну справу, не міг здійснити офіційну перевірку з метою встановлення відповідних фактів або відповідальних осіб. Він розглядав питання щодо відшкодування шкоди тією мірою, якою це виправдовувалося наданими сторонами матеріалами справи.

41.  Проте навіть припустивши, що за обставин цієї справи заявник виправдано вирішив дочекатися результатів цивільного провадження до подання скарги до Суду, слід зазначити, що у цьому провадженні скарга на жорстоке поводження була відхилена у зв’язку з необґрунтованістю. Зокрема, було зазначено, що вперше оскаржувані тілесні ушкодження були задокументовані більш ніж через тридцять годин після звільнення заявника, припускаючи, таким чином, що він зазнав їх після звільнення. Також слід зазначити, що заявник не надав детального та послідовного опису обставин стверджуваного жорстокого поводження з ним ані у національних судах, ані в цьому Суді.

42.  З огляду на наявні в нього матеріали, Суд вважає, що, не порушуючи інші вимоги щодо прийнятності, ця скарга в цілому повинна бути відхилена як явно необґрунтована.

43.  Отже, Суд оголошує цю скаргу неприйнятною відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

Article IV.II.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

44.  Заявник також стверджував, що 20 лютого 2002 року він був тверезим та його поміщення до медвитверезника було абсолютно свавільним. У зв’язку з цим він посилався на підпункт «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, який передбачає:

«1.  Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(e)  законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг ...»

Section 4.01A.  Прийнятність

45.  Уряд стверджував, що ця скарга була належним чином розглянута національними судами та відхилена у зв’язку з необґрунтованістю. На його думку, скарга має бути відхилена як явно необґрунтована.

46.  Заявник заперечив.

47.  На думку Суду, ця скарга не є явно необґрунтованою та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

Section 4.02B.  Суть

48.  Заявник стверджував, inter alia, що його поміщення до медвитверезника не було ані законним, ані необхідним, а чинне законодавство не відповідало критеріям якості закону. Слід зазначити, що ані національні суди, ані Уряд у своїх зауваженнях не посилались на які-небудь правові інструменти, які б регулювали процедуру визначення рівня алкогольного сп’яніння працівниками медвитверезників. У справі заявника фельдшер дійшов висновку, що заявник перебував у стані алкогольного сп’яніння середнього ступеня, але фельдшер не зробив жодних лабораторних аналізів, а написаний ним відповідний звіт був абсолютно нерозбірливим. Національні суди, розглядаючи скаргу заявника щодо цього, залишили без відповіді його твердження, що такий метод оцінки був необ’єктивним. Вони так само не встановили, чому працівники муніципальної дружини вирішили, що стан заявника вимагав його затримання на вулиці та поміщення до медвитверезника.

49.  Уряд стверджував, що поміщення заявника було законним. Він зазначив, що Львівський медвитверезник був комунальним підприємством, діяльність якого регулювалася нормативно-правовими актами, прийнятими Львівською міською радою. У цих нормативно-правових актах були детально викладені всі відповідні процедури. Inter alia, в інструкції щодо надання медичної допомоги особам, які направляються до медичних витверезників, що є частиною цих нормативно-правових актів, містяться правила визначення ступеня сп’яніння. Якщо заявник бажав оскаржити висновки щодо ступеня його сп’яніння, він міг здати аналізи в незалежному закладі після його звільнення. Проте заявник не скористався цією можливістю та пройшов таке обстеження лише наступного дня. Уряд також стверджував, що, як вбачається з пояснень працівників, які забрали заявника з вулиці, таке затримання було виправдане, оскільки він хитався при ходьбі та негідно поводився (зокрема, викрикував нецензурні слова).

50.  Суд зазначає, що сторонами не оскаржується те, що поміщення заявника до Львівського медвитверезника у лютому 2002 року було «позбавленням свободи» у розумінні підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції (див., зокрема, рішення у справі «Дюндікс проти Латвії» (Djundiks v. Latvia), заява № 14920/05, пункти 85 і 86, від 15 квітня 2012 року).

51.  Суд також нагадує, що згідно з цим положенням особи, яким не встановлено діагноз «алкоголік», але чиї вчинки та поведінка під впливом алкоголю становлять загрозу громадському порядку або для них самих, можуть бути взяті під варту для захисту громадськості або їхніх власних інтересів, таких як їхнє здоров’я або особиста безпека (див. рішення у справі «Вітольд Литва проти Польщі» (Witold Litwa v. Poland), заява № 26629/95, пункти 61 і 62, ЄСПЛ 2000-III).

52.  У контексті зазначеного Суд готовий визнати, що затримання заявника підпадає під дію підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції.

53.  Суд також нагадує, що хоча вирази «законний» та «відповідно до процедури, встановленої законом» в пункті 1 статті 5 Конвенції по суті посилаються на національне законодавство, пункт 1 статті 5 Конвенції також стосується «якості закону», вимагаючи від нього відповідності принципу верховенства права, притаманному всім статтям Конвенції. «Якість закону» в цьому розумінні передбачає, що коли національне законодавство передбачає позбавлення свободи, воно має бути достатньо доступним, чітким та передбачуваним у його застосуванні з метою уникнення всіх ризиків зловживання (див. згадане рішення у справі «Дюндікс проти Латвії» (Djundiks v. Latvia), пункти 89 і 90).

54.  Зрештою, затримання особи є серйозною мірою, яка може бути виправданою лише тоді, коли були розглянуті інші, менш суворі заходи, і вони були визнані недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, які можуть вимагати тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що позбавлення свободи має не лише відповідати вимогам національного законодавства; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. згадане рішення у справі «Вітольд Литва проти Польщі» (Witold Litwa v. Poland),
пункт 78; рішення у справі «Хільда Хафстейнсдоттір проти Ісландії» (Hilda Hafsteinsdottir v. Iceland), заява № 40905/98, пункт 51,
від 08 червня 2004 року, а також нещодавнє рішення у справі «Харін проти Росії» (Kharin v. Russia), заява № 377345/03, пункт 35,
від 03 лютого 2012 року).

55.  Повертаючись до фактів цієї справи, Суд, перш за все, зазначає що заявник у цій справі був затриманий на вулиці не міліцією (див. посилання на статтю 11 Закону України «Про міліцію» у пункті 29), а працівниками муніципальної дружини. З доводів сторін та інших наявних матеріалів незрозуміло, яким був обсяг повноважень працівників муніципальної дружини згідно з національним законодавством та якими були процесуальні гарантії проти зловживання ними владою. Також незрозумілі юридичні підстави функціонування медвитверезника на час події, яка стала підставою для подання цієї скарги (20 лютого 2002 року). Як вбачається з наявних в Суду матеріалів справи 09 серпня 1999 року Кабінет Міністрів України вирішив закрити витверезники, які раніше знаходилися у віданні органів міліції, і передати їх органам місцевого самоврядування з метою їхнього реформування у громадські наркологічні заклади
(див. пункт 30). Нормативно-правові акти та інструкції про надання медичної допомоги особам, які доставляються до медичних витверезників, на які посилався Уряд у своїх зауваженнях
(див. пункт 49), були прийняті Львівською міською радою лише
13 листопада 2002 року (див. пункт 34). Також, як вбачається з тексту рішення Шевченківського районного суду від 06 червня 2003 року, Ю. Б., фельдшер медвитверезника, який оглядав заявника до його поміщення, заявив у суді, що він оцінив стан заявника відповідно до інструкції, виданої департаментом медичного забезпечення МВС України (див. пункт 22). Проте ані в цьому рішенні, ані в будь-якому іншому документі не наводяться відповідні положення або повне посилання на цей нормативно-правовий акт. Відповідно, ані заявник, ані Суд не змогли встановити оскаржуваний документ або отримати доступ до нього чи ознайомитися з його текстом. У контексті зазначеного Суд доходить висновку, що поміщення заявника не ґрунтувалося на доступних та передбачуваних законодавчих положеннях. Отже, воно здійснювалося не відповідно до процедури, встановленої законом.

56.  Окрім наведеного висновку, якого в принципі достатньо для встановлення порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, Суд зауважує, що немає доказів того, що поміщення заявника було «необхідним». Опис підстав, за яких працівники муніципальної дружини вирішили затримати заявника на вулиці, виглядають скоріше формальними та такими, яким не вистачає конкретних фактів
(див. пункт 20). Також слід зазначити, що заявник не був обвинувачений чи притягнутий до відповідальності за статтею 178 Кодексу України про адміністративні правопорушення, якою передбачалося покарання за появу у громадському місці у п’яному вигляді (див. пункт 28). До того ж в матеріалах справи нічого не вказує на те, що працівники муніципальної дружини розглянули можливість застосування більш м’яких заходів як, наприклад, доставити заявника до його житла. Загалом, матеріали справи не містять достатніх доказів того, що поміщення заявника до медвитверезника було необхідним за цих обставин.

57.  У контексті міркувань, викладених у пунктах 55 і 56, Суд вважає, що позбавлення заявника свободи не було ані законним, ані необхідним для цілей підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції.

58.  Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

Article V.III.  ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

59.  Зрештою, заявник скаржився за статтями 3 та 5 Конвенції, що він також був свавільно затриманий та підданий жорстокому поводженню в медвитверезнику 10 квітня 2002 року. Він також скаржився за статтею 6 Конвенції, що національні суди неправильно тлумачили факти та застосували законодавство в ініційованому ним цивільному провадженні.

60.  Розглянувши ці скарги у світлі всіх наявних в нього матеріалів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявлять жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих положеннями Конвенції, на які посилався заявник.

61.  Отже, ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

Article VI.IV.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

62.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

Section 6.01A.  Шкода

63.  Заявник вимагав 30 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

64.  Уряд стверджував, що ця вимога була надмірною і необґрунтованою.

65.  Суд, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявнику 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

Section 6.02B.  Судові та інші витрати

66.  Заявник не подав вимог за цим пунктом. Тому Суд не вбачає жодних підстав для присудження компенсації.

Section 6.03C.  Пеня

67.  Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1.Оголошує прийнятною скаргу щодо незаконності поміщення заявника до медвитверезника, а решту скарг у заяві – неприйнятними;

 

2.Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції;

 

3.  Постановляє, що:

(a)  упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику
500 (п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що можуть нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

 

4.  Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 20 жовтня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

             

Мілан Блашко

(Milan Blaško)

Заступник Секретаря

                        Ангеліка Нуссбергер

(Angelika Nußberger)

Голова

 

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2019/04/23/20190423100732-46.docx

1267
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные судебные решения