06.03.2019 | Автор: Зеров Костянтин
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram youtube

«Абрамова проти України»: Роз`яснення судом можливості оскаржити рішення в іншому порядку недостатньо, особа повинна мати змогу скористатися таким правом і розуміти процедуру його реалізції (ст. 6 Конвенції, заява № 41988/08, від 18.12.2018 р.)

Фабула судового акта: Заявниця, М.Л. Абрамова, звернулася до ЄСПЛ зі скаргою на те, що національні суди не розглянули її позов по суті і таким чином порушили право на доступ до суду.

На момент подій Заявниця працювала у районній державній адміністрації (далі - адміністрація) на посаді началька служби у справах неповнолітніх. До адміністрації надійшло подання прокуратури з вимогою притягнути Заявницю до дисциплінарної відповідальності; у поданні зазначалося, що Заявниця не знала положень законодавства, безвідповідально ставилася до виконання службових обов’язків. Адміністрація розглянула подання прокурора та попередила Заявницю про недопущення надмірного формалізму в її роботі.

Через рік Заявниця подала цивільний позов про захист честі, гідності та ділової репутації до органів прокуратури та казначейства з вимогою відкликати подання як недостовірне та стягнути моральну шкоду. Районний суд частково задовольнив позов Заявниці. Суд апеляційної інстанції збільшив розмір присудженої Заявниці моральної шкоди, проте не погодився із застосуваним судом першої інстанції законодавством. Верховний Суд України скасував рішення та закрив провадження, відзначивши, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а подання може бути оскаржено в судовому або адміністративному порядку.

Проаналізувавши обставини справи, ЄСПЛ дійшов висновку, що спір був реальним і серозним і мав цивільний характер з огляду на: 1) відповідні положення Цивільного кодексу України; 2) усталену практику ЄСПЛ щодо цивільного характеру права на захист репутації; 3) можливого впливу подання на репутацію Заявниці у майбутньому; 4) намір Заявниці стягнути моральну шкоду.

ЄСПЛ констатував, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду щодо прав та обов’язків цивільного характеру; право на доступ до суду має бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним або ілюзорним». У справі Заявниці національні суди, незважаючи на дотримання процесуальних вимог, не розглянули позов по суті з мотивів відсутності юрисдикції.

ЄСПЛ наголосив, що його завдання не полягає у визначенні того, який із судів мав юрисдикцію розглядати скарги Заявниці. Разом із тим, ЄСПЛ повинен перевірити, чи мала Заявниця доступ до іншого провадження, здатного вирішити її спір. Проаналізувавши положення національного законодавства, ЄСПЛ дійшов висновку, що воно не передбачало конкретної процедури оскарження подань прокурора до вищестоящих прокурорів. Проте у своєму рішенні Верховний Суд України вказав Заявниці на можливість такого оскарження. Також у рішенні було зазначено, що Заявниця може оскаржити подання «до суду», проте конкретний порядок судового оскарження рішення Заявниці не роз`яснено.

З огляду на вищевказане, ЄСПЛ дійшов висновку, що було порушено саму сутність права Заявниці на доступ до суду, таким чином, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Аналізуйте судовий акт: «Регнер проти Чеської Республіки» [ВП] (Regner v. the Czech Republic [GC]) заява № 35289/11

«Зубац проти Хорватії» [ВП] (Zubac v. Croatia [GC]), заява № 40160/12

«Ернст та інші проти Бельгії» (Ernst and Others v. Belgium), заява № 33400/96

«Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), від 21 лютого 1975 року

«Церква села Сосулівка проти України» (Tserkva Sela Sosulivka v. Ukraine), заява № 37878/02

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ 
Четверта секція

РІШЕННЯ

Справа «Абрамова проти України» 
(Заява № 41988/08)

СТРАСБУРГ 
18 грудня 2018 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Абрамова проти України»

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Пауло Пінто де Альбукерке (<…>), Голова, 
Егідіюс Куріс (<…>), 
Юлія Антоанелла Моток (<…>), судді, 
та Андреа Там’єтті (<…>), заступник Секретаря секції, 

після обговорення за зачиненими дверима 27 листопада 2018 року 
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 41988/08), яку 24 липня 2008 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Марія Леонтіївна Абрамова (далі - заявниця).

2. Заявницю представляла пані О.П. Абрамова - юрист, яка практикує у м. Полтаві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останній етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції України.

3. Заявниця головним чином скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на порушення свого права на доступ до суду.

4. 19 травня 2017 року про скаргу щодо стверджуваного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця народилась у 1970 році та проживає у м. Полтаві.

6. 18 квітня 2003 року до роботодавця заявниці, Гребінківської районної державної адміністрації (далі - адміністрація), надійшло подання прокуратури Гребінківського району від 17 квітня 2003 року (далі - подання прокурора). У документі було проаналізовано обсяг профілактичних робіт з неповнолітніми, проведених заявницею у 2002 році, та зроблено висновок, що заявниця, як начальник служби у справах неповнолітніх адміністрації, не знала положень відповідного законодавства та продемонструвала безвідповідальне ставлення до своїх службових обов’язків. У документі вимагалося притягнути заявницю до дисциплінарної відповідальності.

7. 21 квітня 2003 року адміністрація розглянула подання прокурора та вирішила попередити заявницю про недопущення надмірного формалізму в її роботі. 14 травня 2003 року адміністрація поінформувала прокуратуру про заходи, вжиті за результатами розгляду подання прокурора.

8. 10 квітня 2004 року заявниця подала цивільний позов про захист честі, гідності та ділової репутації до прокуратури Гребінківського району, прокурора пана Б., прокуратури Полтавської області та Державного казначейства України, стверджуючи, що подання прокурора містило недостовірну інформацію про здійснення нею службових обов’язків, а ця негативна оцінка її ставлення до роботи принижувала її честь, гідність та ділову репутацію. Вона просила суд зобов’язати прокуратуру Гребінківського району відкликати подання прокурора та стягнути на її користь відшкодування моральної шкоди.

9. 08 грудня 2005 року Пирятинський районний суд Полтавської області застосував положення законодавства про захист честі, гідності та ділової репутації Цивільного кодексу України 2003 року, Закону України «Про прокуратуру» та Закону Україні «Про інформацію».Він розглянув справу по суті та частково задовольнив позов заявниці.

10. 17 липня 2006 року Апеляційний суд Полтавської області не спростував підхід суду першої інстанції, який розглянув справу відповідно до норм цивільного законодавства про захист честі, гідності та ділової репутації. Проте він не погодився із застосуванням Цивільного кодексу України 2003 року та застосував старий Цивільний кодекс 1963 року. Суд задовольнив позов частково та збільшив розмір присудженої заявниці суми відшкодування моральної шкоди.

11. 20 вересня 2006 року Державне казначейство України оскаржило рішення до Верховного Суду України.

12. 06 лютого 2008 року Верховний Суд України скасував зазначене рішення від 17 липня 2006 року та закрив провадження, встановивши, що справа не підлягала розгляду у порядку цивільного судочинства. Суд зазначив, що подання прокурора могло бути оскаржене або до вищестоящого прокурора (відповідно до статті 22 Закону України «Про прокуратуру») або до «суду». Верховний Суд України також ухвалив, що відповідно до пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 року № 7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» (далі - постанова) неможливо було висувати цивільний позов про захист честі, гідності та ділової репутації щодо відомостей, які містилися у рішеннях судів чи постановах різних слідчих органів.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A. Конституція України від 28 червня 1996 року

13. Відповідне положення Конституції України передбачає:

Стаття 55

«...Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб...».

B. Цивільний кодекс України (у редакції, застосовній на час обставин справи)

Стаття 7

«Громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності...».

C. Закон України «Про прокуратуру» (у редакції, застосовній на час обставин справи)

14. Відповідні положення Закону України «Про прокуратуру» передбачають:

Стаття 22

«Письмовий припис про усунення порушень закону вноситься прокурором, його заступником органу чи посадовій особі, які допустили порушення … у порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення. Письмовий припис вноситься у випадках, коли порушення закону має очевидний характер і може завдати істотної шкоди інтересам держави, підприємства, установи, організації, а також громадянам, якщо не буде негайно усунуто. … Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис вищестоящому прокурору, який зобов’язаний розглянути скаргу протягом десяти днів, або до суду.».

Стаття 23

«Подання з вимогами усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють, вноситься прокурором, його заступником у державний орган, громадську організацію або посадовій особі, які наділені повноваженням усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду.».

15. У Законі України «Про прокуратуру» немає положень щодо оскарження подань прокурорів.

D. Постанова

16. У постанові Пленуму Верховного Суду України зазначено:

«4. У порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок.».

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

17. Заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що національні суди не розглянули її цивільний позов по суті, та, відповідно, позбавили її права на доступ до суду. Це положення у відповідній частині передбачає:

«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …».

A. Прийнятність

1. Застосовність пункту 1 статті 6 Конвенції

18. Уряд стверджував, що подання прокурора не мало жодних юридичних наслідків для заявниці. Згідно з його твердженнями саме місцева адміністрація мала розглянути подання прокурора та вжити необхідні заходи, а заявниця зрештою лише отримала попередження щодо її безвідповідального ставлення; жодних дисциплінарних стягнень на неї накладено не було. На думку Уряду, жодного спору щодо прав та обов’язків цивільного характеру заявниці не було, а тому стаття 6 Конвенції не була застосовною до цієї справи. Він дійшов висновку, що заява була неприйнятною у зв’язку з несумісністю з положеннями Конвенції.

19. Заявниця не погодилася. Вона стверджувала, що право подати позов про захист честі, гідності та ділової репутації на національному рівні було гарантовано національним законодавством. На думку заявниці, спір чітко стосувався її прав цивільного характеру.

20. Суд повторює, щоб «цивільний» аспект пункту 1 статті 6 Конвенції був застосовним, має існувати спір («contestation» у французькому тексті) щодо «права цивільного характеру», яке принаймні небезпідставно можна назвати таким, що визнане національним законодавством, незалежно від того, чи захищене воно також Конвенцією. Спір має бути реальним та серйозним; він може стосуватися не лише фактичного існування права, але і його обсягу та способу здійснення; і, насамкінець, результат провадження повинен мати безпосереднє вирішальне значення для відповідного права, при цьому самих лише опосередкованих зв’язків або непрямих наслідків для застосування пункту 1 статті 6 Конвенції недостатньо (див., серед нещодавніх джерел, рішення у справі «Регнер проти Чеської Республіки» [ВП] (Regner v. the Czech Republic) [GC], заява № 35289/11, пункт 99, від 19 вересня 2017 року).

21. У цій справі Суд, перш за все, зазначає, що заявниця мала на меті захист своєї честі, гідності та ділової репутації у національних судах та щоб право на таку повагу було визнане відповідно до статті 7 Цивільного кодексу України.

22. Далі Суд зауважує, що «цивільний» характер права на добру репутацію випливає з усталеної практики Суду (див. рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства»(Golder v. the United Kingdom), від 21 лютого 1975 року, пункт 27, Серія А № 18).

23. Суд також вважає, що зміст подання прокурора міг вплинути на репутацію заявниці, незалежно від стягнень, які могли бути застосовані за результатами розгляду цього подання. Саме по собі незастосування подальших стягнень не означало автоматично, що її права цивільного характеру не були достатньою мірою порушені, зокрема, з огляду на те, що заявницю публічно попередили щодо її стверджуваного безвідповідального ставлення. Крім того, Суд вважає, що результат цивільного провадження, яке заявниця мала намір ініціювати, був би безпосередньо вирішальним щодо її права цивільного характеру на захист ділової репутації.

24. Суд також бере до уваги намір заявниці стягнути відшкодування моральної шкоди, що, на його думку, посилило цивільний характер позову, який вона мала намір подати.

25. Беручи до уваги наведене та зазначаючи, що спір був реальним та серйозним, Суд вважає, що йшлося про вирішення спору про права цивільного характеру заявниці у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. З цього випливає, що пункт 1 статті 6 Конвенції є застосовним до цієї справи.

26. Отже, зауваження Уряду має бути відхилене.

2. Чи зазнала заявниця суттєвої шкоди

27. Уряд вважав, що заява мала бути оголошена неприйнятною, відповідно до підпункту «b» пункту 3 статті 35 Конвенції. У зв’язку з цим він зазначив, що заявниця не зазнала суттєвої шкоди, оскільки подання прокурора не мало жодних юридичних наслідків для неї. Уряд повторив, що у справі заявниці на неї не було накладено жодних дисциплінарних стягнень (та що заявниця була тільки попереджена щодо її безвідповідального ставлення), а тому їй не було завдано суттєвої шкоди.

28. Заявниця стверджувала, що вона була потерпілою від порушення її права на доступ до суду.

29. Підпункт «b» пункту 3 статті 35 Конвенції не дозволяє відхиляти заяву за цією вимогою щодо прийнятності, якщо справа не була належним чином розглянута національним судом. Мета цього правила, визначеного укладачами як «друге захисне положення» (див. Пояснювальну доповідь до Протоколу № 14 до Конвенції, пункт 82), полягає у забезпеченні вирішення справи судом або на національному чи європейському рівні з метою уникнення відмови у правосудді (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Корольов проти Росії» (Korolev v. Russia), заява № 25551/05, ЄСПЛ 2010).

30. Суд зазначає, що у цій справі заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що внаслідок винесення Верховним Судом України ухвали від 06 лютого 2008 року національні суди не розглянули по суті її цивільний позов і, таким чином, позбавили заявницю її права на доступ до суду. На думку Суду, ключове питання, порушене у цій справі, полягає саме у тому, чи було заявниці на національному рівні відмовлено у правосудді.

31. Так, Суд вважає, що питання, чи була справа заявниці належним чином розглянута національним судом, тісно пов’язане із суттю її скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції. Отже, попереднє заперечення Уряду, що заявниця не зазнала «суттєвої шкоди», має бути долучене до суті.

3. Невичерпання національних засобів юридичного захисту

32. Уряд доводив, що заявниця не вичерпала доступні їй національні засоби юридичного захисту. Зокрема, він стверджував, що заявниця мала виконати вказівки Верховного Суду України та або звернутися до вищестоящого прокурора, або оскаржити подання прокурора до суду згідно з відповідним порядком. У зв’язку з цим Уряд посилався на статтю 55 Конституції України, яка дозволяла особі оскаржувати до судів рішення державних органів, у тому числі постанови прокурорів. На думку Уряду, позов про захист честі, гідності та ділової репутації, поданий заявницею, був неналежним засобом оскарження рішень державних органів. У зв’язку з цим він також посилався на постанову, згадану в ухвалі Верховного Суду України від 06 лютого 2008 року, яка не дозволяла розгляду в порядку цивільного судочинства позовів щодо відомостей, які містилися у вироках, інших судових рішеннях, постановах слідчих та інших аналогічних органів, коли законом встановлювався інших порядок.

33. Заявниця заперечила проти цього твердження. По-перше, вона доводила, що посилання Уряду на постанову було некоректним, оскільки подання прокурора, яке, як стверджувалося, порушило її права, не було ані рішенням суду, ані постановою слідчого органу у кримінальній справі. Таким чином, згідно з твердженнями заявниці відповідні положення постанови не були застосовними у її справі. По-друге, щодо можливості оскаржити подання прокурора до суду заявниця зазначила, що Верховний Суд України не вказав їй звернення до якого суду та використання якого порядку були б належними у зв’язку з її скаргою. Вона додала, що у момент подання нею позову на національному рівні системи адміністративних судів не існувало. Отже, на її думку, навіть якщо Уряд мав на увазі, що для захисту своїх прав вона мала скористатися порядком адміністративного судочинства, її позов все одно розглядався б тими самими судами, які розглядали її цивільний позов.

