Виселення дитини з іпотечної нерухомості не допускається, якщо на таку нерухомість не було звернене стягнення. (ВС КЦС, справа №932/929/22 від 13.04.2023 р.)

Фабула судового акту: Банк в 2006 році відкрив кредитну лінію відповідачці. Вона, в свою чергу, передала в іпотеку нерухоме майно (квартиру) банку, в забезпечення кредиту. Згодом, в квартирі вона зареєструвала свою дитину - що порушило умови договору із банком, в якому така реєстрація в предметі іпотеки можлива була лише після згоди банку. Згоди банку не було отримано, тож банк подав позов про виселення дитини із квартири, як “прописаної” з порушенням (без згоди банку).

Суди обох інстанцій у задоволенні позову йому відмовили. Пояснювали це тим, що позивачем (банком) не доведено, що реєстрація малолітньої дитини у зазначеній квартирі порушує права позивача, перешкоджає йому у реалізації прав іпотекодержателя. Крім того, доказів невиконання вищевказаних договорів відповідачем, розірвання чи припинення їх дії до моменту звернення до суду з цим позовом, а так само звернення стягнення на предмет іпотеки вказаного іпотечного майна, позивачем суду не надано.

ВС КЦС, попри доводи касаційної скарги банку, підтримано рішення судів попередніх інстанцій. Так, ВС зазначив:

Частиною 2 ст. 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником негативного зобов'язання кредитор незалежно від сплати неустойки та (або) відшкодування збитків і моральної шкоди має право вимагати припинення дії, від вчинення якої боржник зобов`язався утриматися, якщо це не суперечить змісту зобов`язання. Така вимога може бути пред`явлена кредитором і в разі виникнення реальної загрози порушення такого зобов`язання.

Згідно з ч.1,3 ст. 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не допускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Колегія суддів звернула увагу на те, що ні положеннями ЦК України, ні положеннями Закону України «Про іпотеку» не передбачено обмежень прав членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

З аналізу положень ч.2 ст. 64 ЖК України та ч.1 ст. 405 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) слідує, що члени сім`ї власника будинку (квартири) (дружина власника, їх діти і батьки), які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Згідно з ч. 3,4 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Право дитини на проживання в сім`ї разом з батьками передбачене також ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства».

Частинами 2-4 ст. 5 відносно нового Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» передбачено, що батьки або інші законні представники зобов`язані задекларувати або зареєструвати місце проживання (перебування) новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком до 10 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком від 10 до 14 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує стосовно дитини функції опікуна.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (ч.2 ст. 156 ЖК України).

За загальним правилом, визначеним ст. 40 Закону України «Про іпотеку», підставою для виселення всіх мешканців з житлової нерухомості є звернення стягнення на предмет іпотеки.

Отже у цій справі: Банк в позовних вимогах підставою позову вказав, що відповідачем в порушення умов договору іпотеки зареєстровано у квартирі дитину без згоди іпотекодержателя.

З урахуванням положень ст. 47 Конституції України, ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК України, виселення з іпотечного майна відбувається при реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на іпотечне майно, чого у спірних правовідносинах судом першої інстанції не встановлено.

Позивач не зазначив в позовній заяві такої підстави позову для виселення як те, що відбулося звернення стягнення на зазначений предмет іпотеки, що є підставою для виселення усіх осіб, які в ньому проживають на підставі ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, а зміни підстав позову в суді апеляційної інстанції не передбачено нормами ЦПК України.

Отже, цей позов заявлений не як позов про виселення з предмета іпотеки, на яке було звернене стягнення, тому такий не підлягає задоволенню.

Аналізуйте судовий акт: Відтепер згода іпотекодержателя на реєстрацію місця проживання в іпотечному житлі НЕ потрібна (6-й апеляційний адмінсуд у справі № 640/14809/20 від 28.09.2021);

Об’єкт незавершеного будівництва, збудований вже після передачі землі під ним в іпотеку, не стає автоматично предметом іпотеки, якщо це не передбачено в самому договорі (ОП ВС КЦС справа № 520/1185/16-ц від 18.04.2022 р.);

Неможливо звернути стягнення на предмет іпотеки спадкодавця-боржника, якщо пропущені строки пред'явлення кредитором вимоги до його спадкоємців. Такий строк не слід плутати з позовною давністю (ВС КЦС, справа №712/19272/12 від 19.10.2022 р.);

Приватним виконавцем було безпідставно відмовлено стягувачу у передачі предмета іпотеки для реалізації, через протиправну реєстрацію в житлі неповнолітньої особи (КЦС ВС №756/13382/13 від 16.02.2022р.).

Постанова

Іменем України

13 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 932/929/22

провадження № 61-1731св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач - ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2 ,

третя особа - Управління-служба у справах дітей Шевченківської районної у місті Дніпрі ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 16 вересня 2022 року у складі судді Цитульського В. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року в складі колегії суддів Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2022 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2 , третя особа - Управління-служба у справах дітей Шевченківської районної у місті Дніпрі ради, про виселення.

Позовна заява мотивована тим, що Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником прав та обов`язків якого є АТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_1 уклали договір кредиту від 21 грудня 2006 року, згідно з умовами якого ОСОБА_1 відкрита невідновлювальна кредитна лінія у розмірі 40 970 дол. США на строк до 21 грудня 2026 року включно з виплатою 0,84% в місяць.

В забезпечення виконання кредитних зобов`язань ОСОБА_1 надала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1.

Договором іпотеки передбачено право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання письмової згоди від іпотекодержателя.

Такий обов`язок відповідачем було порушено та зареєстровано у квартирі ОСОБА_2 .

Враховуючи викладене, позивач просив суд виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , які зареєстровані та/або проживають у квартирі АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх прийняття

Рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 16 вересня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.

Судове рішення мотивоване тим, що позивачем не доведено, що реєстрація малолітньої дитини у зазначеній квартирі порушує права позивача, перешкоджає йому у реалізації прав іпотекодержателя. Крім того, доказів невиконання вищевказаних договорів відповідачем, розірвання чи припинення їх дії до моменту звернення до суду з цим позовом, а так само звернення стягнення на предмет іпотеки вказаного іпотечного майна, позивачем суду не надано.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення.

Рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 16 вересня 2022 року залишено без змін.

Встановивши, що позивачем не доведено, що реєстрація у спірній квартирі членів сім`ї іпотекодавця порушує права позивача, перешкоджає йому у реалізації прав іпотекодержателя, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що банком обрано неправильний спосіб захисту цивільних прав та інтересів, оскільки гарантії захисту порушених прав іпотекодержателя врегульовано статтями 37, 40 Закону України «Про іпотеку».

При цьому, доводи АТ КБ «ПриватБанк» про те, що в пункті 18.12 договору іпотеки від 12 лютого 2008 року визначений обов`язок іпотекодавця не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки пунктом 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла, яке насамперед охоплює право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Посилання банку на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 10 грудня 2014 року, яким звернуто стягнення на спірну квартиру, є безпідставними, оскільки банком в позовній заяві не зазначено інших підстав для виселення ніж порушення умов договору іпотеки про погодження реєстрації осіб в квартирі, яка є предметом іпотеки.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18, Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 355/689/16, від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16, Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16; суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, зокрема, заочне рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 10 грудня 2014 року у справі № 200/18000/14-ц, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки.

Касаційна скарга також мотивована тим, що відповідачем порушено обов`язок, передбачений пунктом 18.12 договору іпотеки щодо реєстрації місця проживання особи в предметі іпотеки без згоди іпотекодержателя, а тому поведінка відповідача є недобросовісною.

Оскільки предмет іпотеки придбано за рахунок кредитних коштів, а на предмет іпотеки звернуто стягнення відповідно до заочного рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 10 грудня 2014 року, відповідач може бути виселений з житла без надання їй іншого житлового приміщення.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду АТ КБ «ПриватБанк» у лютому 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником прав та обов`язків якого є АТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_1 уклали договір кредиту від 21 грудня 2006 року, згідно з умовами якого ОСОБА_1 відкрита невідновлювальна кредитна лінія у розмірі 40 970 дол. США на строк до 21 грудня 2026 року включно з виплатою 0,84% в місяць.

ОСОБА_1 зобов`язалася повернути позику у погоджені строки, сплатити відсотки та інші передбачені договором платежі.

Також позивач та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки від 12 лютого 2008 року згідно з яким ОСОБА_1 , у якості забезпечення своїх кредитних зобов`язань, передала в іпотеку належну їй квартиру АДРЕСА_1 .

