Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.04.2018 року у справі №456/507/16

Постанова

Іменем України

04 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 456/507/16

провадження № 61-9070св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя-доповідач), Крата В. І., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Львівської області від 03 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О.

М., Шеремети Н. О.,

встановив:

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 лютого 2017 року справу № 456/507/16 призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України справу № 456/507/16 передано до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням.

Позов мотивовано тим, що позивач є власником будинку АДРЕСА_1. Відповідачі у справі є її онуками та протягом останніх десяти років у вказаному будинку не проживають.

Через реєстрацію відповідачів у її будинку вона не має права на отримання субсидії. ЇЇ пенсія є мінімальною, оплата комунальних послуг здійснюється з розрахунку і на відповідачів, що ставить її у скрутне матеріальне становище.

Відповідачі жодним чином не допомагають матеріально, добровільно знятися з реєстрації не бажають. Крім того, працівники банку розшукують ОСОБА_7 у зв'язку із отриманням останньою кредитних коштів і погрожували позивачу описати все її майно в рахунок погашення боргу перед банком.

З урахуванням наведеного просила суд визнати ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 такими, що втратили право користування житловим приміщенням в будинку АДРЕСА_1.

Рішенням Стрийського міськрайонного суд Львівської області від 24 лютого 2014 року в складі судді Саса С. С. позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено.

Визнано ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 і ОСОБА_7 такими, що втратили право користування житловим приміщенням в будинку АДРЕСА_1, та знято їх з реєстрації у вказаному будинку.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі без поважних причин не проживають у зазначеному вище будинку понад один рік та цим житлом не користуються, кошти за комунальні послуги не сплачують.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 03 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення позовних вимог до ОСОБА_7 та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову ОСОБА_3 у задоволенні її позовних вимог.

В решті рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 19 липня 2016 року залишено без змін.

Скасовуючи рішення районного суду в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_7 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, виходив з того, що разом з ОСОБА_7 у спірному будинку також зареєстрований і її малолітній син, ОСОБА_8,2004 рокународження.

Відповідний орган опіки та піклування до участі у розгляді цієї справи не залучався.

У жовтні 2016 року до суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга ОСОБА_3, у якій вона просить скасувати рішення апеляційного суду в частині відмови у задоволенні її позову та залишити в силі рішення суду першої інстанції в цій частині, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не звернув уваги, що позивач не заявляла вимог про визнання неповнолітнього ОСОБА_8 таким, що втратив право на користування житлом.

Крім того, ОСОБА_7 під час розгляду справи судом апеляційної інстанції не заперечувала, що не бере участі в оплаті комунальних послуг та зазначила постійним місцем проживання іншу адресу.

В іншій частині рішення апеляційного суду не оскаржується, а тому не є предметом касаційного перегляду.

У листопаді 2016 року ОСОБА_7 подала заперечення на касаційну скаргу, зазначаючи про те, що рішення суду апеляційної інстанції є обґрунтованим та ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин справи, а тому просила суд касаційної інстанції залишити його без змін.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Частинами 1 та 2 статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною 1 статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення апеляційного суду не відповідає.

Суд установив, що ОСОБА_3 є власником житлового будинку АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право особистої власності на житловий будинок, виданий 24 червня 1987 року виконавчим комітетом Стрийської районної ради Львівської області.

Згідно з будинковою книгою за цією адресою зареєстровані ОСОБА_3, ОСОБА_4., ОСОБА_9, ОСОБА_5 ОСОБА_6, ОСОБА_7

Відповідно до довідки № 345, виданої 19 лютого 2016 року Грабовецькою сільською радою Стрийського району Львівської області, в будинку, що належить ОСОБА_3, зареєстровані ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 не проживають.

Відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у судовому засіданні суду першої інстанції позовні вимоги визнали повністю та пояснили, що вони разом з відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_7 дійсно зареєстровані в зазначеному будинку, однак протягом останніх десяти років там не проживають.

Згідно з частиною 1 статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійснені ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини 2 статті 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову в частині вимог до ОСОБА_7, виходив з обставин реєстрації у зазначеному будинку її сина ОСОБА_8,2004 року народження.

Разом з цим у порушення вимог статті 11 ЦПК України (в редакції чинній на момент ухвалення рішення) суд апеляційної інстанції не врахував, що позовних вимог про виселення чи позбавлення права на проживання у будинку малолітнього ОСОБА_8 позивач не заявляв і ці обставини під час ухвалення рішення судом першої інстанції не встановлювались.

Таким чином, суд першої інстанції, установивши, що ОСОБА_7 у будинку АДРЕСА_1 не проживає, про що остання зазначила і подаючи апеляційну скаргу, дійшов правильного висновку про визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі, судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим.

Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.

Керуючись статтями 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Львівської області від 03 жовтня 2016 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, скасувати.

Рішення Стрийського міськрайонного суд Львівської області від 24 лютого 2014 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване рішення апеляційного суду Львівської області від 03 жовтня 2016 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська СуддіН. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. П.

Курило