34. Заявниця також доводила, що метою порядку, яким вона скористалася, було вирішити, чи порушило подання прокурора її право на захист ділової репутації. Згідно з її твердженнями, оскарживши певні відомості у поданні прокурора, які, як вона стверджувала, порушили її право на повагу до її честі, гідності та ділової репутації, вона не оскаржувала законність подання прокурора як такого. Зрештою, вона зазначила, що Уряд не навів жодних процесуальних можливостей, які б дозволили їй захистити свої права щодо цього.

35. Суд вважає, що питання вичерпання національних засобів юридичного захисту у справі заявниці тісно пов’язане із суттю її скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції. Тому воно має бути долучене до розгляду по суті.

4. Висновок щодо прийнятності

36. Суд вважає, що скарга заявниці на стверджувану відсутність доступу до суду не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також вважає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

37. Заявниця повторила свої доводи щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту. Вона також заперечила проти аргументу Уряду, що він не мав доступу до рішень національних судів з моменту виникнення обставин справи. Зокрема, заявниця доводила, що відповідні рішення були доступні в судових архівах та аналізах практики Верховного Суду України. Вона дійшла висновку, що закриття Верховним Судом України провадження у її справі становило порушення її права на доступ до суду.

38. Уряд стверджував, що право заявниці на доступ до суду порушено не було, оскільки вона мала інші засоби захисту своїх прав, окрім провадження про захист честі, гідності та ділової репутації. На його думку, національні суди чітко пояснили порядок, яким вона мала скористатись, проте вона цього не зробила. Уряд додав, що оскільки справа стосувалася подій, які відбувалися у 2003 році, та оскільки Єдиний державний реєстр судових рішень почав діяти лише з 01 січня 2007 року, він мав обмежений доступ до практики національних судів на час подій.

2. Оцінка Суду

39. Суд повторює, що право на доступ до суду було визначене аспектом права на суд відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пункти 28–36). Суд визнав право на доступ до суду невід’ємним аспектом гарантій, закріплених у статті 6 Конвенції, посилаючись на принципи верховенства права та запобігання свавіллю влади, що лежать в основі більшості положень Конвенції. Отже, пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду із позовом щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

40. Право на доступ до суду має бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним або ілюзорним». Це зауваження особливо стосується гарантій, закріплених у статті 6 Конвенції, з огляду на важливе місце, яке займає у демократичному суспільстві право на справедливий суд (див. рішення у справі «Зубац проти Хорватії» [ВП] (Zubac v. Croatia) [GC], заява № 40160/12, пункт 77, від 05 квітня 2018 року та зазначені у ньому справи).

41. Проте право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ за своєю природою потребує регулювання з боку держави, яке може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб. Встановлюючи такі правила, Договірні держави користуються певною свободою розсуду. Хоча остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції залишається за Судом, до його завдань не входить заміна оцінки національних органів влади будь-якою іншою оцінкою того, що може бути кращою стратегією у цій сфері. Проте встановлені обмеження не повинні обмежувати доступ, наданий особам, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть цього права була підірвана. Крім того, обмеження буде несумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо немає розумної пропорційності між застосованими засобами та метою, якої прагнуть досягти (див. згадане рішення у справі «Зубац проти Хорватії» (Zubac v. Croatia), пункт 78).

42. Суд також враховує, що його завдання не полягає у вирішенні того, чи мають національні суди юрисдикцію розглядати справу по суті або встановлювати, який із судів має юрисдикцію розглядати по суті скарги заявниці (див. рішення у справі «Церква села Сосулівка проти України» (Tserkva Sela Sossoulivka v. Ukraine), заява № 37878/02, пункт 51, від 28 лютого 2008 року).

43. У цій справі заявниця ініціювала провадження щодо захисту честі, гідності та ділової репутації у національних судах, які зрештою не розглянули по суті її цивільний позов, встановивши, що це питання не відносилося до їхньої юрисдикції, незважаючи на дотримання процесуальних вимог щодо прийнятності.

44. Суд не має вирішувати, чи було доцільно за обставин справи ініціювати заявниці провадження про захист честі, гідності та ділової репутації з метою вирішення спору щодо її права цивільного характеру на захист репутації. Його завдання полягає лише у перевірці того, чи мала заявниця, у разі відмови їй у доступі до такого провадження, доступ до іншого провадження, здатного вирішити такий спір (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ернст та інші проти Бельгії» (Ernst and Others v. Belgium), заява № 33400/96, пункт 53, від 15 липня 2003 року).

45. У зв’язку з цим Суд зазначає, що у своїй остаточній ухвалі Верховний Суд України, який відмовив у розгляді по суті позову заявниці, вказав, що вона мала інші засоби ефективного захисту своїх прав, а саме шляхом звернення до вищестоящої посадової особи прокуратури або до «суду». Уряд посилався на цей висновок Верховного Суду України.

46. Повертаючись до першого з цих засобів (звернення до вищестоящої посадової особи прокуратури), Суд зазначає, що положення Закону України «Про прокуратуру» не передбачали конкретної процедури оскарження подань прокурора, зокрема, вони не передбачали можливість оскарження таких подань до вищестоящих прокурорів (див. пункт 15). Стаття 22 Закону України «Про прокуратуру», на яку посилався Верховний Суд України у своїй ухвалі, стосувалася приписів прокурорів, що є іншим видом процесуальних дій прокуратури (див. пункт 14). Тому Суд вважає, що навіть припустивши, що звернення до вищестоящої посадової особи прокуратури могло надати доступ до «суду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, Уряд не довів, що такий порядок був доступним заявниці за обставин її справи.

47. З огляду на другий варіант, на який посилався Уряд (звернення до «суду»), Суд зазначає, що Верховний Суд України не зазначив, до якого суду мала звернутися заявниця та яким конкретним порядком слід було скористатися у зв’язку з її позовом. У зв’язку з цим у своїх зауваженнях Уряд посилався на загальне положення Конституції України (стаття 55; див. пункт 13), яке дозволяло особам оскаржувати рішення державних органів до судів. Проте він не вказав, який конкретний порядок був доступний заявниці для вирішення спору щодо її права цивільного характеру на захист репутації.

48. Отже, не було доведено, що заявниця, яка не могла скористатися цивільним судочинством щодо захисту честі, гідності та ділової репутації для розгляду її позивних вимог, мала доступ до іншого порядку, який би дозволив суду розглянути її позовні вимоги щодо її права цивільного характеру на захист репутації. Отже, заперечення Уряду про невичерпання національних засобів юридичного захисту має бути відхилене.

49. Наведених міркувань достатньо для висновку Суду, що сама суть права заявниці на доступ до суду була порушена. З цього випливає, що заперечення Уряду про те, що заявниця не зазнала суттєвої шкоди, має бути відхилене, та що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

50. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

51. Заявниця вимагала 3000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

52. Уряд стверджував, що сума, яку вимагала заявниця, була надмірною.

53. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявниці 1500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

54. Заявниця не подавала вимог щодо судових та інших витрат. Отже, Суд вважає, що немає підстав присуджувати їй якусь суму щодо цього.

C. Пеня

55. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Долучає до суті зауваження Уряду, що заявниця не зазнала суттєвої шкоди для цілей підпункту «b» пункту 3 статті 35 Конвенції та не вичерпала національні засоби юридичного захисту і відхиляє їх.

2. Оголошує прийнятною скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити 1500 (одна тисяча п’ятсот) євро в якості відшкодування моральної шкоди, які мають бути конвертовані в українські гривні за курсом на день здійснення платежу, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 18 грудня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Андреа ТАМ’ЄТТІ

Голова

Пауло Пінто де АЛЬБУКЕРКЕ

 

0
Комментариев
985
Просмотров
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення