3
0
4706
Фабула судового акта: Справу розпочато за скаргами дев`ятнадцятьох громадян України ромської націоності на порушення статтей 3, 8, 13, 14 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції внаслідок погромів помешкань ромів в Одеській області.
Причиною погромів стало вбивство ромом 17-річного українця під час бійки. Наступного дня після смерті юнака відбулися збори мешканців села, які вимагали виселення усіх ромів з села. Цього ж дня на засіданні сільської ради було прийнято відповідне рішення, зокрема з мотивів поширення ромами бандитизму та наркоманії.
Наступного дня після прийняття вказаного рішення його було переглянуто в контексті виселення з території села усіх соціально небезпечних осіб, незалежно від їх етнічного походження. Також, Заявників через сільського голову та працівників міліції було повідомлено про можливі погроми та запропоновано покинути село. Згодом Заявники надавали супечливі твердження щодо присутності під час погромів або ж перебування за межами села.
Будинки ромів було відключено від електрики та газопостачання, а вночі декілька сотень мешканців села вторглися до будинків, здійснили підпали та розграбували помешкання. Міліціонери були присутні під час описаних подій, проте не втручалися. Внаслідок здійснених погромів, роми були змушені продати свої будинки за меншою ціною, ніж їх дійсна вартіть (у зв`язку з пошкодженнями і розграбуванням); деякі помешкання перетворилися на руїни. Заявники також стверджували, що після нападу вони були змушені змінити місце проживання та жити в поганих побутових умовах.
Міліцією було порушено кримінальну справу стосовно невстановлених осіб за підозрою у хуліганстві; на місці події неодноразово проводилися огляди та експертизи. Згодом розслідування було припинено, та знову відновлено обласною прокуратурою. Представник Заявників звертався зі скаргами до Президента України та Генерального прокурора, мотивуючи їх тим, що вчинені щодо ромів дії були не хуліганством, як це було інкриміновано міліцією, а актом дискримінації.
Районний суд скасував рішення сільської ради як таке, що було прийняте всупереч Конституції та під тиском з боку громадськості. Заявники зверталися з цивільним позовом до районної адміністрації та сільської ради, проте суд відхилив позов з мотивів недотримання підсудності; адміністративні суди також не прийняли заяви до провадження.
Заявників у справі було поділено на 2 групи: перша – Заявники, які були в селі напередодні погромів та вимушено покинули свої помешкання під загрозою нападу; друга – Заявники, яким стало відомо про погроми уже після їх вчинення.
Перша група Заявників стверджувала, що мало місце порушення статті 3 Конвеції у зв'язку з мовчазною згодою влади на вчинення погрому (в першу чергу сільською радою і міліцією), нездатністю запобігти погромам та здійснити ефективне розслідування, а також у зв`язку з погіршенням умов життя Заявників.
Проаналізувавши матеріали справи, ЄСПЛ встановив порушення матеріального та процесуального аспектів статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції щодо першої групи Заявників з наступних підстав. Напади на будинки Заявників було здійсено з огляду на їхнє походження та негативні суспільні настрої щодо ромів,а міліція без об`єктивних на те підстав не здійснювала жодних заходів для захисту Заявників від нападу. ЄСПЛ розцінив рішення сільської ради в поєднанні з бездіяльністю працівників міліції щодо захисту ромів та їх майна як видиме схвалення представниками влади дій натовпу, а сам напад – як такий, що принижує гідність Заявників (зокрема, у зв'язку зі ставленням влади). Владою та міліцією не було здійснено заходів для попередження нападів, подальше кримінальне провадження було порушене за хибною підставою, а розслідування – не було ефективним.
Скарги другої групи Заявників було розглянуто за статтею 8 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції. Заявники стверджували, що Україна є відповідальною за здійснені напади, оскільки не змогла захистити Заявників від погромів та забезпечити їх ефективне розслідування, а також відповідальною за погані умови життя Заявників після нападів. ЄСПЛ встановив порушення статті 8 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції з огляду на порушення Україною позитивних зобов`язань за статтею 8 Конвенції та наступні оставини: відсутності об'єктивних причин нездатності влади захистити Заявників; ролі влади в нападі; відсутності ефективного внутрішнього розслідування; упереджень проти ромів, що виявлялися також в діях працівників правоохоронних органів.
Скарги Заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції було визнано ЄСПЛ необґрунтованими, а скарги за статтею 13 Конвенції - не розглянуто.
Аналізуйте судовий акт:
«Сінгх та інші проти Греції» (Singh and Others v. Greece), заява № 60041/13
«Мальхоус проти Чеської Республіки» [ВП] (Malhous v. the Czech Republic (dec.) [GC]), заява № 33071/96
«Івко проти Росії» (Ivko v. Russia), заява № 30575/08
«Валліанатос та інші проти Греції» [ВП] (Vallianatos and Others v. Greece [GC]), заяви № 29381/09 та 32684/09
«Мокану та інші проти Румунії» [ВП] (Mocanu and Others v. Romania, [GC]), заява № 10865/09
«Гефген проти Німеччини» [ВП] (Gäfgen v. Germany [GC]), заява № 22978/05
«Лісний та інші проти України та Росії» (Lisnyy and Others v. Ukraine and Russia ((dec.), заяви № 5355/15, 44913/15 та 50853/15
«Сергій Савенко проти України» (Sergey Savenko v. Ukraine), заява № 59731/09
|
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ |
|
РІШЕННЯ |
Справа «Бурля та інші проти України»
(Заява № 3289/10)
СТРАСБУРГ
06 листопада 2018 року
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Бурля та інші проти України»
Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Пауло Пінто де Альбукерке (<…>), Голова,
Ганна Юдківська (<…>),
Фаріс Вегабовіч (<…>),
Егідіюс Куріс (<…>),
Юлія Антоанелла Моток (<…>),
Марко Бошняк (<…>),
Петер Пацолай (<…>), судді,
та Маріалена Цирлі (<…>), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 02 жовтня 2018 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
1. Справу було розпочато за заявою (№ 3289/10), яку 11 січня 2010 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) дев’ятнадцять громадян України, особисті дані яких наведені у Додатку (далі - заявники).
2. Заявників представляв Європейський центр захисту прав ромів - неурядова організація (далі - НУО), розташована у м. Будапешті. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений п. І. Ліщина.
3. Заявники стверджували про порушення статей 3, 8, 13, 14 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку із нападом на їхні будинки під час антиромського «погрому», до якого, як стверджувалося, державні органи були причетні чи, принаймні, не змогли запобігти йому та провести ефективне розслідування, а також неналежними умовами їхнього проживання після переселення у результаті цього нападу.
4. 11 лютого 2016 року про заяву було повідомлено Уряд.
5. Сімнадцятий та вісімнадцятий заявники померли 16 жовтня 2017 року та 24 квітня 2013 року відповідно, і певні особи висловили своє бажання підтримати заяву від їхнього імені (див. пункти 64-78).
6. Заявники є громадянами України ромської етнічної групи. До 10 вересня 2002 року заявники проживали у смт Петрівка Іванівського району Одеської області (далі - селище). Наразі вони проживають у Березівському районі Одеської області.
A. Події, які відбувались у період з 07 по 10 вересня 2002 року
7. 07 вересня 2002 року у селищі був убитий 17-річний етнічний українець, як стверджувалося, ромом, який, вочевидь, згодом був засуджений за вчинення вбивства. Вбачається, що це сталося під час сутички у місцевому барі чи на дискотеці між чоловіками-ромами та іншими молодими людьми з селища.
8. 08 вересня 2002 року відбулись збори жителів селища, на яких вони вимагали виселення ромів із селища. Згідно з показаннями селищного голови, пана М.С., наданими під час подальшого розслідування у кримінальній справі, місцеві представники влади намагалися владнати ситуацію та закликали жителів селища не робити нічого протизаконного.
9. У той самий день відбулася сесія селищної ради. Серед присутніх були представник Іванівської районної державної адміністрації (далі - районна адміністрація) та начальник Іванівського районного відділу міліції (далі - райвідділ міліції). Згідно з наданим заявниками порядком денним сесії у своєму вступному слові селищний голова зазначив, inter alia:
«... сьогодні [у селищі] групою жителів циганської національності був скоєний жорстокий злочин … був вбитий учень [селищної загальноосвітньої школи] та постраждали і знаходяться у тяжкому стані в районній лікарні ще троє осіб. Цей злочин став можливим у зв’язку з тим, що до них не приймаються належні дії по покаранню в випадках [вчинення ними злочинів]. Всім відомо, що вони винні в розгулі наркоманії, що має місце в нашому селищі. Сьогодні відбулась сходка жителів [селища], на якій була дана негативна оцінка бандитських проявів і інших [видів злочинів] цієї категорії людей... Я прошу, щоб … депутати виважено висловили свої думки і дали оцінку скоєному злочину і пропозиції сходки. Бажано, щоб ми не перетворювали цей розгляд в ситуацію загострювання міжнаціональних відносин.».
10. Зокрема, наприкінці сесії рада вирішила «підтримати рішення сходки жителів селища щодо виселення з селища осіб циганської національності».
11. 09 вересня 2002 року відбулась ще одна сесія селищної ради. Присутніми були голова районної адміністрації та начальник райвідділу міліції, а також голова та члени Іванівської районної ради. Селищна рада розглянула питання про «приведення до юридичних норм рішення селищної ради [від 08 вересня] щодо виселення з селища осіб циганської національності». Голова районної адміністрації закликав депутатів селищної ради уважно розглянути доцільність їхнього рішення, провівши чітку межу між проблемами, пов’язаними зі злочином, та міжетнічними відносинами. Член ради Д. заявив, що незалежно від формулювання рішення, воно не матиме юридичних наслідків, а правомірні дії проти наркоторгівців також будуть неефективними. Фактично, тримати ситуацію під контролем було неможливо. Крім того, Д. зазначив, що сусіди ромів говорили про необхідність припинення постачання їм газу та спалення їхніх будинків. Під час закриття сесії селищна рада вирішила звернутися до правоохоронних органів, щоб «забезпечити виселення соціально-небезпечних осіб, незалежно від національності з території селища».
12. Увечері того самого дня селищний голова та працівники місцевої міліції порадили заявникам покинути селище, оскільки мав початися «погром». Електропостачання та газопостачання їхніх будинків було відключено. Пізніше уночі з 09 на 10 вересня 2002 року натовп з кількох сотень людей, очолюваних, як стверджувалося, паном О.М., вчинив розкрадання будинків ромів, знищивши їхнє майно. Декілька працівників міліції були присутніми, проте не втручались для припинення розкрадання, вочевидь, зосередившись лише на запобіганні людським жертвам. Будинок, у якому проживав перший заявник, згорів. Згідно з твердженнями Уряду результати експертного аналізу причин пожежі були непереконливими (див. пункт 118).
B. Пояснення заявників щодо їхньої конкретної ситуації
13. Заявники надали низку своїх письмових звернень, адресованих голові товариства ромської культури пані Дудучаві та пану Стоянову, захиснику, який представляв низку заявників під час кримінального провадження на національному рівні (див. далі). Звернення за різні дати 2004-2007 років містять описи подій 07-10 вересня 2002 року та прохання про допомогу у взаємодії з державними органами. Згідно із загальною суттю звернень працівники міліції перед погромом порекомендували заявникам поїхати, і за їхньої відсутності їхні будинки були розкрадені натовпом, зокрема, двері та вікна були вибиті, а меблі та майно - знищені або вкрадені.
14. Згідно з поясненням п’ятої заявниці від 17 листопада 2007 року її та четвертого заявника (її чоловік) на час подій у селищі не було та вони дізналися про них, лише повернувшись 20 вересня. Вона була змушена продати свій будинок «за півціни», як й інші потерпілі від погрому роми. Пояснення сьомого, восьмого, тринадцятого та шістнадцятого заявників, як і пояснення деяких інших ромів, що раніше проживали у смт Петрівка, були аналогічними за змістом стосовного того, що будинки були продані за ціною, меншою за їхню звичайну (наприклад, пані М. Бурля, дружина другого заявника, назвала ціну, за яку був проданий її будинок, «дуже низькою»).
15. Заявники надали вісім недатованих фотографій, на яких були руїни одного чи кількох будинків. На деяких фотографіях було видно сліди від вогню. Походження цих фотографій невідоме. У 2004 році у своєму зверненні до пані Дудучави шоста заявниця посилалася на деякі фотографії, на яких було видно завдану її будинку та будинкам її родичів шкоду.
16. Сьома і восьмий заявники зазначили, що всі роми покинули селище до нападу.
17. У ході подальшого розслідування у кримінальній справі зазначені у Додатку заявники у своїх зверненнях до пані Дудучави, пана Стоянова або міліції стверджували, що на час подій 07-10 вересня 2002 року та нападу їх у селищі не було, а дізналися вони про них лише згодом.
18. У своєму зверненні до п. Стоянова від 18 листопада 2007 року дев’ята заявниця зазначила, що коли почався напад, вона була вдома з двома своїми онучками (віком десять та п’ятнадцять років на час подій). У вікна летіло каміння, чотири нападники виламали двері та почали кричати, а старша онучка просила нападників не вбивати їх. Нападники нічого не зробили заявниці чи її онучкам; потім заявниця втекла.
Проте у своєму поясненні міліції від 26 вересня 2002 року ця заявниця зазначила, що вона втекла із селища до нападу та повернулася наступного дня, виявивши свій дім розкраденим. У своєму зверненні (адресованому пані Дудучаві) від 13 червня 2004 року ця заявниця скаржилася на виселення її зі свого будинку, але не зазначала, що вона особисто була свідком якого-небудь нападу.
19. Згідно зі статтею, опублікованою 20 вересня 2002 року в обласній газеті «Порто-Франко», та інформацією, наданою Державним секретарем Міністерства внутрішніх справ України та начальником Одеського обласного управління міліції (далі - обласне управління міліції) на прес-конференції 12 вересня 2002 року, працівники міліції були присутніми під час подій та спостерігали за нападом. Проте вони не намагалися запобігти або зупинити його, зосередившись, вочевидь, лише на запобіганні людським жертвам.
20. Про події було повідомлено у низці обласних та національних газет.
21. Заявники стверджували, що після нападу їм довелося переселитися в інше місто та проживати з родинами і друзями в умовах переповненості та неналежних умовах.
D. Розслідування у кримінальній справі
22. 10 вересня 2002 року Іванівський райвідділ міліції порушив кримінальну справу щодо невстановлених осіб за підозрою у хуліганстві, вчиненому групою осіб.
23. 10 вересня 2002 року слідчі міліції Іванівського, Березівського та декількох інших районів провели огляди пошкоджених будинків у смт Петрівка (у тому числі зняття відбитків пальців). У грудні 2002 року та січні 2003 року слідчий обласного управління міліції провів додаткові огляди місця подій.
24. 12 вересня 2002 року було вирішено створити слідчу групу у складі старшого слідчого обласного управління міліції та слідчих й інших працівників міліції Іванівського та трьох інших районів.
25. З 12 вересня по 09 жовтня 2002 року слідчий обласного управління міліції отримав низку висновків експертів щодо матеріалів, виявлених на місці подій (зокрема, оцінку завданих збитків).
26. 20 вересня 2002 року працівник Іванівського райвідділу міліції допитав сусідів деяких заявників. Ці сусіди зазначили, що у ніч нападу вони бачили близько 150-300 осіб біля будинків заявників.
27. З 23 вересня 2002 року по 27 січня 2003 року працівниками міліції були допитані щонайменше шістдесят жителів селища, у тому числі О.М. та П.М. (які пізніше були обвинувачені представником заявників пані Дудучавою у причетності до погрому, - див. пункт 36). Четверо з них були допитані працівниками Іванівського райвідділу міліції, а решта - слідчим обласного управління міліції. Загалом жителі стверджували про давнє існування напруги між жителями-ромами і не ромами (багато хто стверджував, що це було пов’язано зі стверджуваною причетністю жителів-ромів до торгівлі наркотичними засобами) та про пограбування кількома сотнями осіб будинків жителів-ромів у ніч на 09 вересня 2002 року. Це було зроблено для забезпечення виселення ромів із селища. Деякі жителі висловили схвалення дій нападників (як ніби вони були викликані бездіяльністю державних органів щодо боротьби із торгівлею наркотичними засобами), проте заперечили свою участь у нападі.
28. Працівники міліції також допитали низку заявників, пояснення яких значною мірою співпадали з викладом подій, наведеним у пунктах 7-17.
29. 14 листопада 2002 року був допитаний певний пан Б., вочевидь, ром та на час подій - житель смт Петрівка. Він зазначив, що 09 вересня його викликали до Іванівського райвідділу міліції та повідомили, що жителі смт Петрівка нападуть на будинки ромів. Дізнавшись про це, він повернувся до селища і допоміг своїй родині та іншим жителям-ромам евакуюватися до іншого селища.
30. Міліція визнала зазначених у Додатку заявників такими, що мали офіційний статус потерпілих або цивільних позивачів (див. пункти 53 та 54).
31. У січні 2003 року (вбачається, що у наданій Урядом узагальненій інформації були зазначені невірні дати як січень 2002 року та січень 2007 року) слідчий обласного управління міліції допитав трьох працівників спеціального підрозділу міліції «Беркут». Вони зазначили, що у погромі брали участь близько 2 000 осіб. Вони просили працівників спеціального підрозділу міліції не втручатися у їхні дії. Вони заходили до будинків, просили осіб, які знаходилися там, не чинити опір та покинути приміщення.
32. У лютому 2003 року міліція отримала висновок експерта, намагаючись ідентифікувати голоси на відеокасеті. Вбачається, що на відеокасеті був запис зборів жителів селища, який відбувся до погрому. Експерт дійшов висновку, що через низьку якість запису жоден голос не міг бути ідентифікований.
33. 04 лютого 2003 року міліція зупинила слідство у зв’язку з невстановленням винних осіб. 17 лютого 2003 року обласна прокуратура постановила відновити розслідування.
34. 20 лютого 2003 року прокуратура Іванівського району (далі - районна прокуратура) відмовила у порушенні кримінальної справи щодо посадових осіб селищної ради за відсутністю у їхніх діях складу злочину.
35. 01 квітня 2003 року слідчий обласного управління міліції знову зупинив слідство.
36. 27 лютого 2005 року голова НУО «Романі Збора» пані Дудучава звернулася до прокуратури Одеської області з проханням порушити кримінальну справу щодо осіб, які брали участь у погромі, та посадових осіб, які дозволили йому відбутись. Зокрема, вона назвала пана О.М., пана П.М. та пана І.Д., кожен з яких, як вона стверджувала, підбурював до нападу; вона вказала на голову селищної ради М.С. та начальника райвідділу міліції О.В., як на тих, хто був серед посадових осіб, що дозволили погром. Вона назвала перших п’ятнадцять та сімнадцятого - дев’ятнадцятого заявників особами, чиєму майну була завдана шкода, узагальнивши зміст адресованих їй їхніх звернень (див., зокрема, пункт 13).
37. 28 березня 2005 року прокуратура Одеської області поінформувала пані Дудучаву, що слідство у кримінальній справі за фактом хуліганських дій було розпочато, а 01 квітня 2003 року зупинено, проте вжиття оперативно-розшукових заходів з метою встановлення винних осіб продовжувалось (див. пункт 58 з узагальненим описом законодавчих положень щодо таких заходів). Двадцять три особи, у тому числі ті, чиї звернення були долучені до скарги пані Дудучави, були визнані потерпілими або цивільними позивачами. У зв’язку з неспроможністю міліції попередити зазначені хуліганські дії начальник обласного управління міліції притягнув до дисциплінарної відповідальності винних працівників міліції.
38. 21 листопада 2005 року п. І. Стоянов, захисник, який представляв декількох заявників, звернувся до Президента України та Генерального прокурора України зі скаргою на неправильну кваліфікацію вчиненого злочину як звичайних хуліганських дій, хоча він міг бути кваліфікований як акт дискримінації та масові заворушення. Особи винних були добре відомі.
39. 31 грудня 2005 року начальник обласного управління міліції поінформував п. Стоянова про зупинення 01 квітня 2003 року слідства і розгляд справи обласною прокуратурою, яка залишила постанову про зупинення без змін.
40. 25 січня 2006 року районна прокуратура поінформувала п. Стоянова про постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо посадових осіб селища (див. пункт 34) та зазначила, що п. Стоянов міг отримати інформацію про хід справи за фактом хуліганства в обласному управлінні міліції, у провадженні якого вона знаходилась.
41. 27 січня 2006 року Іванівський райвідділ міліції прийняв до свого провадження справу за фактом хуліганства та виніс постанову про відновлення слідства у ній. 05 квітня 2006 року райвідділ міліції знову зупинив слідство.
42. 22 серпня 2008 року п. Стоянов звернувся до Генеральної прокуратури України з проханням поінформувати його про хід оперативно-розшукових заходів, направлених на встановлення винних осіб, та надати йому дозвіл на ознайомлення з матеріалами справи.
43. 25 вересня 2008 року районна прокуратура поінформувала пана Стоянова про зупинення слідства на законних підставах та можливість потерпілих сторін ознайомлюватися з матеріалами справи лише після закінчення слідства.
44. Заявники надали копію адресованого п. Стоянову листа райвідділу міліції від 13 липня 2009 року. Цим листом п. Стоянов у відповідь на його запит був поінформований, що 10 лютого 2009 року слідство було відновлене, а 02 березня 2009 року знову зупинене у зв’язку з невстановленням винних осіб. Жодних підстав для стверджуваного відновлення зазначено не було. Уряд стверджував, що лист був підробленим (див. пункти 88-91).
1. Скасування рішення селищної ради
45. 21 березня 2003 року Іванівський районний суд (далі - районний суд), розглянувши заяву районної прокуратури, скасував рішення селищної ради від 09 вересня 2002 року у зв’язку з його невідповідністю Конституції України та прийняттям під тиском натовпу розлючених жителів селища, щоб заспокоїти їх та запобігти самосуду над ромами.
2. Цивільний позов про відшкодування шкоди
46. 23 грудня 2005 року заявники (за винятком четвертого та шістнадцятої заявників) подали до районного суду цивільний позов проти районної адміністрації та селищної ради про відшкодування шкоди.
47. 23 листопада 2007 року районний суд повернув позов заявників, встановивши, що він охоплювався юрисдикцією Одеського окружного адміністративного суду. Апеляційну скаргу подано не було.
3. Адміністративне провадження щодо визнання бездіяльності слідчих органів незаконною
48. 03 травня 2007 року перші три заявники та п’ята - дев’ятнадцятий заявники подали позов, вимагаючи визнати незаконним непроведення районною прокуратурою та райвідділом міліції розслідування події.
49. 09 лютого 2008 року Одеський окружний адміністративний суд без розгляду позову по суті відмовив у його задоволенні, ухваливши, що він не охоплювався юрисдикцією адміністративних судів. 17 березня 2008 року Одеський апеляційний адміністративний суд залишив цю ухвалу без змін.
4. Скарги до судів у порядку кримінального судочинства
50. 05 червня 2008 року районний суд порушив провадження за скаргою перших трьох та п’ятої - дев’ятнадцятого заявників, поданою відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України, якою вони оскаржували постанову про зупинення слідства. 19 серпня 2008 року та 08 квітня 2009 року п. Стоянов подав додаткові скарги від імені перших трьох, шостої - п’ятнадцятого та сімнадцятого - дев’ятнадцятого заявників у цьому проваджені. У цих скаргах вони стверджували, що їх ніколи не допитували та не визнавали потерпілими. Вони просили суд зобов’язати міліцію визнати їх такими. Згідно з твердженнями заявників на момент подання заяви до Європейського суду з прав людини справа ще розглядалась районним судом і жодного рішення ухвалено не було.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
51. Стаття 24 Конституції України передбачає:
«… Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, ... [чи] етнічного та соціального походження...».
B. Кримінальний Кодекс України 2001 року у редакції, чинній на час подій
52. Статті 67,161, 294, 296, 365 та 367 Кодексу передбачають:
Стаття 67. Обставини, які обтяжують покарання
«1. При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:
(3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної, релігійної ворожнечі чи розбрату;...».
Стаття 161. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії
«1. Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, - караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
2. Ті самі дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також вчинені службовою особою, - караються виправними роботами на строк до двох років або позбавленням волі на строк до п’яти років.
3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які були вчинені організованою групою осіб або спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки, - караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.».
Стаття 294. Масові заворушення
«1. Організація масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, [чи] насильницьким виселенням громадян ... караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.
2. Ті самі дії, якщо вони призвели до загибелі людей або до інших тяжких наслідків, - караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.».
«1. Хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом ...
2. ... вчинені групою осіб, - караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк до чотирьох років.».
Стаття 365. Перевищення влади або службових повноважень
«1. Перевищення влади або службових повноважень, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, - карається [обов’язком виконувати] виправні роботи на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, - караються позбавленням волі на строк від семи до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.».
Стаття 367. Службова недбалість
«1. Службова недбалість, тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб, - карається штрафом від п’ятдесяти до ста п’ятдесяти [неоподатковуваних мінімумів місячних] доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, - карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та зі штрафом від ста до двохсот п’ятдесяти [неоподатковуваних мінімумів місячних] доходів громадян або без такого.».
C. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (чинний на час подій)
53. Стаття 28 Кодексу передбачала, що особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, могла пред’явити до обвинуваченого або осіб, які несли відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов. Стаття 50 вимагала від слідчого або суду винесення офіційного рішення про визнання особи цивільним позивачем чи про відмову в такому визнанні.
54. Стаття 49 передбачала, що особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, могла бути визнана потерпілою. Це вимагало від слідчого або суду винесення офіційного рішення про визнання особи потерпілим або про відмову в такому визнанні.
55. Стаття 206 Кодексу передбачала, що досудове слідство у кримінальній справі могло бути зупинене, зокрема, якщо слідство не встановило особу, яка вчинила злочин.
56. Стаття 121 передбачала, що дані досудового слідства могли бути оголошені лише з дозволу слідчого, у проваджені якого знаходилася справа, або прокурора.
57. Відповідно до статей 234-236 Кодексу дії слідчого могли бути оскаржені прокуророві. Дії слідчого та рішення прокурора щодо скарг також могли бути оскаржені до суду, але останній мав розглядати їх лише при попередньому розгляді конкретної справи, тобто після закінчення відповідного слідства та направлення справи до суду з обвинувальним висновком.
D. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» 1992 року
58. Стаття 2 Закону описує оперативно-розшукову діяльність як систему гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів. Стаття 8 передбачає, що при здійсненні оперативно-розшукової діяльності відповідні оперативні підрозділи можуть опитувати осіб, проводити контрольну закупівлю, вивчати документи, проникати та обстежувати приміщення (у тому числі негласно), проникати у злочинні групи, знімати інформацію з каналів зв’язку та здійснювати візуальне спостереження, використовувати інформаторів, створювати з метою конспірації підприємства та організації тощо.