Пунктом 18.12 договору іпотеки визначено, що іпотекодавець зобов`язується не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без письмової згоди на це іпотекодержателя.

Відповідно до листа Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 08 вересня 2021 року, у квартирі АДРЕСА_1 з 09 лютого 2016 року зареєстровано місце проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не доведено, що реєстрація малолітньої дитини у зазначеній квартирі, порушує права позивача, перешкоджає йому у реалізації, у передбачений законом спосіб, прав іпотекодержателя. Крім того, доказів невиконання вищевказаних договорів відповідачем, розірвання чи припинення їх дії до моменту звернення до суду з цим позовом, а так само звернення стягнення на предмет іпотеки вказаного іпотечного майна, позивачем суду не надано. Також позивачем обрано неправильний спосіб захисту цивільних прав та інтересів, оскільки при вирішенні питання щодо позбавлення особи права користування жилим приміщенням, на підставах, передбачених Законом України «Про іпотеку», необхідно керуватися вимогами статті 40 Закону України «Про іпотеку».

Апеляційний суд зазначив, що посилання банку на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 10 грудня 2014 року, яким звернуто стягнення на спірну квартиру, є безпідставними, оскільки підставами позову було, зокрема, порушення відповідачем вимог пункту 18.2 договору іпотеки.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, враховуючи наступне.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Звертаючись до суду з цим позовом, АТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що в порушення пункту 18.12 договору іпотеки з 09 лютого 2016 рокуу квартирі, яка є предметом іпотеки, зареєстровано місце проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без згоди іпотекодержателя.

Посилаючись, зокрема, на частину першу статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», позивач просив суд виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Наслідки невиконання зобов`язання передбачені статтею 611 ЦК України.

Частиною другою статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником негативного зобов`язання кредитор незалежно від сплати неустойки та (або) відшкодування збитків і моральної шкоди має право вимагати припинення дії, від вчинення якої боржник зобов`язався утриматися, якщо це не суперечить змісту зобов`язання. Така вимога може бути пред`явлена кредитором і в разі виникнення реальної загрози порушення такого зобов`язання.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не допускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Колегія суддів звертає увагу на те, що ні положеннями ЦК України, ні положеннями Закону України «Про іпотеку» не передбачено обмежень прав членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті 9, частини першої, четвертої статті 156 ЖК Української РСР (Житловий кодекс України, згідно з Законом України № 2215-IX від 21 квітня 2022 року, далі - ЖК України) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.

З аналізу положень частини другої статті 64 ЖК України та частини першої статті 405 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) слідує, що члени сім`ї власника будинку (квартири) (дружина власника, їх діти і батьки), які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.

Право дитини на проживання в сім`ї разом з батьками передбачене також статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства».

Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»встановлено обов`язок батьків або інших законних представників зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження.

Частинами другою-четвертою статті 5 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» передбачено, що батьки або інші законні представники зобов`язані задекларувати або зареєструвати місце проживання (перебування) новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком до 10 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком від 10 до 14 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує стосовно дитини функції опікуна.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК України).

Крім того, відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності.

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (справа «Кривіцька і Кривіцький проти України», заява № 30856/03, § 41, 42, 43, 44, рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року).

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

За загальним правилом, визначеним статтею 40 Закону України «Про іпотеку», підставою для виселення всіх мешканців з житлової нерухомості є звернення стягнення на предмет іпотеки.

АТ КБ «ПриватБанк» в позовних вимогах підставою позову вказало, що відповідачем в порушення умов договору іпотеки (пункту 18.2) зареєстровано у квартирі ОСОБА_2 без згоди іпотекодержателя.

З урахуванням положень статті 47 Конституції України, статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, виселення з іпотечного майна відбувається при реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на іпотечне майно, чого у спірних правовідносинах судом першої інстанції не встановлено.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина перша та друга статті 367 ЦПК України).

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив виключно із суті заявлених у суді першої інстанції вимог позивача, підстав позову, його аргументів та доказів, наданих суду. Підставами позову про виселення відповідачів із вказаної квартири, яка є предметом іпотеки, позивач зазначає порушення ОСОБА_1 пункту 18.12 договору іпотеки, яке, на думку позивача, полягає у реєстрації ОСОБА_2 у цій квартирі. Саме так сформульовані вимоги та аргументи позивача у його позові. Відповідно суд першої інстанції аргументував умови, за яких законодавство наділяє його повноваженнями на прийняття рішення про яке просить позивач, і те, що ці умови не доведені позивачем.

Попри вимоги частини третьої статті 12, частин другої та четвертої статті 83 ЦПК України позивач не зазначив в позовній заяві такої підстави позову для виселення як те, що відбулося звернення стягнення на зазначений предмет іпотеки, що є підставою для виселення усіх осіб, які в ньому проживають на підставі статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, а зміни підстав позову в суді апеляційної інстанції не передбачено нормами ЦПК України.

Позивач не посилався та не доводив порушення обов`язку суду першої інстанції щодо збирання ним доказів у цій цивільній справі відповідно до умов частини другої статті 13 ЦПК України. Суд, за деяким виключенням, не здійснює самостійне збирання доказів на користь однієї із сторін спору, оскільки це є порушенням вимог ЦПК України, зокрема статті 6 та частини другої статті 12, відповідно до яких суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності сторін спору перед законом та судом.

При цьому треба враховувати, що згідно із частиною четвертою статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Отже, цей позов заявлений не як позов про виселення з предмета іпотеки, на яке було звернене стягнення.

Сторони мають усвідомлювати, що інститути апеляційного та касаційного перегляду впроваджені для усунення можливих помилок судового розгляду справ у першій інстанції, а не для усунення помилок сторони, допущених нею під час розгляду справи судом першої інстанції, у формулюванні стороною своїх позовних вимог, аргументів та формуванні їх доказової бази. Це відповідає і практиці ЄСПЛ, яка є джерелом права відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 року 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Наприклад, ЄСПЛ у своєму рішенні від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine, заява № 3236/03, пункт 40) зазначив, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.

У зв`язку з наведеним, доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, зокрема, заочне рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 10 грудня 2014 року у справі № 200/18000/14-ц, є безпідставними.

Таким чином, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, підстави заявленого позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Посилання в касаційній скарзі на те, що судами попередніх інстанцій застосовані норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18, Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 355/689/16, від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16, Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6?197цс16 колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини

є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не

будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Так, у постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц Верховний Суд дійшов висновку про правомірність виселення відповідачів, виходячи з того, що особа та її неповнолітній син без письмової згоди іпотекодержателя (банку) були зареєстровані в будинку після того, як набрало законної сили рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 роз`яснив порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК України. Зазначив, що частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) вказала, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 є законним та обґрунтованим, підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16), немає.

Верховний Суд у справі № 310/2950/18 зазначив, що в даному випадку вважати спірну квартиру придбаною за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, не можна, а відтак, і виселенню з такої квартири без надання іншого жилого приміщення, відповідачі не підлягають.

У справі № 355/689/16-ц судами встановлено, що було звернено стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду та про таке позивач зазначив у позовній заяві.

У справі № 910/8357/18 предметом спору було визнання договору поруки недійсним.

Також, у справі № 904/7905/16 предметом спору було визнання договору про відступлення (передачу) права вимоги недійсним.

Натомість у справі, яка переглядається, АТ КБ «ПриватБанк» в позовній заяві зазначило, що підставою позову було порушення відповідачем вимог пункту 18.2 договору іпотеки, а саме: відповідачем зареєстровано місце проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без згоди іпотекодержателя. При цьому, позивачем не надано доказів, що реєстрація у зазначеній квартирі членів сім`ї іпотекодавця порушує права позивача, перешкоджає йому у реалізації, у передбачений законом спосіб, прав іпотекодержателя.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду.

Посилання заявника на недобросовісну поведінку іпотекодавця, порушення нею умов договору можуть свідчити про наявність підстав для застосування до сторони договору відповідних правових наслідків, встановлених договором іпотеки або законом.

Позивач не позбавлений права захищати будь-які свої інтереси та права, які випливають із судового рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 10 грудня 2014 року у справі № 200/18000/14-ц, дотримуючись при цьому вимог ЦПК України, які сформульовані в рівній мірі як для суду, так і для сторін судового провадження.

Оскаржувані судові рішення містять вичерпні висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. У мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень наведено дані про встановлені обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також надано оцінку всім доказам.

При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності

від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм процесуального права, що відповідно до частини третьої

статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 141 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 16 вересня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук