Юридична необізнаність не є підставою для визнання договору недійсним, зокрема договору довічного утримання (ВС/КЦС у справі № 520/9320/17 від 18.12.2020)

Фабула судового акту: Цивільним законодавством як одною із підстав визнання правочину недійним є його укладення внаслідок помилки. Так, нормами ст. 229 Цивільного кодексу України визначено, що у разі якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

У рішенні, яке пропонується до уваги Касаційний цивільний суд дав своє бачення тлумаченню вказаної норми, яке відповідно до положень цивільного процесуального законодавства має враховуватись судами при застосування згаданої норми Цивільного кодексу.

У даній справі позивачем, яка є особою похилого віку до суду було подано позовну заяву про визнання договору довічного утримання укладеного на підставі ст. 744 ЦК України недійсним.

Свої вимоги позивач мотивувала тим, що вона після смерті чоловіка є самотньою і до його смерті проживала разом із чоловіком. Але ж вона має у власності іншу житло на який склала заповіт на користь відповідача, який доглядав за цією квартирою, надавав їй кошти на утримання житла та комунальні послуги, а пізніше і договір довічного утримання.

Однак, вона не розуміла правову природу вказаного договору та помилялась щодо наслідків його укладення, а тому вчинила цей правочин внаслідок помилки.

Суд першої інстанції у задоволенні таких вимог відмовив мотивуючи своє рішення тим, що обставини, якими позивач обґрунтовує вимоги, не доводять помилку щодо природи правочину довічного утримання, прав позивача та обов`язків відповідача за спірним договором оскыльки в матеріалах справи відсутні докази на спростування направленості волевиявлення позивача на укладення саме договору довічного утримання з відчуженням конкретного нерухомого майна як то однокімнатної квартири, якою відповідач за згоди позивача по найму користувався близько десяти років. Водночас позивачем не зазначено, які ж саме фактичні обставини неправильно нею були сприйняті, що спотворило її справжню волю, за відсутності яких обставин можна було б вважати, що правочин довічного утримання не був би вчинений.

Апеляційний суд з такими висновками суду першої інстанції погодився.

Касаційний цивільний суд також визнав рішення судів першої та апеляційної інстанцій обґрунтованими та у своїй постанові вказав наступне.

З аналізу норм ст. 229 ЦК України випливає, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).

Таким чином особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Аналізуйте судовий акт: Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом насильства, не обовязково, щоб контрагент особисто здійснював насильство - достатньо, щоб він знав про це і використав (ВС/КГС,справа № 910/19566/14,06.03.18)

Знову Луспеник: Помилка при вчиненні правочину: думала що заповіт, а підписала дарчу на квартиру, або застосування судом ст. 229 ЦК України (ВС/КЦС у справі № 522/9562/16-ц від 10 квітня 2019р.)

Спонукання, або вчинення правочину в безпорадному стані – є недійсним (КЦС/ВС від 14.11.2018 у справі №756/7579/16-ц)

Заповіт не може бути скасований судом, правильною позовною вимогою є визнання заповіту недійсним (ВС/КЦС у справі № 2-1201/2005 від 28 листопада 2018р.)

Сам по собі факт прочитання тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом його суті не є підставою для відмови в задоволенні позову про визнання договору недійсним (ВС/КЦС,справа № 369/11060/16-ц,20.09.18)

Постанова

Іменем України

18 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 520/9320/17

провадження № 61-21074св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - державний нотаріус Третьої одеської державної нотаріальної контори Савицька Олена Юліанівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 04 жовтня 2018 року у складі судді Калініченко Л. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 26 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г., Колеснікова Г. Я.,

ВСТАНОВИВ:

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - державний нотаріус Третьої одеської державної нотаріальної контори Савицька О. Ю., про визнання договору довічного утримання недійсним.

Позов мотивований тим, що з 1996 року є власником однокімнатної квартири АДРЕСА_1 . Квартиру у власність набула в порядку приватизації, в квартирі зареєстрована з 1987 року, але фактично проживала з чоловіком в житловому будинку АДРЕСА_2 . Відповідач ОСОБА_2 з сім`єю проживає в квартирі тривалий час з її згоди, за домовленістю доглядав за квартирою, надавав їй кошти на утримання житла та комунальні послуги. Після смерті чоловіка залишилась одна. 04 травня 2017 року склала на користь ОСОБА_2 заповіт, а 14 липня 2017 року підписала договір довічного утримання. Оскільки мала лише намір заповісти ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , тому зазначає, що 14 липня 2017 року договір довічного утримання підписала помилково. Позивач ОСОБА_1 після уточнення 27 листопада 2017 року вимог з посиланням на частину 3 статті 203, частину 1 статті 215, частину 1 статті 229 ЦК Українипросила визнати з підстав помилки недійсним договір довічного утримання, укладений між нею ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори Савицькою О. Ю. 14 липня 2017 року, зареєстрований в реєстрі за № 2-726.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 04 жовтня 2018 року, залишеним без змінпостановою Одеського апеляційного суду від 26 вересня 2019 року, в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги є необґрунтованими та безпідставними.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про відмову в позові за безпідставністю матеріально-правової вимоги про визнання договору довічного утримання недійсним на підставі частини 1 статті 229 ЦК України як правочину, вчиненого під впливом помилки, є правильним. Обставини (факти), якими позивач обґрунтовує вимоги, не доводять помилку щодо природи правочину довічного утримання, прав позивача та обов`язків відповідача за спірним договором. В матеріалах справи відсутні докази на спростування направленості волевиявлення позивача на укладення саме договору довічного утримання з відчуженням конкретного нерухомого майна як то однокімнатної квартири, якою відповідач ОСОБА_2 за згоди позивача ОСОБА_1 по найму користувався близько десяти років. Позивачем не зазначено, які ж саме фактичні обставини неправильно нею були сприйняті, що спотворило її справжню волю, за відсутності яких обставин можна було б вважати, що правочин довічного утримання не був би вчинений.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 04 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 вересня 2019 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що предметом спору та предметом доказування є правочин, вчинений сторонами 14 липня 2017 року. Звернення до суду було саме через невідповідність вимогам діючого законодавства порядку укладення та замісту правочину (договору довічного утримання), якого підписано позивачем помилково за пропозицією відповідача. Подаючи позов, позивач мав на увазі не оспорювання умов виконання договору довічного утримання, а суто законність процесуальних дій відповідача та третьої особи під час підготовки документів для укладання правочину і процедуру його підписання. Оспорюється правочин від 14 липня 2017 року підписаний помилково, якого позивач не мала наміру укладати, жодних бажань про це не було, ніякими доказами з боку відповідача це не доведено. Таким чином, судами при прийнятті рішень, не вірно застосовано вимоги передбачені статтями 203 215 229 ЦК України.

Що стосується дій державного нотаріуса при складанні та підписанні правочину сторонами, то при їх вчиненні порушено вимоги передбачені пунктом 1 гл. 13 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року № 296/5, де зазначено, що нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальних дій, якщо є сумніви у тому, що фізична особа, яка звернулася для вчинення нотаріальних дій, усвідомлює значення, зміст та правові наслідки цієї дії.

Аргументи учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду від учасників справи не надходив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції.

У лютому 2020 року матеріали цивільної справи № 520/9320/17 надійшли до Верховного Суду та 14 лютого 2020 року передані судді-доповідачу Дундар І. О.

Відповідно до пункту 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що 29 листопада 1996 року ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1

09 серпня 1995 року ОСОБА_1 уклала шлюб з ОСОБА_3 .

У 2009 року ОСОБА_1 передала ОСОБА_2 та його сім`ї у тимчасове користування квартиру АДРЕСА_1 .

04 травня 2017 року ОСОБА_1 склала заповіт, за змістом якого все її майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що на день її смерті буде їй належати по закону та на що вона за законом матиме право, заповіла ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

14 липня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір довічного утримання, за яким ОСОБА_1 передала, а ОСОБА_2 прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1 , що складається з однієї кімнати та підсобних приміщень загальною площею 30,6 кв. м житловою площею 16,6 кв. м; за яким ОСОБА_2 зобов`язався довічно повністю утримувати ОСОБА_1 , забезпечувати її їжею, ліками, необхідною допомогою, зберігаючи в її безкоштовному довічному користуванні зазначену в цьому договорі квартиру, зобов`язуючись надавати їй право довічного мешкання у вищевказаній квартирі, яка відчужується; виконувати дрібний ремонт квартири згідно з існуючим Переліком робіт, що належить до дрібного ремонту квартир, затвердженим у порядку, встановленому чинним законодавством; вартість матеріального забезпечення (їжа, одяг, необхідна допомога, ліки, оплата по комунальним послугам) встановлена сторонами в розмірі 1 000 грн на місяць з урахуванням індексації. Договір посвідчено 14 липня 2017 року державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори Савицькою О. Ю., зареєстровано в реєстрі за № 2-726. Договір містить власноручно вчинені сторонами підписи, в тому числі й шляхом написання « ОСОБА_4 », « ОСОБА_5 ».

Відповідно до статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Згідно зі статтею 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Статтею 745 ЦК України передбачено, що договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до статті 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 як на підставу своїх позовних вимог посилалась на те, що при укладенні договору довічного утримання від 14 липня 2017 року вона помилилася щодо умов, які мають істотне значення для неї, тому просила суд визнати його недійсним на підставі частини третьої статті 203, частини першої статті 215, частини першої статті 229 ЦК України.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина першастатті 229 ЦК України).

За загальним правилом, відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв`язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Встановивши, що підстави для визнання договору довічного утримання недійсним відсутні, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки Верховного Суду

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 04 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді