Ухвала

13 червня 2018 року

м. Київ

справа № 753/12729/15-ц

провадження № 61-3959св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О.,

СтупакО. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач -ОСОБА_3,

відповідач - ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5,

третя особа - Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року у складі судді Сухомлінова С. М. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Прокопчук Н.

О., Антоненко Н. О., Семенюк Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_5, третя особа - Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що він на прилюдних торгах придбав квартиру АДРЕСА_1, яка на праві власності належала відповідачу ОСОБА_4 Проте відповідач зі своїм малолітнім сином добровільно не звільняють вказану квартиру.

Посилаючись на викладене, позивач просив усунути йому перешкоди у користуванні його приватною власністю, а саме: квартирою № АДРЕСА_1, шляхом виселення ОСОБА_4 та його малолітнього сина ОСОБА_5 із квартири. Як на правові підстави своїх вимог позивач посилався на статті 316, 317, 319, 321, 328 ЦК України.

Відповідач ОСОБА_4 позов не визнав та пояснив суду, що вказана квартира є єдиним житлом його малолітнього сина. Крім того, громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Квартиру АДРЕСА_1, яку передано в іпотеку, було придбано не за рахунок кредитних коштів, а тому його та малолітнього сина не може бути виселено з квартири без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року, позов задоволено. Постановлено усунути перешкоди ОСОБА_3 у користуванні квартирою АДРЕСА_1, шляхом виселення ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_5 без надання іншого житла та вселення ОСОБА_3 у вказану квартиру. Вирішено питання судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що порушене право власності позивача підлягає захисту шляхом вселення його у спірну квартиру.

Положення статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) не поширюються на спірні правовідносини, оскільки відносини між колишнім та новим власником житла регулюються нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Згода органу опіки та піклування на виселення малолітнього ОСОБА_5 не потрібна, оскільки купівля-продаж нерухомого майна на прилюдних торгах проводилася виконавчою службою на підставі акта державного виконавця, який не є правочином щодо нерухомого майна.

Задовольняючи позовні вимоги про вселення ОСОБА_3, суд першої інстанції дійшов висновку, що його порушене право як нового власника спірної квартири підлягає захисту на підставі статей 317, 321, 391 ЦК України, тому вселив у квартиру нового власника.

Залишаючи без зміни рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що вимоги позивача є обґрунтованими та відповідають положенням статті 16 ЦК України.

У вересні 2016 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року, в якій просила скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що позивачем були заявлені вимоги про виселення, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 109 ЖК УРСР. У ЦК України відсутні положення, які б регулювали порядок виселення громадян із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, переданого в забезпечення кредитного договору. Спірна квартира була придбана у 2004 році за власні кошти ОСОБА_4, тоді як кредитний договір із ПАТ "Укрсоцбанк" було укладено у 2007 році. При виселенні відповідача та його малолітнього сина за рішенням суду їм має бути надане житло. Такий правовий висновок було висловлено у постановах Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 21 жовтня 2015 року у справах №№ 6-1484цс15 та 6-1033цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-1469цс15, від 02 березня 2016 року у справі № 6-3064цс15 та від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16. Судом не застосовано норми статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей", оскільки у разі виселення із вказаної квартири малолітній ОСОБА_5 буде позбавлений житла.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 05 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену справу передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що наявні підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Такий висновок Верховного Суду ґрунтується на наступному.

Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Крім того, відповідно до частини 5 статті 403 ЦПК Українисуд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Судом установлено, що 26 березня 2007 року між ОСОБА_4 та АКБ соціального розвитку "Укрсоцбанк" в особі Харківського відділення Київської міської філії АКБ "Укрсоцбанк" укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 032/29-075 К.

З метою забезпечення кредитного договору між ОСОБА_4 та АКБ СР "Укрсоцбанк" було передано в іпотеку трикімнатну квартиру № 69, загальною площею 73,4 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, згідно з договором іпотеки від 25 березня 2007 року № 02-10/985, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим № 1249. Вказана квартира належала ОСОБА_4 на праві приватної власності.

28 лютого 2012 року ОСОБА_3 на прилюдних торгах придбав квартиру № 69, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.13 березня 2015 року позивач зареєстрував своє право власності на квартиру.

У вказаній квартирі зареєстровані та проживають ОСОБА_4 та малолітній ОСОБА_5, що підтверджується довідкою КК "Центр комунального сервісу" сервісний центр Дарницького району від 09 грудня 2015 року (а. с. 34).

У справі, яка переглядається, суди встановили, що квартиру № 69 у будинку по АДРЕСА_1 придбано ОСОБА_4 не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося шляхом позасудового врегулювання спору - за виконавчим написом нотаріуса Київського міського нотаріального округу від 21 липня 2010 року № 4457.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що до вимог позивача про усунення перешкод у користуванні майном підлягають застосуванню положення статті 319 ЦК України, оскільки між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору. У зв'язку із відчуженням квартири АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_3, право власності ОСОБА_4 на цю квартиру припинилося.

Разом з тим Верховним Судом України у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16 було викладено правовий висновок, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частини 3 статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини 2 статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Аналіз згаданих правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку" підлягають застосуванню як положення Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Також Верховний Суд України вказав, що під час виселення в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Проте з такими висновками погодитись не можна з огляду на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Вказані положення чинного законодавства кореспондуються із нормами статей 13,41 Конституції та статті Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), якими закріплені основні принципи здійснення права власності та його обмеження. Визнаючи право кожного на безперешкодне користування своїм майном, стаття Першого протоколу до Конвенції по суті є гарантією реалізації права власності.

Зміст права власності складають права на володіння, користування і розпорядження майном, а також обов'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речей. Правомочність володіння - це юридично забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактичному зв'язку з річчю. Володіння треба розуміти не як постійний матеріальний зв'язок власника з річчю, а як постійну можливість такого матеріального зв'язку, воно тісно пов'язане з волевиявленням. Для власника право володіння забезпечує можливість у будь-який час вирішувати долю речі, використовувати її корисні якості.

Право власності не може вважатись абсолютним, оскільки може бути обмежене державою, яка за певних умов може втручатись у право власності, у тому числі й позбавляти громадян власності, за умови, що таке втручання є правомірним.

Відповідно до § 42 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року, заява № 30856/03 у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі "McCann v. the United Kingdom", заява № 19009/04, § 50).

Згідно з § 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року, заява № 30856/03 у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі "Zehentner v. Austria", заява № 20082/02, § 56, ECHR 2009). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі "Zehentner v. Austria", зазначене вище, п. 60).

Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції з прав людини і основоположних свобод (серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Stankova v. Slovakia", заява № 7205/02, §§ 60-63; зазначене вище рішення в справі "McCann v. the United Kingdom", § 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі "Cosic v. Croatia", заява № 28261/06, §§ 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Paulic v. Croatia", заява № 3572/06, §§ 42-45).

По своїй суті вирішення судом спору між новим та старим власником житла щодо усунення перешкод у користуванні майном новому власнику та виселення попереднього власника є втручанням держави у право на мирне володіння своїм майном, оскільки з одного боку, державою задекларовано непорушність права власності, а з іншого боку, для колишніх власників майна, яке було передане в іпотеку та відчужене примусово з метою забезпечення вимог кредитора, передбачені умови виселення із такого майна.

На думку Верховного Суду, положення статті 40 ЗаконуУкраїни "Про іпотеку" та ЖК УРСР не застосовуються до правовідносин між новим власником майна, яке було предметом іпотеки та відчужене з метою задоволення вимог іпотекодержателя, та колишнім власником-іпотекодавцем, оскільки після відчуження іпотечного майна, воно втрачає статус предмета іпотеки, а відповідно на нього не можуть поширюватись положення Закону України "Про іпотеку".

Застосування положень статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР при вирішенні спорів за вимогами нового власника житла про усунення йому перешкод у користуванні власністю шляхом виселення колишнього (колишніх) власників житла, яке було предметом іпотеки, суперечить основним принципам непорушності та недоторканості права власності. Наявність такого правового механізму, як унеможливлення виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, яке має бути зазначено в рішенні суду, нівелює сутність конституційних прав і свобод титульного власника майна, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними і такими, що позбавлені реального механізму захисту, крім того, покладають на нового власника, який не був пов'язаний з попереднім власником умовами іпотечного договору, індивідуальний надмірний тягар, у вигляді обов'язку по забезпеченню колишнього власника іпотечного майна постійним жилим приміщення, яке має бути надане одночасно з виселенням.

Вищевикладене дає підстави для висновку про необхідність відступлення від правових висновків, викладених Верховним Судом України у постановах: від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що у цій справі до спірних правовідносин підлягає застосуванню положення статті 391 ЦК України, яка передбачає, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном, а порушене право власника - захисту шляхом виселення колишнього власника та членів його сім'ї.

При визначенні справедливого балансу інтересів сторін у цій справі, суд враховує, що відповідач, колишній власники майна, передавав його в іпотеку як забезпечення виконання зобов'язання, не міг не усвідомлювати того, що предмет іпотеки може бути відчужений, тобто він зобов'язаний був передбачати, що може втратити власність у випадку невиконання чи неналежного виконання взятого на себе основного зобов'язання.

Отже, ОСОБА_4, передаючи квартиру в іпотеку та, у зв'язку із заборгованістю, надаючи свою згоду на позасудовий спосіб її реалізації шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса, знав та повинен був знати про те, що в разі реалізації іпотекодержателем цього майна, він втратить статус власника та буде зобов'язаний виселитися із квартири відповідно до положень Закону України "Про іпотеку".

У свою чергу, ОСОБА_3, який придбав спірну квартиру на прилюдних торгах, не може реалізовувати свою правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена правом на проживання у ній колишнього власника та члена його сім'ї.

На думку Верховного Суду, при застосуванні наведених правових висновків Верховного Суду України порушується справедливий баланс інтересів сторін у справі, оскільки новий власник несе "індивідуальний і надмірний тягар" (individual and excessive burden), який полягає у тому, що він не може в повній мірі використовувати свою власність, через ускладнену процедуру виселення з іпотечного майна колишнього власника квартири, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла.

З огляду на викладене, Перша судова палата Касаційного цивільного судувважає, що вирішення цих правових питань, з урахуванням наведених вище правових позицій Верховного Суду України у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики та для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України.

При цьому однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське прийняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

Частиною 1 статті 404 ЦПК України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.

Керуючись статтями 403,404, підпунктом 7 пункту 1 "Перехідні положення" ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, третя особа - Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення, за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6на рішення Дарницького районного суду м.

Києва від 06 квітня 2016року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016року передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: А. С. Олійник

С.О. Погрібний

О.В. Ступак

Г. І. Усик