УХВАЛА

30 червня 2021 року

м. Київ

справа № 761/36873/18

провадження № 61-11902св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та Кредит", правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінасова компанія "Гефест",

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Гефест" - адвоката Остащенко Олесі Миколаївни на постанову Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року у складі колегії суддів: Ящук Т. І., Немировської О. В., Чобіток А. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" (далі - ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит") про визнання зобов'язання припиненим, посилаючись на те, що 06 травня 2008 року між ним та Відкритим акціонерним товариством "Банк "Фінанси та Кредит" (далі - ВАТ "Банк "Фінанси та Кредит"), яке змінило назву на ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит", було укладено кредитний договір № 35-08-Ипз/11 з подальшими змінами та доповненнями, за яким він отримав кредит в розмірі 33 000 доларів США під 12,4 % річних з кінцевим строком повернення до 05 травня 2023 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 06 травня 2008 року між сторонами було укладено договір іпотеки, предметом якого є земельна ділянка площею 0,2194 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.20 вересня 2017 року ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" направило йому вимогу про усунення порушень умов кредитного договору, в якій зазначалося, що у випадку її невиконання банком буде звернено стягнення на предмет іпотеки на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі. 15 грудня 2017 року банк зареєстрував за собою право власності на зазначену земельну ділянку, тобто скористався правом позасудового врегулювання спору.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати припиненим зобов'язання за кредитним договором від 06 травня 2008 року № 35-08-Ипз/11.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2019 року у складі судді Притули Н. Г. в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що відсутні підстави для визнання зобов'язань за кредитним договором припиненими, оскільки застосування приписів частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку" можливе лише у разі встановлення судом неправомірного пред'явлення банком майнових вимог до іпотекодавця. У зв'язку з тим, що ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" не зверталося до ОСОБА_1 з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд визнав недоцільним застосування вказаних положень Закону.

Постановою Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Мельника О. С. задоволено. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову. Визнано припиненим зобов'язання за кредитним договором від 06 травня 2008 року № 35-08-Ипз/11, укладеним між ВАТ
"Банк "Фінанси та Кредит" та ОСОБА_1. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що правильно встановивши, що звернення стягнення на предмет іпотеки є належним виконанням основного зобов'язання в повному обсязі, місцевий суд дійшов помилкового висновку про недоцільність застосування до спірних правовідносин положень статті 36 Закону України "Про іпотеку" та про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки залишив поза увагою те, що у відзиві на позов банк, заперечуючи проти задоволення заявлених позовних вимог, стверджував, що станом на 28 січня 2019 року загальний залишок заборгованості у позичальника становив 1 179 804 грн, включаючи прострочені проценти за кредитом, пеню та комісію. Таким чином, ПАТ
"Банк "Фінанси та Кредит" вказало, що має право на стягнення суми, якої не вистачає для погашення всієї заборгованості в розмірі 1 179 804 грн, та вважало, що положення частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку" не поширюються на правовідносини, які виникли між сторонами, так як зобов'язання за кредитним договором не припинилися в силу їх невиконання в повному обсязі.

Зазначені заперечення представника ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" є необґрунтованими. Відповідно до положень вищезазначеної статті 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

06 серпня 2020 року представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Гефест" (далі - ТОВ "ФК "Гефест") - адвокат Остащенко О. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2019 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника вказала, що апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 761/17280/16-ц, від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17, від 04 вересня 2019 року у справі № 916/2429/18, від 14 січня 2020 року у справі № 908/1506/17, від 05 лютого 2020 року у справі № 914/393/19, від 10 червня 2020 року у справі № 922/1639/19.

У жовтні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Мельник О. С. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 02 вересня 2020 року залучено ТОВ "Фінансова компанія "Гефест" як правонаступника ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" до участі у цій справі, відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з Шевченківського районного суду міста Києва.

23 вересня 2020 року справа № 761/36873/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 11 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція та висновки Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом частин 3 , 5 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду, або дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

За приписами частин 1 та 4 статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частин 1 та 4 статті 404 ЦПК України, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частин 1 та 4 статті 404 ЦПК України.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке.

Судами в цій справі встановлено, що 06 травня 2008 року між ВАТ Банк "Фінанси та Кредит", яке змінило назву на ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 35-08-Ипз/11, за умовами якого позичальник отримав кредит в розмірі 33 000 доларів США під 12,4 % річних з кінцевим строком повернення до 05 травня 2023 року. До кредитного договору вносилися зміни, зокрема щодо суми заборгованості та порядку повернення кредитних коштів.

Зметою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 06 травня 2008 рокуВАТ Банк "Фінанси та Кредит" та ОСОБА_1 уклали нотаріально посвідчений договір іпотеки, предметом якого є належна іпотекодавцю земельна ділянка площею 0,2194 га, кадастровий номер 3221284801:01:032:0028, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування жилого будинку.

10 липня 2008 року між сторонами було укладено додаткову угоду № 1 до іпотечного договору, за якою пункт 6 іпотечного договору викладено в такій редакції: зазначена у пункті 1 цього договору земельна ділянка передається в іпотеку як забезпечення повернення кредитних ресурсів, виданих за кредитним договором № 35-08-Ипз/11 від 06 травня 2008 року на суму 53 000 доларів США строком до 05 травня 2023 року, а також сплати процентів за користування кредитними ресурсами, виходячи з процентної ставки 12,4 % річних, комісійної винагороди за кредитним договором, неустойки за цим договором або за кредитним договором, враховуючи відшкодування збитків, завданих прострочкою платежів за кредитним договором, відшкодування витрат по зверненню стягнення на предмет іпотеки в повному обсязі (в тому числі витрат за виконавчим написом), визначеному на момент фактичного задоволення вимог. У випадку зміни сторонами кредитного договору процентної ставки за користування кредитними ресурсами іпотекодавець зобов'язується невідкладно укласти з іпотекодержателем відповідну додаткову угоду до цього договору.

Звернення стягнення на заставлене за цим договором майно здійснюється на розсуд іпотекодержателя: або за рішенням суду, або за виконавчим написом нотаріуса, або іпотекодержателем самостійно на умовах цього договору (пункт 11 договору іпотеки).

Пунктами 12.3,12.3.1 договору іпотеки передбачено, що за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя, згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя - задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язання за кредитним договором у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку".

22 жовтня 2012 року між ПАТ Банк "Фінанси та Кредит" та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду № 2 до кредитного договору від 06 травня 2008 року № 35-08-Ипз/11 про реструктуризацію заборгованості, за умовами якої сторони визнають наявність боргу позичальника за кредитним договором, який складається з: боргу за виданими позичальнику кредитними ресурсами, що становить 45 832,36
доларів США станом на 22 жовтня 2012 року; боргу за процентами за користування позичальником кредитними ресурсами, що становить 8 709,85 доларів США станом на 22 жовтня 2012 року; боргу за комісійною винагородою за користування позичальником кредитними ресурсами, що становить 3 900,48 грн станом на 22 жовтня 2012 року; нарахованої пені за прострочення повернення виданих кредитних ресурсів, сплати процентів за користування кредитними ресурсами та комісійної винагороди за кредитним договором, що становить 275 504,89 грн станом на 22 жовтня 2012 року.

20 вересня 2017 року ПАТ Банк "Фінанси та Кредит" направило позивачу вимогу про усунення порушень умов кредитного договору від 06 травня 2008 року № 35-08-Ипз/11, повідомивши про наявність боргу на загальну суму 36 409,06 доларів США та 279 405,37 грн і попередивши, що у випадку невиконання вимоги протягом 30-ти днів з дня її отримання банк залишає за собою право звернути стягнення на передану в іпотеку земельну ділянку.

15 грудня 2017 року приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Майстренко В. В. було прийнято рішення про державну реєстрацію за ПАТ Банк "Фінанси та Кредит" права власності на земельну ділянку площею 0,2194 га, кадастровий номер undefined, цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування жилого будинку. Підстава: договір іпотеки від 06 травня 2008 року.

В цій справі апеляційним судом встановлено, що іпотекодержатель (ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит") скористався своїм правом, передбаченим договором іпотеки та зареєстрував за собою право власності на передану в іпотеку земельну ділянку в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку", тобто вирішив питання шляхом позасудового врегулювання спору на підставі договору, а тому правові підстави для нарахування заборгованості за кредитним договором, яка залишилася після реалізації предмета іпотеки, відсутні, оскільки такі вимоги є недійсними відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Наведені висновки суду відповідають правовій позиції, викладеній у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16-ц (провадження № 61-22462св18), від 27 лютого 2019 року у справі № 263/3809/17 (провадження № 61-39107св18), від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19 (провадження № 61-12137св19), від 11 березня 2021 року у справі № 524/378/17 (провадження № 61-21241св19).

Зокрема, у постановах від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16-ц (провадження № 61-22462св18) та від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19 (провадження № 61-12137св19) Верховний Суд зазначив, що згідно з частиною 4 статті 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними. Наведена вище норма права передбачає спеціальні підстави припинення зобов'язань щодо виконання основного (кредитного) зобов'язання, яке було забезпечене іпотечним договором. За змістом статей 1,33,36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) використання позасудового врегулювання способу звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умови іпотечного договору, яка містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, незалежно від наявності інших предметів іпотеки за іншими іпотечними договорами, призводить до задоволення вимог кредитора за основним зобов'язанням. Іпотекодержатель сам обрав такий спосіб захисту як звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі застереження про задоволення його вимог як іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, і зареєстрував за собою право власності на предмет іпотеки, а тому правові підстави для стягнення суми заборгованості за кредитним договором, яка залишалася після реалізації предмета іпотеки, відсутні, оскільки такі вимоги є недійсними відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку". Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову шляхом визнання припиненим зобов'язання за кредитним договором.

Разом з тим існує різна судова практика щодо застосування частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку, яка передбачає недійсність наступних вимог іпотекодержателя після завершення позасудового врегулювання спору.

В одних справах суди дотримуються позиції, що після звернення стягнення на предмет іпотеки кредитні зобов'язання між сторонами є припиненими, а в інших - що у випадку недостатньої вартості предмета іпотеки для задоволення всіх вимог іпотекодержателя після позасудового врегулювання кредитор має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника.

В постановах Верховного Суду, на які посилається заявник в касаційній скарзі, положення частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку" застосовані по-різному.

Так, в постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 761/17280/16-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо сума, одержана від реалізації предмета іпотеки, не покриває вимоги іпотекодержателя, не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання, а також не позбавляє кредитора права на отримання відповідних сум. Оскільки вартості набутого в позасудовому порядку у власність позивачем предмета іпотеки не вистачило на погашення всієї заборгованості, яка виникла у зв'язку з порушенням основного зобов'язання, кредитор в силу норм ЦК України та Закону України "Про іпотеку" має право на стягнення суми, якої не вистачає для погашення цієї заборгованості.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14 січня 2020 року у справі № 908/1506/17 вказано, що банк звернувся до Господарського суду Запорізької області з позовом до товариства-1, товариства-2 та товариства-3 про стягнення солідарно заборгованості за кредитним договором у сумі 1 726 670,14 грн. Рішенням Господарського суду Запорізької області від 05 жовтня 2017 року позов задоволено повністю. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 16 вересня 2019 року рішення Господарського суду Запорізької області від 05 жовтня 2017 року скасовано, прийнято нове рішення, яким в задоволенні позову про стягнення 1 726 670,14 грн, відмовлено. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку" в редакції, чинній на момент прийняття у власність майна (24 червня 2016 року), після завершення позасудового врегулювання наступна вимога позивача (іпотекодержателя) щодо виконання боржником основного зобов'язання за кредитним договором, а саме погашення основної заборгованості у розмірі 1 726 670,14 грн, обчисленої з урахуванням часткового погашення шляхом набуття позивачем у власність заставного та іпотечного майна, є недійсною, а тому задоволенню не підлягає. Однак суд касаційної інстанції вважав помилковими наведені висновки апеляційного суду з огляду на таке. Стаття 36 Закону України "Про іпотеку" передбачає вирішення сторонами іпотечного договору питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Тож, чинним законодавством України передбачена можливість забезпечення виконання зобов'язання шляхом передачі в іпотеку декількох об'єктів нерухомого майна. У разі перебування в іпотеці декількох об'єктів нерухомого майна кредитор має право на задоволення своїх вимог за рахунок будь-якого з об'єктів або їх всіх, якщо їхня сукупна вартість є необхідною для погашення заборгованості іпотекодавця в повному обсязі. Тобто законодавець пов'язує задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предметів іпотеки, в тому числі шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, саме з обсягом невиконаного зобов'язання. Це не означає, що отримання у власність одного з предметів іпотеки у будь-якому випадку є наслідком припинення основного зобов'язання в повному обсязі. Нормами чинного законодавства не обмежено право кредитора забезпечити належне виконання боржником основного зобов'язання декількома видами забезпечення. Забезпечувальне зобов'язання є додатковим (акцесорним), а не альтернативним основному.

Здійснення особою права на захист не може залежати від застосування нею інших способів правового захисту. Отже, внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки або застави шляхом визнання за кредитором права власності на нього кредитор не втрачає права вимоги до боржника щодо одержання задоволення порушеного основного зобов'язання за рахунок іншого виду забезпечення.

Недійсними в розумінні частинами четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку" є наступні вимоги кредитора до боржника, які залишилися невиконаними та виходять за межі інших видів забезпечення основного зобов'язання цим боржником.

Оскільки розмір забезпечення основного зобов'язання може мати істотне значення для кредитора при погодженні ним умов основного зобов'язання, у яке він вступає, припинення усіх інших забезпечень при реалізації кредитором одного з них суперечило б принципу справедливості та розумності. Направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд виходив з того, що місцевий суд достовірно не з'ясував, в рахунок погашення якої саме заборгованості було здійснено зарахування вказаної вартості майна, яка заборгованість була розрахована позивачем станом на дату набуття кредитором права власності на заставне та іпотечне майно та які її складові, зокрема, чи було зараховане відповідне заставне та іпотечне майно в рахунок погашення відсотків за користування кредитом, і якщо так, то за який період, і чи правомірно позивачем було визначено цей період. Без з'ясування вказаних обставин неможливим є визначення залишку непогашеної основної заборгованості позивача за кредитним договором, а відповідно й об'єктивне вирішення спору.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14 листопада 2018 року у справі № 910/2535/18 та від 19 вересня 2019 року у справі № 910/9508/17.

Разом з тим колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від зазначених висновків Верховного Суду з огляду на таке.

Згідно з частиною 1 статті 509, статтею 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог частиною 1 статті 509, статтею 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Окремим видом застави є іпотека (стаття 575 ЦК України).

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України "Про іпотеку" (тут і далі - у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому частиною 4 статті 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними. Наведена вище норма права передбачає спеціальні підстави припинення зобов'язань щодо виконання основного (кредитного) зобов'язання, яке було забезпечене іпотечним договором. За змістом статей 1,33,36 Закону України "Про іпотеку".

За змістом статті 3 Закону України "Про іпотеку" іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно з частиною першою статті 33 Закону України "Про іпотеку" в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених частиною 4 статті 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними. Наведена вище норма права передбачає спеціальні підстави припинення зобов'язань щодо виконання основного (кредитного) зобов'язання, яке було забезпечене іпотечним договором. За змістом статей 1,33,36 Закону України "Про іпотеку".

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Частиною 3 статті 36 Закону України "Про іпотеку" визначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку".

Згідно з частиною четвертою статті 36 Закону України "Про іпотеку" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.

Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина 1 статті 598 ЦК України).

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Отже, положення статті 36 Закону України "Про іпотеку" в редакції, яка була чинною як на час укладення договору іпотеки, так і на час державної реєстрації за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, передбачали таку підставу припинення зобов'язання як позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки з метою забезпечення вимог кредитора-іпотекодержателя. У разі завершення такого позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України "Про іпотеку", зобов'язання припинялося, оскільки за положеннями статті 36 Закону України "Про іпотеку" в редакції, яка була чинною як на час укладення договору іпотеки, так і на час державної реєстрації за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, передбачали таку підставу припинення зобов'язання як позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки з метою забезпечення вимог кредитора-іпотекодержателя. У разі завершення такого позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України "Про іпотеку" всі наступні вимоги є недійсними.

Тобто частина четверта статті 36 Закону України "Про іпотеку" є спеціальною нормою, яка поширюється на зобов'язання, забезпечені іпотекою, що виключає застосування загальної норми статті 599 ЦК України про припинення зобов'язання лише належним виконанням. Така спеціальна підстава припинення забезпеченого іпотекою зобов'язання означає, що припиняються будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання. Це правило поширюється на всі випадки позасудового врегулювання вимог іпотекодержателя щодо основного зобов'язання у повному обсязі, включаючи як основний обов'язок боржника, так і додаткові обов'язки, що існують в межах того ж самого зобов'язального правовідношення. Та обставина, чи залишилося після вказаного позасудового врегулювання фактично не виконаною будь-яка частина основного зобов'язання, значення не має.

Законом України від 03 липня 2018 року № 2478-VII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування", який набрав чинності 04 листопада 2018 року та введений в дію 04 лютого 2019 року (далі - ~law24~), частину четверту статті 36 Закону України "Про іпотеку" замінено чотирма новими частинами такого змісту: "У договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або у відповідному застереженні в іпотечному договорі зазначаються: умови, у разі настання яких іпотекодержатель може використати своє право на позасудове стягнення; порядок визначення вартості, за якою іпотекодержатель набуває право власності на предмет іпотеки; прийнятні та належні способи обміну повідомленнями між сторонами договору. Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов'язання: боржником - фізичною особою є недійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя; боржником - юридичною особою або фізичною особою-підприємцем є дійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У разі якщо вимоги іпотекодержателя забезпечені декількома предметами іпотеки (у тому числі за декількома договорами іпотеки), а позасудове звернення стягнення здійснюється за рахунок окремого предмета іпотеки, іпотекодержатель має право вимагати (у тому числі шляхом позасудового врегулювання) виконання зобов'язання боржником та/або іпотекодавцем в частині, що залишилася невиконаною після завершення позасудового врегулювання за таким окремим предметом іпотеки. Завершенням позасудового врегулювання є державна реєстрація прав власності на всі предмети іпотеки, що виступають забезпеченням за основним зобов'язанням: за іпотекодержателем (якщо звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття його у власність іпотекодержателем); за покупцем (якщо звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу іпотекодержателем третій особі)".

Разом з тим пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень ~law25~ визначено, що ~law26~ застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, крім частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку", що застосовується виключно до договорів і угод, укладених після введення в дію ~law27~.

Виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників. Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити такі обставини: відсутність усталеної судової практики у застосуванні однієї і тієї ж норми права, в тому числі наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному; невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, в тому числі необхідність застосування аналогії закону або права; встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому; наявність різних підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що ця справа містить виключну правову проблему, яка потребує вирішення Великою Палатою Верховного Суду з метою формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки за однакових фактичних обставин і подібних правовідносин висновки судів касаційної інстанції щодо застосування частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку" в редакції, чинній до введення в дію ~law28~, які містяться у згаданих вище постановах, є протилежними.

Однакове застосування закону забезпечує його загальнообов'язковість, рівність усіх перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права, поліпшує громадське прийняття справедливості та правосуддя, а також довіру до суду.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень. Надана судам роль в ухваленні судових рішень і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують.

Європейський суд з прав людини пов'язує дотримання принципу правової визначеності із забезпеченням єдності судової практики. Однак він не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень. Разом з тим наявність глибоких та довгострокових розходжень в судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх все ж таки призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.

З урахуванням викладеного колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду та з метою формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку" в редакції, яка була чинною до введення в дію ~law29~, відступити від правових висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладених в постановах від 14 січня 2020 року у справі № 908/1506/17, від 19 вересня 2019 року у справі № 910/9508/17 та від 14 листопада 2018 року у справі № 910/2535/18.

Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Справу № 761/36873/18 за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" про визнання зобов'язання припиненим за касаційною скаргою представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Гефест" - адвоката Остащенко Олесі Миколаївни на постанову Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В.

А. Стрільчук