III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ
59. Відповідні частини другої доповіді Європейської Комісії проти расизму та нетерпимості (ЄКРН) по Україні, прийнятої 14 грудня 2001 року, передбачають:
«56. Так само як і в деяких європейських країнах, ромське/циганське населення України зазнає жорстоких соціально-економічних утисків, а також стикається з проявами упередженого ставлення, дискримінації та насильства з боку більшості населення, а інколи й державних органів, зокрема, посадових осіб правоохоронних органів. ЄКРН висловлює своє занепокоєння з приводу цієї ситуації та вважає, що необхідно терміново визначити політичний курс для розгляду позиції ромських/циганських спільнот в Україні з метою забезпечення представників таких спільнот на практиці тими самими правами, що і решту населення України. ЄКРН переконана, що першим необхідним кроком на шляху для розвитку належної відповіді для розв’язання проблем, які постали перед ромським/циганським населенням України, є визнання державними органами існування таких проблем та необхідності їхнього усунення ...
58. Іншою пріоритетною сферою дій, визначеною ЄКРН, є поведінка працівників правоохоронних органів vis-а-vis представників ромських/циганських спільнот. У зв’язку з цим ЄКРН із занепокоєнням зазначає про часті заяви про надмірне застосування сили, жорстоке поводження, словесні образи та пошкодження майна працівниками правоохоронних органів. Дискримінаційна практика, як нам повідомляють, є дуже поширеною і включає в себе довільні перевірки, несанкціоновані обшуки, конфіскацію документів і, як зазначалось у першій доповіді ЄКРН, дискримінаційне впровадження заходів з попередження злочинів, спрямовані на осіб з кримінальним минулим. ЄКРН закликає до вжиття заходів для подолання проявів протиправної поведінки працівників правоохоронних органів загалом, у тому числі шляхом більш дієвої реакції держави на такі прояви, а також шляхом навчання та підвищення обізнаності. Крім того, звертаючи увагу на повідомлення про часто неналежну реакцію міліції на злочини, що вчиняються представниками основного населення проти ром/циган, ЄКРН рекомендує державним органам України вжити заходів для гарантування швидкого та ефективного реагування міліції на всі злочини, у тому числі вчинені проти ром/циган, а також відповідно до наведених вище рекомендацій забезпечити належне врахування расистської складової таких злочинів.».
60. Відповідні частини третьої доповіді ЄКРН по Україні, прийнятої 29 червня 2007 року, передбачають:
«76. Як було зазначено, роми стикаються з численними проблемами у відносинах із міліцією та іншими правоохоронними органами. ЄКРН отримала повідомлення про неправомірне затримання та переслідування деякими працівниками міліції представників ромської громади... Намагаючись досягти порозуміння між ромськими неурядовими організаціями і Міністерством внутрішніх справ України, прокуратура та правоохоронні органи погодилися доповісти про незначні результати. Отже, ЄКРН отримала повідомлення, згідно з якими роми не отримують належної реакції міліції, якщо вони стають жертвами злочинів.».
61. 27 листопада 2002 року Консультативний комітет Ради Європи Рамкової конвенції про захист національних меншин (далі - Консультативний комітет) опублікував свій перший висновок щодо дотримання Україною цієї Конвенції. Він стосувався першого циклу моніторингу та ґрунтувався на візиті Консультативного комітету до України у грудні 2001 року. Відповідні частини висновку передбачають:
«30. Консультативний комітет вважає, що Україна не змогла забезпечити повну та ефективну рівність між більшістю населення і ромами та що положення ромів залишається складним у таких сферах, як зайнятість населення та надання житла... Ці проблеми ускладнюються незадовільним положенням ромів у системі освіти... Консультативний комітет вважає, що ці питання заслуговують на підвищену увагу.
36. Консультативний комітет зазначає із занепокоєнням, що ставлення суспільства до ромів залишається негативним, а соціологічні дослідження говорять про більш поширене упереджене ставлення до ромів, ніж до осіб, які належать до інших національних меншин. Консультативний Комітет вважає корисним розробити подальші ініціативи, спрямовані на налагодження культурного діалогу між ромами та іншим населенням.
37. Консультативний Комітет відзначає із занепокоєнням випадки дискримінації та жорстокого поводження з ромами, у тому числі з боку працівників правоохоронних органів, про що inter alia доповів Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Він також стурбований достовірними повідомленнями щодо випадків дискримінації та ворожого ставлення до біженців та інших осіб, які порівняно недавно прибули до України, у тому числі з боку працівників правоохоронних органів… Консультативний Комітет глибоко шкодує, що у правоохоронних органах, схоже, існує певне небажання щодо визнання та розгляду цих проблем, і він вимагає від державних органів з більшим зусиллям розслідувати та розглядати ці випадки у судовому порядку.».
62. Другий висновок Консультативного комітету щодо України, ухвалений 30 травня 2008 року, у відповідній частині передбачав:
«79. Деякі доповідачі поінформували Консультативний Комітет, що особи, які належать до національних меншин піддаються необґрунтованим та/або незаконним зупинкам і обшукам працівниками правоохоронних органів. Вбачається, що ця практика, яка, як стверджується, у деяких випадках супроводжується вимогами хабара, часто спрямована на ромів і осіб, які належать до видимих меншин та проживають у різних областях України. Як повідомляється рейди та обшуки будинків у ромських поселеннях, які інколи супроводжуються надмірним застосуванням сили, не припинились. Як і раніше надходять повідомлення про випадки жорстокого поводження працівників міліції, а подані проти посадових осіб скарги, часто розслідуються неналежним чином.
Більше того, існують повідомлення про обвинувачення ромів у вчиненні злочинів та їхнє подальше ув’язнення без суттєвих доказів вини. На противагу повідомляється, що працівники правоохоронних органів з меншими зусиллями розслідують злочини проти ромів. Поширений негативний стереотип про ромське населення, як вбачається, має місце у правоохоронних органах так само, як і в судовий системі… та без сумніву сприяє ризику неоднакового ставлення цих установ.».
63. Сімнадцятий та вісімнадцятий заявники померли після подання цієї заяви (див. пункт 5).
64. Уперше представники заявників поінформували Суд про цей факт у своєму листі від 23 лютого 2018 року. Вони зазначили, що дружина та син сімнадцятого заявника, а також дружина та онучки вісімнадцятого заявника бажали підтримати заяву від їхнього імені. Крім того, вони зазначали, що дев’ятнадцятий заявник також помер і назвали деяких осіб, які бажали підтримати заяву від його імені.
65. У відповідь на прохання Суду надати докази представники заявників зазначили, що насправді дев’ятнадцятий заявник не помер. При цьому вони також стверджували, що пані Раїса Микитівна Циня та пані Любов Леонтіївна Циня, дружини сімнадцятого та вісімнадцятого заявників відповідно, а також онучки вісімнадцятого заявника пані Раміна Миколаївна Циня, Любов Миколаївна Циня та Євгенія Циня висловили своє бажання підтримати заяву від імені відповідних заявників. Вони надали підписані цими особами довіреності та свідоцтва про смерть.
66. Уряд стверджував, що особи, які мали намір підтримати заяву від імені померлих, «не надали жодних підтверджуючих документів щодо їхніх відносин чи кровної спорідненості з померлими, як наприклад, свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб та найважливіше свідоцтво про право на спадщину». Уряд закликав Суд відхилити клопотання цих осіб про надання їм дозволу підтримати заяву від імені померлих.
67. У відповідь представники заявників надіслали копію свідоцтва про шлюб, яке доводило, що Любов Циня була дружиною вісімнадцятого заявника. Стосовно Раїси Цині вони стверджували, що вона була лише співмешканкою сімнадцятого заявника (тобто вони не були одружені), а тому вона не могла надати свідоцтво про шлюб. Представники зазначили, що в ухвалі щодо прийнятності у справі «Велікова проти Болгарії» (Velikova v. Bulgaria) (заява № 41488/98, ЄСПЛ 1999-V (витяги) Суд дозволив неодруженому партнеру підтримати скаргу після смерті заявника. Представники заявників доводили, що зазначені особи були вразливими і бідними та від них не можна було очікувати надання свідоцтв про право на спадщину.
68. Насамперед Суд зазначає, що заявники померли після подання ними заяви. Згідно з практикою Суду така ситуація розглядається інакше, ніж коли заявник помер до подання заяви. У випадку коли заявник помер після подання заяви Суд визнав, що близькі родичі чи спадкоємці фактично могли підтримати заяву, за умови наявності в них достатнього інтересу у справі (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Campeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 97, ЄСПЛ 2014, з подальшими посиланнями). У таких справах вирішальним є не те, чи передаються спадкоємцям, які бажають підтримати розгляд справи, відповідні права чи ні, а те, чи можуть вони в принципі претендувати на наявність у них законного інтересу, звертаючись до Суду з проханням розглянути справу на підставі бажання заявника здійснити своє індивідуальне та особисте право подати заяву до Суду (див. рішення у справі «Сінгх та інші проти Греції» (Singh and Others v. Greece), заява № 60041/13, пункт 26, від 19 січня 2017 року).
69. Відсутність в осіб, які мали намір підтримати заяву від імені померлих заявників, офіційного статусу їхніх спадкоємців не оскаржувалась. Проте це саме по собі не є вирішальним, оскільки вони могли претендувати на статус їхніх близьких родичів (див., для порівняння, ухвалу щодо прийнятності у справі «Мальхоус проти Чеської Республіки» [ВП] (Malhous v. the Czech Republic) [GC], заява № 33071/96, ЄСПЛ 2000 XII, в якій Суд визнав, що родич, який незважаючи на незавершення оформлення свого статусу спадкоємця, все одно мав такий статус, та ухвалу щодо прийнятності у справі «Тевенон проти Франції» (Thevenon v. France), заява № 2476/02, ЄСПЛ 2006-III, в якій Суд не визнав locus standi особи, яка не була родичем заявника, хоча він був його другом та єдиним спадкоємцем).
70. Щодо сімнадцятого заявника у розпорядженні Суду немає жодного доказу, який би доводив, що особи, які бажали підтримати заяву від його імені, були його близькими родичами, а зазначені особи не пояснили, чому не могли надати такі докази.
71. Хоча спочатку представники заявника зазначали, що син сімнадцятого заявника бажав підтримати заяву, жодних подальших дій вжито не було, а після прохання Суду надати докази представники заявника більше на згадували про нього (див. пункти 64 та 65).
72. Щодо співмешканки сімнадцятого заявника, з якою він не був одружений, то вона не брала участі від його імені у жодному провадженні на національному рівні та не була визнана такою ані національними органами влади, ані Урядом (див., для порівняння, наприклад, згадану ухвалу щодо прийнятності у справі «Велікова проти Болгарії» (Velikova v. Bulgaria), ухвалу щодо прийнятності у справі «Вогрінчіч та інші проти Словенії» (<…>), заяви № 15829/05 та № 18618/06, від 28 червня 2011 року, та рішення у справі «Івко проти Росії» (Ivko v. Russia), заява № 30575/08, пункт 66, від 15 грудня 2015 року). Навіть після з’ясування її статусу як співмешканки, яка не перебувала у шлюбі, вона не надала жодних деталей щодо своїх стосунків із заявником, такі як період їхнього спільного проживання, спільні діти тощо (див., для порівняння, наприклад, згадану ухвалу щодо прийнятності у справі «Велікова проти Болгарії» (Velikova v. Bulgaria), та рішення у справі «Писаркевич проти Польщі» (Pisarkiewicz v. Poland), заява № 18967/02, пункт 29, від 22 січня 2008 року).
73. З огляду на ці обставини Суд доходить висновку про недоведеність наявності в осіб, які бажали підтримати заяву від імені сімнадцятого заявника, законного інтересу щодо цього. Отже, вони не мають права брати участь у провадженні.
74. З огляду на те, що Суд продовжуватиме розгляд скарг інших заявників, які цілком ґрунтуються на тих самих фактах, жодна конкретна обставина, яка стосується поваги прав, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї, не вимагає від Суду продовжувати розгляд заяви стосовно сімнадцятого заявника (див., наприклад, рішення у справі «Григорян та Сергієва проти України» (Grigoryan and Sergeyeva v. Ukraine), заява № 63409/11, пункт 45, від 28 березня 2017 року).
75. Отже, Суд вважає, що стосовно цього заявника умови, за яких справа може бути вилучена з його реєстру, як передбачено пунктом 1 статті 37 Конвенції, дотримані та вирішує вилучити зі свого реєстру заяву в частині щодо сімнадцятого заявника.
76. Заява вісімнадцятого заявника була підтримана його дружиною. Суд не має підстав сумніватися в тому, що вона може підтримати заяву від його імені. На противагу, особи, які стверджували, що є онучками цього заявника, не надали жодних доказів в обґрунтування цього твердження, і тому не довели, що мають необхідне право для підтримання заяви від його імені.
77. Отже, Суд постановляє, що дружина вісімнадцятого заявника має право брати участь у цьому провадженні від його імені.
78. Проте у подальшому тексті посилання робитиметься на «вісімнадцятого заявника».
B. Статус потерпілих деяких заявників
79. Уряд стверджував, що другий, четвертий, восьмий, чотирнадцята, шістнадцята та дев’ятнадцятий заявники не були визнані потерпілими у рамках кримінального провадження на національному рівні (див. Додаток) та не надали жодних доказів того, що вони постраждали від згаданих у справі подій. Більше того, під час розслідування на національному рівні працівники міліції не оглядали будинки п’ятої, тринадцятого, чотирнадцятої та дев’ятнадцятого заявників. Уряд вважав це доказом того, що їхнім будинкам не було заподіяно шкоди під час нападу. Отже, вони не могли вважатися потерпілими від стверджуваних порушень Конвенції.
80. Заявники відповіли, що у цьому контексті важливим було саме неефективне розслідування на національному рівні, а не офіційний статус заявників у цьому провадженні. Більше того, вони зазначили, що скаржилися на ненадання державними органами офіційного статусу потерпілих у провадженні на національному рівні деяким з них (див. пункт 50). Крім того, заявники стверджували, що непроведення працівниками міліції огляду будинків п’ятої, тринадцятого, чотирнадцятої та дев’ятнадцятого заявників та оцінки заподіяної їм шкоди обумовлені скоріше неефективним розслідуванням, а не якими-небудь помилками заявників.
81. Суд зазначає, що у своїй заяві до обласної прокуратури від 27 лютого 2005 року (див. пункт 36) голова НУО «Романі Збора», діючи від імені всіх заявників крім шістнадцятої (пані Циколан), назвала їх потерпілими від нападу, додавши їхні заяви щодо цього. У своїй відповіді обласна прокуратура не заперечила проти їхнього статусу потерпілих; навпаки, вона вочевидь мала на увазі, що в ході слідства всі вони були визнані потерпілими (див. пункт 37). З огляду на зауваження Уряду зазначена оцінка прокуратури вбачається невірною, оскільки жодного офіційного рішення про надання статусу потерпілих другому, четвертому, восьмому, чотирнадцятій, шістнадцятій та дев’ятнадцятому заявникам ухвалено не було. Проте не вбачається, що ухвалювалося будь-яке офіційне рішення про відмову у наданні їм такого статусу, навіть якщо національне законодавство вимагало такого офіційного рішення (див. пункти 53 та 54). Фактично, немає жодних ознак прийняття рішень чи проведення національними органами влади оцінки фактів щодо цих заявників.
82. У зв’язку з цим Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою концепція «потерпілого» має тлумачитися самостійно та незалежно від національних концепцій, як ті, що стосуються зацікавленості чи дієздатності (див., наприклад, рішення у справі «Валліанатос та інші проти Греції» [ВП] (Vallianatos and Others v. Greece) [GC], заяви № 29381/09 та № 32684/09, пункт 47, ЄСПЛ 2013 (витяги). Отже, невизнання заявників потерпілими на національному рівні саме по собі не заважає тому, щоб вони вважалися «потерпілими» у розумінні статті 34 Конвенції, яка визначає особу чи осіб, як прямо чи опосередковано постраждалих від відповідного стверджуваного порушення (там само).
83. Стосовно аргументу Уряду, що будинки п’ятої, тринадцятого, чотирнадцятої та дев’ятнадцятого заявників не оглядалися працівниками міліції - на думку Уряду це значило, що цим будинкам не було заподіяно шкоди, - з огляду на надані йому матеріали розслідування на національному рівні Суд не вбачає конкретних підстав для такого висновку. Більш того, щодо п’ятої та тринадцятого заявників цей аргумент вбачається таким, що суперечить офіційному рішенню національних органів влади про надання їм статусу потерпілих.
84. З огляду на ненадання Урядом конкретних доказів, зокрема, будь-якого обґрунтованого ухваленого на національному рівні рішення для спростування викладу подій заявників про те, що вони були виселені зі своїх будинків, а під час подій 07-10 вересня 2002 року їхнім будинкам була заподіяна шкода, Суд вважає, що всі заявники, крім шістнадцятої, можуть претендувати на статус потерпілих від стверджуваних порушень Конвенції.
85. Стосовно шістнадцятої заявниці Суд зазначає про ненадання нею жодних доказів (за винятком власних тверджень заявників), які б доводили, що вона постраждала від зазначених у цій заяві подій. Вона не отримала жодного офіційного статусу на національному рівні, а її ім’я не зазначалось ані у скарзі НУО «Романі Збора» від 27 лютого 2005 року (див. пункт 36), ані у скаргах захисника щодо невизнання деяких інших заявників потерпілими (див. пункт 50). Отже, шістнадцята заявниця не висунула небезпідставну скаргу, що вона є потерпілою від стверджуваних порушень Конвенції.
86. Тому Суд, підтримавши заперечення Уряду, вважає, що заява в частині щодо шістнадцятої заявниці має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
87. Отже, при подальшому обговоренні, якщо не вказано інакше, перший - п’ятнадцятий, вісімнадцятий та дев’ятнадцятий заявники спільно зазначатимуться як «заявники».
C. Питання зловживання правом на подання індивідуальної заяви
88. Уряд вважав несправжнім наданий заявниками лист від 13 липня 2009 року, адресований п. Стоянову, у якому зазначалось про відновлення слідства на короткий період у 2009 році (див. пункт 44). Зокрема, на ньому не було відповідних реквізитів бланку міліції та печатки, він був складений російською мовою (хоча зазвичай він мав бути складений українською мовою), а в журналі реєстрації вихідної кореспонденції райвідділу міліції жодних записів щодо його відправлення не було. Тому вбачалося, що лист був підробленим. Отже, Уряд закликав Суд вважати надання цього листа зловживанням правом на подання заяви та відхилити заяву на цій підставі.
89. Заявники наполягали на достовірності листа від 13 липня 2009 року. Те, що він був складений російською мовою, не було чимось незвичайним, оскільки ця мова широко використовувалася в області. На ньому були реквізити бланку та печатка. Вони надали письмові пояснення свого представника п. Стоянова, який підтвердив достовірність листа. Згідно з його твердженнями 07 листопада 2016 року він також відвідав Іванівський райвідділ міліції та працівник відділу реєстрації документів підтвердив, що лист від 2009 року дійсно був відправлений. Заявники також надали новий лист від 21 жовтня 2016 року, підписаний заступником начальника слідчого відділення Іванівського райвідділу міліції, яким, по суті, підтверджувалась достовірність листа 2009 року.
90. Стосовно листа від 21 жовтня 2016 року Уряд стверджував, що міліцією проводилось розслідування обставин його підготовки. Більше того, підстави складання цього листа були сумнівними, оскільки журнал вихідної кореспонденції зберігався п’ять років і в 2014 році був знищений, тому підтвердити надсилання листа від 13 липня 2009 року було неможливо.
91. На підставі наявних у нього документів Суд не може дійти висновку, що лист від 13 липня 2009 року був підроблений, а заявники зловживали своїм правом. Фактично, головне заперечення Уряду щодо його достовірності, а саме його відсутність у журналі вихідної кореспонденції відділу міліції, вбачається суперечливим власному твердженню Уряду про знищення цього журналу у 2014 році до повідомлення про цю заяву (див. для порівняння пункти 88 та 90). До того ж відправка листа 2009 року була підтверджена міліцією 21 жовтня 2016 року після подання Урядом своїх зауважень. Отже, це заперечення має бути відхилене.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ ОКРЕМО ТА У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 14 КОНВЕНЦІЇ
92. Заявники скаржились за статтею 3 Конвенції на те, що напад на їхні будинки та їхнє знищення становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження, відповідальність за яке несла держава, оскільки державні органи були причетні до нападу, не захистили їх від нього та не провели ефективного розслідування у зв’язку з цим. Вони також стверджували, що держава була відповідальна за погіршення їхніх житлових умов у зв’язку з переселенням. Крім того, вони скаржилися на те, що з огляду на зазначене вони зазнали дискримінації через їхню ромську етнічну приналежність у порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.
93. Зазначені положення передбачають:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».
«Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою.».
94. При розгляді зазначених скарг Суд вважає за доцільне провести відмінність між двома групами заявників:
Заявники I групи - заявники, які були присутні у селищі напередодні нападу вночі з 09 на 10 вересня 2002 року та мусили тікати зі своїх будинків у селищі під загрозою цього нападу, а саме: другий, третій, шоста - дев’ятий, одинадцятий, тринадцятий - п’ятнадцятий, вісімнадцятий та дев’ятнадцятий заявники;
Заявники II групи - заявники, які, за їхніми твердженнями, перебували поза межами своїх будинків під час зазначених подій (див. Додаток із посиланнями на відповідні пояснення), а тому не знали про неминучий напад, і лише згодом дізнались про заподіяну їм шкоду, а саме: перший, четвертий, п’ята, десятий та дванадцятий заявники.
(a) Вичерпання національних засобів юридичного захисту
95. На думку Уряду, заявники мали усвідомлювати нездатність слідства встановити з достатньою чіткістю конкретну особу, яка понесла б кримінальну відповідальність за насильство, вчинене натовпом. Натомість подання позову про відшкодування шкоди проти місцевої ради чи відділу міліції було єдиним доступним їм ефективним засобом юридичного захисту. Фактично 23 грудня 2005 року заявники подали позов проти ради про відшкодування шкоди, вимагаючи відшкодування шкоди у зв’язку з їхнім виселенням (див. пункт 46). Скориставшись цим засобом юридичного захисту, вони втратили право стверджувати про його неефективність. Проте вони не оскаржили ухвалу суду першої інстанції про відмову у задоволенні їхнього позову (див. пункт 47). Вони також не подали адміністративний позов про відшкодування шкоди проти працівників міліції. Уряд навів приклади з практики національних судів, згідно з якими такі позови про відшкодування шкоди могли вважатися ефективними.
96. Уряд також зазначив, що заявники не оскаржили постанову про зупинення кримінального провадження вищестоящому прокуророві.
97. Заявники зазначили, що Суд встановлював порушення Конвенції, коли держави не проводили ефективне розслідування випадків масового насилля (див. рішення у справах «Ураніо Токсо та інші проти Греції» (Ouranio Toxo and Others v. Greece), заява № 74989/01, пункт 43, ЄСПЛ 2005-X (витяги), «Члени Глданської конгрегації Свідків Ієгови та інших проти Грузії» (Members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and Others v. Georgia), заява № 71156/01, пункт 124, від 03 травня 2007 року, та «Ідентоба та інші проти Грузії» (Identoba and Others v. Georgia), заява № 73235/12, пункти 75-78, від 12 травня 2015 року). Для них це було чіткою ознакою того, що вони могли очікувати ефективного розслідування нападу. Вони намагалися ініціювати таке кримінальне провадження і, таким чином, дотрималися вимоги вичерпання національних засобів юридичного захисту. Лише після того, як стало зрозуміло, що розслідування було неефективним, вони звернулися до Суду.
98. Відповідні принципи практики Суду щодо правила вичерпання національних засобів юридичного захисту викладені в рішенні у справі «Мокану та інші проти Румунії» [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заяви № 10865/09 та 2 інших, пункти 120-127, ЄСПЛ 2014 (витяги).
99. У відповідь на довід Уряду, що заявники мали подати цивільні позови про відшкодування шкоди, Суд зазначає, що фактично кримінальну справу було порушено у зв’язку з нападом на будинки заявників і заявники брали активну участь у ній (див. пункти 30-44 та 109). Відповідно заявники скористалися національним засобом юридичного захисту, який згідно з практикою Суду був ефективним національним засобом юридичного захисту для таких скарг (див., наприклад, рішення у справі «M.C. та A.С. проти Румунії» (M.C. and A.C. v. Romania), заява № 12060/12, пункт 61, від 12 квітня 2016 року). Оскільки розслідування стосувалося нападу в цілому, його результат був важливим для всіх заявників, незалежно від того, був їм наданий офіційний статус у провадженні на національному рівні, чи ні (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Д.Х. та інші проти Чеської Республіки» [ВП] (D.H. and Others v. the Czech Republic) [GC], заява № 57325/00, пункти 120-122, ЄСПЛ 2007-IV).
100. Стосовно аргументу Уряду про можливість заявників оскаржити постанову про зупинення слідства вищестоящому прокуророві Суд зазначає, що фактично представники заявників при зверненні до Генерального прокурора України висунули аргументи, якими ставили під сумнів правомірність зупинення слідства, зокрема, щодо невстановлення винних осіб; а обласна прокуратура, розглянувши цю скаргу по суті, залишила без змін рішення про зупинення розслідування (див. пункти 38 та 39). З огляду на відсутність у заявників доступу до матеріалів справи (див. пункт 43) Суд не переконаний, що вони могли надати більш детальні аргументи щодо цього (див., для порівняння, рішення у справі «Бетаєв та Бетаєва проти Росії» (Betayev and Betayeva v. Russia), заява № 37315/03, пункт 89, від 29 травня 2008 року).
101. У світлі зазначеного Суд вважає, що заява не може бути відхилена через невичерпання національних засобів юридичного захисту. Тому заперечення Уряду має бути відхилене.
(b) Дотримання правила шестимісячного строку
102. Уряд доводив, що скарги заявників були подані поза межами шестимісячного строку. Він навів два аргументи щодо цього.
103. По-перше, Уряд стверджував, що порушене у зв’язку з нападом кримінальне провадження було остаточно зупинене 05 квітня 2006 року; заявники були поінформовані про це рішення не пізніше 25 вересня 2008 року і з того часу жодні слідчі дії не вживалися. Уряд вважав підробленим адресований п. Стоянову лист від 13 липня 2009 року, в якому зазначалося про відновлення слідства на короткий період у 2009 році (див. пункти 44 та 91). Більше того, у поданому в 2007 році до адміністративного суду позові заявники стверджували, що вже вважали слідство неефективним. Отже, не пізніше 25 вересня 2008 року заявники мали зрозуміти, що слідство у кримінальній справі було неефективним, і тоді звернутися до Суду. Проте фактично заявники звернулися до Суду більше ніж через шість місяців після цієї дати.
104. По-друге, Уряд також стверджував, що рішення селищної ради щодо виселення ромів із селища було скасовано 21 квітня 2003 року, коли рішення національного суду від 21 березня 2003 року (див. пункт 45) набрало законної сили та стало обов’язковим. Отже, рішення ради «не могли бути підставою для будь-яких дій» після першої зазначеної дати. Заявники подали свою заяву більш ніж через шість років після цієї дати.
105. Посилаючись на рішення Суду у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» [ВП] (Chiragov and Others v. Armenia [GC] (заява № 13216/05, пункт 137, ЄСПЛ 2015), заявники доводили, що вимога продемонструвати належну старанність у підтриманні своїх скарг була менш нагальною у справах щодо втрати майна, ніж у справах щодо насильницької втрати життя, оскільки у першому випадку докази з меншою вірогідністю могли бути втрачені із часом. Вони посилалися на свої аргументи щодо листа від 13 липня 2009 року, в якому зазначалося про відновлення слідства у 2009 році (див. пункти 44 та 89).
106. Відповідні принципи практики Суду щодо правила шестимісячного строку викладені у згаданому рішенні у справі «Мокану та інші проти Румунії» (Mocanu and Others v. Romania) (див. пункти 259-266). Відповідно до цих принципів у справах щодо розслідування жорстокого поводження від заявників очікується вжиття заходів з метою відслідковування прогресу у розслідуванні або його відсутності та подання їхніх заяв з належною оперативністю одразу після того, як вони дізналися чи повинні були дізнатися про неефективність кримінального розслідування (див. там само, пункт 263). Покладене на заявників зобов’язання проявляти старанність містить два різні, але тісно пов’язані аспекти: з одного боку, заявники мають оперативно контактувати з національними органами влади щодо прогресу відповідного розслідування, що передбачає необхідність старанно повідомляти про скарги, оскільки будь-яка затримка може поставити під загрозу ефективність розслідування; з іншого боку, вони повинні невідкладно подати свою заяву до Суду, як тільки дізналися чи мали дізнатися про неефективність розслідування (там само, пункт 264).
107. Суд погоджується з Урядом, що якби заявники скаржились на рішення селищної ради від 09 вересня 2002 року, Суд мав би дійти висновку, що така скарга була подана поза межами шестимісячного строку. Проте Суд вважає, що заявники посилалися на рішення селищної ради лише як на доказ причетності державних органів до нападу на їхні будинки, який став предметом подальшого розслідування у кримінальний справі.
108. Стосовно розслідування у кримінальній справі та дотримання заявниками обов’язку проявляти старанність у зв’язку з цим Суд зазначає, що дотримання заявниками першого аспекту цього обов’язку не оскаржується (див. пункт 95).
109. Стосовно другого аспекту Суд зазначає (див. пункт 106 in fine), що протягом усього розслідування заявники підтримували постійний контакт з державними органами, проявляючи активний інтерес до провадження (див., для порівняння, згадане рішення у справі «M.C. та A.С. проти Румунії» (M.C. and A.C. v. Romania), пункт 78; а також як протилежний приклад рішення у справі «Нарін проти Туреччини» (Narin v. Turkey), заява № 18907/02, пункт 46, від 15 грудня 2009 року, та ухвалу щодо прийнятності у справі «Франдеш проти Румунії» (Frandeє v. Romania), заява № 35802/05, пункт 21, від 17 травня 2011 року). Зупинення провадження не було ініційоване, ані будь-яким іншим чином спричинене діями або бездіяльністю заявників (див. згадане рішення у справі «M.C. та A.С. проти Румунії» (M.C. and A.C. v. Romania), пункт 75).
110. Після першого зупинення у 2003 році слідство у кримінальній справі відновлювалось на короткий період часу у 2006 році (див. пункти 35 та 41). До того ж заявники були впевнені, що заходи для встановлення винних осіб вживались навіть у період, коли формально слідство було зупинене (див. пункт 37). З огляду на характерну цій стадії провадження секретність, заявники обґрунтовано вірили у такі гарантії (там само, пункт 77; див. також пункт 56). Зрештою 13 липня 2009 року, тобто менше ніж за шість місяців до подання цієї заяви до Суду, заявники були поінформовані про відновлення слідства (див. пункт 44). Як Суд вже зазначив, він не має достатніх підстав сумніватися у достовірності відповідного листа (див. пункт 91).
111. За таких обставин Суд не може звинуватити заявників у довірі до системи (там само, пункт 77), наданні державним органам презумпції довіри та очікуванні подальшого прогресу, перш ніж подати заяву до Суду, оскільки з огляду на отриману заявниками від державних органів інформацію існувала реалістична можливість того, що слідчі дії могли і далі вживатися (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Мокану та інші проти Румунії» (Mocanu and Others v. Romania), пункт 280).
112. У світлі зазначеного Суд вважає, що заява не була подана поза встановленим строком. Тому заперечення Уряду має бути відхилене.
(c) Висновок щодо прийнятності
113. Отже, Суд доходить висновку, що скарги заявників I групи за статтею 3 Конвенції (окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції) не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Жодних інших підстав для визнання їх неприйнятними встановлено не було. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
114. Заявники доводили, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з допущенням державними органами вчинення нападу (перш за все, селищною радою та міліцією), їхньою неспроможністю запобігти та ефективно розслідувати його, а також погіршенням житлових умов заявників після переселення.
115. Заявники стверджували, що рішення селищної ради становило підбурювання до насильства. У зв’язку з цим вони посилались на згадане рішення у справі «Ураніо Токсо та інші проти Греції» (Ouranio Toxo and Others v. Greece) (пункт 42). Заявники могли не боятися за своє життя при поверненні для огляду свого майна, але було б нерозумно очікувати, що вони далі проживатимуть у місці, де єдиним захистом, на який вони могли розраховувати, було завчасне попередження рятуватися втечею. Те, що більшість заявників не була свідком нападу на їхні будинки, не виключає застосовності статті 3 Конвенції, оскільки згідно з рішенням Суду у справі «M.С.С. проти Бельгії та Греції» [ВП] (M.S.S. v. Belgium and Greece) [GC] (заява № 30696/09, пункти 249-264, ЄСПЛ 2011) стаття 3 Конвенції могла застосовуватися у випадку, якщо члени особливо вразливої групи втратили житло за обтяжуючих обставин.
116. Уряд стверджував, що необхідний для застосування статті 3 Конвенції поріг жорстокості досягнутий не був. Зокрема, посилаючись на рішення Суду у справах «Сельчук та Аскер проти Туреччини» (<…>) (від 24 квітня 1998 року, пункт 77, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-II), і «Айдер та інші проти Туреччини» (Ayder and Others v. Turkey) (заява № 23656/94, пункт 109, від 08 січня 2004 року), Уряд стверджував, що відповідно до практики Суду вирішальними для застосування статті 3 Конвенції у зв’язку зі знищенням будинку були два фактори, а саме: (i) фактор несподіванки та (ii) спостерігання заявником особисто за знищенням його будинку. Жоден з них не був присутнім у цій справі, оскільки роми (i) були попереджені селищним головою та працівниками міліції про можливість вчинення погрому та (іі) втекли; крім того, ніхто з них не спостерігав за нападом. Це також стосувалося і дев’ятої заявниці, яка у своїх первинних поясненнях не зазначила, що особисто спостерігала за нападом (див. пункт 18).
117. Як принаймні стверджувалося, жодних доказів того, що державні органи спровокували знищення майна заявників, не було. Навпаки, селищний голова та працівники міліції попередили заявників про можливий погром та попросили їх покинути свої будинки. Вочевидь деякі працівники міліції були присутні під час «погрому», проте жодних доказів підбурювання ними до насильства, не кажучи вже про участь у ньому, не було. Вбачається, що спочатку працівники міліції стримували натовп, а потім, коли це стало можливим, розігнали його. Рішення місцевої ради щодо виселення було швидко скасоване. Коротко кажучи, жодних доказів того, що виселення заявників було частиною державної політики, не було (див. також пункт 154).
118. Також не було доказів спалення будинків заявників, що стало фактором для встановлення порушення у згаданих рішеннях у справах «Сельчук та Аскер проти Туреччини» (<…>) і «Айдер та інші проти Туреччини» (Ayder and Others v. Turkey) та в рішенні у справі «Молдован та інші проти Румунії» (№ 2) (Moldovan and Others v. Romania (no. 2) (заяви № 41138/98 та № 64320/01, ЄСПЛ 2005-VII (витяги). Згорів лише будинок першого заявника, проте переконливих доказів того, що це було наслідком підпалу, а не нещасного випадку, не було (див. пункт 12). Іншим будинкам була заподіяна шкода, але вони не були знищені, що підтверджується можливістю заявників та інших жителів-ромів оглянути свої будинки та згодом продати їх. Заявники не надали доказів щодо розміру завданої їхнім будинкам шкоди або стверджуваних важких житлових умов, у яких вони жили внаслідок переселення.
(i) Відповідні загальні принципи
(α) Встановлення відповідальності
119. Договірна Держава нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов’язків (див. рішення у справі «В.К. проти Росії» (V.K. v. Russia), заява № 68059/13, пункт 174, від 07 березня 2017 року). Проте держава також може нести відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. згадане рішення у справі «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), пункт 94). Мовчазна згода або потурання органами влади Договірної Держави діям приватних осіб, які порушують конвенційні права інших осіб у межах її юрисдикції, можуть також покладати на цю державу відповідальність за Конвенцією (див. рішення у справі «Кіпр проти Туреччини» [ВП] (Cyprus v. Turkey) [GC], заява № 25781/94, пункт 81, ЄСПЛ 2001-IV).
(β) Мінімальний рівень суворості
120. Жорстоке поводження має досягти мінімального рівня суворості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка такого мінімального рівня залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а у деяких випадках від статі, віку та стану здоров’я потерпілого. Крім того, фактори включають в себе мету жорстокого поводження, разом із його наміром або мотивом, хоча відсутність будь-якого наміру принизити або зневажити потерпілого не може цілком виключити встановлення порушення статті 3 Конвенції. Слід також враховувати контекст жорстокого поводження, наприклад, атмосфера підвищеної напруженості та емоцій. Жорстоке поводження, яке досягає такого мінімального рівня суворості, зазвичай включає у себе фактичне заподіяння тілесних ушкоджень або сильне фізичне чи душевне страждання. Проте навіть за відсутності цих аспектів, коли поводження принижує чи ганьбить особу, демонструючи відсутність поваги до її людської гідності чи нехтування нею, або викликає відчуття страху, тривоги чи неповноцінності, здатне зламати моральний та фізичний опір особи, його можна характеризувати як таке, що принижує людську гідність і підпадає під встановлену статтею 3 Конвенції заборону (див. рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 86 та 87, ЄСПЛ 2015, з подальшими посиланнями у ньому).
121. Слід також підкреслити, що стаття 3 Конвенції не може обмежуватися лише фізичним жорстоким поводженням; вона також стосується і заподіяння психологічних страждань (див. рішення у справі «Р.Б. проти Угорщини» (R.B. v. Hungary), заява № 64602/12, пункт 45, від 12 квітня 2016 року). Так, Суд встановив, що саме залякування застосуванням катувань може становити нелюдське поводження (див. рішення у справі «Гефген проти Німеччини» [ВП] (<…>) [GC], заява № 22978/05, пункт 108, ЄСПЛ 2010). Суд дійшов такого самого висновку щодо побоювання майбутніх нападів, коли вже траплялись випадки домашнього насильства (див. рішення у справі «Єремія проти Республіки Молдова» (Eremia v. the Republic of Moldova), заява № 3564/11, пункт 54, від 28 травня 2013 року). Суд також визнав застосовність статті 3 Конвенції у справі, в якій озброєні працівники міліції у масках увірвалися в будинок заявників (де були присутні неповнолітні діти), направили зброю на заявників та погрожували вбивством (див. рішення у справі «Хрістови проти Болгарії» (Hristovi v. Bulgaria), заява № 42697/05, пункт 80, від 11 жовтня 2011 року).
У рішенні у справі «Східно-африканські азіати проти Сполученого Королівства» (East African Asians v. United Kingdom) (доповідь Комісії від 14 грудня 1973 року, Рішення і доповіді 78-A, с. 62, пункт 207) Європейська комісія з прав людини розглянула поняття поводження, що принижує гідність, за статтею 3 Конвенції та зазначила, що «поводження з особою може вважатись таким, що «принижує гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, «якщо воно грубо принижує її перед іншими або змушує його діяти проти своєї волі чи совісті» (пункт 195 висновку Комісії). Комісія також зазначила, що «... за певних обставин дискримінація за ознакою раси може сама по собі становити поводження, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції. ... [П]ублічне виділення групи осіб для диференційованого поводження за ознакою раси за певних обставин може становити особливу форму приниження людської гідності...» (там само, пункт 207).
122. Однак не кожна форма залякування, навіть якщо вона стосується великої групи осіб, призведе до застосування статті 3 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Караахмед проти Болгарії» (Karaahmed v. Bulgaria), заява № 30587/13, пункти 74-77, від 24 лютого 2015 року, яка стосувалася здебільшого словесного залякування віруючих мусульман натовпом протестувальників), якщо загроза досягнула певного рівня серйозності та була спрямована на потерпілих, як на членів конкретної етнічної чи расової групи, вона може призвести до застосування статті 8 Конвенції (див. рішення у справі «Кірай та Дьомьотьор проти Угорщини» (<…>), заява № 10851/13, пункт 43, від 17 січня 2017 року, в якій заявники, роми - жителі селища, знаходилися у своїх будинках та спостерігали загрозливу демонстрацію, під час якої викрикували антиромські промови та кидали предмети у їхні будинки, та яку працівники поліції контролювали і стримували, проте не розганяли).
123. Суд також встановив, що у випадку загрозливих дій третьої сторони присутність значної кількості працівників поліції, які захищають заявників, відіграє роль у пом’якшенні наслідків таких дій, що призведе до незастосовності статті 3 Конвенції, тоді як стаття 8 Конвенції застосовуватиметься (див. згадане рішення у справі «Р.Б. проти Угорщини» (R.B. v. Hungary), пункти 51 та 52). Для порівняння, у згаданому рішенні у справі «Ідентоба та інші проти Грузії» (Identoba and Others v. Georgia) (див. пункт 70) Суд при класифікації поводження, якого зазнали заявники від приватних осіб - протестувальників, як такого, що підпадає під дію статті 3 Конвенції, встановив, що неналежний захист заявників працівниками поліції мав важливе значення для справи. В іншому контексті Суд, встановлюючи, що поводження, якого зазнали заявники, порушувало статтю 3 Конвенції та навіть становило катування, визнав таким, що стосується справи утримання їх у місці, де панувало беззаконня («zone de non-droit»), а/і дія найосновніших гарантій прав була зупинена, і тому вони не мали жодного захисту від зловживань (див. рішення у справі «Аццоліна та інші проти Італії» (Azzolina and Others v. Italy), заяви № 28923/09 та № 67599/10, пункти 134 та 137, від 26 жовтня 2017 року).
124. Зобов’язання Високих Договірних Сторін за статтею 1 Конвенції гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права та свободи, визначені в Конвенції, у поєднанні зі статтею 3 Конвенції вимагає від держав вжиття заходів для забезпечення того, щоб особи, які перебувають під їхньою юрисдикцією, не піддавалися катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, у тому числі такому жорстокому поводженню з боку приватних осіб. Це позитивне зобов’язання захищати має тлумачитися таким чином, щоб не покладати надмірний тягар на державні органи, зважаючи, зокрема, на непередбачуваність людської поведінки та оперативний вибір, який повинен робитись з урахуванням пріоритетів та ресурсів. Отже, не кожен ризик жорстокого поводження може породжувати конвенційну вимогу щодо вжиття державними органами заходів з метою запобігання цьому ризику. Проте необхідні заходи повинні принаймні забезпечувати ефективний захист, зокрема, для дітей та інших вразливих осіб, і включати розумні кроки щодо запобігання жорстокому поводженню, про яке державні органи знали або повинні були знати (див. рішення у справі «О’Кіфф проти Ірландії» [ВП] (O’Keeffe v. Ireland) [GC], заява № 35810/09, пункт 144, ЄСПЛ 2014 (витяги).
125. Крім того, стаття 3 Конвенції вимагає від державних органів проведення офіційного ефективного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження було здійснене приватними особами (див. рішення у справі «Т.М. та C.M. проти Республіки Молдова» (T.M. and C.M. v. the Republic of Moldova), заява № 26608/11, пункт 38, від 28 січня 2014 року).
126. Розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження повинно бути як оперативним, так і ретельним. Це означає, що державні органи повинні завжди докладати значних зусиль для з’ясування того, що сталося, і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закінчення свого розслідування або використовувати їх для обґрунтування своїх рішень. Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, які стосуються події, inter alia, показання свідків та висновки судово-медичних експертиз (див. рішення у справі «Ель-Масрі проти колишньої Югославської Республіки Македонії» [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункти 183 та 184, ЄСПЛ 2012, з подальшими посиланнями у ньому).
127. Загалом, для того, щоб розслідування було ефективним, відповідальні за його проведення установи та особи повинні бути незалежними від тих, кого воно стосується. Це означає не лише відсутність будь-якого ієрархічного або інституційного зв’язку, а й існування незалежності на практиці. Однак, незалежно від того, яка форма розслідування застосовується, державні органи повинні діяти за власною ініціативою. Крім того, щоб бути ефективним, розслідування має бути здатним призвести до встановлення та покарання винних осіб. Воно також має бути достатньо широким, щоб дозволити слідчим органам взяти до уваги не лише дії представників держави, які безпосередньо застосовували силу, але й усі супутні обставини. Хоча це є не зобов’язанням досягнення результатів, а зобов’язанням вжиття заходів, будь-який недолік у розслідуванні, який перешкоджає встановленню походження тілесних ушкоджень або винних осіб, може призвести до порушення необхідного стандарту ефективності (див. загадане рішення у справі «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункти 118-120).
128. При розслідуванні насильницьких злочинів, таких як акти жорстокого поводження, державні органи влади зобов’язані вжити всіх розумних заходів для викриття будь-якого расистського мотиву та встановити, чи відігравали будь-яку роль у події етнічна ворожнеча або упередження. Часто на практиці доведення расистського мотиву є важким. Обов’язок держави-відповідача розслідувати можливі расистські підтексти насильницького злочину є обов’язком докласти всіх можливих зусиль і не є абсолютним. Державні органи повинні вжити всіх розумних заходів за відповідних обставин для збирання та захисту доказів, дослідити всі практичні засоби виявлення правди та винести цілком обґрунтоване, безстороннє та об’єктивне рішення, не упускаючи підозрілі факти, які можуть свідчити про злочин на расовому підґрунті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Начова та інші проти Болгарії» [ВП] (Nachova and Others v. Bulgaria) [GC], заяви № 43577/98 та № 43579/98, пункт 160, ЄСПЛ 2005-VII). Однакове ставлення до випадків насильства та жорстокості, що мають дискримінаційне підґрунтя, та випадків, що такого підґрунтя не мають, означатиме потурання специфічному характеру вчинків, які є особливо руйнівними для основоположних прав. Неспроможність провести відмінність між способами розв’язання ситуацій, що суттєво відрізняються, може становити неправомірне поводження, несумісне з вимогами статті 14 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Ідентоба та інші проти Грузії» (Identoba and Others v. Georgia), пункт 67).
(ii) Застосування зазначених принципів у цій справі
(α) Матеріальний аспект статті 3 Конвенції у поєднані зі статтею 14 Конвенції
129. На цьому етапі Суд вважає за необхідне (i) прокоментувати мотиви нападу на будинки заявників та (ii) оцінити роль державних органів у переселенні заявників.
130. Щодо першого питання Суду достатньо зазначати, що ні на національному рівні, ні у цьому Суді не оскаржувалося по суті те, що напад на будинки заявників був обумовлений антиромськими настроями серед жителів селища. Слід зазначити, що натовп, як вбачалося, частково був вмотивований бажанням помститися родинам, члени яких були причетні до вбивства, яке призвело до подій (див., для порівняння, рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України» (Fedorchenko and Lozenkov. Ukraine), заява № 387/03, пункт 68, від 20 вересня 2012 року, у якій будинки ромів були спалені під час нападу, який, як стверджувалося, був спрямований на будинки торговців наркотичними засобами).
131. Щодо ролі державних органів у нападі, вбачається, що не тільки працівники місцевої міліції селища, але й працівники міліції районного рівня знали про приготування погрому досить завчасно, щоб викликати жителів-ромів на зустріч та попередити, щоб вони поїхали (див. пункт 29). Отже, інформації про те, чому вони не втрутилися, щоб захистити будинки заявників, немає. Зокрема, у жодному з рішень національних судів не стверджувалося, що напад відбувся настільки раптово або настільки перенавантажив ресурси міліції, чим виправдовувалося рішення про обмеження втручання міліції та просте намагання мінімізувати шкоду порадою заявникам рятуватися втечею (див. згадане рішення у справі «Кірай та Дьомьотьор проти Угорщини» (<…>), пункти 63-69, та ухвалу щодо прийнятності у справі «П.Ф. та Е.Ф. проти Сполученого Королівства» (P.F. and E.F. v. the United Kingdom), заява № 28326/09, пункти 40-47, від 23 листопада 2010 року).
132. З матеріалів справи вбачається, що представники держави прямо закликали заявників покинути селище, оскільки вони або не бажали або вважали себе нездатними захистити їх від нападу натовпу. Суд також вважає встановленим, що працівники міліції були присутніми під час розкрадання будинків заявників, але не вжили жодних помітних спроб втрутитися. Ця присутність у поєднанні з рішенням селищної ради від 09 вересня 2002 року, яким, як вбачається, було підтримано виселення із селища «соціально небезпечних осіб» (див. пункт 11), становила прояв офіційного схвалення дій нападників.
133. Хоча скасування рішення ради через декілька місяців є позитивним фактом (див. пункт 45), це є несуттєвим для оцінки тяжкості нападу, його впливу на заявників на той момент, коли він стався, та його безпосередніх наслідків. Крім того, хоча у рішенні ради від 09 вересня 2002 року не містилось посилань на етнічну приналежність осіб, які мали бути виселені з огляду на контекст та попереднє рішення ради від 08 вересня 2002 року, немає сумнівів, що воно стосувалося жителів-ромів.
134. Отже, попереджені про напад заявники знаходились у ситуації, в якій мали дійти висновку, що через їхні сімейні стосунки та етнічну приналежність вони не могли розраховувати на захист законом у місці, де вони постійно проживали протягом значного періоду часу (див. Додаток). Таким чином, рішення покинути свої будинки перед нападом було не результатом здійснення їхнього власного бажання, а способом захистити свою фізичну недоторканість. Їхні почуття страху, страждань, безпорадності та неповноцінності посилювались усвідомленням того, що їхні будинки, ймовірно, будуть розкрадені, і вони не зможуть їх захистити, не ризикуючи своїм життям. Зрештою це дуже принизило їхню гідність. Суд доходить висновку, що роль працівників міліції, які вирішили не захищати заявників, а лише порадили їм поїхати перед «погромом» (див. пункт 12), і те, що ці події включали в себе проникнення та розкрадання будинків заявників великим натовпом, налаштованим проти них як ромів (тобто членів вразливої групи), становили достатньо серйозну образу гідності заявників, щоб характеризуватися як таке, що «принижує гідність», поводження. Ця оцінка виключає необхідність вирішення Судом спору між сторонами щодо того, чи була дев’ята заявниця присутня вдома під час нападу та чи мала протистояти нападникам (див. пункт 18).
135. Отже, Суд не погоджується з оцінкою Уряду (див. пункт 118), що для визнання статті 3 Конвенції застосовної у контексті завдання шкоди майну, заявники обов’язково мають спостерігати за руйнуванням своїх будинків. Обґрунтованість наявності чи відсутності будь-якої відповідної обставини мала розглядатися не окремо, а в контексті всіх обставин справи (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Гефген проти Німеччини» (<…>), пункт 88). З огляду на наведені висновки Суд не вважає цей фактор вирішальним у цій справі.
136. Як випливає з викладеного, Суд вважає встановленим, що:
(i) напад на будинки заявників був умотивований антиромськими настроями;
(ii) працівники міліції не вжили жодних заходів для захисту будинків заявників від нападу, і жодної об’єктивної причини їхньої бездіяльність наведено не було;
(iii) рішення селищної ради та, зокрема, присутність та пасивність працівників міліції на місці нападу виглядали, як офіційне схвалення нападу; та
(iv) напад становив таке, що принижує гідність, поводження, зокрема, з огляду на ставлення державних органів.
137. Отже, щодо заявників I групи було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції.
(β) Процесуальний аспект статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції
138. Суд зазначає, що розслідування цього нападу на національному рівні характеризувалося низкою серйозних недоліків.
139. Передусім Суд відмічає наявність у слідчих органів численних доказів того, що місцеві органи влади, у тому числі працівники місцевої міліції, знали про підготовку нападу, не вжили жодних заходів для його запобігання та стояли осторонь, коли він відбувався, вочевидь обмежившись запобіганням людським жертвам (див., наприклад, показання працівників міліції у пункті 31). Проте вбачається, що жодних заходів для розслідування цього аспекту справи вжито не було. Одним з прикладів можна навести, що розслідування злочину, хуліганства (тобто невмотивоване насилля), як вбачається, не охоплювало жодної участі представників держави у подіях, хоча існували інші, більш відповідні, положення Кримінального кодексу України, які могли б бути підґрунтям для порушення кримінальної справи за фактом цих подій (див., наприклад, статті 365 та 367 Кримінального кодексу України, пункт 52, та, для порівняння, згадане рішення у справі «Ідентоба та інші проти Грузії» (Identoba and Others v. Georgia), пункт 76).
140. Більш того, незважаючи на наявність великої кількості інформації, яка вказувала на обізнаність працівників місцевої міліції та селищного голови про підготовку нападу (див., наприклад, пункти 13 та 29), не було вжито жодних заходів для уточнення обсягу та часу її отримання, джерела їхньої інформації, чи знали вони когось з організаторів нападу, чи мали вони контакт із ними та чому вони обмежили свою участь лише попередженням заявників, щоб вони рятувались втечею, а не вжиттям будь-яких кроків для запобігання нападу.
141. Суд також зазначає, що працівники місцевої міліції, які явно відіграли роль у розслідуваних подіях, брали активну участь у самому розслідуванні. Отже, працівники районної міліції брали активну участь при огляді пошкоджених будинків та відбиранні показань на початковій стадії слідства (див. пункти 23 та 26), а згодом, після закінчення активної фази слідства та його зупинення, мали офіційний контроль над ним (див. пункт 41). Дійсно, відповідальним за ключову та активну участь у слідстві був старший слідчий обласної міліції. Проте цьому слідчому допомагала команда, до складу якої входили працівники місцевої міліції (див. пункт 24).
142. Обмеження розслідування у такий спосіб та нездатність розглянути такий явно важливий напрям слідства, вочевидь без достатнього обґрунтування, вказує не лише на неналежність та відсутність ретельності у розслідуванні (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Ідентоба та інші проти Грузії» (Identoba and Others v. Georgia), пункт 75), але і на відсутність незалежності (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Мустафа Тунч і Фечіре Тунч проти Туреччини» [ВП] (<…>) [GC], заява № 24014/05, пункт 222, від 14 квітня 2015 року).
143. Навіть якщо не брати до уваги роль державних органів у подіях, заходи, вжиті для встановлення правопорушників, які були приватними особами, також були недостатніми. З трьох осіб, чітко встановлених як підбурювачі погрому - О.М., П.М. та І.Д. (див. пункт 36), - вочевидь, лише двоє, О.М. та П.М., були допитані. Згідно з наданим Урядом стислим викладом їхніх показань вони заперечували будь-яку особисту причетність до нападів на будинки ромів. Проте немає жодних відомостей, чи допитували їх щодо стверджуваної участі у підбурюванні до нападів. Більше того, вбачається, що тоді як свідки одноголосно заперечували свою особисту участь у нападі на будинки ромів, жоден свідок - навіть О.М. та П.М., - не був допитаний щодо того, чи знали вони кого-небудь з нападників. Це особливо дивно у ситуації працівників міліції, які були присутніми на місці події та особисто спостерігали за нападом і нападниками (див. пункт 31).
144. Зрештою, незважаючи на наявність чітких доказів спрямованості нападу на членів конкретної етнічної групи, він розслідувався як звичайне порушення громадського порядку, а відповідне положення Кримінального кодексу України, конкретно спрямоване на придушення насильства на ґрунті расового та іншого упередження (стаття 161 Кодексу, пункт 52), застосоване не було. Навіть при розгляді такого злочину, як хуліганство, єдине, на яке посилалися державні органи, вочевидь, жодної уваги антиромським упередженням як можливим обтяжуючим обставинам, приділено не було (див. статтю 67 Кримінального кодексу України, у пункті 52). Коротко кажучи, немає жодних доказів проведення державними органами будь-якого розслідування за фактом антиромського упередження як імовірного мотиву злочину (див., для порівняння, загадане рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України» (Fedorchenko and Lozenkov. Ukraine), пункт 69).
145. Наведені висновки у цій конкретній справі також мають розглядатися з урахуванням міжнародних доповідей, які описують закономірне постійне упереджене ставлення до ромів в Україні, у тому числі з боку певних працівників правоохоронних органів (див. пункти 59-62; див. також згадане рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України» (Fedorchenko and Lozenkov. Ukraine), зокрема, пункти 33 та 68).
146. Зазначених міркувань достатньо для висновку Суду, що розслідування цих подій не можна вважати ефективним.
147. Отже, щодо заявників I групи було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції.
148. З огляду на наведені висновки Суд вважає, що немає необхідності розглядати інші аспекти скарг заявників I групи за статтею 3 Конвенції, як окремо, так і у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, оскільки ці аспекти входять до вже розглянутих скарг за цими положеннями.
149. Заявники II групи (див. пункт 94 та Додаток) згідно з їхніми власними показаннями на момент відповідних подій знаходились далеко від своїх будинків, тому не знали про неминучий напад і не були змушені покидати свої будинки, а про заподіяну їм шкоду дізналися лише згодом (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Коляденко та інші проти Росії» (Kolyadenko and Others v. Russia), заява № 17423/05 та 5 інших заяв, пункт 152, від 28 лютого 2012 року). З огляду на свій аналіз та висновки щодо заявників I групи Суд вважає, що ситуація заявників II групи не підпадає під дію статті 3 Конвенції та може бути достатньо розглянута за статтею 8 Конвенції (див. далі).
150. З цього випливає, що скарги першого, четвертого, п’ятої, десятого та дванадцятого заявників за статтею 3 Конвенції окремо або у поєднанні зі статтею 14 Конвенції несумісні з Конвенцією за критерієм ratione materiae та мають бути відхилені відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ ОКРЕМО ТА У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 14 КОНВЕНЦІЇ
151. За статтею 8 Конвенції заявники (I та II групи) скаржилися на неспроможність відповідальної за напад на їхні будинки держави-відповідача захистити їх від нього та провести його ефективне розслідування, а також, що держава несла відповідальність за неналежні житлові умови, в яких вони жили після переселення. Вони також скаржилися на те, що з огляду на зазначене вони зазнали дискримінації через своє ромське походження у порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.
152. Стаття 8 Конвенції передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».
153. На підставі тих самих аргументів, наведених щодо скарг за статтею 3 Конвенції, Уряд стверджував про невичерпання заявниками доступних їм національних засобів юридичного захисту та недотримання правила шестимісячного строку (див. пункти 95, 96, 103 та 104). Заявники не погодилися.
154. Уряд також стверджував про відсутність будь-яких доказів того, що виселення ромів із селища було частиною державної політики. Зокрема, рішення селищної ради було прийняте під тиском натовпу, потім було негайно оскаржене прокурором і скасоване, а тому воно жодним чином не відображало політику держави. Немає жодних доказів якої-небудь загрози для ромів у селищі після 09 вересня 2002 року, хоча певне негативне ставлення до них могло зберегтися. Багато з них могли безпечно повернутися та проживати у своїх будинках до їхнього продажу. Вони не надали достатніх доказів того, що їх примусили продати свої будинки за ціною, нижчою за ринкову, та що плата за них була недостатньою для купівлі нових у іншому місці. Уряд вважав цей фактор, у поєднанні з можливістю заявників продати будинки та переїхати, вирішальним для оцінки скарги заявників за статтею 8 Конвенції. У зв’язку з цим Уряд порівняв висновки Суду в рішеннях у справах (і) «Фадєєва проти Росії» (Fadeyeva v. Russia) (заява № 55723/00, пункт 121, ЄСПЛ 2005-IV) (у якій заявник не міг переїхати і це було підставою для встановлення порушення) та (ii) «Хаттон та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] (Hatton and Others v. the United Kingdom) [GC] (заява № 36022/97, пункт 127, ЄСПЛ 2003-VIII) (у якій на вартість житла у місці проживання заявників та, відповідно, на їхню можливість переїхати не впливав шум літаків). На думку Уряду ця практика Суду була доречною, оскільки заявники у цій справі фактично скористалися своїм правом переселитися із середовища (у селищі), яке вони вважали пригнічуючим. Крім того, не було жодних доказів погіршення житлових умов заявників після їхнього переселення із селища та звернення заявників за будь-якою допомогою для їхнього поліпшення.
155. Відповідно Уряд вважав, що скарга заявників була явно необґрунтованою та, навпаки, не було порушено положення, на які посилалися заявники.
156. Заявники стверджували, що факт прийняття рішення селищною радою під тиском натовпу не виключав відповідальності держави. У зв’язку з цим вони посилалися на рішення у справі «Сампаніс та інші проти Греції» (Sampanis and Others v. Greece) (заява № 32526/05, пункти 82 та 83, від 05 червня 2008 року), у якій насильницький спротив батьків неромського походження щодо зарахування до школи дітей ромів не звільняв державу від відповідальності забезпечити для цих дітей рівні умови навчання.
157. Те, що деякі заявники були змушені жити у своїх зруйнованих будинках, поки вирішували, що робити, жодним чином не зменшує той факт, що від них не можна було очікувати подальшого проживання у своїх будинках у таких умовах. Наведене Урядом порівняння ситуації заявників із простим зменшенням вартості будинку свідчить про незмінну нездатність усвідомити серйозність зазнаної ними травми.
158. Суд уже розглянув та відхилив заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту та дотримання правила шестимісячного строку. Суд вважає, що ці заперечення аналогічно мають бути відхилені в частині щодо скарг заявників за статтею 8 Конвенції окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції.
159. Більше того, всупереч доводам Уряду, зазначені скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
(a) Відповідні загальні принципи
160. Суд нагадує, що хоча мета статті 8 Конвенції головним чином полягає у захисті особи від свавільного втручання державних органів, вона не лише зобов’язує державу утримуватися від такого втручання. Окрім цього, на додаток до цього, у першу чергу, негативного зобов’язання можуть існувати позитивні зобов’язання, притаманні ефективній повазі до приватного та сімейного життя. Ці зобов’язання можуть включати в себе вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері взаємовідносин окремих осіб (див. рішення у справі «X та Y проти Нідерландів» (X and Y v. the Netherlands), від 26 березня 1985 року, пункт 23, Серія А № 91).
161. Крім того, Суд не виключив можливості, що позитивне зобов’язання держави за статтею 8 Конвенції захищати фізичну недоторканість особи може поширюватися на питання, пов’язані з ефективністю розслідування у кримінальній справі (див. згадане рішення у справі «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), пункт 96, яке посилається на рішення у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), від 28 жовтня 1998 року, пункт 128, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VIII).
162. Як при розгляді справи у контексті (і) позитивного зобов’язання держави вживати розумні та належні заходи для забезпечення прав заявників за пунктом 1 статті 8 Конвенції, так і в контексті (іі) «втручання органів державної влади», виправданого відповідно до пункту 2, застосовні принципи загалом є подібними. В обох випадках слід враховувати справедливий баланс між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому; в обох контекстах держава користується певною свободою розсуду при визначенні кроків, які мають бути вжиті для забезпечення дотримання Конвенції. Крім того, навіть для позитивних зобов’язань, які випливають з першого абзацу статті 8 Конвенції, цілі, перераховані у другому абзаці, можуть відігравати певну роль для досягнення необхідного балансу (див. рішення у справі «Пауелл та Рейнер проти Сполученого Королівства» (Powell and Rayner v. the United Kingdom), від 21 лютого 1990 року, пункт 41, Серія А № 172).
163. Суд вже розглядав справи щодо вмотивованого расизмом переслідування без застосування фізичного насилля. Він встановив, що спосіб застосування норм кримінального законодавства був важливим фактором при оцінці того, чи були права заявників захищені настільки неефективно, щоб становити порушення державою-відповідачем позитивних зобов’язань за статтею 8 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Кірай та Дьомьотьор проти Угорщини» (<…>), пункт 72).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
164. Суд визнав встановленою наявність серйозних недоліків у діях національних органів влади щодо захисту заявників I групи від нападу на їхні будинки, що призвело до встановлення порушення статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції.
165. Аналогічні висновки також діють і щодо заявників II групи, оскільки єдиною відмінністю між ними та першою групою було те, що на момент подій 07-10 вересня 2002 року вони були відсутні у селищі та виявили свої будинки пошкодженими лише після повернення до селища згодом. Цей фактор був вирішальним для висновку Суду, що стосовно цих заявників необхідний для застосування статті 3 Конвенції рівень суворості досягнутий не був. Проте це не перешкоджає застосуванню статті 8 Конвенції (див. рішення у справі «Уейнрайт проти Сполученого Королівства» (Wainwright v. the United Kingdom), заява № 12350/04, пункт 43, ЄСПЛ 2006-X).
166. Суд вважає встановленим, що напад був спрямований на будинки всіх заявників, крім шістнадцятої заявниці (див. пункт 84), та в результаті вони мусили переселитися зі своїх будинків.
167. Суд не переконаний аргументом Уряду, що напад призвів лише до короткострокового переселення заявників, оскільки після нього вони могли повернутися до селища та потім вільно вирішили продати свої будинки і переселитися. Суд визнає, що у цій справі, на відміну від згаданої справи «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2) (пункти 22, 25 та 26), немає конкретних фактів, які б доводили, що заявникам активно перешкоджали у поверненні до селища. Дійсно здається, що заявники неявно визнали можливість деяких з них повернутися та проживати у своїх будинках до їхнього продажу. При цьому Суд вважає, що було б нерозумно очікувати, що заявники постійно проживатимуть у пошкоджених будинках у місці, де державні органи чітко повідомили їм, що вони не матимуть захисту від нападів натовпу, особливо в умовах непроведення розслідування та непритягнення до відповідальності за напад жодної особи.
168. Отже, не може бути сумнівів, що заподіяна будинкам заявників шкода становила серйозне та необґрунтоване втручання у право заявників на повагу до їхнього приватного і сімейного життя та житла.
169. Суд повторює свої висновки щодо:
(i) відсутності будь-якої об’єктивної підстави нездатності державних органів захистити заявників;
(ii) ролі державних органів у нападі;
(iii) непроведення ефективного розслідування на національному рівні; та
(iv) загальної інформації про упереджене ставлення до ромів в Україні на час подій, особливо проявлене певними працівниками правоохоронних органів (див. пункти 59-62).
170. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що було порушено статтю 8 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції з огляду на роль державних органів до і під час нападу на будинки заявників, а також непроведення ними ефективного розслідування нападу.
171. З огляду на наведені висновки Суд вважає, що немає необхідності розглядати інші аспекти скарги заявників за зазначеними положеннями Конвенції, оскільки ці аспекти входять до вже розглянутих скарг за цими положеннями.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ ОКРЕМО ТА У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 14 КОНВЕНЦІЇ
172. Заявники (I та II групи) скаржилися на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції у зв’язку із заподіяною їхнім будинкам шкодою та знищенням їхніх предметів побуту. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає:
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції
«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.».
173. На підставі тих самих аргументів, наведених щодо скарг за статтями 3 та 8 Конвенції, Уряд стверджував, що заявники не вичерпали доступні їм національні засоби юридичного захисту та не дотрималися правила шестимісячного строку (див. пункти 95, 96, 103, 104 та 153). Заявники не погодилися.
174. Уряд також доводив, що заявники не обґрунтували свої аргументи. У зв’язку з цим він посилався на ухвалу Суду щодо прийнятності у справі «Лісний та інші проти України та Росії» (Lisnyy and Others v. Ukraine and Russia) (заяви № 5355/15, № 44913/15 та № 50853/15, від 05 липня 2016 року). Уряд стверджував про непереконливість пояснень заявників про те, що вони нібито втратили свої документи про право власності через напад на їхні будинки, оскільки (і) заявники були завчасно попереджені про напад, (іі) деякі будинки були продані (з чого випливає, що власники мали відповідні документи про право власності), (ііі) копії документів про право власності могли бути отримані з державних реєстрів та архівів та (iv) у своєму цивільному позові, поданому у рамках кримінальної справи, деякі заявники вимагали дуже конкретну суму (що дозволяє припустити наявність у них певних документів, на яких ґрунтувалися ці вимоги). Отже, Уряд вважав скаргу заявників за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції явно необґрунтованою.
175. Заявники не погодились із Урядом щодо розміру заподіяної їхнім будинкам шкоди, посилаючись на надані ними фотографії (див. пункт 15) та їхні власні показання. Вони вважали невірним порівняння зі справою «Лісний та інші проти України та Росії» (Lisnyy and Others v. Ukraine and Russia), оскільки на відміну від цієї справи, сам факт завдання шкоди їхнім будинкам не оскаржувався; оскаржувався лише розмір цієї шкоди. Більше того, вони належали до особливо вразливої групи через свою етнічну приналежність до ромів та перебували у ситуації, рівнозначній ситуації внутрішньо переміщених осіб. Зокрема, посилаючись на пояснення тринадцятого та шістнадцятої заявників (див. пункт 14), вони стверджували, що лише «деякі» з них продали свої будинки за «невелику суму грошей». Вони вважали, що саме Уряд повинен був шукати у реєстрах та архівах докази прав власності заявників. Крім того, вони вважали, що висновок Уряду (про необґрунтованість їхньої скарги через відсутність доказів) ґрунтувався на расових стереотипах про відсутність у ромів коріння.
176. Суд зазначає, що Уряд також висунув заперечення щодо невичерпання заявниками національних засобів юридичного захисту та недотримання ними правила шестимісячного строку. Проте він не вважає за необхідне розглядати ці заперечення з огляду на те, що ця частина заяви у будь-якому разі є неприйнятною з таких причин.
177. Суд зазначає, що заявники не надали жодних доказів в обґрунтування своїх вимог (див. згадану ухвалу щодо прийнятності у справі «Лісний та інші проти України та Росії» (Lisnyy and Others v. Ukraine and Russia), пункти 28-32, та, для порівняння, рішення у справі «Керімова та інші проти Росії» (Kerimova and Others v. Russia), заява № 17170/04 та 5 інших заяв, пункти 292 та 293, від 03 травня 2011 року). Заявники не спростували довід Уряду, підтверджений наданими під час провадження на національному рівні поясненнями деяких заявників (див. пункт 14), про те, що колишні жителі-роми смт Петрівка змогли продати свої будинки у цьому селищі після нападу, чим переконливо доводилась наявність у них доказів права власності.
178. Проте заявники не надали жодної інформації щодо цих угод або будь-якої відповідної документації. Вони також не надали детального опису втраченого майна, у тому числі описів будинків та предметів побуту, не вказали, хто із заявників був власниками. Вони не посилалися на які-небудь конкретні спроби свої чи своїх представників отримати докази з державних реєстрів, які були доступні їм, навіть якщо Суд був готовий прийняти їхні твердження про втрату документів внаслідок переселення. Останнє також стосувалося першого заявника. Дійсно не оскаржувалося, що будинок, в якому він жив, був серйозно пошкоджений внаслідок пожежі (див пункт 118) і тому, ймовірно, не міг бути проданий. Проте залишається фактом те, що він не надав жодних доказів свого права власності чи будь-яких спроб отримати такі докази з державних реєстрів або навіть детального опису свого майна.
179. За таких обставин Суд вважає, що заявники не виклали належним чином і не обґрунтували свою скаргу та не надали обґрунтованого пояснення своєї неспроможності зробити це. Отже, їхня скарга за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції також є необґрунтованою.
180. Суд доходить висновку, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
181. Заявники скаржились на відсутність ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з їхніми скаргами. Вони посилалися на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».
182. Уряд заперечив проти цього аргументу.
183. Суд, визнавши неприйнятними деякі скарги за статтею 3 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, див. пункти 150 та 180), доходить висновку, що не було подано небезпідставну скаргу для цілей статті 13 Конвенції у зв’язку з цими скаргами (див., наприклад, рішення у справі «Валерій Фуклєв проти України» (Valeriy Fuklev v. Ukraine), заява № 6318/03, пункт 98, від 16 січня 2014 року); отже, ця частина скарги за статтею 13 Конвенції має бути відхилена як несумісна з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
184. Інша частина скарги за статтею 13 не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
185. Проте, з огляду на наведені висновки Суд не вважає за необхідне розглядати її окремо, оскільки вона входить до вже розглянутих скарг за статтями 3 та 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Сергій Савенко проти України» (Sergey Savenko v. Ukraine), заява № 59731/09, пункт 48, від 24 жовтня 2013 року).
VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
186. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
187. Перші три, п’ята - п’ятнадцятий, вісімнадцятий та дев’ятнадцятий заявники кожний вимагали 85 984,52 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Їхні вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди наведені у Додатку. Четвертий заявник вимагав 36 684 євро в якості відшкодування моральної шкоди, проте не подав вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди.
188. Уряд вважав, що не було причинно-наслідкового зв’язку між шкодою, яку вимагали заявники, та встановленими порушеннями. У будь-якому разі він вважав їхні вимоги надмірними.
189. З огляду на свої висновки щодо скарги заявників за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, Суд відхиляє вимогу заявників щодо відшкодування матеріальної шкоди. З іншого боку, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд вважає розумним присудити такі суми в якості відшкодування моральної шкоди:
(i) по 11 000 євро другому, третьому, шостій - дев’ятій, одинадцятому, тринадцятому - п’ятнадцятому, вісімнадцятому та дев’ятнадцятому заявникам та додаткового суму будь-якого податку, що може нараховуватись на ці сумі; та
(ii) по 9 000 євро першому, четвертому, п’ятій, десятому та дванадцятому заявникам та додаткового суму будь-якого податку, що може нараховуватись на ці суми.
190. Заявники не подали вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.
191. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Вирішує вилучити зі свого реєстру заяву у частині щодо сімнадцятого заявника.
2. Постановляє, що дружина вісімнадцятого заявника, пані Любов Леонтівна Циня, має право брати участь у цьому провадженні від його імені.
3. Оголошує неприйнятною заяву у частині щодо шістнадцятої заявниці.
(a) скарги за статтею 3 Конвенції окремо та у поєднанні зі статтями 13 та 14 Конвенції, подані другим, третім, шостою - дев’ятою, одинадцятим, тринадцятим - п’ятнадцятим, вісімнадцятим та дев’ятнадцятим заявниками; та
(b) скарги за статтею 8 Конвенції окремо та у поєднанні зі статтями 13 та 14 Конвенції.
5. Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними.
6. Постановляє, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції щодо другого, третього, шостої - дев’ятої, одинадцятого, тринадцятого - п’ятнадцятого, вісімнадцятого та дев’ятнадцятого заявників.
7. Постановляє, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції щодо другого, третього, шостої - дев’ятої, одинадцятого, тринадцятого - п’ятнадцятого, вісімнадцятого та дев’ятнадцятого заявників.
8. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції з огляду на роль, яку відіграли державні органи, перед початком та під час нападу на будинки заявників, а також непроведенням ними ефективного розслідування нападу.
9. Постановляє, що немає необхідності розглядати інші аспекти скарг заявників.
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) по 11 000 (одинадцять тисяч) євро другому, третьому, шостій - дев’ятій, одинадцятому, тринадцятому - п’ятнадцятому, вісімнадцятому та дев’ятнадцятому заявникам та додаткового суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) по 9 000 (дев’ять тисяч) євро першому, четвертому, п’ятій, десятому та дванадцятому заявникам і додаткового суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
11. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 06 листопада 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
|
Секретар |
Маріалена ЦИРЛІ |
|
Голова |
Пауло Пінто де АЛЬБУКЕРКЕ |
|
|
Додаток |
|
№ з/п |
Група (див. пункт 94) |
Ім’я, по батькові, прізвище |
Рік народження |
Проживає у смт Петрівка з |
Чи отримав статус у провадженні на національному рівні (пункт 30)? |
Якщо ні, чи скаржився на це (пункт 50)? |
Сума, яка вимагалась у якості відшкодування матеріальної шкоди, євро |
Чи перебував заявник у селищі під час подій 07-10 вересня 2002 року (джерело інформації)? |
|
1 |
II |
Борис Трохимович |
1951 |
1973 |
Так |
- |
10 414,45 |
Ні (надані працівникам міліції пояснення, 14/11/02) |
|
2 |
I |
Анатолій Георгійович |
1954 |
і/н-1 |
Ні |
Так |
4 068,79 |
Вочевидь так (надані пані Дудучаві пояснення, 13/06/04) |
|
3 |
I |
Артур Леонідович |
1980 |
1997 |
Так |
- |
4 256,23 |
Так (надані працівникам міліції пояснення, 02/12/02) |
|
4 |
II |
Іван Макарович |
1958 |
і/н |
Ні |
Ні |
Вимог немає |
Ні (надані п. Стоянову пояснення п’ятої заявниці, 17/11/07) |
|
5 |
II |
Наталія Яківна |
1957 |
1986 |
Так |
- |
4 148,75 |
Ні (надані п. Стоянову пояснення, 17/11/07) |
|
6 |
I |
Валентина Іванівна |
1966 |
1979 |
Так |
- |
5 288,05 |
Так (надані працівникам міліції пояснення, 07/10/02) |
|
7 |
I |
Катерина Трохимівна |
1936 |
1975 |
Так |
- |
2 773 |
Так (надані працівникам міліції пояснення, 09/10/02) |
|
8 |
I |
Іван Іванович |
1963 |
і/н |
Ні |
Так |
5 117,80 |
Так (надані п. Стоянову пояснення, 18/11/07) |
|
9 |
I |
Валентина Яківна |
1937 |
і/н |
Так |
- |
5 104,90 |
Так (надані працівникам міліції пояснення, 26/09/02) |
|
10 |
II |
Федір Федорович |
1955 |
1980 |
Так |
- |
5 743,77 |
Ні (надані працівникам міліції пояснення, 10/10/02) |
|
11 |
I |
Іван Георгійович |
1944 |
1981 |
Так |
- |
6 124,68 |
Так (надані працівникам міліції пояснення, 10/10/02) |
|
12 |
II |
Іван Іванович |
1959 |
1981 |
Так |
- |
4 128,98 |
Ні (надані працівникам міліції пояснення, 24/10/02) |
|
13 |
I |
Микола Федорович |
1968 |
1990 |
Так |
- |
5 184,01 |
Так (надані працівникам міліції пояснення, 30/10/02) |
|
14 |
I |
Сніжана Федорівна |
1974 |
і/н |
Ні |
Так |
4 471,20 |
Так (надані п. Стоянову пояснення, 18/11/07) |
|
15 |
I |
Володимир Іванович |
і/н |
1981 |
Так |
- |
5 687,02 |
Так (надані працівникам міліції пояснення, 10/10/02) |
|
16 |
- |
Наталія Володимирівна |
1978 |
і/н |
Ні |
Ні |
Вимог немає |
Згідно з її поясненнями, наданими пані Дудучаві 18/11/07, так |
|
17 |
- |
Федір Якович |
1944 |
1980 |
Так |
- |
4 507,31 |
Ні (надані працівникам міліції пояснення, 10/10/02) |
|
18 |
I |
Іван Якович |
1942 |
1960 |
Так |
- |
6 085,98 |
Так (надані працівникам міліції пояснення, 30/09/02) |
|
19 |
I |
Яків Федорович |
1970 |
і/н |
Ні |
Так |
5 004,30 |
Вочевидь так (надані пані Дудучаві пояснення, 16/06/04) |
Просмотров
Коментарии
Просмотров
Коментарии
Получите быстрый ответ на юридический вопрос в нашем мессенджере , который поможет Вам сориентироваться в дальнейших действиях
Вы видите своего юриста и консультируетесь с ним через экран, чтобы получить услугу, Вам не нужно идти к юристу в офис
На выполнение юридической услуги и получите самое выгодное предложение
Поиск исполнителя для решения Вашей проблемы по фильтрам, показателям и рейтингу
Просмотров:
3896
Коментарии:
0
Просмотров:
13726
Коментарии:
1
Просмотров:
7251
Коментарии:
1
Просмотров:
1247
Коментарии:
0
Просмотров:
1184
Коментарии:
0
Просмотров:
1080
Коментарии:
0
Protocol.ua обладает авторскими правами на информацию, размещенную на веб - страницах данного ресурса, если не указано иное. Под информацией понимаются тексты, комментарии, статьи, фотоизображения, рисунки, ящик-шота, сканы, видео, аудио, другие материалы. При использовании материалов, размещенных на веб - страницах «Протокол» наличие гиперссылки открытого для индексации поисковыми системами на protocol.ua обязательна. Под использованием понимается копирования, адаптация, рерайтинг, модификация и тому подобное.
Полный текстCopyright © 2014-2024 «Протокол». Все права защищены.
page
youtube